Ekzamen_Pedagogika_PNPU

76."трудове виховання — це виховання з допомогою праці Воно має своїм завданням підготовку людини до трудової діяльності. Трудове виховання є складовою частиною загального процесу виховання"'.У сучасному українському педагогічному словникові трудове виховання визначається „як система виховних впливів, яка передбачає залучення дітей і юнацтва з метою їх загального розвитку до трудової діяльності"^.Проблема трудового виховання посідає в історії педагогіки і школи особливе місце. Вона постала ще тоді, коли людство тільки почало нагромаджувати знання про природу і суспільство.Італійський педагог Вітторіно да Фельтре (1378-1446) організував школу нового типу "Будинок радості", в якій праця стала дійовим фактором усебічного розвитку особистості. Однак, окремо працю, саме як основу і фактор виховання людини, проголосили відомі соціалісти-утопісти Томас Мор і Томмазо Кампанелла, а пізніше — Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен та ін. їхні погляди щодо трудового виховання були спрямовані па омрогестування гноблення людини людиною, на обгрунтуванняпоєднання розумової та фізичної праці як основи іювноцінмого розвитку особистості.Так, на думку видатного чеського педагога Я.^. Коменського (1592-1670), трудове виховання має носити безперервний характер і формувати у дітей потребу, бажання і вміння працювати. З цією метою необхідно привчати їх до постійної посильної праці у системі різноманітних трудових завдань, щоб весь час дітей був зайнятий навчанням, працею або розумними розвагами. Головним методом формування трудових навичок, звички до праці Я. Коменський вважав вправи. На думку педагога, навчати праці треба самою працею, діяльністю, а не повчанням. Тому радив ще з дитинства формувати у дітей економічні пізнання, розуміння сутності управління (спочатку — домашнім господарством); у школі рідної мови ознайомлювати дітей з усіма загальними ремісничими прийомами; після опанування латинської школи — організовувати публічні іспити щодо схильності учнів до тієї чи іншої професії. Бурхливий економічний розвиток спонукав англійського філософа і педагога Длс. Локка (1632-1704) до розробки програми з трудового виховання джентельмена-ділка, який уміє розумно, обачливо і вигідно вести свої справи, які приносять обопільну користь суспільству і особистості, з цією метою у книзі "Думки про виховання" рекомендував вивчати різні види трудової діяльності людей: столярні і теслярські ремесла, бухгалтерію, сільське господарство тощо. Вважав, що ремесло завжди може стати в пригоді діловій людині; воно корисне ще й тим, що запобігає шкідливим наслідкам від неробства.Так, основа трудового виховання, за Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), — це обов'язковість розвитку всіх природних сил і задатків людини, однак тільки із ура^о^ванням її біологічної природи й особистого життєвого досвіду. Приклад такого природного, або "вільного виховання" Ж.-Ж. Руссо виклав у своєму педагогічному трактаті "Еміль, або Про виховання". Важливим засобом трудового виховання педагог і філософ вважав ручну працю: землеробську, столярну, ковальську тощо.Послідовник Ж.-Ж. Руссо, швейцарський педагог Й.Г. Песталоцці (1746-1827) навпаки виходить не з самої біологічної природи дитини, а з потреб суспільно-громадського життя. Тому мета трудового виховання, на його думку, полягає в тому, щоб розвинути в гармонійному поєднанні фізичну, розумову і моральну сторони особистості і формувати на цьому ґрунті працьовитого трудівника, корисного суспільству. Свої погляди щодо цього він виклав у своїх працях "Лінгард і Гертруда", "Як Гертруда вчить своїх дітей" та ін. У своїй практичній діяльності Й.Г. Песталоцці вперше поєднує навчання з продуктивною працею, хоча й з акцентом на ремісництво.Трудове виховання у Р. Оуена (1774-1858), англійського соціаліста-утопіста, було спрямовано на опанування учнями основ якогось ремесла (професії), поєднання навчання дітей із їхньою продуктивною працею на промисловому виробництві. Важливість цієї позиції полягає в акцентуації у трудовому вихованні на продуктивній виробничій праці, результатом якої є товар, виготовлений руками учнів, бо саме він збагачує життя суспільства. Головний момент у цьому процесі — вироблення об'єкту матеріальної культури у поєднанні з навчанням. Це—один із провідних факторів всебічного і гармонійного розвитку особистості.

