Норма - головна дійова особа

О

культури мови

цінка «гарна мова» завжди су­б'єктивна, проте в суспільстві виробляються й об'єктивні кри­терії оцінювання зразкової літературної мови. Вони ґрунту­ються на врахуванні ситуативної відповідності висловлювання, співвіднесеності висловленого з функціонально-стильовими різновидами літературної мови тощо. Мовно-культурна діяль­ність не обходиться, звичайно, без дискусій, суперечок щодо конкретного слововживання чи вибору тієї чи тієї норматив­ної форми. При цьому головну роль відіграють мовні смаки, різне розуміння поняття «мовні традиції». Інколи практичні поради суперечать проголошуваним теоретичним положенням, але саме так пробиває собі дорогу рухлива, динамічна норма як головна дійова особа культури мови.

Друга половина XX ст. характеризується постійною ува­гою дослідників до теорії динамічної норми, започаткованої ще у 30-х роках у працях учених, які працювали в Празько­му лінгвістичному гуртку.

Визначення мовної норми випливає з розуміння, тлума­чення мови як системи та реалізації цієї системи в мовній діяльності. Б. Гавранек визначав норму як сукупність регу­лярно вживаних мовних засобів, що їх використовують мовці у своїй суспільній практиці. У працях із загального мово-

знавства (Єльмслев, Косеріу) мовна норма розглядається як абстракція щодо конкретного мововиявлення — узусу, як си­стема обов'язкових реалізацій, прийнятих у певному суспіль­стві. З одного боку, норму розглядають як явище позамовне (суспільство «домовляється» про таку чи таку норму), з дру­гого - - наголошують на внутрішньо-структурній природі мовної норми. Існує постійний зв'язок між узусом (колек­тивною мовою, що складається з індивідуальних мовних прак­тик) і нормою, яка регламентує, скеровує функціонування мовних одиниць і водночас сама підлягає дії законів мовної системи (структури).

Найвищий ступінь абстракції має структура, відображена у вигляді схеми можливих реалізацій мовних одиниць, мен­ший ступінь означає мовну норму; мовна діяльність стано­вить ту сферу, де відбувається рух, зміна, поява мовних інно­вацій. Це конкретні писемні й усні тексти. Створюючи їх, мовці, по-перше, послуговуються наявними в мові одиницями, характерними граматичними моделями, усталеними значен­нями слів, по-друге, в їхній мові з'являються потенційно мож­ливі форми, передбачені структурою мови, та оказіоналіз-ми — слова, що виникають лише для конкретної ситуації спіл­кування. І потенціалізми, й оказіоналізми існують завдяки системі мови.

Узвичаєння їх в узусі, колективне сприйняття — шлях до нормалізації цих виразових засобів.

Отже, система (структура) мови пов'язана з мовною діяль­ністю через норму, що можна передати такою схемою:

Система (структура) мови

Норма

Мова (мовна діяльність)

Теоретичне розрізнення мовної системи і мови, проміжне місце між якими посідає норма, має спиратися на таку тер­мінологію, яка не суперечить звичному слововжитку природ­ної мови і випливає з конкретної лексичної сполучуваності, навіть тоді, коли йдеться про використання в термінологічно­му значенні загальновживаних слів. Мовою ми розмовляємо і пишемо. Мова існує для нас у звукових і зорових відчуттях. Мовна діяльність — це і є наша реальна мова. Варто наго­лосити, що в останні десятиліття відбулося витіснення термі-

на мова зі шкільної і частково з наукової сфери вжитку. В шкільних підручниках, посібниках цей термін залишається тільки на обкладинках книжок, а в конкретних текстах ужи­вається слово-поняття мовлення як механічний переклад ро­сійського речь. Справді, російська мова виокремлює два тер­міни — язик і речь. За першим усталилося значення «мовна система», за другим — «реалізація мовної системи». Через омонімічність слова язик ширшу сполучуваність у російській мові має слово речь. Ним послуговуються в шкільній прак­тиці, його використовують як термін для означення реальних конкретних текстів. Без урахування лексичної норми україн­ської мови таке протиставлення було механічно перенесене в українську термінологію. В українській мові слово мова має свої традиції сполучуваності і вживання. Контексти його вживання, як і відповідна сполучуваність, значно ширші, тоб­то його зміст включає зміст обох російських слів-термінів. Тому не можна механічно перекладати російське речь україн­ським мовлення, підводячи під такий переклад теоретичне під­ґрунтя.

Виокремлювати мовну систему і реалізацію цієї системи, безумовно, треба: поняття мовної системи втілене в лінгвіс­тичній термінології, без якої важко зрозуміти механізм мови. Проте можна знати терміни мовознавства, формулювати пра­вила і не вміти висловити думку, скласти зв'язний текст, тому потрібно вивчати мову в єдності системи та її реалізації, не протиставляючи ці два явища. Штучне запровадження термінів мовлення і мовленнєвий у шкільну практику не сприяє розвитку мови учнів і не допомагає досягти бажаних успіхів у комунікативній сфері. А поширення в лінгвістичній термінології слова мовлення не відповідає лексичній нормі української мови. До речі, не лише наукові тексти, а й по­сібники рясніють висловами на зразок ділове мовлення, по­етичне мовлення та ін., які механічно калькують природні для російської мови деловая речь, позтическая речь. При­родними для української мови є слововживання ділова мова, поетична мова. Саме така сполучуваність, відображаючи тра­диції слововживання, є нормативною і відповідає системі ук­раїнської мови.

Співвіднесеність понять система мови {мовна систе­ма), норма, мова можна схематично зобразити у вигляді кіл, що відображають різний ступінь їх абстрагованості (див. схему):