1.2. Внутрішнє мовлення

Мовлення є не тільки способом вираження думки, але й способом її формування. Спосіб формування й формулювання думки за допомогою мови у кожної людини в процесі спілкування індивідуальний. Однак всі індивідуальності знаходяться в межах трьох способів, якими користується людина, говорячи: а) собі чи іншому, якщо іншому, то б) присутньому в цей момент чи в) відсутньому. Відповідно, зможемо виділити й форми мовлення: внутрішнє, зовнішнє, усна й письмова форми якого реалізуються всередині мовленнєвої діяльності.

Внутрішнє мовлення характеризується тим, що процес оформлення думки відбувається без її вираження - усного чи письмового. Специфіка використання індивідуального коду у цій формі мовлення визначається початковим комунікативним наміром суб'єкта мовленнєвої діяльності спілкуватися з самим собою.

Уміння орієнтуватися в ситуації спілкування – це вміння усвідомлювати:

1. загальний комунікативний намір (мотив) спілкування;

2. завдання мовлення (мету мовлення);

3. особливості адресата (характеристика людини, до якої звертаються);

4. предмет мовлення (про що збираюся говорити чи писати);

5. загальний задум, основна думка (що хочу говорити чи писати).

Основною особливістю внутрішнього мовлення є його предикативність. Інша особливість такого мовлення – це здатність до згортання, граматична аморфність (Л.С.Виготський).

Внутрішнє мовлення є також ситуативним, завжди пов'язане з певною ситуацією, умовами, які його викликають. Цим і пояснюються його фрагментарність, стислість. Поряд зі словами у внутрішньому мовленні можуть бути використані образи і схеми, предмет мовлення може бути не названий, а поданий як образ (образ-схема). Задум висловлювання двочленний: вказівка на предмет висловлювання і на те нове, що про цей предмет треба сказати. [ 1 ]

Розділ 2 Сучасний стан питання про психофізіологічні механізми внутрішнього мовлення

У другому розділі подано специфіку внутрішнього мовлення та розкрито сучасний стан питання про психофізіологічні механізми внутрішнього мовлення.

2.1. Специфіка внутрішнього мовлення

Конструктивний підхід до проблеми внутрішнього мовлення вимагає насамперед визначеності самого поняття "внутрішнє мовлення", визначеності того, що ми маємо на увазі, розглядаючи дане явище.

Французькі психіатри і психологи, що перші зацікавилися внутрішнім мовленням, вбачали в ньому збереження акустичних, оптичних, моторних і синтетичних образів слів. Вони розходилися в тому, які з цих образів необхідні у внутрішньому мовленні, а які не є необхідними, проте всі обмежували проблему формою словесних уявлень, що зводить внутрішнє мовлення до вербальної пам'яті. Якщо внутрішнє мовлення – це зберігання різних мовних образів, то й вербальна пам'ять полягає саме в їх зберіганні.

Питання про те, в якій формі сприймаються і потім аналізуються слова під час внутрішнього мовлення, небезпідставне. Але визначенням цього виду мовної діяльності тільки через форму словесних образів неправомірно звужується його поняття. Таке визначення, як слушно зазначає Б. Г. Ананьєв, є однобічно сенсуалістичним.

Не розкриває природи і сутності внутрішнього мовлення і розуміння його як "мовлення мінус звук" (М. Мюллер), як звичайне обеззвучування зовнішнього мовлення (біхевіористи), як мовлення з виключенням рухового компонента (Г.Ревеш). Воно стосується лише фонетичної характеристики внутрішнього мовлення і виявляється механістичним, якщо підходити з ним до аналізу явища в цілому.

Курт Гольдштейн вбачав у внутрішньому мовленні специфічне і таке, що не аналізується, мовне переживання, яке передує моторному актові говоріння. Тут уже помітний відхід від традиційного погляду на внутрішнє мовлення, але саме поняття його не стає більш визначеним. К.Гольдштейн підкреслює зв'язок внутрішнього мовлення з голосним мовленням, та цей зв'язок обмежується в нього переживанням. Виходить, ніби внутрішнє мовлення не має свого змісту, тим більше, що воно – переживання, яке не аналізується.

