Ekzamen_Pedagogika_PNPU

59."Метод" у перекладі з грецької мови означає "шлях", "спосіб", у педагогічній діяльності це — спосіб пізнавальної і практичної діяльності, система дій з метою виховання особистості.

У педагогічній теорії і практиці метод найчастіше трактується як шлях до досягнення оптимальних результатів'. В українському педагогічному словнику "'сукупність специфічних способів і прийомів виховної роботи, які використовуються в процесі формування особистісних якостей учнів для розвитку їхньої свідомості, мотиваційної сфери й потреб, для вироблення навичок і звичок поведінки й діяльності, а також їх корекції і вдосконалення"^.Оскільки сучасна педагогічна наука розглядає процес виховання як взаємодію вихователя і вихованця, розвиток їх відносин, то, згідно з нашою концепцією, методи виховання — науково обгрунтовані способи педагогічно доцільної взаємодії всіх суб 'єктів виховного процесу, спрямовані на досягнення мети виховання^. Це визначення акцентує суб'єкт-суб'єктні відносини у процесі педагогічної взаємодії, активність вихованця як суб'єкта виховання, співзвучне оновленій особистісно-гуманістичній парадигмі.Методи виховання, особливо такі, як метод педагогічної вимоги, громадської думки, прикладу вихователя, заохочення, покарання, виступають у ролі методів стимулювання навчання.

60.Узагальнюючи думки багатьох учених, як вітчизняних, так і зарубіжних, можна визначити головні ознаки, які безпосередньо слугують основою створення класифікацій методів виховання. Це такі: 1) за метою і завданнями виховання, 2) за змістом виховної діяльності, 3) за логікою та організацією дитячого колективу і повсякчасного спілкування дітей; 4) за керівництвом виховною діяльністю дітей та ін.

Метою створення класифікації методів і виховання, і навчання є насамперед упорядкування численних головних, другорядних, специфічних, особливих методів. Учитель мусить знати, що утворення груп методів на певній основі за певною ознакою сприяє глибшому усвідомленню функцій методів, осмисленню діалектики педагогічного процесу, піднесенню ефективності виховних дій.З початком перебудовних процесів у суспільстві було оновлено традиційну парадигму виховання особистості. У виховному процесі акцент переносився на створення виховуючих відносин вихованців і вихователів як суб'єктів педагогічного процесу. Тому класифікація методів виховання А.М. Бойко, створена на основі врахування рівня виховуючих відносин (співпідпорядкування, співробітництва, співтворчості), є актуальною. Нею розроблена і обґрунтована класифікація прийомів виховання (понад 60), що зроблено в педагогічній науці вперше. Звернення наукової педагогіки до народного досвіду виховання дозволило згрупувати більшість народних методів виховання за виховною спрямованістю: стимулюючі, дійові, самовиховання, перевиховання. Ці та інші народні методи сприяють збереженню національної культури, без якої не може бути сучасної культури, виховання по-справжньому інтелігентної особистості.Таким чином, на увагу заслуговують усі названі класифікації. Вони враховують певний етап розвитку суспільства, педагогічної науки і школи.

61.У сучасних умовах найбільш доцільною є класифікація методів виховання за основною метою і завданнями виховного процесу.Виходячи з того, що вихователь завжди апелює до свідомості дитини, адже безпосередньо діяти на поведінку майже неможливо, почнемо аналіз із груп методів формування свідомості особистості. Ця група методів виховання обумовлена важливістю процесу трансформації суспільних цілей у мотиви діяльності і поведінки вихованців. Методи, що відносяться до цієї групи, доцільно поділити на дві великі підгрупи: 1. Методи переконування; 2. Методи позитивного прикладуПсихологічною основою методів переконування є випереджуюче відтворення в свідомості дитини тих дій і вчинків, які вона збирається здійснити. Важливим аспектом у розумінні проблеми методів виховання є взаємоперехід методу в прийом виховання, прийому в метод виховання. Так, методи роз'яснення прикладу можуть бути частинами бесіди як методу виховання, тобто прийомами виховання. Метод позитивного прикладу невипадково посідає чільне місце серед інших методів виховання, адже ще стародавні римляни помітили, що важко підвести до добрих вчинків повчанням, легко — прикладом.Тому і в українській етнопедагогіці методи прикладу та навіювання були основою у вихованні моральних звичок, громадянського ставлення до оточуючого світу. Педагогічна наука і практика високо цінує у вихованні приклад батьків, приклад учителя, приклад старшої людини, що досягла успіхів у певній галузі, приклад однокласників, ровесників та ін.

