Предмет і метод політичної економії
1. Предмет політичної економії:
а) зародження і розвиток предмету;
б) трактування різними школами;
в) економічні категорії і закони.
2. Методи економічних досліджень.
3. Функції політичної економії:
а) основи функції політичної економії;
б) політекономія в системі економічних наук;
в) політекономія та обґрунтування економічної політики.
"Економіка" – ємкісне поняття і явище, походить від двох грецьких слів "ойко" і "номос". Цей термін вперше застосував Аристотель у ІІІ ст. до н.е.
Політекономія відноситься до суспільних наук, але її об’єктом є економічне життя суспільства. Політекономія – суспільна і економічна наука. Економіка в сучасному розумінні – це народне господарство країни, що включає відповідні галузі та види виробництва. Економіка – це сфера господарської діяльності для задоволення потреб людини.
Економіка – це вчення про те, як виробляються, розподіляються, обмінюються товари і послуги.
Економіка – наука про те, як обмежені виробничі ресурси використовуються для задоволення потреб.
Економіка розглядається як система господарської діяльності і як система наукових знань про господарську діяльність.
"Політекономію" вперше застосовує представник школи меркантилізму А.Монкретьєн. 1615 він видає трактат з політекономії. Політична → "політея" – держава, суспільство → закони управління державною економікою.
І школа – меркантилізм, XV–XVIII ст. "Мерканте" – торговець, купець.
Має два етапи: раннього і пізнього, сфера обігу, предмет – багатство і його джерела. Політика доби розпаду феодалізму і зародження капіталізму (первісне нагромадження капіталу).
У XVII ст. мануфактурне виробництво – центр інтересів буржуазії переміщується у сферу виробництва, економічне вчення меркантилізм починає гальмувати розвиток, на зміну приходить класична політична економія. Вона виникає в Англії. В.Петті – представник пізнього меркантилізму. Засновник у Франції – П’єр Буагільєр.
А.Сміт, Д.Рікардс, Ф.Кін, А.Тюрго.
Фізіократи – засновник Ф.Кене, ІІ пол.XVIII ст.
Намагалися виявити економічні закони життя людства. А. Сміт – 2 завдання політекономії.
ІІ етап класичної теорії: Т.Р.Мальтус, Дж.С.Міпль, Ж.Б.Сей, Г.У.Керрі.
Маркс в межах класицизму → продетарська політекономія.
Ж.Б.Сей – неокласицизм, ІІ пол. ХІХ ст.
Напрям різноманітний, сучасний.
Теорію неокласицизму сформував А.Маршал.
ІІ пол. ХІХ ст. – маржиналізм (Курно, Госсен), метод граничного аналізу, австрійська школа – Менгер, Бет-Баверн, Ф.Візер, Дж.Б.Кларк – створює теорію граничної продуктивності, праці і капіталу.
20-30 рр. ХХ ст. – кейнсіанство (Дж.М.Кейнс), МВФ, МБРР: неокейнсіанство, посткейнсіанство.
Неокласицизм виникає в 1890-х рр. Засновник Альфред Маршал – стаття "Принципи економіки". Панував до 30-х рр. ХХ ст. центральна ідея – автоматичне регулювання економіки.
Кейнс – засновник Бретонвуддської валютної системи.
Необхідність державного регулювання економіки. Кейнсіанство – макроекономічна теорія. Неокласицизм – мікроекономічна теорія.
Поряд з цими напрямами, представники яких досліджують функціонування ринкової економіки, існує ще один напрямок в економіці – інституціоналізм (кін ХІХ – поч. ХХ ст.). Institutio – звичай, традиція. Досліджують проблеми трансформування економічної системи, яка визначається різними явищами об’єктивного і суб’єктивного характеру. Сполучення інституцій визначає розвиток економічної системи. Засновником інституціоналізму був Т.Веблен, діячі – Коменс, Мітчел, Дж.К.Гелбрейт, Р.Коуз. Марксизм виник в 40-х рр. ХІХ ст. як пролетарська політична економія. Альтернативна школа – і пол. ХІХ ст., німецька економічна система – засновник Ф.Ліст, діячі – К.Кибс, В.Рошер. Їй на заміну в 70 рр.. ХІХ ст. приходить нова історична школа – Г.Штолнер, В.Зомбарт, Л.Трентано.