77-78.естетичне виховання можна визначити як цілеспрямований і систематичний процес формування естетичного ставлення людини до реальної дійсності, умінь адекватно сприймати, правильно розуміти й оцінювати красу в природі, мистецтві і суспільстві, а також розвиток здібності створювати прекрасне, перетворювати світ за законами краси.Основні завдання естетичного виховання:— формування естетичних знань, суджень, оцінок особистості;— пробудження її естетичних почуттів, формування естетичних смаків і ідеалів;стимулювання естетичної діяльності і формування художніх творчих здібностей людини;формування інтелектуальної й емоційної чуйності особистості по відношенню до об'єктів естетичного сприйняття;розвиток здатності помічати, виділяти й оцінювати прекрасне.Джерелами естетичного виховання є мистецтво, природа, наука, праця. Характеристика основних джерел естетичного виховання і визначення специфіки їх упливу на людину міститься в роботі І. Гончарова'.

Система естетичного виховання у школі охоплює навчальний процес, позакласні заняття, позанавчальну діяльність учнів у розмаїтті її форм.Роль естетичного виховання у розвитку сучасної людини без перебільшення висока. Адже сучасна освітня система, що стрімко розвивається в умовах інформаційно-технократичного суспільства, має високу потребу саме в художньо-естетичному вихованні

Шляхи та засоби естетичного виховання у навчальній діяльності:робота з основними естетичними категоріями ("прекрасне" і "потворне", "трагічне" і "комічне") та поняттями (симетрія, пропорційність, гармонія, форма, ритм);оцінка відповіді школярів за естетичними критеріями (послідовність, виразність, образність, наявність особистісного ставлення);формування особистісного ставлення учнів до навчального матеріалу, а через нього — до різних явищ дійсності; використання засобів мистецтва;активізація художньо-творчої діяльності учнів у процесі навчання (інсценування, драматизація, театралізація);створення емоційної ситуації (використання прийомів зацікавлення, апелювання до особистого досвіду школярів);пробудження образного мислення;вплив естетичної культури вчителя.Шляхи та засоби естетичного виховання в позаурочний час:поглиблення естетичних аспектів роботи гуртків і факультативів;посилення естетичного аспекту трудової та соціальної діяльності (залучення школярів до участі в русі милосердя, реставрації меморіальних місць, пам'яток старовини, робота в краєзнавчих пошукових експедиціях тощо);використання засобів народознавства і народної педагогіки в естетичному вихованні школярів (діяльність Малих академій народних мистецтв, університетів народознавства, фольклорно-етнографічних дитячих колективів, вертепів, театралізоване втілення на шкільній сцені народних обрядів тощо);залучення учнів до колективних творчих справ естетичного спрямування (концерти, літературно-художні конкурси, естафета мистецтв, театралізована гра "Турнір лицарів" та ін.);урізноманітнення форм їцдожньо-творчої діяльності школярів на основі поєднання традиції й інновації. Можливі форми організації: кінцівка пісень; концерт-'блискавка"; ляльковий теагр; театр-експромт; гра-імпровізація; літературно-художній конкурс; художньо-літературний журнал; пам'ятник літературному герою; музична (театральна, літературна) вітальня; турнір знавців поезії; естафета улюблених занять; естафета-"ромашка"; музичний ринг; исчір пісні (поезії, музики); вечір казки; вечір творчого портрету; день гіюрчості; картинна галерея; веселий експрес тощо.вимоги-критерії:Утвердження цінності дитини як творчої особистості й невід'ємної органічної частки виховного простору.Наявність і якість естетичного ставлення суб'єктів вихо-нання до дійсності.Естетизація виховуючих відносин, краса педагогічної діїЕстетичний пошуково-дослідницький характер діяльності учителя й учня.Цілісне освоєння світу суб'єктами виховання у єдності наукового і художньо-образного пізнання.Оптимальне поєднання у виховному процесі основних видів діяльності: пізнавальної, ціннісно-орієнтаційної, спілкування, художньо творчої— в їх нерозривній єдності;Спрямованість школяра й учителя на саморозвиток, са-мондосконалення, уміння рефлексувати свою діяльність.Єдність зусиль усіх суб'єктів виховного простору (школярів, учителів, адміністрації школи, батьків, позашкільних організацій і т. д.) в естетичному вихованні школярів.

