1 Франка і. Зібр. Творів: у 50 т. - к., 1986. - т. 37. - с. 206.

мови української нації. Тим часом поняття національної мови (національних мов) широко використовується в науковій термінології і має не тільки суспільний, а й власне лінгвістич­ний зміст.

Українська національна мова об'єднує територіальні, со­ціальні говори, фольклорний наддіалектний різновид і вищу форму національної мови — її літературний різновид.

Літературна форма (різновид) національної мови має свої норми. Поняття літературних норм не збігається з поняттям норм національної мови, хоч між ними існують характерні типи співвіднесеності, що залежать від рівня абстрагованості й від мовної свідомості, комунікативної компетенції носіїв мови. До норм національної мови закономірно входять і літе­ратурні норми, навколо яких упродовж десятиліть (очевид­но, й століть) триває суперечка про шляхи їх розвитку. У цій суперечці з'являються такі поняття, точніше, оцінки мови, як її європейськість чи народність (простонародність), зро­зумілість чи незрозумілість, інтелектуальність чи примітив­ність, архаїчність чи модерність тощо. За такими характе­ристиками насамперед проступає суб'єктивна оцінка того, хто висловлює думку про мову. Ця думка залежить від багатьох чинників: якою мовою виховувалася людина, якою мовою здо­бувала освіту, які були мовно-літературні стандарти в її мовній практиці, яка сфера мовної діяльності превалювала. Інакше кажучи, соціальний, професійний, культурологічний рівні визна­чають ставлення мовця до літературного стандарту.

Нерідко ми стаємо свідками поширеного мовного нігілізму, вираженого у змісті фрази: «Яка різниця, як говориш!» Ви­являється, різниця є, та ще й неабияка. За недбалою мовою, пересипаною вульгарними словами, жаргонізмами, перекру­ченими, ненормативними граматичними формами, неоковир­ними реченнями, постає образ некультурної, неінтелігентної людини, не здатної творчо мислити, порозумітися з іншими людьми, приваблювати співрозмовників можливостями мов­ного самовираження. Нас захоплює мова людини (не обо­в'язково оратора), в якій пульсує думка, втілена в досконалу форму, коли емоції знаходять вихід у фразеологічних зворо­тах, у лексичному багатстві, стилістичній грі словом, інтонацій­ному відтінюванні фрази. Про таку мову кажемо: «Яка гар­на (багата, емоційна) мова! Як заворожує слово! Який чудо­вий оповідач (співрозмовник)!» та ін. Такої оцінки заслуговує мова людей, що досконало володіють культурою мови, мають чуття слова як писемно-книжного, так і усно-розмовного, на­родного. У різних ситуаціях відзначаємо існування гармонії між культурою мови й загальною культурою людини.

7

Мову людина пізнає впродовж усього життя й шліфує своє слово в постійній взаємодії усної і писемної комунікації. Освіченість, зокрема й мовно-культурна, означає вироблення в кожного постійної потреби вдосконалювати власну літера­турну мову, шліфувати вимову, збагачувати словник, активно використовувати граматичну стилістику. Правильність на шкалі культуромовних цінностей доповнюється доцільністю, розширенням загальнокультурних потреб особистості.

До ортологічної опозиції «правильно — неправильно», за­стосовуваної до одиниць усіх мовних рівнів, додаються нор­ми мовного етикету, реалізовані в структурах, що розташову­ються в межах опозицій «пристойно — непристойно», «ко­ректно — некоректно», а також риторичні структури в межах опозиції «виразно — невиразно», пов'язані з естетичним спри­йманням мови.