1.3. Внутрішні відмінності між країнами-членами Європейського Союзу

Для правильного розуміння розміщення виробничих потужностей в окремих країнах-членах ЄС розгля­немо нижче їхні характерні особли­вості. Попередньо зазначу, що різний ступінь залеж­ності національної економіки окре­мих із них від зовнішньої торгівлі суттєво впливає на розвиток територіального каркасу країни.

Бельгія є фактично перехрестям трансєвропейських геоекономічних осей, і саме тому її столиця була об­рана центром не тільки ЄС, а й інших міждержавних об'єднань. Ефект цен­тру дав поштовх для небувалого роз­витку зайнятості у третинному сек­торі. Нині в ньому лише у Брюсселі працює понад 300 тис осіб, що пе­ревищує кількість зайнятих у цій сфері в Парижі чи Лондоні, які є там найбільшими за кількістю насе­лення містами Європи. Характерною особливістю територіального розміщення сучасного виробництва і центрів управління є їхня помітна орієнтація на субурбальні райони, що витяглися вздовж осі Антверпен – Брюсель – Шарлеруа. а також у напрямку до Північного моря у реконструйовані райони Генту та Антверпені (Фландрія), що мають вигідне економіко-географічне поло­ження. Розміщення на перехресті геоекономічних осей ЄС дало змогу Бельгії стати найбільшим у світі цен­тром збирання автомобілів.

Сучасний економічний каркас Ірландії насамперед визначає її океа­нічне положення, а також запрова­дження системи вільних економічних зон, де створюється понад двадцять відсотків експорту її промисловості. Серед них найвідомішою є Шеннон, яка стала взірцем вдалого викорис­тання суспільно-географічного поло­ження, адже тут створено більш як 90 фірм, у яких зайнято майже 4,5 тис. осіб у випуску високотехнологічної продукції .

Іспанія має дуже великі диспро­порції економічного розвитку. Найбільші проблеми виникають із модернізацією відсталих аграрних районів Естремадури, Андалузії та Галісії, що ускладнюються наявністю сепаратистських рухів. Найбільш ди­намічно розвиваються приморські райони Каталонії (Барселонська інду­стріально-аграрна зона), Країни Басків і острівні провінції, що орієн­туються переважно на рекреаційний комплекс. Створенню сучасних ви­робничих потужностей сприяло за­позичення італійського досвіду «ди­фузної індустріалізації». Так, зокре­ма, у Кастельянській долині (Вален­сія), завдяки унікальному поєднан­ню фізико- та економіко-географіч­них передумов, фактично зосередже­не все виробництво керамічної кахлі Іспанії, другого у світі виробника цієї продукції .

У територіальному каркасі Італії помітно виділяється продовження Лотарінзької мегавісі та трансєвро­пейська вісь Генуя – Турин – Мілан – Падуя – Венеція . Го­ловною проблемою країни зали­шається відсталий Південь, незважа­ючи на багатомільйонні капіталовкла­дення з боку уряду Італії та ЄС. В економічно розвинутій частині краї­ни спостерігаються специфічні про­сторові процеси розміщення вироб­ничих потужностей у багатоядерних «індустріальних округах». У них зо­середжено майже десять відсотків усіх працюючих і понад сорок відсотків зайнятих у обробній промисловості країни . Характерна територіальна специфіка «дифузної індустріалізації» – це досить сильна внутрішньогалузева спеціалізація фірм, які переважно є невеликими мобільними утвореннями, що скон­центровані в межах певного суспіль­но - географічного низового району і мають досить сильну орієнтацію на зовнішні ринки (на них припадає більш як половина експорту Італії). Цю специфічну організацію вироб­ництва можна пояснити історични­ми особливостями економічного та суспільного розвитку окремих регі­онів Італії, впливом мобілізованої економіки, наявністю високого рівня конкуренції між окремими числен­ними дрібними фірмами та значною мірою впливом статистичного ефек­ту інтеграційних процесів і промис­лової політики ЄС і місцевих органів влади. Географічно вони нерівномір­но розміщені у країні. Так, зокрема, в окрузі Сассуоло (Емілья – Романья) на 220 невеликих підприємствах виробляється кожна четверта кахля світу, а в окрузі Натізоне (Фріулі – Венеція – Джулія) – найбільше всьо­го у світі стільців, округ Беллуно, з цього ж регіону, виробляє 4/5 гірсько­лижного взуття світу. Це дало змогу не тільки досить швидко перейти від фордистської моделі ве­ликих підприємств до сучасної гло­балізованої системи виробництва роз­винутих країн, що базується на домі­нуванні малих, мобільних, глибоко вмонтованих у міжнародний поділ праці підприємств. Так само з'яви­лася «третя Італія», що бурхливо роз­вивається на противагу традиційно відсталому аграрному Півдню та високоіндустріалізованій Півночі.

