1.1.5. Безповоротні витрати.

Постійні витрати, особливо імпліцитні постійні витрати, не слід плутати з безповоротними витратами. Безповоротні витрати здійснюються фірмою раз і назавжди і не можуть бути повернуті навіть у тому випадку, коли фірма повністю припиняє свою виробничу діяльність у даній сфері. Якщо фірма планує розпочати роботу в деякому новому для себе напрямку бізнесу або розширити свої операції, то безповоротні витрати, пов'язані з цим рішенням, як раз і є альтернативні витрати, пов'язані з початком нової діяльності. Однак, з огляду на те, що безповоротні витрати неможливо відшкодувати ні за яких обставин, вони не враховуються в поточних витратахфірми, пов'язаних з її виробничою діяльністю. Яктільки рішення проздійсненнявитрат такого роду прийнято, безповоротні витрати перестають бути для фірми альтернативними, бо вона раз і назавжди втратила можливість вкласти ці кошти куди б то не було.

55. Прибуток як основна мета виробництва в ринковій економіці?

Фірма представляє собою ринково-виробничу систему, оскільки одночасно виступає як покупець факторів виробництва на ринку ресурсів і їх споживач в процесі виробництва та як виробник і продавець продукції на ринку товарів і послуг.  Основними організаційно-правовими формами фірм є: індивідуальна підприємницька фірма, партнерство та корпорація. Кожна з них має свої переваги і недоліки. В мікроекономіці не приймають до уваги різноманітність форм, розмірів і функцій фірм. Узагальненим поняттям фірма об’єднують всі підприємства і організації.  Модель поведінки фірми будується за загальними правилами мікроекономічного моделювання. Мета фірми – одержання максимальної величини прибутку за даний період. Обмеженнями виступають продуктивність факторів виробництва, витрати виробництва, ціна продукції та попит на неї. Вибір рішення щодо обсягу випуску продукції залежить від ринкової структури, в якій господарює фірма. Модель фірми ґрунтується на припущенні раціональності її поведінки. Головна мета власника – максимізація вигоди у вигляді суми прибутку за певний період – визначає всі рішення фірми відносно того, що, як і для кого виробляти.  В загальному виразі сума прибутку за даний період визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції (сукупним виторгом) і витратами її виробництва. Обчислення сукупного виторгу не викликає труднощів, – треба помножити ціну одиниці продукції на кількість проданої продукції. Але визначення сукупних витрат пов’язане зі значними теоретичними і практичними проблемами. В залежності від того, що відносять до витрат виробництва теоретики і практики, величина їх буде значно відрізнятись, отже, різною буде і величина прибутку фірми.

56. Норма прибутку та фактори, що на неї впливають?

Норма прибутку свідчить про ступінь прибутковості капіталу в конкретній сфері його застосування. На масу прибутку впливають фактори, які визначають обсяг виробництва, і ціна, за якою реалізується продукція. Але основний і визначальний фактор збільшення прибутку — це зниження витрат виробництва

На величину прибутку та рентабельність впливають різні фактори: зовнішні та внутрішні.

державна політика по формуванню доходів

                                                       

 

 

 

 

 

 

 

 

цінова політика підприємства

обсяг діяльності підприємства (кількість товарів, ціни, розмір торговельної надбавки)

                                                        

 

види податків та ставки податків

                                                                       

Важливим фактором, який впливає на величину прибутку, є рівень ціни закупівлі товарів. Підприємство при здійсненні комерційних угод мусить намагатися закупити товар за якомога нижчою ціною. Це може бути досягнуто шляхом скорочення кількості посередників при закупівлі товарів, використання цінових знижок при узгодженні ціни товару, закупки партій товарів в період їх сезонного розпродажу.

 Зростання розмірів одержання прибутку пов’язане також із збільшенням рівня цін продажу товарів. Управління цінами реалізації залежить від обґрунтованості вибору цінової політики підприємства на споживчому ринку, використання сприятливої торговельної кон’юнктури в окремі періоди року. Маса одержання прибутку залежить від обсягу діяльності підприємства (товарообігу), кількості реалізованих товарів. Збільшенню обсягу продажу сприяє здійснення ефективної маркетингової політики шляхом включення в перелік взаємодоповнюючих товарів, надання споживчого кредиту при реалізації товарів, розширення системи додаткових торговельних послуг, здійснення ефективних рекламних заходів.  

57. Економічна та соціальна ефективність виробництва: сутність і показники?

Економі́чна ефекти́вність — це вид ефективності, що характеризує результативність діяльності економічних систем (підприємств,територій,національної економіки).Основною особливістю таких систем є вартісний характер засобів (видатків, витрат) досягнення цілей (результатів), а в деяких випадках і самих цілей (зокрема, одержання прибутку).

Ефективність визначається відношенням результату (ефекту) до витрат, що забезпечили його отримання:

Економічна ефективність = прибуток/витрати

Економічна ефективність — досягнення найбільших результатів за найменших затрат живої та уречевленої праці. Економічна ефективність є конкретною формою дії закону економії часу. За капіталістичного способу виробництва узагальнюючий показник економічної ефективності — норма прибутку. Для народних підприємств у розвинутих країнах Заходу основною метою стає максимізація не прибутку, а чистого доходу на одного зайнятого, що не виключає необхідності використання показника норми прибутку. Конкретнішими показниками економічної ефективності є продуктивність і фондомісткість праці, фондовіддача і фондомісткість продукції, матеріаловіддача і матеріаломісткість продукції, економічна ефективність капітальних вкладень, нової техніки, енергомісткість продукції та ін. Основні напрями зростання економічної ефективності в Україні: суттєве зниження енергомісткості (витрати енергії на одиницю продукції приблизно в 2,5-3 рази перевищують аналогічні витрати у розвинутих державах світу, нафти — у 8-10 разів), матеріаломісткості (витрати матеріалів та ресурсів в Україні на одиницю продукції в 2-2,5 Розрахунок  показників  народногосподарської  ефективності  здійснюється  з урахуванням прямих, супутніх, сполучених та інших інвестиційних витрат. Прямі інвестиції являють собою вкладення, необхідні безпосередньо для реалізації інвестиційного проекту.  Супутні інвестиції – це вкладення в інші об'єкти, будівництво або реконструкція яких необхідні для нормального функціонування основного об'єкта.           Сполучені інвестиції - інвестиції в суміжні галузі народного господарства, які забезпечують основними й оборотними фондами будівництво (реконструкцію) і наступну експлуатацію об'єктів.

Показники бюджетної ефективності визначаються з урахуванням перевищення доходів відповідного бюджету над витратами.

Показники комерційної ефективності враховують фінансові наслідки реалізації інвестиційних проектів для їх безпосередніх учасників як для проекту в цілому, так і для окремих учасників.  Комерційна ефективність припускає аналіз потоку реальних грошей і виступає як різниця між притоком і відтоком коштів від інвестиційної, операційної або фінансової діяльності.

За характером результатів, що враховуються, і витрат розрізняють показники економічної, фінансової, ресурсної, соціальної і екологічної ефективності інвестицій.

Показники економічної ефективності враховують у вартісному вимірі усі види результатів і витрат, обумовлених реалізацією інвестиційного проекту. Результати, що враховуються, і витрати при визначенні показників економічної ефективності виходять за рамки безпосередніх фінансових інтересів підприємств. Розрахунок показників фінансової ефективності базується тільки на фінансових показниках вкладення інвестицій. Показники ресурсної ефективності відбивають вплив виду ресурсу. Показники соціальної ефективності враховують соціальні результати реалізації проекту, показники екологічної ефективності - вплив проекту на навколишнє середовище (повітря, воду, землю, флору і фауну).

Залежно від тривалості періоду урахування результатів і витрат розрізняють показники ефективності, що розраховуються за розрахунковий період (наприклад річної ефективності). Тривалість   періоду, що приймається для визначення показників ефективності, залежить від численних чинників: тривалості інвестиційного періоду, терміну служби об'єкта і технологічного устаткування, ступеня достовірності вихідної інформації, вимог інвесторів.

Показники ефективності інвестиційних проектів підрозділяються також  залежно від мети їх використання на показники загальної (абсолютної) і порівняльної (відносної) ефективності. Показники загальної ефективності дозволяють оцінити економічну доцільність інвестиційних вкладень, показники порівняльної ефективності допомагають зробити порівняння різноманітних варіантів інвестиційних проектів і вибрати найбільш економічно раціональний. Показники загальної економічної ефективності визначають з урахуванням повного обсягу інвестиційних витрат. Показники порівняльної економічної ефективності доцільно розраховувати з урахуванням тільки тих витрат, що змінюються по варіантах частин видатків і витрат, що забезпечує зниження трудових витрат при виборі інвестиційних рішень. находження необхідної для розробки планів інформації. рази перевищують аналогічні показники у країнах Заходу), зростання фондовіддачі тощо.

Соціальна ефективність — поняття, що відображає поліпшення соціальних умов життя людей (покращення умов праці і побуту, поліпшення зовнішнього довкілля, підвищення рівня зай­нятості і безпеки життя людей, скорочення тривалості робочого тижня без зменшення заробітної плати, ліквідація важкої фізичної праці тощо). Соціальна ефективність є, по суті, похідною від економічної ефективності. Вона, за однакових інших умов, буде тим вищою, чим вищого рівня економічної ефективності досягнуто. Соціальна ефективність не завжди може бути кількісно визначена. Проте досить ґрунтовно про досягнуту соціальну ефективність мож­на судити за такими показниками, визначеними у динаміці, як питома вага прибутку, направленого на соціальні заходи, в загальній масі чистого прибутку; величина цього прибутку в розрахунку на одного середньооблікового працівника підприємства.

До показників соціальної ефективності управління належать: 1) стан трудової дисципліни; 2) оперативність і якість виконання рішень; 3) виконання апаратом управління завдань, пов'язаних з підвищенням культури спілкування з працівниками підприємства.

58. Торгівельний капітал та торгівельний прибуток?

Торговельний капітал — особливий вид сукупного капіталу, що базується передусім на найманій праці і функціонує у сфері обігу для ведення торгових операцій, власником якого (капіталу) є окрема група капіталістів.

Торговельний прибуток — прибуток, створений працею найманих працівників (у сфері торгівлі) і торговельних функціонуючих капіталістів, а також отриманий внаслідок перерозподілу частини доходів з різних секторів економіки і від різних верств населення, який привласнюється після реалізації товарів і послуг.

59. Сутність позикового капіталу та його роль у суспільному виробництві?

Позичковий капітал це капітал, який приносить доход у вигляді процента. Як відомо, в процесі обігу капітал виступає у грошовій, продуктивній і товарній формах. Позичковий капітал постійно знаходиться у грошовій формі, однак його поняття значно вужче за змістом від поняття “грошовий капітал”.

60. Спільні риси та відміності торгівельного прибутку та позиткового відсотку?

Торговельний прибуток — прибуток, створений працею найманих працівників (у сфері торгівлі) і торговельних функціонуючих капіталістів, а також отриманий внаслідок перерозподілу частини доходів з різних секторів економіки і від різних верств населення, який привласнюється після реалізації товарів і послуг.

Позичковий відсоток є винагородою, яку одержує власник грошей за те, що надав їх підприємствам або приватним особам для використання. За гроші, які підприємства беруть у позику, вони купують фактори виробництва (верстати, сировину, робочу силу) і виготовляють готову продукцію. Оскільки частину продукції одержано завдяки використанню позичених грошей, підприємство (підприємець) повинне не лише повернути борг, а й заплатити за користування грошовим капіталом. Ціна, що сплачується за користування грошима, називається нормою (ставкою) позичкового відсотка.

61. Місце та роль менеджменту у сучасному виробничому процесі?

У бізнесі і в політиці дуже важливо попередньо визначити конкретний зміст термінів, що вживаються у повсякденній діяльності. Це стосується і поняття "менеджмент" з погляду його складових, структури, хоча про це йшла мова у попередніх розділах книги. Річ у тім, що в менеджменті існують різні класифікації, що відображають погляди певних шкіл і не збігаються між собою. Тому бізнесмени, вживаючи поняття "менеджмент", можуть розуміти його по-різному. Менеджмент схожий на Кубик Рубіка. Його складові можуть по-різному виглядати (як і грані Кубика Рубіка) залежно від прийнятого підходу

Менеджмент, як і Кубик Рубіка, неможливо розкласти на незалежні компоненти, як це можна зробити, наприклад, з автомобілем і його окремими вузлами. Менеджмент потрібно і можливо розкласти на окремі складові, але слід враховувати, що кожна з цих частин містить у собі решту складових. Скажімо, цілком правильним є уявлення про менеджмент як про систему певних функцій: планування, організації, укомплектування штатів, мотивації, керівництва, контролю.