62.У формуванні позитивного досвіду поведінки особистості, її переконань, ставлень до навколишньої дійсності вирішальну роль відіграє діяльність. У зв'язку з цим організація діяльності школярів розглядається у педагогіці як серцевина виховного процесу.До групи методів організації діяльності належать методи тренування, привчання, педагогічної вимоги, громадської думки, доручення, виховуючих ситуацій. Усі вони базуються на практичній діяльності вихованців. Управляти цією діяльністю педагоги можуть завдяки поділу її на складові частини — конкретні дії і вчинки, а інколи на ще менші частини — операції. Виховний процес полягає в тому, що педагог здійснює перехід від управління операціями до управління діями, а потім — до управління діяльністю вихованців (В.О. Слас-тьонін).Організація різнопланової діяльності школярів обов'язково залучає учня до багатогранних відносин, які виникають на основі спілкування у процесі цієї діяльності. Різні позиції учня у системі внутрішньоколективних відносин приводять його до певних рішень, вчинків, ліній поведінки, на основі чого формуються складніші акти поведінки, риси особистості.Тренування — метод формування необхідних якостей особистості шляхом багаторазового повторення дій і вчинків учнів

63.Найефективніші серед них — гра, змагання, заохочення і покарання.Гра — один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними. Види ігор визначають на основі різнопланової діяльності дітей: ігри-дозвілля (ігри за власним бажанням), ігри педагогічні (організовані з метою вирішення навчально-виховних завдань). Ігри творчі: сюжетно-рольові, конструкторські, драматизації з вільним розвитком сюжету, ігри-жарти, ігри-розиграші.2. Ігри за визначеними правилами: рухові, хороводні, спортивно-змагальні, настільні.Змагання — природна схильність дітей до здорового суперництва й самоутвердження в колективі.Забезпечує випробування людиною своїх здібностей, відчуття товариської взаємодопомоги, передбачає облік і порівняння результатів діяльності, заохочення її учасників, сприяє розвитку нахилів, духовних якостей дитини, спонукає до наслідування загальноприйнятих норм поведінки. Змагання супроводжують позитивні та негативні емоційні реакції: захоплення, радість з приводу успіхів, скептицизм, байдужість, заздрість тощо. Тому слід враховувати позитивні (спосіб згуртування колективу, розвиток моральної мотивації діяльності) і негативні впливи (відсутність боротьби за досягнення спільного успіху, взаємодопомоги та співробітництва, що зумовлює розлад у колективі). Важливими умовами проведення змагань є демократичний підхід до ідеї змагання, висвітлення його результатів, залучення учнів до обговорення й аналізу, їх матеріальне і моральне стимулювання.Змагання бувають індивідуальними і колективними. Формами індивідуального змагання є предметні олімпіади, конкурси дитячих творів, малюнків, виставки, індивідуальні види спортивних змагань тощо. У виховному плані вони стимулюють діяльність, що ґрунтується на індивідуальних мотивах та особливостях. Формами колективного змагання є ігри (футбол, волейбол тощо), конкурси худож­ньої самодіяльності (внутрішкільні, міжшкільні, районні тощо). Підбиваючи підсумки змагань, відзначають дітей, які досягли успіху, й тих, хто через недостатній рівень підготовки відстав, але докладав максимум зусиль.Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення. Полягає в тому, що відчуття задоволення, радості, зумовлені громадським визнанням зусиль, старань, досяг нень зміцнює впевненість у своїх силах, викликає приплив енергії, піднесений настрій, готовність до роботи, забезпечує хороше самопочуття. Серед основних видів заохочення виділяють: схвалення, виражене короткою реплікою-ствердженням, що дитина діє правильно, її вчинок позитивний («Так», «Молодець!», «Правильно!»); похвала, що є розгорнутою оцінкою, яка супроводжується аналізом дій дитини («Ось бачиш, Сашко, ти постарався і вже вчишся краще»); нагорода, що є більш значним заохоченням, яке застосовують за необхідності відзначити особливі досягнення, вчинки (закінчення навчання з відзнакою, перемога у змаганнях); важливе доручення, яке свідчить про довіру вчителя і викликає особливе натхнення в учня, спонукає до діяльності; авансування особистості, яке застосовують стосовно тих, кого рідко або ніколи не заохочують, хто не переживав позитивних емоцій від похвали дорослих. Але заохоченням «авансом» не слід зловживати.