79.Фізичне виховання — складова частина загального виховання; соціально-педагогічний процес, спрямований на зміцнення здоров 'я й загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок та умінь. Здійснюється в єдності з розумовим, моральним, трудовим та естетичним вихованням.Таким чином, метою фізичного виховання є оволодіти основами особистої фізичної культури, що становить єднісгь знань, потреб і мотивів, оптимального рівня здоров'я, фізичного розвиті, різнобічного вдосконалення рухових (координаційних і кондиційних) здібностей, уміння здійснювати власну рухову, фізкультурно-оздоровчу та спортивну діяльність. На відміну від інших галузей культури, феномен культури фізичної полягає перш за все в тому, що вона найприроднішим шляхом поєднує біологічне та соціальне в людині. Водночас у традиційному розумінні фізичне виховання як цілісна система об'єднує три основні компоненти змістової структури; оздоровчий (оптимізація форм і функцій організму людини); розвивальний (підвищення рівня рухових здібностей); освітній (розширення й удосконалення обсягу знань, рухових навичок і вмінь). У межах цих складників реалізуються такі функції фізичного виховання як соціально-педагогічного процесу:виховна — полягає у забезпеченні особистісно-ціннісного ставлення до фізичної культури як складника культури загальної на основі формування відповідних індивідуальних якостей;освітня — набуття комплексу знань, умінь і навичок у сфері фізичної культури;розвиваюча — удосконалення рухових властивостей і фізичних станів людського організму;оздоровчо-гігієнічна функція — охорона й укріплення здоров'я;просвітницька — залучення до цінностей здорового способу життя, ствердження пріоритетності здоров'я як найвищої людської вартості та підвищення масовості спорту.У сучасних умовах виникає новий вид виховання засобами спорту, змагання, тренувальних навантажень, який забезпечує становлення спортсмена, здатного досягати значних спортивних резуль­татів і бути особистістю у найвищому розумінні цього слова. Сама природа спорту справляє могутній уплив на особистість, примушуючи людину боротися зі своїми слабостями, володіти власними емоціями; спорт гартує характер, учить переборювати труднощі, формує світогляд. Спорт виступає важливим чинником соціалізації, вияву суспільної активності: людина набуває досвіду міжособистісних стосунків, оскільки спорт багато в чому моделює життєві ситуації.Вищезазначене дає можливість розмежувати поняття спортивного та фізичного виховання, увиразнити їхні спільні й відмінні риси.Спортивне виховання, крім переліченого, забезпечує і процес пізнання, тому що спорт є специфічним видом творчої пошукової діяльності. Адже для досягнення спортсменом високого результату він мусить багато знати, починаючи від розуміння сутності людини як біосоціального індивіду й до принципів побудови навчально-тренувального процесу. Несучасним є уявлення про спортсмена як деяку сукупність сили, спритності та витривалості. Тільки високоосвічена особистість, яка володіє спортивною культурою, здатна сьогодні одержувати справжні перемоги й завойовувати медалі. Фізичне виховання також розв'язує загальнокультурні задачі: освітні, виховні й оздоровчі. Однак тут використовуються засоби загальнорозвивальних та оздоровчих управ, елементів спорту. Результативність фізичного виховання, таким чином, забезпечується правильною організацією фізичної активності'. Отже, порівняльний аналіз сутності термінів спортивне та фізичне виховання свідчить на користь використання адаптованих спортивних технологій у фізичному вихованні. Ще однією підставою для цього є те, що представники великого спорту демонструють найвищі досягнення тоді, коли у вітчизняному фізичному вихованні зберігається нагромадження цілого ряду невирішених організаційно-соціальних і психолого-педагогічних проблем.

