12.Виникненя українського козацтва та його розвиток.

. Слово “козак” - тюркського походження; вперше воно зафіксоване у “Таємній історії монголів” 1240 р. і означає “страж” або “вартовий”. Потрапивши на слов’янський ґрунт, воно пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану людей, вільних від кріпацтва, які поруч із господарським заняттям, боронили землю від іноземних завойовників.

Козацтво як історичний феномен існувало у багатьох народів, землі яких знаходилися у пограничних (прикордонних) зонах. Так, у Росії сформувалося козацтво Донське, Терське, Яїцьке та ін.; у південних слов’ян - ускоки й гайдуки; аналоги козацтва були у румунів та угорців тощо. Основними функціями козацьких суспільств на пограниччі були виробничо-трудова та військово-оборонна діяльність.

Унікальність українського козацтва полягає у тому, що воно взяло на свої плечі ще й державотворчі функції, виступило провідною й організуючою силою у здійсненні найважливіших національних завдань.

Причини виникнення козацтва. З посиленням татарської загрози у 2-й половині ХV ст. у документах і свідченнях сучасників все частіше зустрічаються згадки про українських козаків. Відзначення на початку 1990-х років 500-річчя українського козацтва пов’язане із записами про них у ”Хроніці польській” М.Бєльського за 1489 р. та у листі Великого литовського князя Олександра до кримського хана Менглі-Гірея у 1492 р. Напевне, вже тоді козаки здійснювали походи на татарські володіння. Можна також стверджувати, що коріння українського козацтва сягають значно глибших часів, але як окрема суспільна верства, воно формується лише у ХVІ ст.

Головними причинами виникнення козацтва були соціально-економічні (нестача власної орної землі і наявність багатих земель на півдні; зростання експлуатації, кріпацтва, податків тощо) та військово-політичні (ліквідація автономії українських земель, розширення привілеїв шляхти, наступ католицизму, необхідність захисту від кримських татар і т. п.).

Козацтво формувалося з різних верств населення: селян, частини міського населення, а також із представників знаті, зокрема тих, які не отримали шляхетських прав. Серед козаків були бояри, пани і навіть князі, для яких “ходіння у козацтво” сприймалося як почесний обов’язок оборони християнського світу від турецько-татарської загрози. У ХVІІ–ХVІІІ ст. основним джерелом поповнення козацтва стали селяни–втікачі та інші соціальні низи.

У перший період свого існування козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. Козакували групами (ватагами) на чолі з отаманом. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці будували укріплення–січі, зроблені з рублених або січених колод. Звідси назва об’єднання – Запорозька Січ, що сформувалася як козацька християнська республіка у пониззі Дніпра за порогами (Кодацький, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Дід), Вовнизький, Будило, Вільний та ін.).

Перші організатори козацтва. Серед організаторів козаччини були: Костянтин Острозький (бл. 1460–1530), Великий гетьман Литовський; який успішно воював проти татар і Московського царства; Предслав Лянскоронський (р.н. невід.–1531), канівський староста, згодом київський воєвода, який здійснив низку походів на Очаків і Білгород; Остафій Дашкович чи Дашкевич (р.н. невід.–1535), канівський і черкаський староста, який у 1533 р. на польському сеймі виступив з проектом організації регулярної прикордонної служби та ін.

Дмитро Вишневецький. Волинський князь з гілки Ольгердовичів (р.н. невід. – 1563), був черкаським і канівським старостою та побудував у 1550-х рр. на острові Мала Хортиця замок з постійною козацькою залогою. У відповідь татари напали на Січ і зруйнували фортецю.

Вишневецький певний час перебував на службі у московського царя Івана ІV Грозного (Лютого), згодом повернувся до короля Сигізмунда-Августа.