Але якщо уважно розглянути функцію укомплектування штатів, то можна помітити, що ця функція, у свою чергу, включає планування конкретної ділянки роботи — відділу персоналу, організації цієї служби, мотивації праці, керівництва підрозділами, кадрової служби, контролю за станом кадрової роботи.

Те саме буде і з іншими функціями. В самій функції планування виникає потреба чітко спланувати процес розроблення різних планів, організувати цю діяльність, створивши відповідну структуру укомплектувавши службу кваліфікованими фахівцями тощо. Тому варто зробити такий висновок: головне в систематизації менеджменту полягає не в тому, щоб розробити найкращий склад елементів системи, а в тому, щоб не забувати про зв'язки між ними.

Саме таке уявлення позбавить практиків численних помилок і прорахунків, коли за тими чи іншими елементами системи забувають про цілісність. Адже ефект менеджменту у вигляді синергії утворюється не від окремих елементів, а саме від їхньої взаємодії. Тому річ не в тім, яку Ви обираєте систему менеджменту, а в тому, яким чином Ви дотримуєтеся взаємозв'язків між елементами. Численні спостереження авторів за діяльністю організацій у бізнесі незмінне підтверджують, що головна проблема — у відсутності зазначених взаємозв'язків.

Звичайно, у світі розроблено чимало різноманітних систем менеджменту у бізнесі. Але не всі вони витримали перевірку часом. Зосередимо увагу на трьох найпоширеніших концепціях:

• функціональній системі менеджменту;

• елементній системі менеджменту;

• виробничій системі менеджменту.

Функціональна система менеджменту ґрунтується на ідеї розподілу управлінської діяльності на спеціалізовані види кваліфікованої праці або універсальні напрями діяльності, виконання яких у певній послідовності забезпечує узгоджену роботу всієї організації. Цей підхід до системи менеджменту найстаріший (з часів А.Файоля) і найпоширеніший. І хоч у різних книгах склад функцій виглядає дещо неоднаковим внаслідок різного ступеня деталізації, функціональна система є найбільш логічною.

З іншого боку, обґрунтування цілей залежить від ресурсів, що є у розпорядженні організації: працівників, капіталу, спроможностей управлінців, технології.

Після визначення цілей, що їх нерідко доводиться багаторазово узгоджувати, можна приступати до планування, а згодом і до інших функцій: організації, комплектування штатів, керівництва, контролю Нормальна управлінська діяльність дає можливість досягти певних результатів (продуктивних виходів). Вони деталізовані у вигляді прибутків, послуг, товарів та ін.

Система менеджменту охоплює два типи зворотних зв'язків. Жорсткий зв'язок (відтворення системи — зліва) здійснюється цільовими замовниками із зовнішнього середовища. Залежно від результатів працівники, споживачі, постачальники та інші заінтересовані суб'єкти середовища приймають відповідні рішення щодо своїх зв'язків з організацією і впливають на її майбутнє. Незадоволені працівники залишають організацію, а споживачі перестають купувати продукцію.

Зазначених цільових партнерів цікавить не менеджмент в організації, а лише кінцеві результати. Тому між "відтворенням системи" і функціями менеджменту відсутні зв'язки. Зовсім іншим є "зворотний зв'язок" справа. Це — гнучкий зв'язок всередині організації: між результатами і окремими функціями, між самими функціями, наприклад, між контролем і плануванням, організацією і контролем за комплектуванням штатів і керівництвом, а також цілями. У цьому разі доводиться враховувати зміну в навколишньому середовищі, зокрема наявні можливості й загрози.

62. Основні показники макроекономічного рівня?

1. Макроекономічні показники Головним макроекономічним показником у статистиці розвинених країн та міжнародних організацій (ООН, МВФ, МБРР, ЄБРР) вважають валовий внутрішній продукт (ВВП). Він закономірно займає центральне місце і в системі національних рахунків. Проте передбачається також використання валового національного продукту (ВНП), оскільки ВВП не призначений для вимірювання виробництва, яке здійснюється за межами економічної території країни. Валовий національний продукт (ВНП) – це сумарний обсяг продукції, виробленої за допомогою факторів виробництва (землі, праці, капіталу та підприємницького хисту), що належать представникам певної країни, наприклад, українцям, незалежно від того, де ці фактори розміщені (ресурси) – в Україні чи за кордоном. Наприклад, частку продукції (заробітна плата), яку створив українець, котрий проживає в Росії, США, Великобританії враховують у нашому ВНП, тобто у ВНП України. Навпаки, ту частку продукції (доходу), що вироблена в Україні за допомогою факторів виробництва, які належать іноземцям, вираховують із ВНП України. Валовий внутрішній продукт (ВВП) – враховує вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених у межах деякої країни за допомогою факторів виробництва, незалежно від того, кому ці ресурси належать, – громадянам даної країни чи іноземцям. Наприклад, вартість товарів, вироблених за допомогою іноземного капіталу, є частиною українського ВВП. Навпаки, доходи, що їх отримали українці за кордоном не враховують у ВВП України. Спільними ознаками ВВП і ВНП є: - відображають кінцеві результати діяльності людей матеріального і нематеріального виробництва; - визначаються у вартісному (грошовому) вимірі; - період обрахування – квартал, рік. Відмінними ознаками ВВП і ВНП є величина чистих іноземних факторних доходів (Ід). Чисті іноземні факторні доходи (Ід) визначають за формулою Ід = Р – С, де Р – плата України за використання іноземних факторів виробництва що належать іншим країнам світу, С – доходи, які Україна отримала від продажу власних факторів виробництва іншим країнам світу. Якщо Ід додатній, то ВВП > ВНП, якщо Ід від’ємний – ВВП< ВНП. Більшість країн світу, включаючи Україну, використовують як показник обсягу національного виробництва саме ВВП. ВВП розраховують двома методами – за сумою витрат і за сумою доходів. 1. Обрахування за сумою витрат. Валовий внутрішній продукт визначають як витрати домогосподарств (споживачів), держави, інвестиції, чистий експорт. ВВП= СВ+ДВ+ІВ+ЧЕ, де витрати споживачів СВ – на товари першої необхідності, тривалого користування та на послуги; державні витрати ДВ – на культуру, освіту, охорону здоров’я, органи влади; інвестиційні витрат ІВ – враховують кошти, які підприємці вкладають у придбання устаткування, будівництво нових споруд і формування виробничих запасів (сировини); чистий експорт ЧЕ – різниця між витратами іноземців на придбання вітчизняних товарів та послуг і витрати громадян даної країни на придбання закордонної продукції. 2. Обрахування за сумою доходів. До ВВП входить заробітна плата (ЗП), рентні платежі (РП), проценти за вкладами та цінними паперами (ПЦ), підприємницький прибуток (ПП) й амортизаційні відрахування (А), непрямі податки (НП). ВВП = ЗП+РП+ПЦ+ПП+А+НП. Підприємницький прибуток (ПП) – це дохід власника фірми від виробничої діяльності. Амортизація не є доходом, оскільки ці кошти йдуть на придбання машин, обладнання і т. д. проте їх все ж таки витрачають на відновлення виробництва, тому відносять до прибутків. Важливий економічний показник поряд із ВНП – чистий національний продукт. Він відрізняється від ВНП на величину амортизаційних відрахувань. ЧНП= ВНП – А= СВ+ ДВ + ЧЕ + (ІВ – А), де СВ – споживчі витрати; ДВ – державні витрати; ЧЕ – чистий експорт; ІВ – інвестиційні витрати; А – амортизація. 2. Номінальний та реальний ВВП. Дефлятор ВВП Номінальний ВВП – це ринкова вартість товарів і послуг, виражена у поточних цінах, або ВВП, обчислений у цінах того самого періоду, за який її визначають, тобто у поточних цінах. У багатьох країнах значна частина приросту ВВП припадає на зростання цін, або інфляцію. Реальний ВВП вимірюється вартістю виробленого продукту за різні роки з використанням цін загального базового року. Це незмінні ціни в тому розумінні, що вимірюється ВВП рік за роком з постійною купівельною спроможністю. Реальний ВВП вимірює економічне зростання, тобто зростання, в якому не враховують ефект інфляції. Отже, реальний ВВП відображає вартість створених товарів і послуг, яку обчислюють у незмінних цінах певного часового періоду, що називається базовим. Використання цін базового року дає змогу проводити кількісне порівняння обсягів продукції та послуг різних років. Чинники зростання реального ВВП. Головними чинниками зростання реального ВВП є зростання використовуваних ресурсів і технологічне зростання. Зростання використовуваних ресурсів означає зростання робочої сили і капіталу. Кількість робочої сили збільшується із зростанням населення. Проте для ВВП важливе значення має не тільки і не стільки збільшення робочої сили, скільки її використання. Технологічне зростання означає збільшення виробництва, а отже, і величини ВВП завдяки застосуванню нових наукових знань, впровадженню нових технологій і нових методів економічної діяльності. Потенційний (природний) ВВП означає довготермінові виробничі можливості національної економіки за максимального використання наявних ресурсів в умовах стабільних цін. Недоотриманий ВВП (або розрив ВВП) – це різниця між поточним виробництвом товарів і послуг та рівнем виробництва, який міг би бути за наявності повного використання існуючих у суспільстві ресурсів. Дефлятор ВВП. Показник ВВП у базових цінах може за рік зростати менше або більше, ніж ВВП у поточних цінах у країні. Це відбувається через зміну загального рівня цін. Отже, дефлятор ВВП – це відношення номінального ВВП до реального ВВП, помножене на 100 відсотків. Дввп = (Нввп : Рввп) • 100%. Дефлятор ВВП вимірює інтенсивність інфляції (або дефляції), коли є зниження загального рівня цін в країні. Якщо індекс цін виявився більшим за одиницю, це свідчить про дефлювання ВВП (елімінування інфляції). Якщо ж індекс цін менший за одиницю, то провели інфлювання ВВП (очищення номінального ВВП від впливу дефляції). Для України, наприклад, дефлятор ВВП у 1999 р. порівняно з 1990 р. становив 235 765, а у 2000 р. – 3 015 556. Дефлятор ВВП є загальним індексом цін, бо він ґрунтується на вирахуваннях, що враховують усі товари і послуги. Щоправда, вони повністю не збігаються, мають деякі розбіжності. 3. Система національних рахунків Мета системи національних рахунків (СНР) – дати наочне цифрове відображення стану національної економіки в цілому за певний період. СНР характеризує економічні процеси, а також основні узагальнені показники. Вона пов’язує воєдино найважливіші макроекономічні показники, що розраховані на основі ВВП. Йдеться насамперед про обсяг випуску товарів і послуг, сукупні доходи і сукупні витрати суспільства. СНР – це сучасна система збирання та опрацювання бази даних, яку використовують сьогодні практично в усіх країнах світу для макроекономічного аналізу ринкової економіки. Вона дає змогу подати ВВП на всіх стадіях його руху – виробництво, розподіл, перерозподіл і кінцеве споживання. Показники цієї системи відбивають структуру ринкової економіки, інституції й механізми функціонування тощо. Система національних рахунків виникла в розвинених західних країнах наприкінці 30 – у першій половині 40-х років. Її виникнення було зумовлене насамперед потребами органів державного управління в інформації для розробки економічної політики, прийняття рішень щодо регулювання ринкової економіки. Необхідність такого регулювання була особливо очевидною після економічної кризи кінця 20 – початку 30-х років. Практичні потреби зумовили необхідність створення системи макроекономічних показників, що відбивають усі головні параметри функціонування ринкової національної економіки. Вперше національний доход був розрахований у 1932 р. в США, Німеччині, Японії. Згодом його почали розраховувати у Великій Британії, Франції. Удосконаленню системи національних рахунків особливу увагу приділяли і приділяють міжнародні організації. Йдеться насамперед про ООН. Стандартну систему національних рахунків, яку розробляла Статистична комісія ООН у 1951 – 1953 рр., застосовували з 1953 р. У 1968 р. було введено нову версію міжнародного стандарту системи національних рахунків (діяла до 1993 р.), яка включала такі рахунки: зведені рахунки; рахунки виробництва, споживання і використання капіталу; рахунки доходів і витрат та рахунки фінансування капітальних витрат. Із 1993 р. діє нова, третя модифікація міжнародної стандартної системи національних рахунків, побудована на досвіді окремих країн. Ця система визначила сфери виробництва ВВП, що охоплюють виробництво практично всіх товарів і послуг, за винятком послуг у домашньому господарстві. В економічне виробництво за цією системою рахунків включено також діяльність, пов’язану з захистом довкілля. Застосування системи національних рахунків необхідне для ефективної макроекономічної політики держави, економічного прогнозування, а також для міжнародного порівнювання. Діюча система національних рахунків як міжнародний стандарт складається з двох рівнів: зведені рахунки, що характеризують рух ВВП, національного доходу НД, фінансування капіталовкладень, операції з іншими країнами; конкретизовані рахунки, що показують міжгалузеві зв’язки, рух доходів, розподіл і кінцеве їх споживання.