64.Оптимальний вибір методу характеризується такими умовами:

а) має органічно пов’язуватись з метою, яка стоїть перед школою; б) не універсалізувати якийсь із них, має бути система методів; в) вибір методу диктується конкретними завданнями і змістом виховного заходу; г) залежить від конкретних умов, в яких здійснюється виховний вплив; д) враховуються індивідуальні і вікові особливості учнів; е) динаміка, зрілість, організованість колективу; є) метод виховання і особистість вихователя.

65.Для успішної роботи щодо забезпечення єдності індивідуального й колективного підходів у вихованні особистості в колективі особливо важливим є усвідомлення сутності поняття колективу.Так, Т. Мальковська зауважує, що це поняття вживається у двох значеннях: під колективом, по-перше, розуміється будь-яка організація або група людей (у школі, ПТУ, бригаді, на заводі, в студентській групі та ін.); по-друге, колектив — це високий рівень розвитку групи з такими якісними характеристиками як цілеспрямованість, згуртованість, духовна єдність. Сучасний колектив навчального закладу це органічна єдність двох колективів — педагогів і учнів'.Т. Ільїна визначає колектив як організаційну форму об'єднання людей, на основі якоїсь певної цілеспрямованої діяльності. Шкільний учнівський колектив — це організаційна форма колективістського об'єднання всіх учнів на основі навчальної діяльності. Діяльність колективу має яскраво виражену соціальну спрямованість.Я. Левін зазначає, що „в сучасних умовах розвитку школи і педагогічної науки під загальношкільним трудовим колективом слід розуміти соціально-педагогічне об'єднання учнів, учителів і батьків школярів, діяльність яких ґрунтується на принципах гуманізму, демократії, управління і самоуправління"'.Проаналізувавши ці та інші концепції, колектив можна представити як групу людей (дітей або дорослих), яка є частиною суспільства, об'єднана загальною метою і спільною діяльністю.Ознаки колективу. А.С. Макаренко зазначав, що колектив об'єднує людей не тільки в загальній меті і загальній праці, але і в загальній організації цієї праці; у колективі повинні бути керівники і певні обов'язки у кожного члена колективу. Він виділив наступні його ознаки: 1) наявність суспільно значущої мети; 2) спільна діяльність з її досягнення; 3) відносини відповідальної залежності; 4) наявність органів самоврядування; 5) зв'язок з іншими колективами. Названі ознаки характерні не лише для первинного, а й для загальношкільного колективу.Сучасний дослідник М.Ф. Красовицький визначає такі ознаки колективу:1Єдність моральних цінностей, які становлять основу громадської думки колективу, його традицій і норм поведінки.2Гуманістичні взаємини між дітьми, повага до особистості, її неповторності та індивідуальних особливостей, турбота про кожного члена колективу.3Свобода вибору і відповідальності особистості перед колективом.4Можливість кожної особистості у вираженні власного своєї неповторності, відмінності від інших.5Захищеність особистості в колективі.6Взаємна залежність та відповідальність у спільній діяльності.7Відкритість колективу класу шкільної спільноти, готовність до співпраці з усіма іншими спільностями для громадського блага.Ці ознаки мають право на використання їх при формуванні колективу, проте деякі із них за своєю сутністю повторюють ознаки, розроблені А.С. Макаренком та іншими макаренкознавцями.А.С. Макаренко належить обґрунтування структури колективу, у якій головною ланкою він вважав первинний колектив. Первинний колектив є тією одиницею виховного впливу на особистість, який зберігає всі основні властивості цілого — загальношкільного колективу. Первинним колективом у закладах А.С. Макаренка був загін, який налічував від 7 до 15 чоловік. Опора на первинний колектив — важлива умова активізації кожної дитини, оскільки тут її легше вивчити, знайти справу за інтересами і нахилами, вплинути на відносини з товаришами. Первинні колективи можуть бути різноманітними: клас, гурток, загін, клуб тощо. Первинні колективи покликані вирішувати такі завдання: організовувати старанну навчальну і суспільно корисну працю, забезпечувати активний розвиток особистісних якостей кожного члена колективу та накопичення власного і соціального досвіду, брати участь у всіх справах загальношкільного колективу.М. Красовицький обґрунтував принципи виховання особистості в колективі, до яких належать: особистісно орієнтований підхід, вшовання як педагогічна підтримка процесу саморозвитку і самовиховання особистості, єдність поваги і вимогливість до неї, єдність прав і обов 'язків особистості, право вибору, єдність свободи і відповідальності. Цими принципами варто користуватися у практичній виховній діяльності.