80.Проблема взаємодії школи і сім’ї, на наш погляд, належить до найскладніших і найважчих. Оскільки взаємозалежність педагогічних явищ і процесів у наші дні дедалі ускладнюється, завдання, які висуває життя перед школою, стають настільки складними, що без високої педагогічної культури всього суспільства і, насамперед, сім'ї зусилля вчителів, якими б значними вони не були, виявляються недостатньо ефективними. Аналогічні проблеми стоять і перед сім'єю. Тому що всі труднощі, які виникають у складному процесі шкільного виховання, вкорінюються і у сім'ю особливо на тлі сучасних суспільно-економічних контрастів. Формування правильних взаємин і розвиток особистості залежить насамперед від того, якими людьми постають перед дитиною мати й батько, як пізнаються людські стосунки і суспільне оточення. Взаємини школи із сім’ями учнів регламентуються насамперед державними документами. В Законі України "Про освіту" вказано на основі права і обов'язки батьків щодо виховання дітей, зокрема, відзначено, що на батьків покладено однакову відповідальність за виховання і розвиток дитини. А стаття 50 цього закону називає батьків у числі рівноправних учасників цього процесу. Без допомоги батьків педагогічному колективу важко домогтися значних успіхів. Успішний розвиток дітей значною мірою залежить від дружної і погодженої виховної роботи школи і сім’ї. Цю істину повинні добре засвоїти не тільки вчителі, а й батьки. Так само як і діти, батьки повинні жити своєю школою, регулярно відвідувати батьківські збори, обмінюватися своїми думками і спостереженнями з класоводами. Особливо це стосується батьків невстигаючих учнів. Школа ж повинна прагнути до об’єднання зусиль щодо успішного навчання, виховання та розвитку школярів. Тому що не тільки навчальний заклад допомагає сім’ї у вихованні дітей, а й батьки повинні допомагати школі.

81.Педагогічні основи організації позакласної і позашкільної роботи можна розглянути на прикладі створення системи гурткових занять. При побудові такої системи необхідно насамперед організувати в школі, а також у наближених до території позашкільних закладах значну кількість гуртків і надати учням можливість вільно обирати гурток, а також переходити з одного гуртка в інші. Такі умови необхідні для того, щоб залучити кожного учня до гурткових занять на добровільній основі з урахуванням його інтересів.Великого значення створенню системи гурткових занять надавав В.О. Сухомлинський. У Павлиській середній школі під йот керівництвом було створено творче об'єднання , в якому щороку налічувалось до 40-45 гуртків. Кількість гуртків у різні роки змінювалось у залежності від індивідуальних нахилів та інтересів учнів. Більшість гуртків мала технічну або сільськогосподарську спрямованість. Як зазначав В.О. Сухомлинський, в школі немає жодного учня, який не працював би в якомусь технічному або сільськогосподарському гуртку'".Важливим є питання про склад учнів, що об'єднуються в одному гурткові. Склад предметних гуртків, зокрема, має відповідати таким вимогам: ці гуртки повинні створюватися в усіх класах НІКОЛИ, починаючи з першого; кожний предметний гурток об'єднує, як правило, 10-15 учнів одного або з кількох паралельних класів; до занять предметних гуртків необхідно залучати всіх учнів, крім тих, які беруть участь у заняттях технічних, художніх, спортивних гуртків або факультативних груп.Після створення того чи іншого гуртка найважливішим його завданням є поступове розширення складу гуртка в зазначених вище межах. Заняття можна розпочинати з 4-5 учнями, які виявляють бажання займатися відповідними видами діяльності. Надзвичайно важливо детально проаналізувати інтереси цих учнів з тим, щоб добирати зміст гурткових занять з максимальним урахуванням наявних інтересів. Задоволення дітей від таких занять дозволить педагогові сформувати стійке організаційне ядро гуртка, а також пробудити в інших учнів зацікавленість змістом гурткової роботи. Недоцільно на початку формування гуртка складати повний список його майбутніх членів. Набагато доцільніше розширювати склад гуртківців поступово, приділяючи особливу увагу задоволенню інтересів потічків.