63. Національний доход: сутність, методи розрахунку, використання?

Результатом національного виробництва, як було з'ясовано раніше, виступає суспіль­ний продукт. Вартість його складається з

двох частин: 1)старої перенесеної артості (С) й 2)нової вартості, створеної в процесі виробництва даного продукту (V+m). Стара перенесена вартість повертається знову до виробництва у вигляді фонду заміщення (на відновлення спожитих засобів виробництва), що забезпечує просте відтворення, а новоутворена вартість, яка отримала назву національного доходу, використовується суспільст­вом на особисте споживання й розвиток виробництва. Отже, націо­нальний доход по суті - це нова, створена суспільством за певний період часу (рік) вартість. Кількісно національний доход - це різниця між сукупним суспільним продуктом і фондом заміщення.

Національний доход має як вартісну, так і натурально-речову форми. За вартістю він становить сукупність чистого продукту всіх галузей виробництва. За натурально-речовою формою національний доход складається насамперед з усіх вироблених у суспільстві за рік предметів особистого споживання, а також тієї частини виготовлених за цей час засобів виробництва, яка викори­стовується для розширеного відтворення.

Величина національного доходу - це один з найважливіших макроекономічних показників. Він найбільш повно дає уявлення про рівень економічного розвитку країни, а також про її потенцій­ні можливості забезпечувати добробут населення й вирішувати соціальні проблеми. А точніше - це той економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом на тому чи іншому етапі його розвитку.

Західна економічна наука (і це знайшло відображення в систе­мі національних рахунків (СНР)) розглядає національний доход як суму доходів, отриманих учасниками суспільного виробництва. Мова про це йшла в попередній темі. В нашій економічній теорії і практиці національний доход поки що розуміється (до повного введення в практику СНР) як заново утворена вартість у галузях матеріального виробництва. Саме в такому плані ми розглядає­мо його в даній темі.

Не слід змішувати національний доход з національним багатст­вом. Національний доход, як -було визначено, - це сума новоство-реної вартості за рік. Національне багатство - це сукупність матеріальних благ, створених працею людей за весь період існу­вання країни, розвіданих природних ресурсів і нагромаджених культурних та духовних цінностей.

Методи розрахунку ВНП

ВНП = ВВП + Сальдо первинних доходів, отриманих з-за кордону або переданих за кордон (до таких першим доходах зазвичай відносять оплату праці, доходи від власності у вигляді дивідендів)

Існують 3 способи вимірювання ВНП (ВВП):

1. За витратами (метод кінцевого використання).

2. За доданою вартістю (виробничий метод).

3. За доходами (розподільчий метод).

При розрахунку ВНП за витратами підсумовуються витрати всіх економічних агентів, що використовують ВНП (домогосподарств, фірм, держави та іноземців). Фактично мова йде про сукупний попит на вироблений ВНП.

Сумарні витрати можна розкласти на декілька компонентів:

ВНП = Y = C + I + G + NX,

де C - особисті споживчі витрати, які включають витрати домогосподарств на товари тривалого користування і поточного споживання, на послуги (крім витрат на покупку житла).

I - валові приватні внутрішні інвестиції. Включають виробничі капіталовкладення (інвестиції в основні виробничі фонди), інвестиції в житлове будівництво та інвестиції в запаси (ТМЦ). Інвестиції розуміються як додавання до фізичного запасу капіталу. Придбання фінансових паперів (акцій, облігацій) не є інвестиціями. Термін «внутрішні інвестиції» означає, що це інвестиції, вироблені жителями даної країни (у т.ч. витрати на імпортні товари). Термін «приватні» інвестиції означає, що вони не включають державні інвестиції. Термін «валові» означає, що з інвестицій не віднімається амортизація: Валові інвестиції = Чисті інвестиції + Амортизація. Зростання запасів враховується зі знаком «+», а зменшення зі знаком мінус.

G - державні закупівлі товарів і послуг (будівництво та утримання шкіл, доріг, армії, витрати на національну оборону, зарплату державних службовців і т.д.). Сюди не входять трансфертні платежі. Державні трансферти - це виплати, не пов'язані з рухом товарів і послуг. Вони перерозподіляють доходи держави через допомогу, пенсії, виплати по соціальному страхуванню.

NX - чистий експорт. Він дорівнює різниці вартісних обсягів експорту та імпорту. Якщо країна експортує більше, ніж імпортує, то на світовому ринку вона виступає «нетто-експортером», а ВНП перевищує обсяг внутрішніх витрат. Якщо ж імпортує більше, то є «нетто-імпортером», величина чистого експорту є негативною. Сума витрат перевищує обсяг виробництва.

Дане рівняння ВНП називають основною макроекономічною тотожністю або тотожністю національних рахунків.

При підрахунку ВНП виробничим методом підсумовується вартість, додана на кожній стадії виробництва кінцевого продукту. Додана вартість (ДВ) - це різниця між вартістю продукції, виробленої фірмою, і вартістю проміжних продуктів, придбаних фірмою.

Величина ВНП у цьому випадку представляє собою суму доданої вартості всіх фірм виробників. Цей метод дозволяє врахувати внесок різних фірм і галузей у створення ВНП. ВНП = Σ Додана вартість + Непрямі податки - Державні субсидії. Для економіки в цілому сума всій ДС повинна дорівнювати вартості кінцевих товарів і послуг. При розрахунку ВНП за доходами підсумовуються всі види факторних доходів (зарплата, рента,%), а також 2 компонента, що не є доходами: амортизаційні відрахування і чисті непрямі податки на бізнес (податки мінус субсидії).

Існує зв'язок між показниками ВНП і ВВП:

ВНП = ВВП + чисті факторні доходиз-за кордону.

Розглянемо валовий національний продукт у двох дуже істотних аспектах: (1) як вживання доходу, одержуваного від сукупного виробничого процесу, і (2) на які категорії товарів і послуг витрачаються ці засоби.

Стосуючись першого аспекту проблеми, ми в стані стверджувати, що вживання засобів, що надходять з валового національного продукту, може бути підрозділене на три категорії:

1. уживання доходу для споживчих витрат;

2. уживання доходу для сплати податків;

3. уживання доходу для заощаджень.

Нехай GNP позначає валовий національний продукт, З - споживання, Т - податки і S' - валові заощадження. Ми можемо, стало бути, дати наступне підсумкове визначення категорій, на які підрозділяється валовий національний продукт під кутом зору вживання доходу: GNP = З + Т + S'.

Стосуючись другого аспекту поставленої проблеми, ми можемо стверджувати, що доход затрачається на товари і послуги, з яких складається валовий національний продукт, у такий спосіб:

1. Суми, призначені для цілей споживання, йдуть на споживчі витрати.

2. Податки і заощадження витрачаються на оплачувані державою заходи і послуги і на валові інвестиції.

Позначимо буквою G державні витрати і буквою І' валові інвестиції. Тоді GNP = З + G + І'.

Податки плюс заощадження дорівнюють державним витратам плюс інвестиції. Ці рівняння є, звичайно, простими тотожностями чи трюїзмами. Та частина GNP, що не витрачається на особисте споживання, неминуче повинна бути або заощаджена, або виплачена у виді податків. І знов-таки та частина GNP, що не є об'єктом споживчих витрат, повинна служити об'єктом державних витрат чи об'єктом інвестиційних витрат на капітальні блага. Отже, T + S' = G + І'.

Щоб проілюструвати ці поняття, скористаємося статистичними даними по США, що відносяться до 1994 р. (табл. 6).

Державні закупівлі товарів і послуг склали в 1994 р. 96,5 млрд. дол., тим часом як валові інвестиції - всього 4,3 млрд. дол. Отже, G + І'= 100,8 млрд. дол. Незначна розбіжність між величиною (G + І') і величиною (S' + Т) порозумівається головним чином статистичними погрішностями.

У статтю податків ми не включили податки на потреби соціального страхування (5,2 млрд. дол.), а в статтю державних витрат - трансферні виплати (5,8 млрд. дол.). У 1994 р. трансферні виплати складалися переважно з допомог по соціальному страхуванню і з відсотків по федеральному боргу. Трансферні виплати не є платежами за куплені товари і послуги і тому вони виключаються з валового національного продукту. Відповідно до цього слід виключити і грошові надходження держави, накопичені для цих трансферних виплат. У 1994 р. случилося так, що податки по соціальному страхуванню приблизно покрили трансферні виплати і тому в залік виключених трансферних платежів ми відняли з загальної суми стягнених податків зазначені доходи. Загальне правило, застосовне до всіх років, полягає в тому, що з державних касових надходжень слід відняти суму, рівну витратам, що виключається, по трансферних виплатах. Коли це зроблено, то сума податків (із зазначеним виправленням) плюс валові заощадження буде дорівнювати сумі державних витрат (із зазначеним виправленням) плюс валові інвестиції.

64. Ринок праці та його вплив на ціну робочої сили?

Ринок праці — сфера формування попитуіпропозиціїнаробочу силу. Через ринок праці здійснюється продаж робочої сили на визначений термін. Ринок впливає на всi сфери економiки. Вiн дає вiдповiдi на питання ЩО, ДЛЯ КОГО, ЯК виробляти.Ринок працi, зокрема, регулює рух трудових ресурсiв у народному господарствi.

Ринок праці — ринок одного з факторів виробництва, де домогосподарства в ролі найманих робітників пропонують свою працю, а фірми — виробники товарів та послуг (працедавці) — потребують її. На ринку праці встановлюється ціна праці — ставка заробітної плати — та обсяг використання праці.

Праця(або послуги праці) — один з основних факторів виробництва, власниками якого є домогосподарства; це фізичні і розумові здібності людей, що можуть бути використані у виробництві благ.

Унікальність праці як виробничого фактора полягає в тому, що послуги праці неможливо відокремити від робітника. Але через те, що об'єктом купівлі-продажу є лише послуги праці робітника, а не сам робітник, поряд із ціною праці не менше важать умови праці, які визначаються трудовими угодами і чинним законодавством.

Обсяг використання праці вимірюються у годинах роботи протягом певного періоду (отже, праця — це потокова величина). Запаси праці в економіці вимірюються показником робоча сила: це працездатне населення, тобто кількість людей, які досягли певного віку (в Україні 16 років) і працюють або хоча й не мають роботи, то шукають її чи очікують, що їм запропонують роботу.

Обґрунтував відмінність (про яку було сказано в попередньому розділі) К. Маркс. Як і будь-який інший товар, робоча сила має ціну. Ціною робочої сили є вартість товару "робоча сила", що виражена в грошовій формі, тобто в грошах. У реальних відносинах між найманим працівником і капіталістом ціна робочої сили виступає у формі заробітної плати. Тому заробітна плата, з одного боку, є ціною, тобто перетвореною формою вартості товару робоча сила, а з іншого - економічним відношенням між найманим працівником і капіталістом у сфері обігу (купівлі-продажу) товару "робоча сила". Згідно з концепцією, що ототожнює робочу силу з живою працею, заробітна плата є платою за працю. Саме таке трактування заробітної плати викладається в підручниках "Економікс" різних авторів.

Ціна робочої сили регулюється і контролюється державою і профспілками. Створюються певні закони, трудові (тарифні) угоди профспілок і роботодавців тощо. У генеральній угоді зазначається мінімальна ціна робочої сили, що дає змогу нормально існувати. У зв'язку зі змінами умов життя, праці, в виробництві угоди через певні періоди мають оновлюватися.

На ціну робочої сили впливає її якість. чим вищий освітній рівень працівника, тим вища якість праці, а отже, й ціна.

Для роботодавця (покупця робочої сили) інтерес в цьому акті (купівлі-продажу робочої сили) зовсім протилежний. Для нього робоча сила - джерело додаткової вартості, а отже, і майбутніх прибутків. Чим дешевше він купує (наймає) робочу силу, тим на більший прибуток може розраховувати. Отже, якщо ми говоримо про певну спільність інтересів між найманим працівником, який продав свою робочу силу, і роботодавцем, який її купив, то очевидно, що припускаємося помилки, оскільки для одного (продавця) в цьому акті йдеться про виживання, а для іншого (покупця) - про можливість отримати більший або менший прибуток. Таким чином можна зробити висновок: чим вища заробітна плата (плата за робочу силу), тим меншим є прибуток підприємця, і, навпаки.