Люксембург є найбільш «європеоїдною» країною ЄС. На початку 90-х рр. XX ст. завершився процес перебудови господарства цієї невеликої держави. Місце традиційного металургійного комплексу (перше місце в світі за виплавкою металу на душу населення у 70-х рр. XX ст.) належна сфера кредитно-фінансових послуг. Її локалізації сприяло вдале суспільно-географічне положення країни у центрі Лотарінзької мегавісі , активна участь у програмах регіонального розвитку ЄС, наявність на її території окремих органів управління останнього, висока кваліфікація групових кадрів і цілеспрямована економічна політика уряду.

Нідерланди виграють від свого вдалого положення навколо дельти Рейну, адже Роттердам – найбільший морський порт світу за товарообігом (295 млн т вантажів на рік) . Характерною рисою сучасного геоекономічного каркасу Нідерландів є своєрідний поділ країни на дві ча­стини. У першій виділяється Ам­стердам, який залишається четвер­тим містом за ступенем концент­рації банківських установ і другим центром продажу дорогоцінних ме­талів і діамантів у світі. Друга – це промислова зона країни, що зосе­реджена у Овєрейсселі, Ґронінгені й Дренте. Такий внутрішньодержав­ний поділ праці став можливий че­рез найвищу густоту населення у Європі (415 осіб/км²), високий роз­виток інфраструктури та швидке впровадження сучасних досягнень науки, особливо у сфері інформа­тизації й телекомунікації, що доз­волило звести до мінімуму витрати на переміщення в її межах.

Серед країн-членів ЄС особли­во швидко розвивалась Німеччина, їй належать перше-друге місця за експортом та ім­портом у світі. Майже 2/5 її поста­вок за кордон виробляється мали­ми та середніми підприємствами . Німеччина є третім у світі виробником автомобілів, 2/3 яких експортується, саме тому концерн «Даймлер-Бенц» – найбільший ви­робник у промисловості держави. ФРН є най­більшим у світі експортером хімічної продукції, виробництво якої скон­центровано на підприємствах кон­цернів «Хьохст», «Баєр» та «БАСФ».

Територіальний економічний каркас Німеччини складає У-подібна система, що відгалужується від Лотарінзької мегавісі в напрямку на Гамбург . Ключове місто ФРН – Франкфурт-на-Майні – стало третім у світі центром банків­ської діяльності; другим центром біржової діяльності та третім цент­ром авіаперевезень в Європі. У німецькій частині Лотарінзького мегалополісу зосере­джені найбільший промисловий по­тенціал і найпотужніша енергетич­на база Європи, а Рейном переправ­ляють 3/4 усіх перевезень товарів країни . Своєрідним його продовженням став тунель під Ла-Маншем (1994), що зв'язав еко­номічні центри Англії з прирейнськими країнами. Для ФРН життєво необхідними є виходи до моря. Пор­тові комплекси Гамбурга, Бремена та Роттердама відіграють вирішальну роль у зовнішній торгівлі держави. Яскравим результатом ефекту Півдня та Центру стало перетворення землі Баден-Вюртемберг, де зосереджені підприємства галузей високих технологій, на найбагатшу частину Німеччини (з 1970 по 1990 рр. її ВВП зріс у чотири рази) .