66.Важливими характеристиками виховання особистості в колективі А.С. Макаренко вважав: \)мажор — постійну піднесеність, готовність вихованців до дії; 2) відчуття гідності, що випливає з уявлень про цінність свого колективу і гордість за нього; 3) дружнє ставлення його членів; 4) почуття захищеності — жодна дитина не повинна відчувати себе в колективі відчужено і беззахисно, ніхто не може принижувати слабшого і молодшого; 5) активність, що виявляється в готовності до ділової або ігрової дії; 6) звичка до стри­маності — в слові, русі, у прояві емоцій; 7) тон і стиль колективних відносин, що підтримуються відповідними законами і правилами як для дитячого колективу, так і для колективу педагогів.Для згуртованого колективу характерний гуманістичний стиль відносин. Разом із цим, А.С. Макаренко розглядав як основний принцип виховання в колективі і його розвитку відповідальну залежність, на основі якого функціонують органи колективу і складаються неформальні відносини. Відповідальність інтерпретується ним як обов'язок людини перед собою і суспільством. Великого значення А.С. Макаренко надавав розвитку самоврядування та ініціативи в колективі. Він теоретично обґрунтував і практично перевірив систему взаємовідносин в колективі, що стала основою самоврядування Отже, забезпечення індивідуального і колективістського підходів у вихованні передбачає: 1) єдність загальнолюдських і національних цінностей у вихованні; 2) розуміння виховання як діалогу культур; 3) досягнення гармонії інтересів особистості і колективу; 4) єдність самостійності школярів і педагогічного керівництва їхньою життєдіяльністю; 5) суб'єкт-суб'єктний характер відносин у колективі; 6) поєднання дій учнівського колективу, родини і громадськості; 7) усвідомлення виховання як особистісно-соціального явища. Формуючи індивідуальність в колективі, мусимо пам'ятати, що осо­бистість — продукт життєдіяльності всього суспільства: від сім їдо засобів масової інформації, від дошкільних закладів до вузу і виробництва. Виховання потребує спільних великих виховних зусиль усіх виховних інституцій.

67.Теорія колективу детально розроблена видатним представником вітчизняної педагогіки А.С. Макаренком. Він сформулював закон життя колективу: рух — форма життя колективу, зупинка — форма його смерті; визначив принципи розвитку колективу (гласності, відповідальної залежності, перспективних ліній, паралельної дії); розробив детальну технологію формування колективу. Поступово його концепція сформувалася у дослідженнях 60-70 років як теорія стадій розвитку дитячого колективу.