Купівля-продаж робочої сили об’єктивно на поверхні виступає у формі купівлі-продажу праці, тому вартість (а отже, й ціна) робочої сили перетворюється на заробітну плату, тобто набуває перетвореної форми. Перетворена форма, оскільки заробітна плата враховує купівлю-продаж робочої сили і стирає межі між необхідною і додатковою працею, приховує наявність експлуатації. Вартість робочої сили, виражена в грошах, набуває форми ціни робочої сили. Отже, заробітна плата - це грошовий вираз вартості і ціни товару “робоча сила” та результативності функціонування робочої сили.

Відповідно до Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Під час визначення заробітної плати як ціни робочої сили необхідно враховувати єдину міру оплати праці, критерієм якої є реальна вартість життя працівника та його сім'ї. Як ціна робочої сили заробітна формується на ринку праці і є зовнішньою відносно підприємства.

Ціна робочої сили залежить від кон'юнктури ринку праці, попиту та пропозиції робочої сили. Кон'юнктура може коливатися, викликаючи відповідні коливання в ціні.

1. Природно-кліматичний фактор. Вартість товару "робоча сила", що лежить в основі ціни робочої сили (зарплати), включає в себе вартість необхідних засобів існування робітника та його сім'ї, в першу чергу таких, як їжа, одяг, житло. Цілком зрозуміла така ситуація, що в різних кліматичних поясах люди потребують різну кількість матеріальних благ для свого існування. Тому й ціна робочої сили, за всіх інших рівних умов, не буде однаковою в країнах, розташованих в теплому й холодному кліматах.

2. Цивілізаційний фактор (ступінь розвитку). Залежно від цього фактору в різних країнах маємо різні потреби в духовних і соціальних благах (вартість яких теж входить до вартості товару робоча сила). Тому й ціна робочої сили (заробітна плата) вища в таких країнах, що знаходяться на вищих щаблях науково-технічного та соціально-духовного прогресу, порівняно з країнами відсталими.

3. Економічний фактор. Під ним розуміється ступінь збалансованості трудових ресурсів і робочих місць, від чого залежить рівень зайнятості населення. Це - вирішальний фактор який впливає на попит і пропозицію робочої сили. Якщо наявність трудових ресурсів перевищує наявні робочі місця, пропозиція робочих ресурсів обганяє попит на них, що неминуче веде до падіння ціни робочої сили, і навпаки.

4. Соціальний фактор. Під ним розуміється рівень організованості найманих робітників у їх боротьбі проти спроб роботодавців знижувати заробітну плату. В першу чергу, це об'єднання робітників у профспілки, союзи, партії, що захищають інтереси трудящих, робітничі спілки тощо. Чим вищий рівень організації трудових верств населення, тим вища заробітна плата. Зокрема, низький рівень заробітної плати в Україні в сучасних умовах, затримки в її виплаті значною мірою зумовлені відсутністю відповідної організації, яка могла б протистояти організованому наступу новітньої буржуазії на життєвий рівень трудящих.

5. Інституціональний фактор. Мається на увазі рівень захищеності найманих працівників від роботодавців з боку держави: встановлення мінімального рівня заробітної плати, законодавчі обмеження щодо тривалості робочого дня, встановлення соціальних гарантій тощо.

Рівень суспільної продуктивності праці в країні, узагальнюючим показником якого є обсяг є обсяг ВНП на душу населення. Важливе значення мають темпи розвитку виробництва.

Величина вартості робочої сили, що передусім залежить від попереднього чинника. Водночас необхідно враховувати ціну та обсяг природних та традиційних потреб, що склалися історично. Важливе значення мають витрати на підготовку працівника.

Інтенсивність праці, що має свій рівень в кожній країні. Праця, яка не досягає середньої інтенсивності, потребує на виробництво певного товару більше часу, ніж це є суспільно необхідним в цій країні, і тому не є працею нормальної якості. Відповідно заробітна плата вища в країнах, в яких висока інтенсивність праці. Конкуренція на ринку праці є співвідношенням попиту і пропозиції на робочу силу.

Організація заробітної плати в країні, оцінки міри праці та результатів виробництва, визначення частки, форми і системи заробітної плати. Як важлива соціально-економічна категорія заробітна плата в ринковій економіці має виконувати такі функції: відтворювальну, стимулюючу, регулюючу та соціальну.

Реалізація відтворювальної функції передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації та водночас дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного результату господарської діяльності. Функція стимулювання зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місті.

Реалізуюча функція заробітної плати реалізує загальновживаний принцип диференціації рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю та складністю трудових завдань.

Соціальну функцію спрямовано на забезпечення однакової оплати за однакову роботу; вона має поєднувати державне, договірне регулювання, а також реалізовувати принцип соціальної справедливості щодо одержання власного доходу.

Заробітна плата існує у двох основних формах: почасовій і відрядній. Почасова заробітна плата це оплата вартості та ціни робочої сили за її функціонування протягом певного робочого часу. Для визначення рівня оплати робочої сили з’ясовують погодинну ставку заробітної плати, яку називають ціною праці.

Ціна робочої сили = денна вартість робочої сили середня тривалість робочого дня. Погодинна оплата праці як різновид почасової використовується для подовження тривалості робочого дня. Під час економічної кризи підприємці скорочують робочий час з одночасним зниженням погодинної заробітної плати, що призводить до зниження заробітної плати нижче від вартості робочої сили. Відрядна або поштучна заробітна плата це оплата вартості й ціни товару робоча сила залежно від розмірів виробітку за одиницю часу. Вона є перетвореною формою погодинної заробітної плати. Витрати робочої сили за цієї форми заробітної плати вимірюється кількістю і якістю виробленої продукції. Відрядна заробітна плата використовується для підвищення інтенсивності праці, скорочення витрат на нагляд за робітниками, посилення конкуренції серед робітників.

В сучасній економічній системі застосовують такі системи заробітної плати: тарифні, преміальні, колективні форми оплати. Їх вибір залежить від трьох основних факторів: а) ступені контролю робітником кількості і якості виробленої продукції; б) ретельності, з якою продукція може бути врахована; в) рівня витрат, пов’язаних із впровадженням тієї чи іншої системи оплати праці. Тарифна система є основою організації оплати праці, яка включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно - кваліфікаційні характеристики (довідники). Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівники залежно від їх кваліфікації за розрядами тарифної сітки. Застосування преміальних форм оплати праці ґрунтується на прийомах відрядної і погодинної заробітної плати. Відрядно-преміальна система передбачає сплачування робітникові певної суми за кожен виріб. За норматив береться найменш можливий обсяг виробітку, завдяки чому він поширюється на більшість робітників. Ця система передбачає інтенсифікацію праці, поліпшення морального і соціального клімату на підприємствах. В умовах стимулювання, що ґрунтується на погодинних формах заробітної плати, за норму береться обсяг роботи, що її виконує, як правило, робітник середньої кваліфікації за одну годину. За перевиконання цієї роботи на 1% заробітна плата зростає також на 1%, але загальний розмір надбавок не перевищує 15-20% загального заробітку. Така система стимулює переважно кількість праці, а перевірку якості покладено на контролерів і майстрів. Колективні системи заробітної плати передбачають виплату частини заробітної плати з преміального фонду, створюваного шляхом відрахувань від загальної вартості продукції при досягненні попередньо узгоджених між адміністрацією і профспілками показників діяльності підприємств.

65. Заробітна плата: сутність, основні форми та системи?

У вітчизняній економічній літературі суть заробітної плати трактувалася, виходячи із суб’єктивних принципів її формування, в основі яких лежить ігнорування вартості робочої сили й привласнення командно-адміністративною системою монопольного права на визначення частки кожного працівника у створеному суспільному продукті.

Тому, не зважаючи на різноманітність формулювань, розбіжностей у суттєвій характеристиці цієї категорії не було. Зарплата розглядалась як прямий трудовий дохід, який планомірно визначається на основі врахування суспільного значення результатів праці даного колективу й робітника. Вважалося що вона відображає відносини між працівником і суспільством, а тому необхідна єдина державна політика в галузі зарплати, єдина тарифна система тощо, а також відносини між робітником і трудовим колективом, оскільки зарплата кожного встановлювалась в межах фонду заробітної плати підприємства, цеху, бригади відповідно до його вкладу у колективні результати.

У ринковій економічній системі застосовуються дві основні форми заробітної плати — почасова (погодинна) і відрядна (поштучна) (рис. 2.9). Почасова заробітна плата нараховується робітникам залежно від кваліфікації і фактично відпрацьованого часу. Вона застосовується у тих випадках, коли результати праці або не піддаються обліку, або не залежать від зусилля працівників (оплата інженерно-технічних працівників, службовців, налагоджувальників, робітників на конвеєрах та автоматичних лініях). Вона може бути простою погодинною та погодинно-преміальною, яка враховує якість продукції, економію матеріалів та інше.

Відрядна форма заробітної плати виступає як пряма відрядна, яка передбачає залежність заробітку від кількості виготовленої продукції відповідно до встановлених розцінок; як відрядно-преміальна, при якій поряд з оплатою за кількістю продукції здійснюється виплата премій за певні показники, які обумовлюються в колективному договорі, і як відрядно-прогресивна, при якій виробіток за встановлену норму оплачується за незмінними розцінками, а все те, що виконується понад норму" оплачується за прогресивною шкалою.

Тарифна система оплати праці.

Тарифна система - це комплекс різних нормативних актів, які приймаються в централізованому і локальному порядку та забезпечують диференціацію оплати праці в залежності від складності (кваліфікації) праці, її умов (шкідливості, важкості, кліматичних умов), характеру і значення праці.

Тарифна система включає:

1. Тарифні сітки

2. Тарифні ставки

3. Схеми посадових окладів

4. Тарифно-кваліфікаційні характеристики(довідники)

5. Надбавки і доплати, районні коефіцієнти, списки (перечні) робіт з шкідливими і важкими умовами праці.

Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників - кваліфікації та за розрядами тарифної сітки.

Тарифні сітки - це сукупність кваліфікаційних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів. Кваліфікаційний розряд характеризує рівень кваліфікації роботи, тобто степінь її складності. Прості роботи відносяться до нижчих розрядів, складні - до вищих (проста штукатурка та фігурна). Коефіцієнтом першого розряду є одиниця, а далі коефіцієнти збільшуються на десяті долі (1, 1; 1, 2; 1, 3 і т.п. ) і коефіцієнти шостого розряду (при 6 розрядній сітці) чи восьмого розряду (при восьми розрядній сітці) також може бути менше розрядів 2, 3, 4, як буде встановлено на даному ПОУ.

В залежності від вибраної одиниці часу ставки першого розряду бувають годинні, денні, іноді місячні. В більшості галузей застосовуються годинні ставки. В вугільній, гірничорудній промисловості, сільському господарстві - денні ставки.

Тарифні ставки - це найважливіший елемент тарифної системи. Це виражений в грошовій формі абсолютний розмір оплати праці різних груп і категорій робітників в одиницю робочого часу. В залежності від вибраних одиниць встановлюються годинні, денні чи місячні тарифні ставки. Вони залежно від умов праці поділяються на три категорії:

1. Нормальні тарифні ставки

2. Тарифні ставки на важких і шкідливих роботах

3. Тарифні ставки на особливо важких і особливо шкідливих роботах, розмір яких збільшується.

Тарифні ставки змінюються і в залежності від напруженості праці для робітників відрядників вони більш підвищені, чим для погодинників.

Тарифно-кваліфікаційні характеристики робіт, професій і посад - їх розробка і затвердження відноситься до компетенції Мінпраці та Соцполітики. Вони складаються з 3 частин:

1. Керівники

2. Спеціалісти

3. Технічні виконавці

Довідники встановлюють функціональні обов'язки працівників по їх спеціальності, кваліфікації, котрі працівники повинні знати і уміти виконувати. Довідники є єдині для всього народного господарства, галузеві - по видам галузевих робіт. На їх підставі можуть розроблятися локальні довідники для конкретного ПОУ.

Надбавки і доплати бувають двох видів: централізовані - встановленні законодавством і локальні - встановленні колдоговорами, угодами, трудовими договорами(контрактами).

До центральних належать надбавки і доплати за роботу в польових умовах (геологи) до 50% ставки; за рухомий, роз'їзний характер роботи - від 15 до 40% тарифу; за роботу в зоні ЧАЕС; північні і районні надбавки; за класність водіям (водіям 1 та 2 класу); надбавки за класні чини, звання (судді, прокурори).

Формування тарифної сітки (схеми окладів) провадиться на основі тарифної ставки робітника першого розряду та міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок (посадових окладів), що встановлюються у розмірах, не нижчих ніж визначені генеральною, галузевою (регіональною) угодою.