На розвитку цієї країни Європи дуже сильно позначився майже півстолітній розподіл на дві части­ни. Після возз'єднання (1990) Німеччина повернула собі цент­ральне суспільно-географічне поло­ження у Європі, що відразу знайш­ло своє відображення в її зовнішній політиці. Великого значення у відновленні національної єдності ФРН відіграє активізація економіч­ної активності вздовж Ельби, що через Середньонімецький канал, з'єднана з Рейном. Перенесення столиці у Берлін реанімує геоекономічну вісь Берлін – Прага – Відень – Будапешт (Ельба – Дунай). Уряд ФРН проводить цілеспрямовану політику реконструкції східних земель, виділяючи найбіль­ші у світі кошти на відповідні регі­ональні програми розвитку, що знайшло своє відображення в ефекті сходу. Зокрема, у м. Хемніц (Саксонія-Ангальт) створено найсучас­ніший у Європі технополіс на базі об'єднання понад 200 місцевих фірм навколо підприємства «Байєр», а новий завод «Опель» в м. Айзенах (Тюрюнґія) є європейським лідером за продуктивністю праці.

Для Сполученого Королівства ха­рактерна гіперконцентрація еко­номічних сил у Лондоні, який є най­більшим у світі центром банківської діяльності та центром із продажу до­рогоцінних металів і діамантів, а це стало причиною того, що тут зосереджені 28,0 % найбільших європейських компаній. Із нього починається основна геоекономічна вісь держави: Лондон – Манчестер – Брістоль – Глазго – Единбург. Важливим елементом роз­витку економіки всього ЄС є на­явність специфічних автономних територіальних утворень у складі Ве­ликобританії (острів Мен, Нор­манські острови та ін.), що знаходять у Європі й дозволяють через існу­ючу систему пільг, уникати сплати податків, які діють у ЄС. Важливе місце у господарстві королівства зай­мають японські й американські ТНК. Для імплантації філій визначальними чинниками розвитку сучасних галузей економіки Сполученого Королівства стали наявність вигідного географічного положення, відносна екологічна чистота й близькість до провідних центрів університетської науки. Центрами сучасних наукомістких виробництв є Единбурзький район; Брістоль, центр Лоуленда; відомий коридор М 4 (Мідленд), Ноубері й Рідінг та Нью-Таун (субурбальні райони Великого Лондо­ну) .

Фінляндія є найбільш інтегрова­ною в «Інтернет» країною світу, що дозволяє їй мати позитивне сальдо у зовнішній торгівлі інформаційни­ми і комунікаційними технологія­ми. Єдина ТНК держави – «Нокіа» – є світовим лідером у виробництві засобів стільникового зв'язку (елек­тронні вироби дають 28,0 % експор­ту країни. Загальна капіталізація її активів перевищує ВВП цієї країни . Фінляндія по­сідає друге місце у світі за експор­том паперу та картону (80,0 % вало­вого виробництва її целюлозно-па­перової промисловості поставляєть­ся за кордон), що дає майже 2/5 всього обсягу національного екс­порту .

Франція завдяки запровадженню результатів «зеленої революції» та широкій підтримці національного сільського господарства є першим виробником і експортером аграрних товарів в ЄС. Водночас у її експорті домінує продукція машинобудуван­ня (37,2 % усієї продукції цього ком­плексу вивозиться за кордон) .

У розвитку Франції провідною є вісь Сена – Рона, яка, з одного боку, поєднана через Марну і систему каналів із Рейнським басей­ном, а з іншого – виходить до Ат­лантичного океану і Середземномо­р'я. Економічний каркас країни формують геоекономічні осі: Лілль – Париж – Ліон – Мар­сель, до якої приєднується Бордо –-Тулуза – Монтпельє, із розгалужен­ням на Перпеньян – Барселону та друга вісь: від Марселя вздовж Ла­зурного узбережжя. Роз­витку зовнішньої торгівлі й націо­нальної економіки сприяє той факт, що максимальна відстань до морсь­кого/океанічного узбережжя з будь-якої точки на території Франції не перевищує 500 км. Наслідком такої специфіки економіко-географічно­го положення держави стало вине­сення основних економічних центрів у приморські та субпериферійні райони країни, що призве­ло до формування територіального каркасу національної економіки, де надзвичайно важлива роль столиці країни, яка є другим у світі цент­ром банківської діяльності. Саме тому у Великому Парижі сконцентровано 4/5 найсучас­ніших послуг вищого класу Франції (комп'ютерне програмування, фінансовий маркетинг тощо). Зав­дяки ефекту центру Ельзас випере­див усі регіони країни за обсягом залучених іноземних інвестицій. На підприємствах, створених за учас­тю іноземного капіталу, працює понад сорок відсотків робітників промисловості регіону, що дало змогу не тільки мати найменший у дер­жаві рівень безробіття, а й посісти друге місце за ВВП на душу насе­лення.