У змісті гурткової роботи слід відрізняти зовнішню і внутрішню сторони. Зовнішня сторона цього компоненту системи гурткової роботи звернена до навчального процесу, вона визначається метою навчання і дидактичними принципами. Внутрішня сторона змісту гурткових занять відбиває їхню специфіку, відмінність від навчального процесу. Кожній із цих сторін відповідають певні вимоги до змісту гурткової роботи. Зовнішня сторона характеризується такими вимогами, як забезпечення всебічного розвитку школярів, високий науковий рівень і суспільно корисна спрямованість змісту гурткових занять, ознайомлення з досягненнями сучасної науки, техніки і культури. До вимог, які визначають внутрішню сторону змісту гурткових занять, відносять: відповідність гурткової діяльності віковим, статевим та індивідуальним особливостям, інтересам школярів; використання елементів цікавої науки, ігор, творчих задач і завдань; поступове ускладнення змісту занять.Виняткового значення у зв'язку з цим набуває питання про організацію ігрової діяльності дітей як на заняттях гуртків, так і в усіх інших видах позакласної та позашкільної роботи. Гра, з одного боку, — це найгостріша потреба дітей, з іншого боку, вона є надзвичайно ефективним засобом виховання і розвитку особистості школяра. Як зазначав А.С. Макаренко, "у дитячому віці гра — це норма, і дитина повинна завжди гратися, навіть коли вона робить серйозну справу . Треба не тільки дати їй час пограти, але треба пройняти цією грою все її життя'".Таким чином, заняття гуртків і вся система позанавчальної роботи мають спрямовуватися на максимальне задоволення потреби дітей у хорошій грі.Специфіка гурткових занять знаходить відображення і в методах гурткової роботи. Насамперед необхідно відмовитися від імперативної позиції учителя, яка нерідко має місце на уроках, і замінити її відносинами співробітництва з учнями. Крім того, методи гурткової роботи ґрунтуються на високому ступені адекватності змісту діяльності учнів їхнім віковим та індивідуальним особливостям і інтересам. Обов'язковою вимогою до методів є також забезпечення г іозитивної мотивації цієї діяльності.Ряд специфічних особливостей мають організація і планування гурткових занять. Зокрема, під час створення гуртка необхідно пробудити інтерес учнів до його занять. Перші заняття мають бути особливо цікавими. Гальмівним фактором у розвитку пізнавальних інтересів учнів, і педагогічно доцільній організації їхнього вільного часу є навчальні перевантаження. У навчальних закладах нових типів усупереч вимогам вікової фізіології та шкільної гігієни розклади уроків передбачають до 7-8 академічних годин на день. Під цим кутом зору не можна не погодитися з думкою кандидата філософських наук М. Бауера: „Перевантажені навчальні програми і навчальні плани, нудні підручники притупляють бажання вчителя . Я переконаний, ию без значного розвантаження від механічної урочної роботи, без вивільнення часу на самостійну діяльність дитини всі виховні зусилля будуть марними"'. Проведені дослідження свідчать, що педагогічні колективи шкіл мають досить великі резерви для зменшення навчальних перевантажень учнів. Насамперед треба створити в школі систему захисту учнів від зловживань тих учителів, котрі постійно порушують норми часу для домашньої самостійної роботи учнів^.Зазначимо, що гурткова робота відкриває перед кожним учителем безмежний простір педагогічної творчості, котра може легко переноситись і в навчальний процес. Широкий вибір пізнавального матеріалу, який можна використовувати на заняттях гуртків, організація ігрової діяльності дітей, детальне вивчення інтересів і нахилів кожного учня, відсутність авторитарних методів і прийомів у спілкуванні учителя і дітей — все це дає можливість залучати до гурткової роботи навіть тих учнів, які мають глибоку педагогічну занедбаність. Передовий педагогічний досвід дає безліч прикладів успішного подолання недисциплінованості та неуспішності учнів на основі залучення їх до гурткової роботи або до інших видів позакласної діяльності.