Віднесення виконуваних робіт до певних тарифних тарифних розрядів і присвоєння кваліфікаційних розрядів робітникам провадиться власником або уповноваженим ним органом згідно з тарифно-кваліфікаційним довідником за погодженням з профспілковим або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.

Згідно з проектом Трудового кодексу основою регулювання оплати праці є тарифна система оплати праці, яка включає тарифні ставки, тарифні сітки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники). Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників - залежно від їх кваліфікації за розрядами тарифної сітки. Тарифна система є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати. Формування тарифної сітки (схеми посадових окладів) проводиться на основі тарифної ставки робітника першого розряду та міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок (посадових окладів), які (співвідношення) встановлюються у розмірах не нижче визначених галузевою (регіональною) угодою. Віднесення виконуваних робіт до певних тарифних розрядів робітникам проводиться роботодавцем згідно з тарифно-кваліфікаційним довідником. Кваліфікаційні розряди підвищуються насамперед робітникам, які успішно виконують встановленні норми праці і сумлінно ставляться до своїх трудових обов'язків. Право на підвищення високого розряду протягом не менш як трьох місяців і склали кваліфікаційний іспит. Посадові оклади установлює роботодавець відповідно до посади і кваліфікації працівника. За результатами атестації роботодавець вправі змінювати посадові оклади працівникам у межах затвердженої в установленому порядку схеми посадових окладів (мінімальних і максимальних розмірів окладів за відповідними посадами). Тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники) затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань праці.

66. Безробіття: форми, соціально – економічні наслідки, тенденції?

Безробіття — складне економічне, соціальне і психологічне явище. Водночас це економічна категорія, яка відображає економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення. Згідно із Законом України "Про зайнятість населення" безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність підходящої роботи та зареєстровані у державній службі зайнятості. Тобто це особи, які справді шукають підходящу роботу та здатні приступити до неї.

Сезонне безробіття обумовлене сезонними коливаннями в обсягах виробництва у певних галузях (сільське господарство, риболовля, туристичне обслуговування тощо). Технологічне безробіття викликається впровадженням у виробництво нових “безлюдних” технологій. Ці форми складають вимушене, або надлишкове безробіття.

Однак характеристика форм безробіття буде неповною, якщо не згадати про приховане безробіття. Воно виникає тоді, коли існує часткова зайнятість, тобто працівники працюють неповний робочий день (тиждень, місяць, рік) без збереження заробітної плати. Такі люди є частково безробітними, хоча й входять до категорії зайнятих. Приховане безробіття, яке розповсюджене досить широко, не дає змоги точно визначити рівень безробіття, адже частково безробітних удвічі-утричі більше, ніж повністю безробітних.

Неповна зайнятість – біда для економіки, вона є однією з причин макроекономічної нестабільності. Тому держава намагається в рамках антициклічного регулювання досягти рівня повної зайнятості, яка б відповідала пропорціям макроекономічної динаміки. Таке регулювання здійснюється через біржу праці (національну службу зайнятості) в рамках насамперед кейнсіанської макроекономічної моделі.

Безробіття ставить людей в нестандартні ситуації, вона не тільки деформує сформований економічний уклад, погіршує фінансове становище, позбавляє можливості вести звичний спосіб життя. Вона якісно змінює сприйняття самих себе як особистостей, руйнує необхідний рівень соціальної стабільності. Безробіття стало реальним чинником бідності. Причому саметакийбідності, яка охоплює групи трудоактивного населення, утвореного і професійно підготовленого. Безробіття, як соціальне явище, призводить до збіднення населення. Цейпроцесможе стати стійким і перерости в хронічну бідність або, у разі захисних соціальних заходів з боку держави, бути зупиненим [14, с.23]. При цьому треба мати на увазі, щотрудова діяльністьдля переважної більшості людей у​​недавньому минулому була не тільки і не стільки джерелом доходу, скільки справою честі, громадянської доблесті людини. І отже, позбавлення сьогодні можливості працювати - це ще й велика соціальна трагедія. У свідомості людей поява безробіття нерозривно пов'язане з економічними реформами. Тому негативне ставлення населення до безробіття може виражатися і в неприйнятті процесутрансформації економіки. А це звужує соціальну базу реформ, стримує зростання економіки в країні. Безробіття призводить до бездіяльності людини, а це може спричинити деградацію особистості. Безробіття нерозривно пов'язана здепресією, пригніченим, пригніченим психічним станом. Важливим соціальним наслідком безробіття для людини є втрата постійного і регулярно одержуваного джерела засобівіснування. В умовах, коли доходи людини перебувають на низькому рівні, і він не має можливості створити будь-які грошові та інші накопичення, така втрата є особливо великою бідою. А саме таке становище має місце в Росії. Безробіття, зменшуючи доходи сімей, посилює диференціацію населення. А цесуперечитьпоняттямрівності як зрівняльного розподілу, яке вкоренилося у свідомостімільйонівнаших людей. І необхідно чимало часу для того, щоб більшість населення усвідомило, що зрівняльний розподіл стримує зростання ефективності виробництва і пагубний для держави і людини. Хоча, звичайно, не можна не визнати, що існуюча сьогодні диференціація доходівекономічноне виправдана і не сприяє соціальному миру в країні, ефективності виробництва. Всі ці обставини пригнічують моральних засад поведінки людини. Він стає дратівливою, черствим, злим, байдужим до чужої долі, відчуває себе приниженим, непотрібним своїй родині, суспільству. Все це вбиває ініціативу людини, породжує у нього невпевненість у своїх силах і можливостях, знижує його трудової і цивільний потенціал. Безробіття призводить до бездіяльності, погіршення соціально-психологічногокліматув суспільства. Вона може виступити як джерело дестабілізації та соціальної напруженості, соціального вибуху. Цілком можливо уявити таку картину. Наприклад, у великому місті, де чисельність безробітних порядку декількох сотень тисяч, а економічно активного населення більше декількох мільйонів, буде оголошено про закриття одного з найбільших підприємств. Такаподіяможе призвести до суттєвої соціально-економічної дестабілізації. Безробіття може виступати як умова соціально-економічної дестабілізації і в тому випадку, якщо навіть її загроза торкнеться працівників не особливо численних, але добре організованих професійних груп, що грають важливу роль в економічному житті країни або в певному виді діяльності. Прикладом таких професійних груп можуть бути шахтарі, енергетики, лікарі, вчителі. Безробіття стає чинником соціально-економічної дестабілізації і в тому випадку, коли істотно зростає група осіб, які тривалий час не можуть знайти собі роботу, - так звані "зневірені".Існуваннятакої категорії людей пов'язане з тим, що людина, яка втратила роботу у зв'язку з непотрібністю його професії, може виявитися вимушенимпрацевлаштуватисяна такі робочі місця, які вимагають більш низької кваліфікації, а вони, як правило, рано чи пізно "закриваються". У цьому випадку людині стає ще більш важко знайти роботу. Її пошук може тривати досить довго, і, врешті-решт, людина втрачає надію на отримання роботи та припиняє її пошук, у зв'язку, з чим він, фактично будучибезробітним, юридично втрачає цей статус, згідно з визначеннямбезробітного.Інформаціяпро цю групу населення практично відсутня. Але тільки цим роль безробіття як чинника соціальної дестабілізації не вичерпується. Вона може виступати як "міна уповільненої дії".Мовав даному випадку йде про сучасну безробіття в деяких провідних галузях економіки. До їх числа відносяться:наукаі наукове обслуговування; інформаційно-обчислювальне обслуговування; деякі галузі обробної промисловості. Безробіття в цих галузях супроводжується дискваліфікацією працівників, їх перекваліфікацією і еміграцією. Проте рано чи пізно, коли наступить фаза пожвавлення і підйому економіки попит на цих працівників зросте, а задоволення його виявиться неможливим. Це призведе до затримки економічного розвитку Росії, до більш глибинної за своїм змістом соціально-економічної дестабілізації. Говорячи про безробіття, треба мати на увазі, що її наслідки як складного соціально-економічного явища неможливо оцінити однозначно. Вона має не тільки негативне значення. Безробіття - одна з найважливіших умов нормального та безперебійного функціонування економіки. Вона забезпечує формування резерву робочої сили як найважливішого чинника розвитку ринкової економіки, яка постійно пред'являє попит на працю. Безробіття забезпечує необхідне виробництва перерозподіл кадрів, їх зосередження в тих видах діяльності, які виробляють продукти і послуги, що користуються великим попитом. Особливе місце в розвитку деструктивнихпроцесів, в концентрації бідності населення займають безробітні, які формують особливу соціальну групу. Особлива небезпека для конструктивного розвитку суспільства полягає в тому, що відбувається подальше розмивання груп середнього класу, оскільки ядро​​безробітних - це кваліфіковані працівники - робітники, інтелігенція. І у вирішенні комплексу питань, пов'язаних зі стабілізацією рівня життя населення, з успіхами в сфері економіки, політики, соціальна держава(абодержава, що наближається до цього еталону) має враховувати особливості становища всіх соціальних груп, що зазнають труднощі наслідків кризи. Формування сукупного працівника є закономірністю історично-го розвитку особистого фактора виробництва. В умовах натураль-ного домашнього господарства людина виступала як одиничний робітник, що сам за допомогою примітивних засобів виробляв кін-цевий продукт. Однак з розвитком продуктивних сил, появою про-стого й складного поділу праці виробнича діяльність людини стає часткою сукупної праці у створенні готових виробів, а сама вона перетворюється на елемент сукупного працівника.

Сукупний працівник виникає і функціонує як соціально-еконо-мічна і техніко-організаційна єдність робітників, які органічно вза-ємопов'язані та створюють єдиний виробничий механізм у процесі вироблення кінцевого продукту.

Умовами формування сукупного працівника є: єдина виробнича мета, що грунтується на спільних економічних інтересах і потре-бах; колективна праця, її суспільний поділ та необхідність обміну продуктами індивідуального виробництва.

На стадії первісної спільності людей колективний характер праці був зумовлений низьким рівнем розвитку продуктивних сил і без-силлям людини перед природою. Основою колективних дій тут виступала "природна колективність" - сім'я, плем'я.

Суспільний поділ праці створює якісно нові передумови форму-вання і розвитку сукупного працівника. Цей тривалий процес харак-теризується суперечливою єдністю диференціації й інтеграції, спе-ціалізації й кооперації виробництва, поділом, усуспільненням і оди-ничним розчленуванням суспільної праці та її планомірною комбіна-цією. Важливими його віхами були проста кооперація, мануфактура, фабрика. Виникнення і розвиток великого машинного виробництва технологічно зумовили необхідність планомірного зв'язку, інтеграції робочої сили і праці окремих дільниць кооперації. На зміну частко-вому працівникові, простому носієві певної часткової суспільної функції приходить розвинений індивідуум, для якого різні суспільні функції є способами життєдіяльності, що змінюють один одного.

У зв'язку із суттєвим посиленням суспільного характеру праці почалося формування сучасних параметрів сукупного працівника підприємства, галузі, регіону тощо. Однак слід зауважити, що чим ширші межі сукупного робітника, тим міцність зв'язків окремих його елементів слабкіша. Особливу роль у розвитку цього процесу відіграють науково-технічна революція, діяльність транснаціональ-них корпорацій, формування світового ринку. В сучасних умовах діяльність сукупного працівника поступово виходить на міждер-жавний рівень.

Отже, процес історичного формування і розвитку сукупного працівника невід'ємно пов'язаний із змінами у характері й рівні розвитку засобів виробництва, вдосконаленням організації праці.

За своєю суттю сукупний працівник є носієм рис тієї чи іншої форми поділу праці, характеризує стадію зрілості її кооперування. З одного боку, сукупний працівник - це результат розвитку про-дуктивних сил, а з другого - його соціальна природа, форма і розміри визначаються характером виробничих відносин, формою власності на засоби виробництва, межами того чи іншого госпо-дарства (общини, мануфактури, маєтку, підприємства, монополії, регіону тощо).

Трудовий потенціал - це потенціал робочого часу населен-ня. Йому властива сукупність кількісних і якісних суспільне корис-них характеристик, які визначаються рівнем розвитку того чи ін-шого регіону, його господарськими, історичними, демографіч-ними, етнічними особливостями. Трудовий потенціал - це маса всіляких можливих ресурсів праці, що визначаються чисельністю всіх працездатних людей і тих, які наближаються до цієї кате-горії.

Складовою частиною трудового потенціалу суспільства є насе-лення, зайняте як у виробничій, так і у невиробничій сферах: люди працездатного віку, зайняті домашнім господарством, навчанням, військовою службою; працездатні пенсіонери та деякі інші.

