5. Антибританське національно-визвольне повстання в індії у 1857 – 1859 рр.: причини, хід, наслідки. Оцінка сипайського повстання в історіографії.

Причини:

Найбільшим рухом проти колоніального режиму в Британській Індії стало народне повстання 1857-1859 рр..Його основною причиною була жорстока і грабіжницька політика Ост-Індської компанії, що відновила проти себе не тільки народні низи, а й багатьох представників місцевої феодальної знаті, яка змушена відмовлятися від влади і частини доходів на користь англійців. Обстановка в Індії загострилася. Крім приєднання Ауда, панджабі і Пегу (в 1852 р.), володіннями Компанії в цей період став ряд васальних держав, правителі яких померли, не залишивши прямих спадкоємців. Наступним кроком стала відмова Дальхаузі в 1851 р. платити прийомним синам пенсії, які отримували їх знатні батьки - наваба Карнатіка, раджа Танджора і пешви. Колоніальна влада значно урізали і привілеї духовних феодалів.Частина їх земель була конфіскована, а решта обкладена податком на загальних підставах. Таким чином, число ворогів англійського колоніального режиму значно збільшилася. У 1853 р.в черговий раз було продовжено Хартія Ост-Індської компанії, що позбавила директорів права патронажу і вводила конкурсні іспити при занятті вакантних посад. Вона покращувала колоніальний апарат, але нічим не обмежувала його політичного та економічного свавілля .Незважаючи на ряд позитивних перетворень - зниження податків у приєднаних територіях, проведення телеграфних ліній, початок прокладки залізниць, завершення в 1854 р.будівництва Великого Гангська каналу, упорядкування пароплавного сполучення між Англією та Індією - невдоволення індійців наростало. Антибританські настрої підігрівалися гарячими проповідями ваххабітів, які закликали мусульманське населення до війни проти «невірних».Центром організованого опору британському колоніальному режиму стали си-пайскіе загони.

Хід повстання:

Бенгальська армія, що стала ядром повстання, формувалася з мусульман та представників вищих каст брахманів, раджпутів і джати, що відносилися до числа дрібних феодальних землевласників і верхівки селянства. Майже одночасно, починаючи з червня 1857 р., повстання охопило і такі важливі центри, як Канпур і Лакхнау (столиця Ауд а).Рух в Канпурі очолив Нана Сахіб (справжнє ім'я Данду Пант), прийомний син пешви, позбавлений англійської адміністрацією спадкових привілеїв. Повсталі оточили знаходилися в місті європейців та їх родини; після 19-денної облоги гарнізон здався на милість переможця.Уряд Нана Сахиба спробувало встановити порядок в Канпур, у міру сил організовуючи доставку продовольства і перешкоджаючи сутичок між мусульманами та індусами.Прагнучи забезпечити собі опору серед заможних верств населення, воно активно наділяло нової землею місцевих заміндаров, чим викликало невдоволення селянства, який відмовляється платити земельні податки, які громили маєтки феодалів і спалюваного боргові розписки. Рух в Ауде, що підігрівається проповідями Маулаві Ахмадулли (Ахмад Шаха), який закликав до джихаду проти невірних, почалося ще в січні 1857 р. На початку червня в Лакхнау повстав сіпайскій гарнізон, і було створено уряд на чолі з Хазрат Махал, регентшею юного наваба, зведеного на престол. Сіпайскіе частини, розквартировані в більшості міст Ауд а і Бенгалія, приєдналися до повсталих, однак Мадрасській і бомбейський полки залишилися вірними англійцям і в подальшому використовувалися колоніальною владою для придушення заколоту.Таким чином, повстання охопило територію, що знаходилася переважно в долині Гангу. Навесні 1858почалася повномасштабна операція з придушення повстання, очолювана приїхали для цієї мети з Англії головнокомандувачем генералом Коліном Кем-пбеллом.Його 30-тисячна армія, що складалася з прибулих на допомогу з метрополії регулярних військ, в яку влилися і звільнилися після розгрому делійського вогнища повстання англійські частини, непальські гуркхи і сикхи-найманці, захопила Ауд.

Наслідки:

Навесні 1859опір заколотників було остаточно зламано. Нана Сахіб загинув на кордоні з Непалом при; нез'ясованих обставин / Окремі осередки повстання в центральних областях Індії були знищені бомбейський військами протягом 1858-1859 рр..

Його прямим наслідком стало скасування в 1858 р. Ост-Індської компанії. «Актом про поліпшення управління Індією» від 2 серпня 1858 встановлювалося безпосереднє коронне управління країною.Функції скасованих Контрольної Ради та Ради директорів були передані призначеному члену англійської кабінету - статс-секретарю (міністрові) у справах Індії, при якому було створено дорадчий орган - Індійський рада,складався з великих військових і цивільних чиновників англо-індійської служби. Замість посади генерал-губернатора був введений пост Віце-короля з аналогічними повноваженнями. Маніфестом королеви Вікторії від 1 листопада 1858 була оголошена амністія учасникам заколоту, не замішаним у вбивстві англійських підданих. 8 липня 1859був проголошений мир на території тепер уже в повному розумінні слова «Британської» Індії, а індійські правителі змушені були присягнути на вірність англійцям.

6. РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ КОЛОНІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ В ІНДІЇ В 60-Х РР. ХІХ СТ.

Народное восстание 1857—1859 гг. является важным рубежам в истории Индии. Оно вскрыло как относительную слабость социальной базы английского владычества, так и вою глубину ненависти народных масс к поработителям.

