1 Михайло Грушевський. Справа українських катедр і наші нау коні потреби // Літ.-наук. Вісн. - 1907. - т. XXXVII. - с. 216.

«Одним же з основних питань з становища тої культури мови і повноти національного культурного життя являється справа вищої науки на даній мові»¹.

Наведені контексти засвідчують таке значення словоспо­лучення культура мови', використання національної мови в усіх суспільних сферах життя нації, зокрема у сфері культу­ри, освіти. З погляду сучасного розуміння йдеться про суспільні функції національної мови, про повноту її соціаль­ної парадигми. Вислів культура мови використовувався у значенні, якому відповідає сучасне поняття літературна мова. Взагалі кінець XIX - - початок XX ст. був часом мовних дискусій не лише щодо розширення сфери функціонування української мови, а й щодо вироблення єдиних літературних норм.

Створення літературної мови — тривалий і складний про­цес, в якому бере участь освічена частина суспільства, вироб­ляючи свідоме ставлення до національної мови і культури. О. Потебня писав: «В організованому суспільстві з серйоз­ним ставленням до літератури складається й щодо писемної мови громадська совість, чуття користі, міри і краси, які одна­ково зв'язують письменника і читача»².

Інтелектуальне життя нації не можна уявити без існування поліфункціональної літературної мови. Ідеї, що були ви­словлені українськими мислителями, творцями інтелектуаль­них скарбів народу щодо єдиної літературної мови, не зава­дить нагадати й нині. Йдеться, зокрема, про основу літератур­ної мови. Нерідко можна почути запитання: «Яка говірка найближча до літературної мови?» Поширене твердження про полтавсько-київський діалект як основу української літера­турної мови. Але ж для наших сучасників змінилися й самі території, позначені колись прикметником полтавсько-київ­ський, і самі діалектні ознаки, характерні для носіїв сучасних говірок. Нині йдеться про середньонаддніпрянську, чи півден­но-східну діалектну основу літературної мови, що її обстою­вав І. Франко, основу «того типу, яким мусить явитися вироб­лена літературна мова всіх українців. Уже хоч би тому, що та мова на величезному просторі від Харкова до Кам'янця-Подільського виявляла таку однорідність, такий брак різкіших відмін, який вповні відповідав українському національному типові, також «вимішаному» і вирівняному в цілій масі, як

¹ Михайло Грушевський. Справа українських катедр і наші наукові потреби. - С. 217.

² Потебня О. Естетика і поетика слова. — К., 1985. — С. 171 — 172.

мало котрий подібний тип у світі. І от кожний, галичанин чи українець, хто бажає друкованим словом промовити до най­більшої маси українського народу, мусить уживати мови тої найбільшої маси, а до того мови, виробленої найбільшим чис­лом талановитих та популярних письменників»¹.

У дослідженнях з історії української літературної мови натрапляємо на два термінологічні поняття, які фактично відображують різну оцінку, різні погляди на те саме явище: полтавсько-київський діалект або середньонаддніпрянські го­вори як "основа сучасної літературної мови. Друге поняття заступило в сучасному мовознавстві поширене в 50-х роках XX ст. перше поняття. Ця зміна не випадкова: вона пов'яза­на з усвідомленням ширшої інтеграційної основи сучасної літературної мови, з тим фактом, що норми сучасної мови грунтуються на взаємодії усіх діалектів та на інтеграційних процесах в організмі національної мови.

Якщо орфоепічні, акцентуаційні, здебільшого граматичні норми сучасної літературної мови вибудовані на середньо-наддніпрянській мовній практиці, то лексичні є синтезом південно-західної та південно-східної мовно-літературної і говіркової традицій. Інтеграційні процеси у динамічній сис­темі лексичної норми сучасної української мови надто ви­разно виявилися в другій половині XX ст. Це можна бачити в тогочасних лексикографічних джерелах, у культуромовних рекомендаціях, в яких узвичаєння двох народнорозмовних традицій відбувається через стилістичне оцінювання відповід­них паралельних висловів (пор. чинити — діяти, одержу­вати — отримувати, чекати — ждати, лічити — рахува­ти та ін.). З погляду діалектних джерел слова і граматичні форми на зразок совісти — совісті, в хату — до хати, од рук — від рук тощо сприймаються як свої або чужі для мовців, які сформували свої мовні норми в конкретному терито­ріальному оточенні, а з погляду народнорозмовної основи літе­ратурної мови, а також у контексті лексико-граматичних оз­нак національної мови вони виявляються специфічно україн­ськими і становлять характеристичну рису української мови в її об'ємному часово-просторовому вимірі.

Безумовно, жодних підстав не мають ті, хто говорить про полтавсько-київський шовінізм у нормуванні літературної мови або про те, що загальнонародної мови не існує: є начеб­то мова слобожанська, мова волинян, галичан, подолян, пол­тавців тощо. Якщо дотримуватися такої думки, то не варто визнавати факт існування єдиної національної мови, тобто