Трудовий потенціал не слід пов'язувати лише з кількістю носіїв робочої сили. Поліпшення якісних характеристик збільшує трудо-вий потенціал у рамках однієї й тієї ж кількості працездатного на-селення. Крім того, трудовий потенціал збільшують і такі процеси, завдяки яким з'являється додатковий потенціальний робочий час, наприклад, робота за сумісництвом, наднормова праця, додаткові зміни роботи.

Трудовий потенціал населення країни як складне поєднання фізичних здібностей, знань, досвіду, духовних і моральних цінно-стей, культурно-національних настанов, звичаїв і традицій містить два основних компоненти:

а) професійно-кваліфікаційну підготовленість населення, що грун-тується на певному загальноосвітньому рівні, включає життєвий господарський досвід, практичні навички;

б) готовність і здатність працівників до продуктивної праці, що визначається їх ціннісними орієнтаціями і трудовою мотивацією.

Отже, трудовий потенціал як соціально-економічне явище функ-ціонує у суперечливій єдності об'єктивних і суб'єктивних чинників.

На відміну від трудового потенціалу до трудових ресурсів нале-жать ті, хто не лише є носієм робочої сили, здатним працювати, а й реалізує цю здатність у суспільному виробництві згідно з чинним законодавством у певних вікових межах.

Сукупний працівник як носій сукупної робочої сили означає складну єдність працюючих, здатну функціонувати тільки як орга-нічна цілісність, в якій окремі робітники організовані та пов'язані один з одним на основі конкретної форми власності та господарю-вання. Комбінована й інтегрована на різних економічних рівнях робоча сила має більші виробничі можливості, ніж сума індивіду-альних працівників. Вона перетворює характеристики, що є недо-ліками часткового робітника, на достоїнства і переваги.

До складу сукупного працівника входять не тільки ті, які безпо-середньо діють на предмет праці, а й ті, що зайняті розумовою працею, беруть участь в управлінні, плануванні й організації сус-пільного виробництва, тобто виконують певну його функцію. Важ-ливою складовою частиною сукупного працівника є наукові пра-цівники. Це зумовлено перетворенням науки на безпосередньо

продуктивну силу суспільства, зростанням її ролі у виробничому процесі.

Таким чином, структура сукупного працівника визначається структурою національної економіки, ступенем розвитку й проник-нення науки у виробництво, процесами комбінування і спеціалі-зації праці тощо.

Сукупний суспільний робітник - це категорія, що безперервно розвивається. Сучасний сукупний працівник характеризується різким поглибленням диференціації й одночасно інтеграції його частин.

Проявами диференціації є поява нових галузей народного господарства, спеціальностей і сфер діяльності. Інтеграція означає взаємне збагачення спеціальностей, виникнення професій, що мають універсальне значення, посилення зв'язків між наукою і виробництвом. Широкий розвиток світових господарських зв'яз-ків як наслідок відкритості ринкових економік також суттєво впливає на інтеграційні процеси в структурі сукупного праців-ника.

Основними тенденціями розвитку сукупного працівника є під-вищення й удосконалення загальноосвітнього і загальнокультурно-го рівня, професійно-кваліфікаційної підготовки, підвищення про-дуктивності праці.

В умовах формування багатоукладної економіки, різноманітності форм власності й господарювання з'являються нові форми зайня-тості виробників, що зумовлюють мобільність, гнучкість, активність сукупного працівника в цілому.

Якщо раніше домінували погляди на явище сукупного працівни-ка за виробничо-технологічним критерієм, то тепер досліджуються сукупності працівників і за іншими критеріями. Наприклад, таке соціально-економічне явище, як середній клас, визначається не стільки сферою зайнятості, скільки рівнем отриманого сукупного доходу, рівнем споживання окремих товарних груп, домінуванням на конкретних часткових ринках. Це означає, що суто виробничі процеси та характеристики все тісніше переплітаються зі спожив-чими, розподільчими.

Інтелектуалізація праці, підвищення ролі інженерної підготов-ки, економічних знань формують творчого працівника. Удоскона-лення здібностей до праці, ефективна реалізація їх поєднуються з розвитком усіх здібностей людини, тобто трудовий процес стає важливим фактором її гармонійного розвитку.

67. Види банків та небанківських установ; їх основні функції?

Банк - це кредитна організація, що має виключне право здійснюватив сукупності наступні банківські операції: залучення у внескигрошових коштів фізичних і юридичних осіб, розміщення зазначених коштіввід свого імені і за свій рахунок на умовах повернення, платності,терміновості, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб.

Банк - фінансове підприємство, яке зосереджує тимчасововільні грошові кошти (вклади), надає їх у тимчасовекористування у вигляді кредитів (позик, позик), є посередником у взаємнихплатежах і розрахунках між підприємствами, установами або окремимиособами, регулює грошовий обіг у країні, включаючи випуск (емісію)нових грошей.

Центральний (емісійний) банк у більшості країн належитьдержаві. Але навіть якщо держава формально не володіє його капіталом (США, Італія, Швейцарія) або володіє частково (Бельгія - 50%, Японія - 55%), центральний банк виконує функції державного органу. Центральний банк має монопольне право на випуск в обіг (емісію) банкнот - основною складовою готівково-грошової маси. Він зберігаєофіційні золотовалютні резерви, проводить державну політику,регулюючи кредитно-грошову сферу і валютні відносини. Центральний банкбере участь в управлінні державним боргом і здійснює касово -розрахункове обслуговування бюджету держави.

По своєму положенню в кредитній системі центральний банк грає роль "Банку банків", тобто зберігає обов'язкові резерви і вільні засобикомерційних банків та інших установ, надає їм позики, виступаєяк "кредитора останньої інстанції", організовує національну системувзаємозаліків грошових зобов'язань або безпосередньо через своївідділення, або через спеціальні розрахункові палати.

Комерційні банки - основна ланка кредитної системи. Вони виконуютьпрактично всі види банківських операцій. Історично склалисяфункціями комерційних банків є прийом вкладів на поточні рахунки,короткострокове кредитування промислових і торговельних підприємств,здійснення розрахунків між ними. У сучасних умовах комерційнимбанкам вдалося істотно розширити прийом термінових і ощаднихвкладів, середньо-та довгострокове кредитування, створити систему кредитуваннянаселення (споживчого кредиту).

Інвестиційні операції комерційних банків пов'язані в основному зкупівлею-продажем цінних паперів уряду і місцевих органів влади. Післякризи 1929-1933 рр.. в США, Франції, Великобританії, у ряді інших країнкомерційним банкам заборонено брати участь у випуску та придбання цінних паперівприватних підприємств небанківського сектора. Ця заборона в даний часдолається шляхом відкриття банком трастових відділів та установитрастових компаній, що управляють майном клієнтів за дорученням (в США 2/3 цього майна представлено цінними паперами корпорацій).

Комерційні банки виконують розрахунково-комісійні та торговельно -комісійні операції, займаються факторингом, лізингом, активно розширюютьзарубіжну мережу філій і беруть участь у багатонаціональних консорціумах (банківських синдикатах).

Інвестиційні банки (у Великобританії - емісійні будинку, у Франції --ділові банки) спеціалізуються на емісійно-установчих операціях. Задорученням підприємств про держави, які потребують довгострокових вкладень іщо вдаються до випуску акцій і облігацій, інвестиційні банки беруть на себевизначення розміру, умов, терміну емісії, вибір типу цінних паперів, атакож обов'язки по їх розміщенню та організації вторинного обігу. Установи цього типу гарантують купівлю випущених цінних паперів,купуючи і продаючи їх за свій рахунок або організовуючи для цього банківськісиндикати, надають покупцям акцій і облігацій позики. Хоча часткаінвестиційних банків в активах кредитної системи порівняно невелика,вони завдяки їх поінформованості та засновницьким зв'язків грають уекономіці найважливішу роль.

Ощадні банки (у США - взаімосберегательние банки, у ФРН --ощадні каси) - це, як правило, невеликі кредитні установимісцевого значення, які об'єднуються в національні асоціації і зазвичайконтролюються державою, а нерідко і належать йому. Пасивніоперації ощадних банків включають прийом вкладів від населення напоточні та інші рахунки. Активні операції представлені споживчими таіпотечним кредитом, банківськими позиками, купівлею приватних і державнихцінних паперів. Ощадні банки випускають кредитні картки.

Іпотечні банки - установи, що надають довгостроковий кредит підзаставу нерухомості (землі, будівель, споруд). Пасивні операції цихбанків полягають у випуску іпотечних облігацій.

Іпотечний кредит - це довгострокова позика, що видається іпотечними,комерційними банками, страховими та будівельними товариствами та іншимифінансово-кредитними установами під заставу землі та будівельвиробничого та житлового призначення. Іпотечний кредит застосовується головнимчином у сільському господарстві, а також у житловому та інших видахбудівництва. В результаті збільшується розмір продуктивновикористовуваного капіталу.

Комерційними банками, фірмами - постачальниками обладнання, фінансовимикомпаніями надаються кредити промислово-торговельним корпораціям підзаставу машин і устаткування. У цьому випадку сума іпотечного кредиту нижчеринкової вартості заставленого обладнання та інших активів корпорацій. Крім того, розміри іпотечного кредиту зменшуються в залежності від ступенязносу закладається обладнання.

Процентні ставки по іпотечному кредиту визначаються попитом іпропозицією і диференціюються в залежності від фінансового станупозичальника.

Іпотечний кредит широко поширений у країнах з ринковою економікою. Позики виділяються на житлове і виробниче будівництво під високийвідсоток (10-20 %).

Банки споживчого кредиту - тип банків, які функціонують восновному, за рахунок кредитів, отриманих у комерційних банках, і видачікороткострокових і середньострокових позик на придбання дорогих товарівтривалого користування і т.д.

Головну роль у банківській справі відіграють банківські групи, у складіяких виділяються головна компанія (великий банк - холдинг), філії (дочірні товариства), а також представництва, агентства, відділення.

Банківський холдинг являє собою держательскую (холдингову)компанію, що володіє пакетами акцій та інших цінних паперів інших компаній іщо здійснює операції з цими цінними паперами. Крім чистих холдингів,займаються тільки зазначеними операціями, існують змішані холдинги,які, крім того, ведуть підприємницьку діяльність у різнихсферах економіки. У цьому випадку холдинг створюється, як правило, у зв'язку зпідставою головною компанією дочірніх виробничих фірм. Холдинговікомпанії можуть мати складну структуру, коли головний холдинг контролюєчерез систему участів, тобто через володіння акціями, дочірні компанії -холдинги, у свою чергу, що є власниками акцій різних фірм. Материнська (головний) холдингова компанія отримує прибуток за рахунокдивідендів на контрольовані нею акції дочірніх компаній, а також удеяких випадках за рахунок переведення частини прибутку дочірніх компаній наоснові спеціальних угод. Холдинг, зазвичай, виступає в якостівласника контрольного пакету акцій, що дозволяє йому надавативирішальний вплив на функціонування підконтрольних компаній. Як правило,холдинги можуть мати різні правові форми: товариств з обмеженоювідповідальністю, товариств, компаній, акціонерних товариств. Найбільшпоширені холдинги, організовані як акціонерні товариства (у томучислі і за участю держави).

Особливістю банківських груп є наявність в їх складі філій. Банківський філія виступає як юридична особа, реєструється в місцевихорганах влади і вважається резидентом країни вимоги, маєсамостійний баланс. Він може виконувати всі ті ж операції, що і банк -засновник, але може бути і спеціалізованим. Великі банки частозасновують філії, що займаються факторингом, лізингом, консультаціями. Користуючись юридичною незалежністю філій, комерційні банкиздійснюють через них заборонені операції з цінними паперами компанійнебанківського сектора.

На відміну від філії представництво, агентство і відділенняюридичними особами не є і не мають самостійного балансу. Представництво займається лише збором інформації, пошуком клієнтів ірекламою. Комерційна діяльність представництвам заборонена. Агентствоуповноважена здійснювати активні банківські операції (кредитні таінвестиційні), розрахункове обслуговування. Проте ці операції вона проводитьза рахунок банку-засновника, так як саме агентство не має права приймативнески і, отже, не має власної ресурсної бази. Відділення, на відміну від агентства, проводить як активні, так і пасивніоперації. Перелік їх може збігатися з переліком операцій банку-засновникаабо обмежуватися якоюсь його частиною.

Банки за характером власності поділяються на: приватні, кооперативні,муніципальні (комунальні); державні, змішані; створені заучастю держави.