Привертає увагу точка зору, яку обстоює Ф. Кайнц. Виходячи з визначення Р.Тіле, за яким внутрішнє мовлення – це всі ті мовні процеси, що передують зовнішньо-мовному актові, Ф. Кайнц поглиблює і уточнює його. На думку Ф. Кайнца, внутрішнє мовлення є "центральною підготовкою дійових форм, в яких виявляється продуктивно-експресивне вживання мови (мовлення і письмо)", але воно є також "передумовою для імпресивно-рецептивних функцій мови, під якими мається на увазі осмислена переробка сприйнятого мовного матеріалу (розуміння і читання)". Ф.Кайнц вважає, посилаючись на А.Піка, що внутрішнє мовлення складається не тільки з мовних уявлень, а й з функціональних зв'язків, воно є "складною функціональною системою".

Внутрішнє мовлення – це володіння в думці системою мовних пояснювальних знаків і правилами їх прикладання, яке робить індивіда здатним користуватись окремими мовними актами, а також мовчазним формулюванням мисливних концептів. 3 огляду на це внутрішнє мовлення – не тільки потенціальна здатність і готовність, а й актуальна дія, оперування мнестичним "багажем" – мовним складом. Ф.Кайнц, як бачимо, підходить до внутрішнього мовлення як до функціональної системи, функціонально зв'язаної з усіма видами зовнішнього мовлення і з процесами мислення.

З'ясуванню природи і специфіки внутрішнього мовлення багато уваги приділив Л.С.Виготський. Концепція Л.С.Виготського не позбавлена суперечностей, вимагає доповнень і уточнень. Разом з тим Л.С.Виготський поклав (і в цьому його незаперечна заслуга) в основу аналізу зазначеного явища функціональний принцип. Внутрішнє мовлення, за Л.С.Виготським, це цілком особливе і своєрідне психологічне явище, що являє собою центральну ланку на шляху переходу думки у слово і слова у думку. Залишаючи поки що осторонь вислів "перехід думки у слово", ми бачимо, що Л.С.Виготський зв'язує внутрішнє мовлення з формуванням думки, хоч і обмежує момент об'єктивації думки у слові.

У інших наших авторів внутрішнє мовлення – основний механізм розумової дії, що виконує функцію фіксації окремих моментів інтелектуального процесу і функцію регуляції його перебігу (А.Р.Лурія). Це – мислене мовлення, мовний механізм мислення (О.М.Соколов), мислення словами, мовлення для себе. Усі ці визначення і характеристики стосуються переважно якої-небудь однієї або кількох сторін чи особливостей досліджуваного явища. Тому жодне з них, взяте окремо, не розкриває справжньої специфіки внутрішнього мовлення.

3'ясувати, що таке внутрішнє мовлення, намагався і П.Я. Гальперін. "Внутрішнім мовленням у власному розумінні слова, – пише він, – може і повинен називатися той прихований мовний процес, який ні самоспостереженням, ні реєстрацією мовно-рухових органів вже не відкривається. Це власне внутрішнє мовлення характеризується не фрагментарністю і зовнішньою незрозумілістю, а новою внутрішньою будовою – безпосереднім зв'язком звукового образу слова з його значенням і автоматичним протіканням, при якому власне мовний процес залишається за межами свідомості; в останньому зберігаються тільки окремі його компоненти, які тому й виступають без видимого зв'язку з рештою мовлення і на фоні начебто вільних від нього значень, словом, у химерному вигляді "чистого мислення". Як бачимо, тут П.Я.Гальперін говорить про "власне, внутрішнє, мовлення", "внутрішнє мовлення у власному розумінні слова".

Це мовлення з'являється, за точкою зору П.Я. Гальперіна, на 5-му, останньому етапі формування розумових дій, на якому мовний процес "стає автоматичним, виходить із свідомості, стає у повному розумінні внутрішнім". Все ж інше, що передує цьому етапові, проте здійснюється в думці, – це – "зовнішнє мовлення про себе", яке є засобом "явно мовного і довільного мислення". "Зовнішнє мовлення про себе" характеризується беззвучним промовлянням слів з чітким словесно-понятійним його членуванням.

Якщо внутрішнє мовлення – недосяжний для свідомості процес, то з нього слід виключити внутрішній діалог, всю внутрішню підготовку процесу обміну думками, свідомо кероване і контрольоване міркування, тобто те, що ніхто не назвав би зовнішнім мовленням.

У внутрішньому мовленні не все підконтрольне, не все усвідомлюється в кожному пункті цього процесу. Як правило воно – засіб, а не мета. Наша свідомість часто не скеровується на мовну форму як таку, остання далеко не завжди виступає і об'єктом для самоспостереження. Крім того, самоспостереження – не настільки надійний, адекватний засіб наукового пізнання внутрішнього мовлення, щоб йому можна було цілком довіряти. [ 4 ]