Английская буржуазия была вынуждена внести существенные изменения в систему колониального управления, направленные на укрепление административного аппарата и приспособление его к новым историческим условиям. В ходе административных реформ 60-х гадов в основном завершилось становление государственного аппарата — сановного орудия английского колониального порабощения Индии.

2 августа 1858 г. английский парламент принял «Закон о лучшем управлении Индией», по которому государственная власть в Индии переходила к английской короне и колониальная администрация ставилась под непосредственный контроль британского парламента и правительства. Была ликвидирована система двойного управления — через Контрольный совет и Совет директоров Ост-Индской компании. Эти органы упразднялись, а их функции передавались вновь созданному Министерству по делам Индии, при руководителе которого (статс-секретаре) был создан совещательный орган — Индийский совет, состоявший из крупных чиновников англо-индийской службы. Английский генерал-губернатор получил титул вице-короля и стал непосредственным представителем английской короны в стране. Проведя централизацию управления, английская буржуазия укрепила свой контроль над деятельностью колониальной администрации. Имущество Ост-Индокой компании перешло к английскому государству.

Активное участие синайских подразделений в действиях повстанцев в период 1857—1859 гг. способствовало проведению в 1861—1864 гг. военной реформы. Колониальная армия была реорганизована таким образом, что значительно увеличилась роль английских частей п подразделений. При комплектовании и дислокации частей проводился принцип противопоставления различных национальных, религиозных и кастовых групп. Основная часть сипаев стала набираться из пенджабских сикхов, а также горцев — жителей пред-горьев Гималаев и Непала, т. е. этнических групп, мало связанных с населением основных районов страны. Сипаи вооружались гладкоствольными ружьями, а английские солдаты — нарезными. Сохранению военно-технического превосходства английских частей над синайскими способствовало и то, что в артиллерии служили только англичане.

Военная реформа, как и другие преобразования в сфере колониального управления страной, преследовала две цели: централизацию и укрепление английского государственного аппарата в Индии, с одной стороны, и создание прочной социальной опоры для колониальной власти в лице феодально-помещичьего класса — с другой.

Согласно парламентскому «Закону об индийских советах» (1861 г.), при вице-короле, губернаторах трех президентств и губернаторах — наместниках Северо-Западных провинций и Пенджаба были созданы законодательные советы с совещательными функциями. Предусматривалось, что не менее половины членов советов назначалось из лиц, не состоявших на государственной службе.

Создание законодательных советов ни в коей мере не ослабляло авторитарного характера власти вицеккороля и губернаторов провинций. Характерно, что в законе об административной реформе 1861 г. специально оговаривалось, что важнейшие вопросы политики: финансов, налогообложения, вооруженных сил, религии, отношений с индийскими княжествами и иностранными государствами — не подлежали обсуждению в советах.

Судебная реформа, проведенная в эти же годы, была направлена также на усиление централизации государственною аппарата и влияния в нем английского колониального чиновничества. В результате была ликвидирована система ранее существовавших параллельно коронных судов и судов Осг-Индской компании (садр адалатов) и учреждены в 1861 г. высшие суды в каждом из трех президентств, а в 1866 г. — и в Северо-Западных провинциях.

Во второй половине XIX в. в основном завершилось становление государственного аппарата колониальной Индии. Главная его особенность заключалась в том, что он в первую очередь служил интересам английских эксплуататорских классов.

Новая политика в отношении индийской феодальной верхушки, провозглашенная ещё в прокламации королевы Виктории от 1 ноября 1858 г., последовательно проводилась колониальной администрацией.

Англичане щедро одарили феодальную верхушку, активно поддержавшую их во время восстания. Многим феодалам из Северо-Западных провинций были в 1867—1870 гг. присвоены почетные титулы раджи и наваба, вручены крупные денежные суммы, а также пожалованы земли и пенсии. Наделяя феодальных помещиков и князей землями, англичане экономически закрепляли свой союз с верхушкой индийского общества, который был основан на предательстве индийскими феодалами национальных интересов народов Индии. В этом же проявился один из основных принципов английской политики в Индии—«разделяй и властвуй». Характерно, что колонизаторы изменяли территориальные границы княжеств таким образом, чтобы создать благоприятные условия для разжигания религиозных распрей среди населения.

Проводя по отношению к зависимым князьям политику поощрения и подачек, англичане вместе с тем в полной мере сохраняли над ними военно-политический контроль.

Князья сохраняли право на содержание военных коптингентов. Эти формирования в первую очередь предназначались для подавления антифеодальных и антиколониальных выступлений в княжествах. Феодальное войско, плохо обученное и плохо вооруженное, не представляло серьезной опасности для колонизаторов, тем более что князья проявили себя как верные слуги англичан.

Усиление контроля английской колониальной администрации над княжествами было оформлено 1 января 1877 г., когда на специальном приеме индийских владетельных князей у вице-короля английская королева была провозглашена королевой-императрицей Индии. Это означало, что княжества включались в состав Британской империи и не только фактически, но и юридически становились вассалами короны.

Создавая свою колониальную империю, англичане не только разделили страну на «Британскую Индию» и несколько сот «туземных государств», но и поставили каждое из княжеств в особые договорные отношения сначала с Ост-Индской компанией, а затем с английским правительством.

Оппозиционно настроенные правители княжеств либо под различными предлогами смещались колониальными властями, либо «умиротворялись» разного рода уступками.

Однако отдельные трения и конфликты не оказывали сколько-нибудь существенного влияния на отношения между князьями и колониальными властями. Политика английских колонизаторов по отношению к вассальным князьям и верхушке феодальных помещиков во второй половине XIX в. была направлена на расширение и укрепление союза с ними. Этому способствовала колониальная политика в области земельных отношений и налоговой системы.