У банківській справі, як і в промисловості, вільна конкуренціянеминуче викликає концентрацію. Одні банки поглинаються більшмогутніми конкурентами, інші, формально зберігаючи самостійність,фактично потрапляють під владу більш сильних конкурентів. Відбуваєтьсязлиття, "сплетіння" банків. Число банків скорочується, але разом з тимзбільшуються їх розміри, зростає обсяг операцій. У кожній країнівиділяються деякі найбільші банки, на рахунках яких збираються величезнісуми вільних коштів, які шукають прибуткового застосування.

Конкуренція спостерігається як між окремими банками, так і міжнайбільшими спілками банківського капіталу. У останніх все більш посилюєтьсяпрагнення до монополістичному угодою, до об'єднання банків. Великіфінансові операції - розміщення державних позик, організаціявеликих акціонерних товариств - все частіше здійснюються не яких-небудьокремим банком, а за допомогою угоди між кількома провіднимибанками.

Централізація банківського капіталу виявляється в злиття великих банківв найбільші банківські об'єднання, в зростанні філіальної мережі великихбанків. Банківські об'єднання - це банки-гіганти, які відіграють панівнуроль у банківській справі.

Існують декілька форм банківських об'єднань.

Банківські картелі - це угоди, що обмежують самостійністьокремих банків і вільну конкуренцію між ними шляхом узгодження тавстановлення однакових процентних ставок, проведення однаковоїдивідендної політики тощо

Банківські синдикати, або консорціуми - угоди між декількомабанками для спільного проведення великих фінансових операцій.

Банківські трести - це об'єднання, що виникають шляхом повного злиттядекількох банків, причому відбувається об'єднання капіталів цих банків іздійснюється єдине управління ними.

Банківські концерни - це об'єднання багатьох банків, формальнозберігають самостійність, але перебувають під фінансовим контролемодного великого банку, скупив контрольні пакети їхніх акцій.

У конкурентній боротьбі великі банки мають вирішальні переваги переддрібними. По-перше, вони мають більші можливості для залученнявнесків, тому що вкладники вважають за краще розміщувати свої кошти у великі,солідніші і стійкі банки, а не в дрібні, які частіше зазнають краху. По-друге, великі банки зазвичай володіють мережею філій (відділень,агентств, контор), розташованих у багатьох містах, чого не мають дрібнібанки. По-третє, у великих банків витрати з ведення операційщодо менше внаслідок більшого масштабу цих операцій. Цедозволяє великим банкам стягувати меншу плату з клієнтів за виконання дляних розрахункових і кредитних операцій, що, природно, привертає клієнтуру. Перевага великих банків ще більше посилюється через широкезастосування комп'ютерів та іншої обчислювальної техніки.

У боротьбі з банками-аутсайдерами банківські об'єднання вдаються дорізних методів конкурентної боротьби: за допомогою реклами, шляхом відкриттясвоїх філій у районі діяльність?? і аутсайдерів і переманювання клієнтівза допомогою надання їм тих чи інших пільг. Боротьба за клієнтуруведеться і між самими банківськими об'єднаннями, кожен великий банкпрагне переманити клієнтів у інших великих банків.

Між банківськими об'єднаннями ведеться також боротьба за контроль надпідприємствами, в яких вони беруть участь. Якщо, наприклад, акціямипромислової компанії володіють кілька великих банків, то кожен з нихпрагне просунути на керівні посади в цій компанії своїхпредставників, щоб надавати найбільший вплив, а, отже,отримувати найбільші вигоди для ведення грошово-кредитних операцій.

1.2 ця функція банків

Основною функцією банків є функція збирання або акумулюваннятимчасово вільних грошових коштів та перетворення їх у капітал. Виконуючицю функцію, банки акумулюють грошові доходи і заощадження у формівкладів. Вкладник отримує винагороду у вигляді відсотка або надаютьсябанком послуг. Сконцентровані у вкладах заощадження перетворюються напозиковий капітал, що використовується банками для надання кредитівпідприємствами підприємцям. Тільки за допомогою банків, заощадженняперетворюються на капітал. Акумуляція коштів стає одним з основнихвидів діяльності банків. Для здійснення цієї функції потрібноспеціальний дозвіл-ліцензію.

Наступною функцією банків можна сміливо назвати кредитуванняпідприємств, держави і населення. У сучасних умовах розвиткупідприємництва, малого і середнього бізнесу, це дуже важлива іактуальна функція. Так як для розвитку приватного бізнесу, що розвиваєтьсяринкової економіки, потрібно значних фінансових витрат, якіможна отримати або через банк, або шляхом отримання іноземнихінвестицій. А так як іноземні інвестори бояться вкладати капітал в Україну з-за нестабільної економічної і політичної ситуації, банкиє єдиним місцем, де можливо отримати кредит. Банк виступаєв якості фінансового посередника, отримуючи грошові кошти у кінцевихкредиторів і даючи їх кінцевим позичальникам. За рахунок банківських кредитівздійснюється фінансування промисловості, сільського господарства,торгівлі, а також забезпечується розширення виробництва.

Банки надають позики споживачам на придбання товарівтривалого споживання, сприяючи, тим самим, зростання їх рівня життя. І,нарешті, тому що державні витрати не завжди покриваються доходами,банки кредитують фінансову діяльність уряду.

Третя функція банків - це функція регулювання грошового обороту. Банки виступають центрами, через які проходить платіжний оборот різнихгосподарюючих суб'єктів. Завдяки системі розрахунків, банки створюють длясвоїх клієнтів можливість здійснювати обмін, обіг грошових коштів ікапіталу. Через банки проходить оборот як окремо взятої людини, так іекономіки країни в цілому. Через них здійснюється перелив грошових коштіві капіталів від одного суб'єкта до іншого, від однієї галузі народногогосподарства до іншої.

Наступна функція банків - це посередницька функція, відповідно доякій діяльність банків розуміється як посередника у платежах. Черезбанки проходять платежі підприємств, організацій та населення. Здійснюючи на їхнюдорученням платежі, цим самим банк виконує посередницьку місію. У рукахбанків ця функція стає значно ширше, ніж елементарнапосередницька діяльність. Банк може акумулювати невеликі розміритимчасово вільних грошових коштів багатьох клієнтів і підсумовувати їх,направити величезні грошові ресурси тільки одному суб'єкту. Також банкможе брати гроші у клієнтів на короткий термін, а видавати їх на тривалийчас. Він може акумулювати ресурси в одному секторі економіки будь -або регіону, або перерозподілити їх в інші галузі і зовсім іншірегіони. Так як банки перебувають у центрі економічного життя, вони отримуютьможливість змінювати розмір, строки та напрямки капіталів відповідно довиникають потребами господарства.

Також маючи ліцензію Центрального банку на здійснення банківськихоперацій, банки мають право здійснювати випуск, купівлю. Продаж, облік,зберігання та інші операції з цінними паперами, що підтверджують залученнякоштів у внески і на банківські рахунки. З іншими цінними паперами, операціїз якими не вимагають спеціальної ліцензії, банки мають право також здійснюватидовірче управління за договором з фізичними та юридичними особами.

Банки виконують і інформаційно-консультативну функцію. Вони надаютьконсультаційні послуги своїм клієнтам із приводу випуску і обігу ціннихпаперів, котирування валют та акцій. Банки інформують клієнтів і населення прозміни фінансового стану в економіці країни, зміни процентнихставок і проблем на валютному ринку. Найчастіше інформацією такого родуволодіють лише банки та дізнатися про це можливо тільки тому, що банкивиконують інформаційну функцію.

Банк може розміщувати свої ресурси в цінні папери від свого імені,тоді всі ризики, пов'язані з таким розміщенням, усі доходи і збитки відзміни ринкової оцінки придбаних цінних паперів відносяться за рахунокакціонерів банку.

Окремими функціями наділено Центральний банк. Центробанк - цеемісійний банк, тобто, він наділений правом емісії грошових знаків узвернення. Характерними для Центрального банку є наступні функції:

> Емісія і контроль грошового обігу;

> Функція резервного центру банків;

> Управління державним боргом;

> Поповнення держбюджету;

> Виконання ролі "кредитора" останньої інстанції "банку - банків";

> Проведення наукових досліджень;

> Контроль і вплив на комерційні банки;

Дати визначення функцій банку можна приблизно таке: різні видиоперацій банків з грошима і цінними паперами, надання фінансових послугуряду, підприємствам, громадянам, а також іншим банкам.

Небанківська фінансова установа — юридична особа, яка не є банком, надає одну або кілька фінансових послуг.

До небанківських фінансових установ належать:

• кредитні спілки,

• ломбарди,

• лізингові компанії,

• довірчі товариства,

• страхові компанії,

• установи накопичувального пенсійного забезпечення,

• інвестиційні фонди і компанії

• інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

68. Роль банків в розвитку суспільного виробництва. Банківський прибуток?

Початки банківської діяльності сягають часів Стародавнього Вавилону, коли храми приймали вклади на зберігання і видавали позички під проценти, беручи у клієнтів письмові зобов’язання чи заставу. Аналогічні операції, а також грошові розрахунки здійснювалися у Стародавній Греції жрецями, храмами і міняйлами-трапезитами, а у Стародавньому Римі – менсаріями. З падінням Римської імперії занепали і початки банківського ремесла. Розвиток виробництва і торгівлі у середні віки призвів до відродження банківництва. У 1171 р. був заснований банк Венеції, а у XIV-XV ст. банкіри вже були потужною суспільною силою. У багатьох країнах Європи банки виникли завдяки розвитку торгівлі. Вони створювалися купцями для зберігання грошей і здійснення розрахунків. У подальшому банківська справа набуває інтенсивного розвитку й удосконалення. Повноцінні гроші в банківських операціях поступово витісняються борговими розписками, записами на рахунках. З розписок, іменних1 векселів виростає банкнота, розширюються застосування чеків, практика безготівкових розрахунків, що призводить до розвитку “жиробанків”. Кредитування значною мірою залишається в руках приватних банкірів-лихварів. Потужним поштовхом для активізації й удосконалення банківського бізнесу став розвиток капіталістичного виробництва. Батьківщиною класичного капіталізму, як відомо, є Англія, тому саме там найперше почали складатися основи і принципи банківської справи в її сучасному розумінні. Першим великим акціонерним банком, який широко розгорнув комерційне кредитування, був Англійський банк, за ним ряд інших. Якісно новим етапом у розвитку банківських операцій став перехід від діяльності, що базується передусім на емісії банкнот, наданні позичок з власних коштів, до кредитування за рахунок залучених коштів у формі клієнтських вкладів. Пріоритетними стають посередництво у платежах і кредитуванні. Швидко розвиваються пасивні операції – збирання, залучення вільних коштів у населення, підприємців, торговців, що зумовлює розширення активних операцій, і передусім “торгівлі грошима” (вигідного їх розміщення) з метою одержання прибутку. Власний капітал банків втрачає первісну функцію джерела активних операцій і слугує передусім фондом, який гарантує вклади клієнтів і платоспроможність банківської установи. Разом із розвитком функцій зростають і самі банки як особливі капіталістичні підприємства. У XVII ст. з’являються банки у формі акціонерних товариств, а наприкінці XIX ст. у розвинутих капіталістичних країнах акціонерні банки займають провідні позиції. Під впливом концентрації виробництва у промисловості різко посилилась концентрація банків. Вона відбувалась шляхом інтенсивного зростання великих банків, об’єднання банків, а також поглинання одних банків іншими. На початок XX ст. у більшості капіталістичних країн провідні позиції в кредитній системі зайняли кілька гігантських банків, які налічували сотні філій (відділень) і мали тісні зв’язки з промисловими монополіями. І зараз у країнах з розвинутою ринковою економікою концентрація банків дуже висока. У сучасних умовах банки західних країн виконують важливу роль у фінансуванні держави, розміщенні облігацій державних позик. У деяких країнах (Франції, Італії та ін.) держава володіє спеціалізованими комерційними банками. Існують різні форми державного регулювання банківської системи, іноді держава бере на себе гарантування банківських депозитів і позичок. У 70-80 роки XX ст. набула швидкого розвитку міжнародна діяльність великих банків. Поряд з міжнаціональними корпораціями в промисловості та інших галузях з’явилися національні банківські монополії, які діють переважно за межами країни базування. Такі банки мають назву транснаціональних (ТНБ). Діяльність ТНБ має різні форми, що визначаються національними традиціями, законодавством тощо. Виникають також багатонаціональні угруповання, до яких входять великі банки різних країн, тобто утворюються консорціуми. З концентрацією банків пов’язана тенденція до їх універсалізації – розширення великими банками кола операцій. Універсалізація поєднується з процесом спеціалізації банків. Обидві ці тенденції постійно взаємодіють. Серед спеціалізованих банків виділяються інвестиційні, ощадні, зовнішньоторговельні, сільськогосподарські, іпотечні тощо. Банки відіграють важливу роль у суспільстві. Вони забезпечують передачу грошового капіталу зі сфер накопичення у сфери використання. Завдяки банкам діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу за сферами і галузями виробництва. Банки забезпечують економію суспільних витрат обігу і раціоналізацію всіх процесів обігу товарів і капіталів, сприяють подальшому зростанню концентрації виробництва і капіталу. Через банки мобілізуються великі капітали, необхідні для інвестицій, розширення виробництва. Роль банків суттєво змінюється в умовах дальшого розвитку ринкової економіки. Вони стають надзвичайно важливими суспільними інституціями, від діяльності яких значною мірою залежить економічне благополуччя держави, країни в цілому і кожної людини зокрема. Функції банків все більше виходять за межі простого фінансово-кредитного посередництва. Вони стають важливим механізмом проведення державної грошово-кредитної політики, а через неї – впливу на всі основні економічні процеси в суспільстві. Поряд з традиційними банківськими операціями (кредитуванням, розрахунками) розвиваються нетрадиційні. Це насамперед банківські послуги, серед яких чільне місце посідають трастові, гарантійні, консультативні та ін.

