2.2. Дослідження проблеми дитинства в Україні
У вітчизняній педагогіці дитинство розглядається як соціокультурний та історичний феномен, що відображає нові відношення між світом дітей і світом дорослих. Визначаються психологічні і педагогічні особливості формування і підтримання субкультури дитинства, де складається цілісна дитячо-доросла спільність. Ключовими концептуальними і ціннісними орієнтирами виступає поняття «дитинство як культуро творчий феномен», що визначає розвиток і саморозвиток дитини, і механізмом в цьому процесі є спільність дитини і дорослого. Вітчизняна концепція визначає людське дитинство не тільки як фізіологічне, психологічне і педагогічне, але і соціокультурне явище, що має історичне походження і природу. Позиції вітчизняних і зарубіжних психологів, педагогів співпадають в розумінні культурно-історичного контексту феномена дитинства і дитячого розвитку [24, 5].
Серед українських дослідників дитинства в історичному плані відома Н.Побірченко. У книзі «Образи дитинства в творчій спадщині українських громадівців (друга половина ХІХ ст.)» вона розглядає поняття образу дитинства як соціально-педагогічного феномена і особливого стану розвитку дитини, розкритого в творчій спадщині письменників-просвітителів, членів українських громад другої половини ХІХ століття.
Дитинство як філософський феномен ніщо за своєю суттю, воно ніяке, воно «не має раз і назавжди даної форми», – стверджує сучасний дослідник дитинства, кандидат філософських наук В. Лімонченко (1999). «Наявною формою його існування є те, що воно ще тільки може бути». Основними, характеристиками виступають: незвична гнучкість форм, можливостей, пластичність, «відкритість світові – бажання охопити все, бувати усім і завжди». Дитинство – це та основа, яка закладається в житті людини, формує її як особистість, а в подальшому лише розгортається. Смисл дитинства, вважає В. Лімонченко, полягає у виконанні ним певного завдання, тобто, завжди несе відповідний зміст, своєрідну «вимогу», яка адресується конкретній істоті у певний час. Кожний період життя людини наповнений своїм смислом і буде іншим для іншої людини. Отже, виходячи з цього, вона робить висновок, що «не можна говорити про життя взагалі, а слід мати на увазі смисл індивідуальності у визначений момент часу».
Для того, щоб дитинство мало сенс, необхідно, щоб подальше життя людини було соціально-прогресивним. Дитинство виступає «мірою, межею можливостей людини», тому що воно «формує й визначає наш дорослий стан». «Сила й повнота дитинства й дитячого почуття» закладена в першій зустрічі дитини «зі світом поза собою і зі світом у собі».
Оскільки дитина прагне до подорослішання (Ш. Амонашвілі, В.Лімонченко), то звідси закономірно випливає, що дитинство в «своїй конкретній повноті є вічно неготовим незавершеним виростанням, яке ще має змінитися». За законами логіки напрошується висновок, що воно прагне до свободи (Ш. Амонашвілі, В. Лімонченко, С. Франк). За висловом С.Франка, філософія дитинства закладена в його природі, бо воно є потенційність, можливість стати тим, чим воно ще не є і виражається через свободу. Тобто, свобода визначає смисл дитинства, виступає його критерієм. Свобода трактується як здатність людей до активної діяльності відповідно до їхніх намірів, бажань, інтересів, у процесі якої вони досягають поставлених цілей [18, 19].
На думку сучасних вчених, дитинство належить до найбільш складних систем. Це можна пояснити так:
По-перше, дитина складніша за дорослу людину. Ця складність обумовлена принаймні двома обставинами. З одного боку, розумовий, фізичний та соціальний розвиток дитини відбуваються пришвидшеними темпами порівняно з дорослими. Це, так би мовити, вибуховий розвиток, який згодом сповільнюється, певною мірою змінюється, але не спиняється.
По-друге, дитину, особливо маленьку, значно складніше зрозуміти, ніж дорослішу, яка може якось висловитися. Окрім того, внаслідок вибуховості розвитку і постійної змінюваності, притаманних дитині, розуміння і стратегії дій дорослих, що є адекватними для попередніх станів, дуже часто не спрацьовують для дій у реальному часі. Тобто дитину складно зрозуміти здебільшого тому, що важко або неможливо отримати адекватну інформацію про неї.
Саме дитинство як певний феномен є неоднозначним і по-різному сприймається представниками наукового світу [30, 3].
Особливого трактування і звучання набуває категорія дитинства у творчій спадщині відомого вітчизняного педагога В. Сухомлинського, який підкреслює, що дитинство – «… найважливіший період людського життя, не підготовка до майбутнього життя, а справжнє, яскраве, самобутнє, неповторне життя…» [26, 15].
Дійсно, дитинство – це не підготовка до життя, а саме життя, і дитина – не майбутня людина, а просто людина, яка «… володіє свободою «бути» і «стати», правом бути зрозумілою і прийнятою іншими, здатністю приймати і розуміти інших, здійснювати відповідальний вибір, будувати свої відносини з дорослими не як зі своїми «господарями» і «менторами», а як із рівноправними, хоча і не однаковими, партнерами по життю» [25, 74].
Ґрунтовне і всеохоплююче визначення категорії «дитинство» дає академік А. Богуш: «Дитинство – це період народження і становлення особистості з її майбутніми духовними і моральними цінностями, період пізнання соціуму і її величності Людини; відкриття дитиною царини життя на планеті Земля в усьому його розмаїтті, з усіма позитивними і негативними проявами; це перші кроки навчання; це жадоба знань, це перші радощі, перші розчарування і перші сльози… Це, нарешті, фундамент становлення громадянина і патріота своєї країни» [4, 92].
