2. Назвіть найважливіші елементи в структурі будь-якої релігії та дайте їх коротку характеристику

Релігія, на відміну від таких конкретніших форм суспільної свідомості, як мораль, політика, право, претендує на всебічне відображення дійсності. Вона виступає і як світогляд, а саме — як система поглядів на світ і місце людей у ньому, на принципи їх повсякденної поведінки. Релігія як форма суспільної свідомості та світогляд є однією з найдавніших і найпоширеніших сфер духовної культури людства. Соціальний зміст релігії полягає в тому, що, як зазначалося вище, релігія виникає і розвивається у суспільстві. Це соціальна підсистема, яка в межах конкретної суспільної системи виступає водночас і в якості об’єкта зовнішніх впливів, і в якості суб’єкта свого власного впливу на різні соціальні інституції.

Структура релігії:

1.релігійні уявлення — відчуття, за допомогою яких людина сприймає надприроднє: політеїстичні, монотеїстичні, генотеїстичні, пантеїстичні, деїстичні;

2.релігійна свідомість — двох рівнів:

a. релігійна психологія — це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов’язаних з певною системою релігійних ідей;

b. релігійна ідеологія — це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.

3. релігійний культ;

4. релігійні організації — об’єднання послідовників тієї чи іншої релігії, що виникають на основі спільності вірувань та обрядів (церква, секта, деномінація)

5. релігійна діяльність — особлива форма відношення людини до світу, в основі якої знаходиться віровчення. Участь людини в релігійній діяльності виражається у засвоєнні релігійної істини і у відображенні її на людських знаннях, почуттях та дільності, або релігійна дільність релігійних організацій — вид духовно-практичної діяльності релігійної організації, яка спрямована на проведення релігійного культу в вигляді обрядів і богослужень, організацію релігійного навчання і виховання, поширення свого віровчення.

3. Окресліть ідейні джерела української філософії.

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі, і прийшла вона сюди разом із християнством із Візантії. На час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то в її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі, де врешті сформувався своєрідний культ книжкової мудрості. Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість набули особливого соціального статусу. Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати й традиції попередньої язичницької культури. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнством; можна стверджувати, що до певної міри це зберігається і по-сьогодні. Звичаї, традиції та риси характеру давніх слов’ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії. Впливи Візантії, поєднані із давніми традиціями, визначили такі особливості функціонування філософських ідей в Київській Русі: Від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема тут були знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Сенека. Філософія і мудрість сприймалися переважно як настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; таке сприйняття філософії сприяло появі її особливого типу, характерного для давньоруської культури – “філософствування у Христі”, коли вищі духовні цінності поставали невід’ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші смислові засади життя. На першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного системотворення; будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому уся ця філософія була схильною до морального повчання та життєвої настанови. Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні згадати найперший давньоруський літопис – “Повість минулих літ”: тут містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та світоглядні людські уявлення. Цікаво відзначити й те, що цей літопис починається із звернення до історії світу в цілому (його творення та ін.); це свідчило про те, що історія русичів розглядалася в контексті загальної всесвітньої історії. В цьому літописі переповідається основний сюжетний зміст Біблії.У відомому зібранні текстів “Ізборник Святослава 1073 р.” вміщений виклад твору Арістотеля “Категорії” із коментарем неоплатоніка Порфірія, що, знову-таки, засвідчує про шанування книжкової (філософської) мудрості, оскільки із цією збіркою князь не лише проводив своє дозвілля, а й їздив у військові походи. Твір “Слово про закон та благодать” Київського метрополита Ілларіона (1030-1050 рр.) був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 списках. У цьому творі автор також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес: він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благодаті. На першому етапі Бог наставляв та карав людей зовнішніми настановами, через закон, а на другому, керуючись безмежною любов’ю до людини, справу життєвого вибору віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп’яття, тобто благодать. Тепер людина наставляється вірою та любов’ю.Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців позначились і на певних особливостях української філософії. Українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов; у неї завжди проявлялись означені вище емоційність та естетизм, схильність скоріше виразити певну життєву позицію, ніж побудувати докладну концепцію світобудови, космосу. Термінологічно це інколи позначають як перевагу в українській філософії “серця над головою”. А звідси випливає й те, що вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання. Українська філософія також переважно позитивно ставилася до релігії, шанувала вищі духовні цінності. Вона, як засвідчують спеціальні дослідження, досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як українського народу, так і слов’янства в цілому, а тому вона певною мірою вливалася в процес формування української національної ідеї. Внаслідок зазначених загальних особливостей українська філософія завжди була досить сильно інтегрованою у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування. Це все складає своєрідність української філософії.