Розділ 2. Сучасний стан проблеми дитинства
2.1. Погляди на феномен дитинства у зарубіжних країнах
У сучасній історико-педагогічній науці, незважаючи на розширення її проблематики і лавиноподібне зростання інформації, є значна кількість так званих білих плям. Мабуть, однією з найважливіших проблем, яку залишили поза увагою історики педагогіки, є дитинство. Дитина і дитинство як педагогічне явище мало цікавили дослідників.
Проте сьогодні вже не викликає сумніву, що «людське дитинство є не тільки фізіологічним, психологічним, педагогічним, а й складним соціокультурним явищем, яке має історичне походження і природу». Не випадково в другій половині ХХ ст. виникають наукові напрями, що досліджують такі питання, як культурно-історична психологія дитячого розвитку (В. В. Давидов, О. В. Запорожець, В. Т. Кудрявцев, О. М. Леонтьєв, Д. Б. Ельконін), етнографія дитинства (І. С. Кон, М. Мід) [5, 2].
Не лише представники психолого-педагогічних дисциплін, але і історики, антропологи, етнографи у більшості випадків обмежувались аналізом багатопланових впливів культури на формування «інституту» дитинства. В результаті конструювався особливий образ дитинства, хоча і маючий свої еквіваленти в реальності, але все таки заданий в абстрактному ракурсі, що склався по відношенню світу дорослих до світу дітей [19, 24].
Вважається, що першим розглянув безпосередню історію дитинства французький демограф, історик Філіп Ар’єс (1914-1984) у праці «Дитина і сімейне життя за Старого порядку» (1960), що сприяла розвитку самостійного напряму в західноєвропейській медієвістиці: еволюція поглядів на дитинство в різні історичні періоди. Заслуга французького вченого полягала в тому, що він першим виступив проти тогочасного уявлення про дитинство як таке, що є універсальним і має природну сутність. Ф. Ар’єс висунув тезу про те, що дитинство – це соціальний конструкт, який змінюється від епохи до епохи. Тобто, воно пов’язується не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, з колом прав і обов’язків, набором доступних для дитини видів і форм діяльності.
Зауважимо, що Ф. Ар’єс і його послідовники вивчали не стільки соціокультурну еволюцію дитинства, скільки еволюцію уявлень про дитинство та його сприйняття дорослими. Тому на сучасному етапі особливої актуальності набуває пошук нових методологічних орієнтирів для дослідження історії дитинства, які дали б змогу виявити невідомі сутнісні характеристики «образу дитинства» в історичному вимірі.
Корисною в цьому значенні може стати методологія, створена на стику історії та психології. Зазначимо, що психологічний метод почав застосовуватися в історичних дослідженнях у першій половині ХХ ст. і зумовив формування особливої наукової галузі – психоісторії. Основоположником психоісторії як самостійної наукової дисципліни є американський психолог Ерік Еріксон (1902-1994). Саме він у праці «Дитинство і суспільство» (1950) звернув увагу творців та інтерпретаторів історії на наявність певної «зони мовчання»: ігнорується важлива за своїм значенням функція дитинства в суспільному устрої. Е. Еріксон розробив основи застосування психоісторичних методів для дослідження історії дитинства, які ґрунтуються на психоаналізі.
У відомій праці «Психоісторія» Ллойд де Моз дає загальну характеристику історії дитинства. «Історія дитинства – це кошмар, – вважає учений, – від якого ми тільки тепер стали прокидатися. Чим глибше в історію, тим більше в дитини ймовірності бути вбитою, залишеною, побитою, тероризованою і сексуально скривдженою» [5, 2].
На вивчення дитинства як наукового феномену величезний вплив мав психоаналіз З. Фрейда, який виявив особливе значення дитячих вражень, що визначають подальшу долю і життя дорослої людини. Світ дитини, що формується в період дитинства, відображає його уявлення про власні потреби, правила соціальної поведінки, про образ людини, що визначає його рух в дорослий світ. Погоджуючись з З. Фрейдом, В. В. Зеньковський також робить акцент на враженнях і досвіді, отриманих в дитинстві, які вливають на подальше життя людини. Дитинство, пише вчений, є особливою фазою не лише в психологічному, але і в соціальному дозріванні людини. Дитинство, на думку І. С. Кона, належить до числа найстаріших, традиційних об’єктів дослідження. Сьогодні дитинство вивчається з позицій культурологічного, аксіологічного і антропологічного підходів, що стверджують найвищу цінність свободи і творчості особистості, які закладаються в дошкільному віці [24, 5].
На сучасному етапі закладаються нові ідеї, які визначають дитинство:
як початок, що визначає буття культурного цілого і потім долю окремого індивіда; дитинство виступає джерелом саморозвитку родової культури і культурно-історичною цінністю, воно вносить особливий вклад у становлення людської культури;
як форму становлення людської ментальності і формування нового кола універсальних здібностей; в період дитинства у дитини закладаються нові структури людської діяльності, її нормативні моделі, а власна діяльність дитини набуває риси самодіяльності (С. Л. Рубінштейн, А. В. Запорожець);
як сучасний засіб інтеграції дітей в доросле суспільство, де відтворюється ідеальна форма образа дорослого (Л. С. Виготський, Д. Б. Ельконін, І. С. Кон);
як певну стадію інтеграції нового покоління в світ культури, де творча діяльність дитини є елементом засвоєння культури [24, 6].
В дослідженнях В. Т. Кудрявцева стверджується теза про те, що сьогодні феномен дитинства розглядається не тільки з позицій історично ускладнюючої цілісності. На рубежі двох тисячоліть виникають нові, специфічні характеристики дитинства і дитячого розвитку. Це пов’язано, на його думку, з явищами глобалізації, змінами менталітету підростаючого покоління, методів і форм освіти і проблемами життя сім’ї в сучасному суспільстві.
Аналізуючи феномен дитинства, Е. М. Гашкова стверджує, що в цей період відбувається соціалізація внутрішнього існування людини, а з іншого боку – придушення її індивідуальності. Основна проблема, стверджує автор, полягає в тому, що вища цінність дитини – свобода – обмежується свободою інших, тобто дорослих. Свобода є критерієм культурності і цивілізованості. Це культурна потреба себе обмежувати [24, 7].
Кожне нове покоління людей присвоює досягнутий людством рівень, приймаючи його як належне. Наприклад, сьогодні дитина з раннього віку вільно користується телевізором, відеоплеєром тощо. Вона засвоює все це як уже вирішені задачі, вихідну позицію. Крім того для дорослих ці задачі ще знаходяться в процесі розробки, містять процес вирішення. Маючи справу з новими електронними, комп’ютерними та іншими іграшками, іграми тощо дитина в своїх відношеннях з ними ставить їм запитання, які потребують від дорослих осмислення [16, 72].
Як підсумок можна стверджувати, що сьогодні в нашому суспільстві, з одного боку, знято велику кількість табу; з іншого – відсутня довіра до підростаючих людей, тому числі в умовах «виведення» їх за межі вузько дитячих справ і турбот. Відмічається зростання цинізму, грубості, жорстокості, агресивності. А за цими зовнішніми проявами ховаються внутрішні переживання дитини – невпевненість, самотність, страх, егоїзм, тобто ті сучасні надбання дитинства, які є важкою втратою для нього [30,214].