68.Виховний вплив колективу здійснюється в багатьох напрямах. Передусім він реалізується у колективній діяльності учнів. Згуртований колектив одразу ж вживає необхідних заходів: схвалює або засуджує діяльність учня. Успіхи кращих стають прикладом для наслідування. У процесі різних видів діяльності в дитячому колективі встановлюються міжособистісні зв'язки і взаємини. Науковими дослідженнями виявлено три найпоширеніші моделі розвитку взаємин між особистістю і колективом: 1) особистість підкоряється колективу (конформізм); 2) особистість і колектив перебувають в оптимальних стосунках (гармонія); 3) особистість підкоряє собі колектив (нонконформізм). На думку В. Сухомлинського, висока виховна ефективність взаємовідносин між особистістю і колективом досягається, якщо «це гуманні, людські взаємини між учнями, між вихователями і вихованцями, і на цій основі єдині поняття про добро і зло».Виховний вплив колективу залежить також від становища учнів у системі внутріколективних взаємин, від ставлення до первинного колективу. Вагому роль у вихованні особистості в колективі відіграє громадська думка. Вона впливає на учня не лише під час зборів колективу або через критику в стінній газеті, а й у щоденному його житті та діяльності. У згуртованому колективі учні засуджують негідні вчинки товаришів, не чекаючи зборів. Важливим засобом виховання особистості в колективі є критика і самокритикаВиховний вплив колективу на його членів посилюється за розумного поєднання педагогічного керівництва зі створенням умов для вияву вихованцями самостійності, ініціативи, самодіяльності, якщо колектив дбає про утвердження відносин співпраці вчителя й учнів. У таких колективах ролі його учасників адекватні їх можливостям, контроль за їх діяльністю переростає у самоконтроль, а сам колектив терпляче ставиться до недоліків його членів. Важливо забезпечити своєчасне педагогічне втручання у формування стосунків між членами колективу, створення тимчасових об'єднань з переведенням до них вихованців, у яких не склалися нормальні стосунки в первинному колективі, змінюваність характеру і видів колективної діяльності, що дає змогу прилучати учнів до нових стосунків.

69.Науковий світогляд — найбільш загальна вища форма свідомості. Він дозволяє особистості правильно сприймати та усвідомлювати явища навколишнього життя, надавати їм об'єктивну оцінку. Світогляд є узагальненим і вищим рівнем ставлення особистості до навколишнього світу і дійовим регулятором її поведінки і діяльності. Він включає в себе й інтегрує соціальні, моральні та естетичні відносини учнів і розглядається як визначальний фактор особистісного розвитку людини. У філософській енциклопедії світогляд трактується як „система поглядів людини на світ в цілому і на своє власне місце в цьому, розуміння і емоційна оцінка людиною смислу її діяльності і ролі людства, сукупність наукових, філософських, політич них, правових, моральних, релігійних, естетичних переконань та ідеалів людини.Головними структурними компонентами світогляду є наукові знання, погляди, переконання та ідеали людиниНаукові знання — обов'язковий компонент наукового світогляду. Погляди — це судження, умовивід людини, пов'язаний з тлумаченням тих чи інших природних або суспільних явищ, виявленням свого ставлення до цих явищ. переконання — це міцні, засвоєні на певних принципах, життєві позиції людини, "це те, що людина глибоко та емоційно пережила" і що вона готова відстоювати за будь-яких умов. ідеали особистості (від грецького ідеа — образ, уявлення, поняття) — це усвідомлення найвищої досконалості, що стає метою діяльності, життєвим спрямуванням особистості.