Л. Обухова, розглядаючи дитинство як предмет психологічного дослідження, трактує його як «період, що триває від новонародженості до повної соціальної й, відтак, психологічної зрілості; це період становлення дитини повноцінним членом людського суспільства».
У руслі нашого дослідження заслуговує на увагу нестандартний підхід до розуміння простору дитинства як «машини дитинства», висунутий у праці Є. Субботського «Дитина відкриває світ». Він тлумачить дитинство як «своєрідну машину, або організм, складний, розгалужений. Як і у всякого організму, у нього є свої «легені», «серце»… Він «дихає», «рухається», «хворіє». Словом, живе» [11, 61].
Розуміння цього феномену та його адекватне відбиття у сучасному науковому дискурсі, на нашу думку, ускладнені кількома обставинами, спричиненими помилковістю та ілюзіями, притаманними людському мисленню та пізнанню загалом. Саме тому постала проблема переосмислення феномену дитинства з позиції сучасної методології, що містить, зокрема, інше розуміння складності та зважає на постнекласичні практики. Назвемо основні ілюзії та хибні судження щодо феномену дитинства.
Першим є непрофесійне батьківське помилкове розуміння дитини та дитинства як прозорого та простого. У всіх нас (майже у всіх) так чи інакше є власні уявлення про дітей, дитинство, власний досвід очікування, виховання, спілкування з дитиною. Цей досвід у багатьох випадках затьмарює справжню складність дитинства, не дає можливість вийти за межі звичних уявлень. Тому дитина як індивідуальне, або дитинство як загальне явище багатьом людям уявляється відомим, прозорим. Тільки особливо проникливі люди з висоти прожитих років можуть зрозуміти складний характер цього явища та саркастичну неоднозначність відомого вислову: «Любіть ваших онуків, вони помстяться вашим дітям».
Таке спрощене сприйняття дитинства спонукає до такого ж спрощеного розуміння виховання як вироблення певної поведінки, манер, засвоєння необхідного обсягу інформації. Не заперечуючи важливості усього названого, зазначимо, що ці вимоги є вторинними щодо необхідності самопізнання, на що, зокрема, звернув увагу А. Курпатов: «Перше і найголовніше – це те, як ми навчаємо дитину ставитися до себе самої. Якщо дитина живе у середовищі, яке постійно оцінює її як нерозумну, некрасиву, безталанну, заздрісну, агресивну, плаксиву і таке інше – то, повірте, саме такою вона і стає».
Перехід людства до преформативної культури, що пов'язаний з наслідками розвитку інформаційного суспільства та можливостями саме дитячого мозку сприймати та застосовувати новітні досягнення технологій. «Нині раптом в усіх частинах, де усі народи об’єднані електронною комунікативною мережею, у молодих людей виникла спільність досвіду, того досвіду, якого ніколи не було і не має у старших. І, навпаки, старше покоління ніколи не побачить у життя молодих людей повторення свого безпрецедентного досвіду перетворень, що змінюють одне одного. Цей розрив між поколіннями абсолютно новий, він є глобальним та загальним». Виникає ситуація, коли діти починають вчити дорослих та демонструють значно вищі можливості, ніж дорослі. Ця ситуація ускладнює розуміння феномену дитинства.
Також в нашій країні неналежна увага до значення та цінності дитинства приділяється з боку керівних органів держави. З усіх структурних складників освіти саме проблемам раннього дитинства та дошкільного виховання приділяється найменша увага, про що свідчить хоча б той факт, що заробітна плата в дошкільних закладах найменша, порівняно з іншими закладами освіти. Окрім того, з огляду на особливу складність феномену дитинства, необхідно переосмислити весь процес підготовки фахівців дошкільної галузі. Це мають бути артистичні люди, яким притаманна особлива емпатія, обдаровані у багатьох напрямах мистецтва. Вони мають любити дітей та усі свої таланти спрямовувати на розуміння дитини та забезпечення умов для її становлення та розвитку [17, 40].
Суперечливі, різнобічні тенденції в розвитку цивілізації, нашої держави, українського суспільства, сім’ї як її важливої складової не можуть не позначитися на становленні дитини нового часу, коріння якого – в минулому, а потреби і мрії – в майбутньому.
Нормальний розвиток дитинства взагалі і індивідуальний розвиток кожної дитини окремо передбачає суб’єктний принцип побудови відносин не лише між окремими дорослими і дітьми, а й між світами дорослих і дітей як суб’єктами взаємодії.
Проте в сучасному суспільстві прослідковується якісно протилежна картина – картина деформованих взаємовідносин дорослих і дітей [16, 73].
Отже, перебудову цілісної системи дорослих потрібно починати з перебудови поглядів на дитинство. Парадоксальним у нашому сьогоденні є те, що держава не несе прямої відповідальності за кожну дитину зокрема хоча саме це нібито мають на увазі всі державні програми, що стосуються дитинства. Дитина оцінюється лише з позиції виконання завдань держави, яка має сприяти соціальному розвитку нових поколінь. Суспільство створило різні структури й передало їм свої виховні функції, власне все більшою мірою відмовляючись від дитинства як своєї частини [11, 67].
Отже можна зробити висновок, що дитина як одиничне явище та дитинство як соціально-культурний феномен є складними утвореннями, розвиток яких має вибуховий характер та є незворотнім. Складність дитинства характеризується також хибними судженнями щодо феномену дитинства та труднощами його пізнання, коли наявний досвід дорослих не встигає за змінами, які відбуваються з дитиною [17, 42].