82.Систематичні дослідження проблем позанавчальної роботи у Вітчизняній педагогіці розпочалися у 20-ті рр. XX ст. У педагогічній спадщині П.П. Блонського, Н.К. Крупської, А.С. Макаренка, С.Г. Шацького ґрунтовно розкривається значення позакласної і позашкільної роботи у вирішенні завдань виховання і навчання підростаючого покоління, висвітлюються найважливіші аспекти методики проведення позанавчальної роботи: зміст, організація, форми, методи, планування тощо.Позакласна і позашкільна робота відіграє виключну роль у вирішенні багатьох виховних і навчальних завдань. Педагогічно організовані заняття у вільний час створюють умови для виявлення, задоволення і розвитку інтересів і нахилів кожного учня, для розвитку творчих здібностей школярів. На цій основі порівняно легко вирішуються проблеми профорієнтації учнівської молоді. Заняття різно­манітних гуртків: предметних, технічних, молодіжних і спортивних створюють надзвичайно сприятливі умови для індивідуалізації та диференціації навчально—виховного процесу, для досягнення успішне не лише в розумовому розвитку, але також і в моральному, фізичному, трудовому й естетичному вихованні.Спеціальні дослідження (Г.Е. Костяшкін, П.Н. Макаєв, П.Н. Солохо, К.А. Ширкевич та ін.) свідчать, що позакласні і позашкільні заняття дають можливість успішно розвивати інтелектуальні здібності й особливості учнів (мислення, спостережливість, увагу, пам'ять, уяву), вдосконалювати навички навчальної праці (письма, читання, розв'язування задач, обчислень, алгебраїчних перетворень, вимірювань геометричних і фізичних величин тощо). Тим самим позакласні заняття сприяють досягненню успіху в навчанні школярів.Надзвичайно важлива роль належить позанавчальній роботі в попередженні та подоланні недисциплінованості учнів, правопорушень неповнолітніх. У зв'язку з цим слід зазначити, що недоліки в організації вільного часу школярів, учнів ПТУ та інших навчальних закладів, формальне ставлення педагогів до проведення позакласної роботи є основними причинами недисциплінованості та неуспішності учнів, а також правопорушень неповнолітніх.У число актуальних завдань позакласної і позашкільної роботи необхідно включити також профілактику соціальних патологій неповнолітніх (алкоголізму, наркоманії, проституції"), розповсюдження яких набуває загрозливого характеру.Позакласна робота дає можливість досягти успіху не лише педагогічним колективам шкіл, але й окремим учителям. Досвід передових учителів переконливо підтверджує думку відомого методиста-географа М.М. Баранського про те, що позакласна робота як форма боротьби з неуспішністю "в усіх відношеннях краща від інших форм і, треба прямо сказати, „вигідніша" для вчителя"'

83.Авторитарне виховання - воспитат. концепція, що передбачає підпорядкування вихованця волі вихователя. Пригнічуючи ініціативу й самостійність, А. в. перешкоджає розвитку активності дітей, їх індивідуальності, веде до виникнення конфронтації між вихователем і вихованцями. А. в. переважає в умовах панування авторитарних, тоталітарних форм правління й политий, режиму. Виступу проти А. в. почалися в епоху переходу від середньовіччя до нового часу (див. Відродження). В 18 в. на противагу А. в. Ж. Ж. Руссо висунув концепцію природнього виховання, засновану на ідеї естеств. права людини на волю й вільний розвиток. Елементи А. в. характерні для ряду педагогічних систем. У системі «виховання джентльмена» Дж. Локка А. в. панує доти, поки в дитини не сформована самокоштують, воля. Великі рад. педагоги Н. К. Крупская, С. Т. Шацкий, В. А. Сухомлинский і ін. виступали проти А. в. А С. Макаренко характеризував «авторитет придушення» як « найстрашніший сорт авторитету». Совр. рух педагогів-новаторів протиставляє А. в. педагогіку співробітництва. “Педагогіка вільного виховання“ – одна