У Швеції відносно невеликий внутрішній ринок і висококваліфі­кована робоча сила стали поштов­хом для розвитку справді глобаль­них компаній. Цей процес зумовив її міжнародну спеціалізацію в дуже вузьких сегментах промисловості, «які чутливі до факторних витрат, що важливо для майбутнього еконо­мічного розвитку країни». Розуміючи це, уряд створив спри­ятливі умови для наукомістких ви­робництв (нині Швеція є першою у світі за показниками розвитку на­уки), що позитивно плинуло на роз­виток її господарства та зовнішньої торгівлі.

У процесі формування геоекономічної системи, у тому числі розвитку транспортної інфраструктури, країн-членів ЄС, можна виділити такі основні чинники і процеси:

1. Чим менша територія країни, тим сильніший вплив зовнішніх чинників на формування та розви­ток її територіальні структури, а така значна орієнтація на зовнішні по­ставки сировини та палива призво­дить до незначного впливу на геоекономічну структуру її господар­ства просторового розміщення влас­них природних ресурсів.

2. Зміни у розміщенні виробниц­тва відбуваються відповідно до по­ложень концепції «центр – пери­ферія», де великого значення набу­ває транспортно-географічне поло­ження, адже мережа розселення формує на базі міських центрів, основні ядра та визначає напрямки геоекономічних вісей суб- та мегарегіону.

3. Поглиблення нерівномірності територіального розподілу еконо­мічного потенціалу, особливо у сфері наукомістких виробництв, де і спостерігається чітка тенденція до переміщення у напівпериферію ядра геоекономічного каркасу, що через посилення впливу ефектів моря, Півдня і Сходу на розміщення виробничих потужностей у ЄС призводить до уповільнення розвит­ку староіндустріальних районів та до помітного відставання периферійних регіонів.

Рис.1 Карта країн Європейського Союзу

4. Методи дослідження соціально – економічного розвитку країн ЄС

В наш час якість рішень питань регіонального управління залежить від якості прогнозних досліджень,їх теоретичного і методологічного рівнів.

Теоретико-методологічні аспекти регіонального управління покликані пояснювати закономірності і фактори регіонального розвитку, давати наукове обґрунтування причинам соціально-економічних диспропорцій регіонів і методам їхнього регулювання.

Для наукового обґрунтування економічного розвитку країн Європейського Союзу використовуються як загальні, так і спеціальні методи пізнання.

Загальнонаукові методи дослідження. Цей метод дослідження дає можливість розкривати сутність економічних явищ і процесів, поглиблювати розуміння закономірностей розвитку економіки та їх особливостей на певних етапах, історичних періодах. Головною метою економічних узагальнень є розкриття основних напрямів розвитку економічної системи на передбачувану перспективу.

Під методом пізнання розуміють спосіб, шлях дослідження предмета науки.  Серед загальнонаукових методів пізнання чільне місце належить діалектичному і структурно-функціональному методам. 

Діалектичний метод пізнання виходить з того, що будь-яке економічне явище:    1) перебуває в русі: воно зароджується, розвивається, занепадає і відмирає;   2) має притаманні йому тотожність, відмінність, протилежність і суперечність, конфліктність;

3) розвивається, що означає відмирання старого і зародження нового, боротьбу між ними, спосіб розв’язання суперечностей та повне утвердження нового.

Структурно-функціональний метод розглядає будь-яке економічне явище як системне з обов’язковим аналізом функцій взаємодіючих елементів. Однією з ознак системи є її цілісність. Цей метод зосереджує свою увагу на функціональних зв’язках між структурними елементами системи та їх кількісних характеристик.

При дослідженні розвитку виробничих відносин застосовується формаційний метод пізнання. Він дозволяє розкрити соціально-економічний характер капіталістичного, соціалістичного та інших суспільств. Існують також інші загальні методи пізнання.