Критичний напрям політичної економії – критика капіталізму. С.Сісонді, П.-Ж.Прудон. Критичний напрям відбиває інтереси дрібних товаровиробників. Природньо, що представники визначали предмет політичної економії.
Політична економія – наука про закони, що управляють виробництвом, обміном, розподілом, споживанням благ у людському суспільстві. І досліджує закономірності розвитку виробничих відносин у кожній суспільній формації, визначає межі історичного існування і обґрунтовує необхідність зміни одних виробничих відносин іншими, більш прогресивними.
Водночас політична економія вивчає загальні економічні закони і закономірності, що притаманні усім економічним системам (формаціям).
Економічні закони– це внутрішні, необхідні суттєві і стійкі зв’язки і взаємозалежності між явищами і процесами економічного життя.
Закони бувають загальні і особливі (специфічні).
Загальні діють у багатьох системах і закони товарного виробництва.
Специфічні діють лише в умовах певної економічної системи і закони зарплати по труду.
Кожна наука спирається на свої специфічні поняття, вони є і у політекономії. В них відображаються економічні ознаки процесів і явищ. Серед таких понять основне місце займають економічні категорії.
Економічні категорії – теоретичні поняття, абстракції, що відображають реально існуючі економічні відносини (потреби, інтереси, ціни, прибуток). Кожен закон нібито "групує" навколо себе визначену кількість економічних категорій.
Це наукове поняття, яке відображує найбільш суттєві ознаки і сторони процесів і явищ економічного життя (товар–вартість, корисність). Економічна категорія має свої специфічні ознаки:
– відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи економічних відносин людей;
– має об’єктивний характер, бо відображає об’єктивну дійсність;
– значна частина економічних категорій має історичний характер (відповідають певним історичним умовам і відображають різні етапи економічного життя суспільства).
Методологія політекономії передбачає вивчення економічних процесів, явищ у їхньому тісному взаємозв’язку та постійному розвитку з використанням певної системи методів (методологічного інструментарію). Метод пізнання – шлях, спосіб дослідження предмета, науки. Для пізнання використовують загальнонаукові і специфічні методи.
Загальнонаукові:
– діалектичний (Гегель, Фейєрбах);
– структурно-функціональний.
Діалектичний метод припускає розгляд явищ і процесів системи не ізольовано, а у взаємозв’язку і не у статиці, а в динаміці. Розкладання досліджуваного на окремі елементи і вивчення кожного з них називається аналізом. Об’єднання проаналізованих елементів в єдине ціле називається синтезом. Застосовується поняття "наукових абстракцій".
Серед специфічних – єдність логічного і історичного, наукової абстракції, синтезу, аналізу, дедуктивний.
Функції політекономії:
теоретико-пізнавальна;
практична;
методологічна;
ідеологічна;
прогностична.
Суть пізнавальної функції полягає в тому, щоб розкрити зміст економічних законів, категорій, форми їх прояву і механізму дій.
Практична – обґрунтування необхідності і винайдення шляхів раціонального господарювання, що відповідають інтересам людини, колективу, суспільства.
Методологічна функція застосовується при розробці методів, необхідних для дослідження всіх економічних наук, тобто політекономія виступає методологією для останніх.
Ідеологічна – політекономія не може бути незалежною від ідеології. Якщо вона не відображає реальні стосунки людей і не виражає інтереси певних прошарків населення, вона мертва.
Прогностична функція спроможна надати соціально-економічний прогноз розвитку країни на біль-менш тривалий проміжок часу.
Політична економія розробляє рекомендації і програми, що є основою економічної політики.
Економічні потреби і виробничі можливості суспільства. Економічні інтереси.