70.Оскільки світогляд досить складне поняття, що визначається як узагальнена система поглядів людини на світ в цілому і на своє власне місце в ньому, розуміння і емоційна оцінка людиною смислу її діяльності і ролі людства, сукупність наукових, філософських, політичних, правових, моральних, релігійних, естетичних переконань та ідеалів людини (за М.Д. Ярмаченком), тому його формування є процесом і результатом взаємодії трьох елементів: 1) об'єктивних умов життєдіяльності особистості; 2) цілеспрямованого впливу дії соціальних інститутів, виховання; 3) самовиховання.Розвиток наукового світогляду відбувається у процесі вивчення основ природних, математичних, гуманітарних наук.Не менше значення для формування світогляду мають гуманітарні науки. Таким чином, у формуванні світогляду важливим є вивчення усіх навчальних дисциплін у школі.Формуючи науковий світогляд школярів, необхідно враховувати висновок М.М. Скаткіна про те, що наукові знання стають складовою світогляду лише тоді, коли:піддаються філософському осмисленню;відповідають інтересам особистості, оцінюються нею з точки зору реалізації її інтересів;підтверджуються життєвим досвідом;перетворюються в систему внутрішніх переконань і принципів особистого життя.

71.Григорій Савович Сковорода (1722-1794), людина повинна дійти до щастя через самопізнання. Праці Г. Сковороди відзначаються життєсмисловою орієнтацією. Він вважає, що існує три світи: світ великий — макрокосмос, світ малий — людина і світ символів. Головним у цій тріаді є людина. Цим можна пояснити увагу Сковороди до проблем добра і зла, щастя, сенсу життя й т. ін. Його світогляд — це філософія життя, яка проголошує пріоритет духовно-морального начала як основи людини, суспільства, просякнута загальнолюдськими цінностями, ідеями любові, милосердя, співчуття.Антон Семенович Макаренко (1888-1939) наголосив на важливості світогляду для людини. За його словами: „Головне в житті не саме знання, а та гармонія, яка породжується, коли знання є ґрунтовним".Василю Олександровичу Сухомлинському (1918-1970) як педагогу близькою була проблема формування наукового світогляду. Він доводив, що досягти її вирішення можливо за умов взаємодії трьох факторів — інтелектуального, емоційного та дійово-практичного. Таким чином, поняття „світогляд" видозмінювалося разом зрозвитком суспільства, важливість його формування в особистості наголошувалася багатьма видатними людьми. Костянтин Дмитрович Ушинський (1824-1870), розробляючи вчення про народність виховання, відзначав, що кожен народ має свій особливий ідеал людини і вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особистостях. Головне місце в розвитку особистості відводив вихованню моральності. Моральні звички, їх формування вважав набагато важливішими, ніж розвиток розуму, бо вони роблять людину гуманною, чесною, скромною, слухняною, формують повагу до старших, відчуття власної гідності, почуття обов'язку, волю.

72. Моральне виховання — це невід'ємна складова цілісного педагогічного процесу, компонентами якої є організація різноманітної практичної діяльності учнів і формування у них моральних ставлень.

Основою змісту морального виховання дитини є ставлення, які вона реалізує у своїй етично-діяльнісній сфері. Мірою реального та потрібного суспільству типу моральних відносин виступає ідеал особистості. Він визначає близьку та далеку перспективу для виховання і самовиховання. Ідеали є різні: створені на основі багатства народної мудрості (від Котигорошка до героїв народних дум, борців за волю народу і справедливість); ідеали особистості, що їх пропонують кращі представники нації (Г. Сковорода, Т. Шевченко, Леся Українка, Г. Ващенко, І. Франко, О. Довженко); християнський ідеал; "буденний" ідеал (батько, товариш, учитель).Ідеал має дві основні форми. З одного боку, він — побудована суспільством модель людини вищого рівня буття, "сильна ідея", ідеальний образ її суті. В ідеалі відображено все найкраще, що існує та розвивається в особистості та суспільстві. Це — теоретична форма ідеалу. З іншого боку, існує первинна форма ідеалу як відображення живої дійсності, реальної живої людини, поведінку якої наслідують.Ідеал — це творчо усвідомлена мислителями модель майбутньої людини. Ідеальне завжди відповідає своїй епосі. Ідеали належать їй не тільки генетично, але й функціонально. Вони слугують критичною корективою для регулювання поведінки кожної людини.Визначені вище поняття становлять теоретичну основу морального виховання і самовиховання особистості.