Кожен дослідник використовує той метод пізнання, якому він довіряє. Практика показує, що кожен загальний метод дає досліднику можливість досягти позитивних результатів. Проте жоден з них не захищає дослідника від недоліків, а то й глибоких помилок.

Спеціальні (конкретні) методи пізнання. Наука розробила і застосовує різні конкретні способи і прийоми пізнання дійсності. До них належать: метод наукової абстракції, індукція і дедукція, принципи єдності логічного й історичного, статистичні спостереження, моделювання процесів, економіко-математичні методи і т. д. Математика потрібна при збиранні та систематизації фактів, для обробки кількісних величин, складання моделей, графіків, числових і алгебраїчних прикладів тощо. Усі вони не протистоять тому чи іншому загальному методу пізнання, а є їх конкретизацією стосовно того чи іншого методу пізнання. Ці способи і прийоми пізнання використовуються як у природничих, так і в суспільних науках.

Історичний метод має за мету відтворення історії об'єкту, що вивчається, з урахуванням всіх деталей і випадковостей. В основі історичного методу я поклав вивчення реальної історії в її конкретному різноманітті, виявлення історичних фактів, і на цій основі при розумовому відтворенні історичного процесу розкрив закономірність його розвитку.

Цей метод виступає як прийом побудови теоретичних знань. При будь-якому способі аналізу історії об'єкту, що розвивається, передбачається фаза реальної історії і фази, що фіксують особливості структури і функціонування процесу на вищому рівні розвитку. На цій основі висуваються гіпотези, які перевіряються фактами і перетворюються на теоретичне знання про закономірності історичного процесу.

Принцип історизму вимагає розгляду всіх історичних фактів, явищ і подій у відповідності з конкретно-історичними обставинами, в їх взаємозв'язку і взаємообумовленості. Будь-яке історичне явище потрібно вивчати в розвитку: як воно виникло, які етапи в своєму розвитку пройшло, чим в кінцевому рахунку стало. Не можна розглядати подію чи особу водночас чи абстрактно, поза часовими вимірами. Тобто потрібно розглядати події з точки зору тодішньої обстановки, а не пізнішої.

Принцип об'єктивності передбачає опору на факти в їх справжньому змісті, не спотворені і не підігнані під схему. Цей принцип вимагає розглядати кожне явище в його різноманітності і суперечливості, в сукупності як позитивних, так і негативних проявів.

Принцип соціального підходу передбачає розгляд соціально-економічних процесів з врахуванням соціальних інтересів різних прошарків населення, різних форм їх проявів в суспільстві. Цей принцип зобов'язує співвідносити інтереси класові і вузько групові з загальнолюдськими, враховуючи суб'єктивний момент в практичній діяльності урядів, партій, осіб.

Принцип альтернативності визначає ступінь вірогідності здійснення тієї чи іншої події, явища, процесу на основі аналізу об'єктивних реалій і можливостей. Визнання історичної альтернативності дозволяє по-новому оцінити шлях кожної країни, побачити не використані можливості процесу, винести урок на майбутнє.

Тільки за умови дотримання і поєднання всіх принципів і методів пізнання можуть бути забезпечені строга науковість і достовірність у висвітленні минулого.

Порівняльно-географічний метод, як особливий спеціально-науковий метод дослідження, застосовується поряд з іншими методами та способами наукового пізнання й полягає у знаходженні рис, які характеризують схожість та відмінність певних явищ. Він має як науково-теоретичне, так і практичне значення. Вивчення соціального-економічного розвитку країн ЄС, в усій його багатоманітності та складності, неможливе без широкого й систематизованого порівняльного аналізу.

У загальному розумінні порівняння - це встановлення подібності і відмінності об'єктів пізнання. Кількість ознак, за якими порівнюється об'єкти, повинна бути достатньо великою, щоб вирішувати завдання під назвою типізація об'єктів. Для об'єднання об'єктів в одну групу необхідно систематизувати дані за їхнім функціональним призначенням. При типізації об'єктів з'являється змога визначити еталон - об'єкт, з яким порівнюються інші об'єкти.