з найбільш загальних концепцій реформаторської педагогіки. Елементи цієї концепції проникають практично в усі інші педагогічні напрямки. У своїй педагогічній концепції він відкидав сучасну йому освітньо-виховну систему. Замість неї вважав необхідним ввести демократичну систему, яка повинна сприяти виявленню в дитини обдарувань, закладених природою. Виховання буде сприяти розвитку дитини лише в тому випадку, якщо набуде природного, природовідповідного характеру, буде прямо пов’язано з природним розвитком індивіда і спонукатиме його до самостійного набуття особистого досвіду і знань. Отже, центральним пунктом концепції Руссо виступає теорія природного, вільного виховання, де в центрі стоїть особистість дитини. Він вважає, що вільне виховання випливає з природного права кожної людини на свободу

84.У практиці роботи школи трапляються випадки, коли використовувані педагогами засоби виховного впливу не забезпечують нормального розвитку деяких дітей. Здебільшого це буває тоді, коли вчителя мають справу з дітьми, яких прийнято називати “важковиховуваними” і “педагогічного занедбаними”. Поведінка і характер важковиховуваних дітей складаються, як правило, під впливом гострих конфліктів з оточенням. несприятливих умов морального життя в сім’ї сварки батьків, пияцтво, розлучення та ін.). В зв’язку з цим у колективі вони посідають невідповідне своєму прагненню місце, їхні стосунки з учителями й учнями стають емоційно напруженими, все більш загострюються і приводять зрештою до встановлення стереотипних форм поведінки з переважанням агресивності і негативізму. Конфлікти учня з оточенням можуть набрати різних форм, але найбільш типовими серед них є: а) конфлікт з учителем, який не зрозумів учня, образив його, виявив безтактність, грубість, несправедливість; б) конфлікт з колективом школярів, що виникає тоді, коли з тих чи інших причин, у прихованій чи відкритій формі колектив принижує учня або й бойкотує його і, нарешті, в) конфлікт з сім’єю, доведений до такого ступеня, коли учень своє негативне ставлення до рідних переносить на взаємини з усіма іншими людьми і, в першу чергу, - з учителями і товаришами. Перевіреним і виправданим практикою способом залучення всіх без винятку дітей і підлітків до активної участі в житті учнівського (класного, а потім і загально шкільного) колективу є організація товаришування ат виконання громадських доручень. Учневі, який так чи інакше “випадає із норми”, учитель і колектив спеціально добирають доручення, обережно, тактовно допомагають успішно виконати і з максимальною доброзичливістю оцінюють зроблене. Враховуючи надмірну емоційність ат імпульсивність важковиховуваних учнів, їм слід доручати таку громадську роботу, виконання якої не вимагає тривалого часу, але дає виразні, помітні і важливі для колективу наслідки. Хорошою оцінкою виконаної роботи учнівський колектив висловлює довіру до свого товариша, морально підтримує його, викликає в нього задоволення (спочатку, можливо і мало помітне) і бажання ще краще виявити себе. Підозріле і вороже ставлення “важкого” учні до колективу змінюється на терпиме, а далі й на позитивне, він поступово навчається поважати думку товаришів у дорожити нею. Збудження позитивних емоцій А.С. Макаренко вважав запорукою реальних змін у громадській позиції вихованців. Важковиховувані діти вчаться, як правило, погано, двійка є постійним супутником їхнього шкільного життя. Ця відсутність успіху породжує у надмірно емоційних дітей протест. Переживання ж успіху змінює позицію учня. Відомий радянський фізіолог В.М.Введенський переконливо довів, що успіх у діяльності є потребою людини. Почуття успіху відкриває шлях до самоутвердження учня в колективі, викликає в нього прагнення до цілковитого подолання своїх вад і докорінної зміни своєї поведінки.