3. Структура передачі технологій

Процес передачі технології тісно пов'язаний з теорією жит­тєвого циклу технології, розроблену Д.Фордом і К.Райаном, які поділили життєвий цикл технології на 5 етапів:

1. дослідження і розробка: технологія не передається, так як існують лише оцінки потенційної цінності технології, а сфери її застосування та затрати на розробку не з'ясовані;

2. утилізація: з'являється новий товар, виробництво якого здійснюється лише в країні-розробнику. Володіння технологією є монопольним, конкуренція відсутня. Передача технології здійс­нюється у формі експорту товарів;

3. технологічне зростання: технологія починає передаватись до інших розвинутих країн, але вона ще не повністю освоєна. Оскільки на цьому етапі поступово збільшується обсяг передачі технології, актуальним стає питання про вартість переданої технології;

4. технологічна зрілість: виникає взаємний обмін техноло­гічними новинками між розвинутими країнами, поступово нова технологія вдосконалюється і стандартизується, активно прово­ диться її передача в країни, що розвиваються.

5. технологічний занепад: інвестиції в технологічні розробки не здійснюються, передача технології обмежується країнами, що розвиваються.

Процес передачі технології складається з чотирьох етапів:

1. Визначення потреби. Цей етап включає вивчення еконо­мічної необхідності заміни існуючої технології, вимог ринкового попиту, факторів конкуренції, порівняння застосовуваної й потен­ційно залученої технології (з випуску продукції; з доступності використання ресурсів (людських, кваліфікаційних, матеріаль­них, фінансових і т.п.), за доступністю супутніх технологій (як у країні, так і за кордоном)).

2. Оцінка технології. Цей етап пов'язаний з визначенням усіх існуючих або розроблюваних технологій, які можуть задоволь­нити потребу, а також включає оцінку доступності, придатності, продуктивності альтернативних технологій, можливість адаптації їх до умов країни.

3.Планування передачі технології. На цьому етапі проводиться фінансове, маркетингове ланування; планування трансферту - як фізичного ( у формі машин, обладнання), так і у формі передачі знань, науково-технічної документації; планування навчання і підготовки кадрів; планування матеріальних потоків.

4.3дійснення трансферту технології. На цьому етапі відбува­ється оцінка і вибір найбільш ефективного способу впровадження технології, визначення графіка введення, організація навчання персоналу, розробка систем контролю, управління, змісту та об­слуговування технології, а також розвиток місцевих можливостей для вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки [1].

4. Стратегія науково-технічного співробітництва

У технологічній політиці багатьох МНК спостерігається дві протилежні тенденції. З одного боку, регіональна економічна ін­теграція в поєднанні із зближенням стандартів і споживчих пере­ваг створює умови в ряді галузей для ефективного стратегічного управління МНК на основі централізованого контролю і власних філій. З другого боку, існують численні приклади фірм і галузей, де стратегія співробітництва стає більш ефективною. Цьому сприяє економічний націоналізм, протекціонізм, відмінності місцевих культур і стандартів та інші фактори.

У зв'язку з цим можливі дві моделі МНК. Перша модель - це закрита адміністративна система, що переступає через національні кордони; друга розглядає МНК як учасника багатьох відкритих і мінливих коаліцій, кожна з яких має конкретні стратегічні завдання. Відповідно передача технологій може здійснюватись як у результаті разового придбання технології, що належить іншій фірмі, так і в межах науково-технічного співробітництва декількох фірм. Останнім часом стратегія співробітництва перетворюється на важливу складову корпоративної стратегії.

Міжнародне науково-технічне співробітництво - це форма відносин, яка передбачає взаємодію фірм двох або декількох країн при проведенні науково-технічної діяльності. Найперспектив-нішою формою організації міжнародного науково-технічного співробітництва сьогодні є створення стратегічних альянсів між фірмами різних країн для спільного вирішення науково-технічних проблем. У межах стратегічних альянсів забезпечується така взає­модія між фірмами:

• спільне проведення НДПКР;

• взаємний обмін науковими досягненнями;

• взаємний обмін виробничим досвідом;

• підготовка кваліфікованих кадрів.

Протягом останніх двох десятиліть різко посилилась тенденція до утворення стратегічних альянсів, особливо за рахунок об'єднання в альянси компаній в таких високотехнологічних галузях, як фарма­цевтика, телекомунікації, виробництво напівпровідників і т.ін.

Технологічну позицію фірми багато в чому визначає правильне рішення таких стратегічних завдань:

• розміщення науково-дослідних підрозділів;

• рішення про те, чи розробляти самим продукт (відповідно технологію), чи закуповувати;

- вибір майбутнього напряму дослідження;

- розміщення людських і фінансових ресурсів у різних країнах.

Глобалізація бізнесу, скорочення життєвого циклу продукту і в той же час збільшення тривалості його розробки, а також затрат на НДПКР змусили фірми дуже гнучко підходити до використання різних форм ствробітнищва в науково-технічній галузі. Ситуація іноді вимагає не лише торгувати, а й іти на спільні проекти з конкурентами на міжнародному ринку. Аналіз сучасних тенденцій такої практики свідчить, що поряд із вказаними мотивами все більшого значення набувають такі вигоди від співробітництва: використання потенціалу партнера для виходу на зарубіжні ринки, нарощення нефор-малізованого обсягу знань і навичок, оптимізація процесу виконання НДПКР за рахунок координації діяльності постачальників і споживачів і посилення ринкових позицій учасників.

Про частоту використання тих чи інших форм дає уявлення таблиця [3]:

Форма співпраці

Частка, %

Спільні підприємства

Спільні проекти розвитку

(договори про спільну діяльність)

Ліцензійні угоди

Змішані форми співробітництва

Взаємне надання ліцензій і договори про спільне

використання технологій

Спільна діяльність постачальників і споживачів

Контракти на проведення НДПКР

Інші

23

22

19

13

6

4

5

Спосіб фінансування міжнародних проектів визначається вибо­ром методу бюджетування (складання фінансового плану) НДПКР. Фінансовий аспект особливо важливий, так як саме бюджет НДПКР є тим містком, який поєднує стратегічні цілі й процес опе­ративного управління проектом. Виділяють проектно-незалежний, проектно-залежний і комбінований способи складання бюджету.

Проектно-незалежний спосіб полягає у зведенні воєдино грошових потоків від всіх проектів для досягнення їх глобальної збалансованості. Метою введення цього методу є досягнення оп­тимального бюджету НДПКР. На практиці це означає збір заявок про потреби приватних національних НДПКР і узгодження їх бюд­жетів комісією, що складається з представників центрального апарату фірми та її національних підрозділів.

Проектно-залежний спосіб розробки фінансового плану НДПКР полягає у виділенні грошей під конкретно подані проекти. В разі ухва­лення проекту у штаб-квартирі грошові кошти передаються в розпорядження підрозділів.

Найчастіше на практиці використовують поєднання обох спо­собів бюджетування. Комбінований спосіб полягає у фінансуванні довгострокових стратегічних робіт міжнародного значення на основі проектно-незалежного способу, а підвищення активності та гнучкості національних підрозділів стимулюється наданням фінансових коштів під конкретні проекти.