74.Громадянське виховання — формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною. Покликане воно виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття любові до своєї Батьківщини, потреби у служінні їй. Відомо, що основні риси громадянина формуються в молодому віці, під впливом загальнонародних, національних цінностей, у взаємодії особистості із суспільством, яке на кожному етапі представляють сім'я, школа, різноманітні колективи.Одним із критеріїв і результатів громадянського виховання є громадянськість особистості, яку складають моральна, політична та правова культура, почуття власної гідності, внутрішньої свободи і водночас вболівання за суспільні ідеали, за пріоритети держави, благо свого народу і його дружні взаємини у світовому співтоваристві.Виховання громадянина має бути спрямованим на розвиток патріотизму, національної самосвідомості, культури міжетнічних відносин, планетарної свідомості, правосвідомості, політичної культури, дбайливого ставлення до природи, моральності, культури поведінки особистості.Ефективність громадянського виховання залежить від спрямованості виховного процесу, форм і методів його організації. Провідна роль належить предметам соціально-гуманітарного циклу: історії, географії, природознавству, суспільствознавству, літературі, активним методам навчання, спрямованим на самостійний пошук, формування критичного мислення, ініціативи й творчості.Застосування форм і методів громадянського виховання покликане формувати в особистості когнітивні (лат. cognitio — знання, пізнання), нормативні та поведінкові норми, вміння міркувати, аналізувати, ставити питання, шукати власні відповіді, аналізувати проблеми, робити власні висновки, брати участь у громадському житті, набувати вмінь та навичок адаптації, захищати свої інтереси, поважати інтереси і права інших, самореалізовуватися тощо.

75.У нових умовах суспільного розвитку України відбувається стрімка переорієнтація ціннісних орієнтирів у суспільстві,що відбивається у відповідних змінах на ринку праці. З огляду на це, виникла необхідність переорієнтації і оновлення сучасної системи трудового навчання учнів загальноосвітніх шкіл і разом з цим — визначення мети і завдань трудового виховання. Завдяки опорі на творчу продуктивну працю, освітня галузь позитивно впливає на інтелектуальний і духовний розвиток дітей, з погляду теорії діяльності, особливістю цієї освітньої галузі є тісне поєднання навчання з продуктивною працею. Всі знання, які здобувають учні, відразу ж знаходять застосування, а вся практична діяльність є суспільно корисною. Навчання, при якому теорія пов'язується з продуктивною працею, має якісно іншу загальноосвітню і виховну цінність. Такий зв'язок забезпечує розширення і закріплення знань, підтверджує їхню доцільність, забезпечує когнітивно-діяльнісний компонент виховання. Особливістю практичної діяльності школярів в освітній галузі є її продуктивний, а не тренувальний характер. Це позитивно впливає на мотиваційну основу навчання, дозволяє залучити до активної діяльності всіх без винятку учнів. Отже, завдання трудового виховання „полягає в підготовці школярів до майбутньої трудової виробничої і суспільно-корисної, навчальної і обслуговуючої діяльності, у професійному самовизначенні згідно з їхніми особистісними інтересами, потребами виробництва і ринку праці'". В цьому полягає загальноосвітній сенс освітньої галузіСучасна загальноосвітня школа передбачає такі види трудової діяльності школярів, як: 1) навчальна праця; 2) суспільно корисна праця; 3) самообслуговуюча праця; 4) продуктивна праця .З-поміж інших основним видом трудової діяльності школярів вважається їхня навчальна праця. К.Д. .Ушинський відзначав, що навчання — найскладніша праця, яка забезпечує формування особистості, надає їжу для розуму і душі, формує характер, розвиває І порчі здібності.Суспільно корисна праця, хоча і не спрямована безпосередньо на створення матеріальних цінностей, однак припускає участь школярів у справах, що приносить користь людям, тобто формує високі морально-соціальні мотиви і водночас приносить задоволення самим учням, викликає у них радість, сприяє позитивному ставленню до праці і людей праці, формуванню певних навичок праці.