Просторово-часовий метод. Основною парадигмою є єдність соціально-географічного простору, яка розкривається в таких твердженнях:

• нерозривність соціально-географічного простору ґрунтується також на єдності інтересів і цілей людських спільнот;

• між соціальною і географічною складовою існує велике протиріччя: соціальна швидко збільшується, а географічна змінюється повільно;

• нерозривність соціально-географічного простору зумовлює його дискретність, тобто розпадання на утворення, які зберігають свої властивості і параметри "свого простору".

Генетичний метод. Дозволяє виявити генезис (еволюцію) соціально-географічного простору в процесі історичного розвитку. Цей метод дає змогу відслідковувати в часі просторові співвідношення господарської діяльності країн. Різновидом генетичного підходу є етногенетичний метод, який є найпридатнішим для аналізу і вирішення національних проблем у поліетнічних державах.

Геосистемний метод. До геосистем відносяться цілісні утворення, функціонування яких залежить від розміщення в просторі і від властивостей навколишнього середовища. В основу геосистемного методу покладена теорія управління системами, яка ґрунтується на таких принципах:

• основою будь-якої системи є об'єкт, що виконує певні функції і не підлягає поділу в процесі рішення поставленого завдання;

• його зв'язки із зовнішнім середовищем позначаються на вході і на виході;

• здатність геосистеми реагувати на зовнішні дії свідчить про можливість керувати нею;

• геосистеми отримують "керуючі сигнали" не тільки із суспільства, а й із природи;

• геосистемам властива ієрархічність.

Відтворювальний метод. Грунтується на єдності виробництва, обміну і споживання, а саме: регіони розглядаються як відтворювальна система, яка вміщує відтворювальні підсистеми.

Проблемний метод. Його сутність полягає в розумінні проблеми як концентрованого виразу протиріч просторово-часового розвитку.

Геополітичний метод. Визнаються певні закономірності просторової організації інтересів суб'єктів суспільних відносин. Геополітичні проблеми особливо гостро відчуваються в умовах кризи.

Статистичний метод. Ґрунтуючись на звітній статистичній інформації, галузевих і регіональних базах даних, цей метод дає можливість забезпечити систематизацію зібраних даних, надати кількісну характеристику факторам, які впливають на стан країн, порівняти їх, а також простежити стан одного об'єкта в часі. Різні методи оброблення статистичної інформації привели виникнення декількох різновидів статистичного методу дослідження. До них належать:

• метод визначення середніх величин - як приклад можна навести визначення середньої щільності населення (PIS, де P - кількість населення, S - площа). За середніми величинами можна точніше охарактеризувати специфіку регіону;

• метод дисперсного аналізу - використовують для оцінювання відхилення індивідуальних величин від їх середньої. Дисперсія динамічного ряду дорівнює різниці між квадратом значення ознаки і квадратом їхньої середньої;

• порівняльний аналіз - один з головних методів пізнання організації регіональної системи. Основною мірою порівняльного аналізу виступає показник концентрації. Він виражається через платність явищ на певній території;

• балансовий метод - у регіональних дослідженнях розробляються баланси стану і використання трудових ресурсів, баланси запасів (за категоріями А + В + Сі) і споживання природних ресурсів, транспортно-економічні баланси (ввезення - вивезення, виробництво - споживання). Сутність балансу полягає в узгодженні потреб і ресурсів у масштабі регіону.

Картографічний метод є запозичений із економічної географії і широко використовується в прикладних розробках. Соціально-економічна карта адекватно відображує просторові процеси і структуру, несе в собі детальну інформацію про просторову організацію регіону.

Метод економіко-математичного моделювання полягає у формалізованому описі економічних явищ і процесів у вигляді відповідних моделей - систем математичних рівнянь. Вищою формою техніко-економічних розрахунків є оптимізаційні моделі; їх основне призначення - вибір оптимального варіанту вирішення тієї чи іншої регіональної проблеми. Дуже важливим є вибір критерію оптимізації і визначення обмежень розвитку.

Програмно-цільовий метод. Його логіка вибудовується в такій послідовності: проблема - ціль - ресурси - організація - рішення (реалізація). У сукупності елементи послідовності вирішення проблеми являють собою цільову комплексну програму.