1. Виробництво і його основні фактори. Виробничі можливості.
2. Економічні потреби суспільства, їх суть і класифікація.
3. Корисність продукції, його гранична корисність.
4. Економічний інтерес, його суть і функції.
Виробництво представляє взаємодію факторів виробництва.
Радянська схема:
|
Суб’єктивний |
Об’єктивний |
|
Робоча сила |
Засоби виробництва |
|
Робоча сила – це сукупність фізичних і розумових здібностей, які застосовує людина в процесі виробництва споживчих благ. Здатність людини до праці |
Створені людиною чи природного походження засоби праці і предмети праці. Це ті матеріальні ресурси, за допомогою яких люди створюють блага. |
Предмети праці – це речі, які людина видозмінює за допомогою засобів праці, те, на що спрямована діяльність людини.
Засоби праці – те, за допомогою чого людина впливає на предмети праці. До складу засобів праці входять природні умови праці (водоспади, припливи) і техніка – штучні, створені людиною засоби праці.
Знаряддя праці відіграють провідну роль (інструменти, машини).
Загальні умови праці – споруди, канали, дороги, водопостачання.
В західній економічній літературі інша класифікація факторів виробництва:
праця;
земля;
капітал;
здатність до підприємництва (за Маршалом).
Праця – процес доцільної корисної діяльності людини, спрямованої на виробництво споживчих благ.
Капітал – кошти, вкладені у придбання інвестиційних товарів. Він охоплює всі засоби виробництва та кошти для поставлення їх споживачеві.
Земля – включає в себе всі природні ресурси, що застосовуються у виробничому процесі, ліси, родовища, водні ресурси.
Підприємницький талант – особливий людський ресурс, що виконує функції:
бере на себе ініціативу з’єднання ресурсів в єдиний процес виробництва;
приймає основні рішення у процесі ведення бізнесу;
підприємець – це особа, новатор, що намагається впровадити нові продукти, технології, форми організації;
це людина, яка ризикує не тільки своїм часом, працею, діловою репутацією, а й своїм капіталом.
Людські ресурси – праця, підприємницький талант.
Матеріальні ресурси – земля, капітал.
Інформаційний і економічний ресурси.
Виробництво можливе при введенні усіх виробничих факторів. При цьому всі фактори є взаємозамінювані, вона зумовлена різними причинами:
–обмеженість ресурсів;
ефективність їх використання.
Підприємець вибирає технологію, за якої дефіцитний чи дорогий фактор використовується в меншій мірі. Усі економічні ресурси мають спільну рису – вони рідкісні, існують в обмеженій кількості. Внаслідок цього сам обсяг виробництва продуктів у даний момент часу є певним чином обмежений. На основі економічних ресурсів обчислюється виробничий потенціал суспільства, галузі, підприємництва. Виробничий потенціал суспільства – сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва з урахуванням їх обсягу, структури, технічного рівня і якості. Він характеризує можливий обсяг виробництва продукції за умови повного використання усіх факторів виробництва.
К
Суспільне виробництво функціонує задля реалізації кінцевої мети – задоволення потреб людини.
Потреба – бажання людини у будь-чому, що забезпечує її життєдіяльність та поліпшує її. Потреби людини – це відчуття браку чогось, без чого важко, а іноді неможливо обійтися. Це протиріччя між необхідним і існуючим.
Потреба – категорія, що відбиває ставлення людей і їх поведінку до умов їх життєдіяльності. Існують різні види потреб.
Економічні потреби – це ставлення людей до економічних умов життєдіяльності, котрі доставляють їм вдоволення, насолоду, втіху, які спонукають людину до діяльності, щоб мати їх і володіти ними.
Класифікація (за Маслоу):
за суб’єктами: особисті, групові, колективні, загальнолюдські, суспільні;
за об’єктами: породжені розвитком цивілізації, базові, духовні, матеріальні, фізіологічні;
за ступенем реалізації – абсолютні, дійсні і платоспроможні.