Комерційні банки та їх установи працюють на принципах комерційного розрахунку, тобто в процесі виконання своїх функцій вони одержують прибуток. Банківський прибуток є одним із найважливіших показників ефективності функціонування банку, його стабільності. У ньому зацікавлені всі учасники економічного процесу. Розмір банківського прибутку хвилює акціонерів, тому що є показником отриманого доходу на інвестований ними капітал. Вкладникам прибуток гарантує стабільний дохід і впевненість у завтрашньому дні, оскільки збільшення резервів і власних коштів банку свідчить про його стабільність. Позичальники також зацікавлені в прибутках банку, адже таким чином зростають їх власні накопичення. Банківський прибуток формується у результаті здійснення кредитних, розрахункових, грошових операцій та інших видів діяльності банків. Він є джерелом виплати дивідендів акціонерам, створення фондів банку, базою підвищення добробуту банківських працівників. Прибуток банку – це різниця між валовими доходами банку та витратами. Прибуток банку складають: - прибуток від основної діяльності; - валовий прибуток, до якого, крім прибутку від основної діяльності, входять небанківські операційні доходи і витрати, відрахування в резерви, непередбачені доходи і витрати; - чистий прибуток, який залишається у розпорядженні банку після сплати податку на прибуток. Прибуток розподіляється таким чином: - сплата податку на прибуток (в нашій країні ставка податку дорівнює 30%); - відрахування до резервного фонду банку; - відрахування до фонду матеріального заохочення; - відрахування у фонд виробничого та соціального розвитку; - відрахування в інші фонди банку; - сплата дивідендів акціонерам. Прибутковість банку залежить від ефективності використання його власних і залучених коштів. Рівень доходності банк може підняти шляхом зміни структури активних операцій і співвідношення між позичковими та інвестиційними операціями на користь більш вигідних, а також через регулювання своєї короткострокової заборгованості й депозитних рахунків. Потрібно раціонально й ефективно розміщувати кошти банку для забезпечення його фінансової стійкості. Виконання цієї умови дозволить позбавитися суперечностей між ліквідністю, надійністю із прибутковістю комерційного банку.

69. Кредит та його основні форми?

Кредит – це угода, яка укладається між кредитною організацією та позичальником, з надання коштів кредитором позичальнику у вигляді позики на певних умовах. Між кредитором і позичальником укладається договір, відповідно до якого кредитор надає кошти (кредит) позичальникові в заздалегідь обумовленому розмірі, на обумовлений термін, і за винагороду кредитора. Кредит може надаватися із забезпеченням, тобто заставою або ж без нього, з поручительством або без нього, все це розглядається кредитною організацією в кожному конкретному випадку. Кредит надаються на різні цілі і на різних умовах як для фізичних осіб, так і для бізнесу. Кредит може надаватися, наприклад, на покупку автомобіля, нерухомості, побутової техніки та інших товарів і послуг, а також на будь-які Ваші цілі.

Розрізняють такі основні форми сучасного кредиту, а отже і кредитних відносин: комерційний, банківський, споживчий, державний, іпотечний, міжнародний. Комерційний кредит - кредит, який надається одними підприємствами (фірмами, компаніями) іншим у формі продажу товару з відстрочкою платежу і оформляється векселем. Надається з метою прискорення реалізації товарів, ціна яких зростає на суму відсотка. Банківський кредит - кредит, який надається кредитно-фінансовими установами (насамперед банками) будь-яким господарюючим суб'єктам (підприємствам, державі, підприємцям, власникам домашніх господарств тощо) у формі грошових позик. При цьому він може збільшувати як обсяг платіжних засобів, так і розміри капіталу. Крім того, завдяки своїй масовості, регулярності, значним масштабам банківський кредит може надаватися за нижчу ціну (відсоток). Споживчий кредит - кредит, який надається банками, спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами та торговими компаніями приватним особам для придбання товарів тривалого користування. Виступає у формі комерційного кредиту (у разі продажу товарів через роздрібні магазини) і банківського кредиту (у разі надання позик на придбання споживчих товарів) і надається, як правило, до трьох років. Ціна за користування споживчим кредитом досягає 30%, внаслідок чого населення витрачає на оплату цього кредиту до 20% своїх доходів (про що йшлося при розгляді реальної заробітної плати). Іпотечний кредит - кредит, який надається банками та спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами у формі довготермінових позик під заставу нерухомості. Державний кредит - кредит, який надається державі (в тому числі місцевим органам влади) фізичними та юридичними особами. Існує у формі державних позик, про що йшлося у попередній темі. Міжнародний кредит - кредит, який надається у формі валютних та товарних цінностей підприємствами (в тому числі банками та державою) однієї країни підприємствам та урядам інших країн. Міжнародний кредит надають також міжнародні та регіональні фінансово-кредитні установи. Щоб з'ясувати, за допомогою яких інститутів здійснюється акумулювання вільних грошових коштів та їх перетворення на позичковий капітал, необхідно визначити сутність банківської системи, зокрема банків.

70. Ведуча роль національного банку у економіці держави?

Нам уже відомо, що розуміють під монетарною політикою, що її проводить центральний банк. У розвинутій ринковій економіці центральний банк посідає особливе місце — він є центром грошово-кредитної системи національної економіки, головною функцією якого є контроль та ре­гулювання пропозиції грошей у країні. Окрім цієї, центральний банк виконує низку інших функцій — випускає в обіг національну валюту, зберігає золотовалютні резерви країни та обов'язкові резерви комер­ційних банків, виступає міжбанківським розрахунковим центром, здій­снює касове обслуговування уряду тощо. Крім того, центральний банк може бути покупцем і продавцем на міжнародних грошових ринках та координувати зарубіжну діяльність комерційних банків. Ще одна фун­кція — "кредитора останньої надії"— полягає в тому, що централь­ний банк забезпечує резервами банківську систему, коли масові банкрутства банків можуть спричинити банківську і фінансову па­ніку, що веде до банківської кризи.

У різних країнах існують різні моделі побудови центральних бан­ків та їхньої організаційної структури. У більшості країн центральні банки є державними. В окремих випадках центральний банк не на­лежить державі (наприклад Федеральна резервна система СІЛА, На­ціональний банк Швейцарії) або держава володіє лише частиною капіталу (наприклад у Банку Японії — 55%). Центральний банк країни, незалежно від того, в чиїй власності він перебуває, керує грошовим обігом та кредитною системою країни. З населенням та діловими підприємствами центральний банк жодних операцій не здійснює.

Центральним банком України є Національний банк (НБУ). Оскільки на нього покладено відповідальність за стан грошового обігу й кредитної системи країни, НБУ не підпорядковується урядо­ві, а належить до безпосереднього відання Верховної Ради України.

У США роль центрального банку виконує Федеральна резервна система (ФРС). Вона складається з двох організаційних ланок — Ра­ди керуючих та 12 федеральних резервних банків. Останні викону­ють функції центральних банків для округів, на території яких вони розташовані. Крім цих банків, членами ФРС є близько 6 тис. комер­ційних банків. Банки — члени ФРС є найбільшими приватними ко­мерційними банками. До того ж вони є клієнтами одного з резерв­них банків і користуються його послугами, в тому числі отримують необхідні суми позик.

Рада керуючих ФРС здійснює контроль і нагляд за функціону­ванням грошової та банківської систем країни. Сімох членів цієї Ради призначає Президент США за згоди Сенату. Термін їхніх повнова­жень тривалий (14 років) і розведений у часі: відтак один член Ради змінюється кожні два роки. Членів Ради саме призначають, а не ви­бирають, щоб відокремити монетарну політику від політики партій.

Оскільки монетарну політику здійснює центральний банк краї­ни, доцільно розглянути суть його балансу. Як і баланс комерційних банків, баланс центрального банку складається з активів і пасивів.

Основними видами активів центрального банку е цінні папери, позики комерційними банкам, золотовалютні резерви та ін.

Цінні папери — це головно державні облігації, куплені централь­ним банком. Ці цінні папери уряд випускає для фінансування мину­лого і поточного дефіциту державного бюджету, тому вони є части­ною державного боргу. Центральний банк купує державні цінні папери на відкритому ринку у населення чи комерційних банків або безпосередньо у міністерства фінансів. Купівля—продаж державних цінних паперів дає змогу центральному банкові впливати на резерви комерційних банків і, отже, на їхню здатність створювати гроші че­рез надання позик.

Позики комерційним банкам — це кредити, які центральний банк надає комерційним банкам. Рівень облікової ставки впливає на ве­личину цих позик.

Золотовалютні резерви містять вартість монетарного золота, ва­люту інших країн та СДР.

Інші активи — це облігації, що поіменовані в іноземних валютах, а також такі матеріальні товари, як комп'ютери, устаткування при­міщень або будівлі, що перебувають у власності центрального банку.

У підрозділі "Пасиви" основними є такі статті: резерви комерцій­них банків, депозити скарбниці (казначейства), банкноти центрально­го банку та інші його зобов'язання.

Резерви комерційних банків — це обов'язкові резерви, які комер­ційні банки зберігають у центральному банку.

Депозити казначейства — це кошти від податкових надходжень та гроші, отримані з продажу облігацій населенню чи банкам. Для казначейства ці вклади є активами, а для центрального банку — па­сивами.

Банкноти Національного банку України визначають пропозицію грошей в державі. Ці паперові гроші е вимогами на активи НБУ. Тільки банкноти, що перебувають у обігу, є зобов'язаннями цент­рального банку, оскільки ті, що містяться у його касі, не є ні акти­вом, ні пасивом.

Ознайомившись із балансом центрального банку, можемо тепер розглянути знаряддя, за допомогою яких цей банк може впливати на здатність банківської системи створювати гроші.

Знаряддя монетарної політики

Центральний банк регулює пропозицію грошей у національній економіці, або, інакше кажучи, проводить монетарну політику за допомогою знарядь прямого та непрямого регулювання. Основними знаряддями прямого регу­лювання пропозиції грошей, які здебільшого використовуються у країнах з перехідною економікою та тих, що розвиваються, є обме­ження обсягів кредитів, що надаються певним галузям; пряме регулю­вання процентної ставки; обмеження величини кредитів для окремих банків. Ці знаряддя ефективно спрацьовують лише у короткостроко­вому періоді: вони дають змогу не допускати надмірного створення банками грошей.

Однак тривале застосування інструментів прямого регулювання пропозиції грошей справляє несприятливі впливи на розвиток на­ціональної економіки: зменшується рівень конкуренції між банка­ми, підривається посередницька функція банків, спотворюється структура наданих банками кредитів тощо. Тому у розвинутій рин­ковій економіці застосовують головно знаряддя непрямого регулю­вання пропозиції грошей, до яких належать операції на відкритому ринку, зміна облікової процентної ставки, зміна норми резервування.

Застосування непрямих знарядь монетарної політики передбачає наявність розвинутого грошового ринку, їхня перевага полягає в то­му, що вони дають банкам змогу розподіляти кредитні ресурси від­повідно до потреб ринку. Використовуючи знаряддя непрямого регулювання грошового обігу, центральний банк не має безпосеред­нього контролю над пропозицією грошей, оскільки вона містить депозити, які створюють комерційні банки. Непрямі знаряддя ко­ригують величину пропозиції грошей, впливаючи на надлишкові резерви або грошовий мультиплікатор.

Операції на відкритому ринку. Ці операції є найважливішим зна­ряддям, за допомогою якого центральний банк контролює пропози­цію грошей. Як уже зазначалось, операції на відкритому ринку — це купівля центральним банком державних цінних паперів (облігацій) у населення, фірм чи банків або продаж їм цих паперів, щоб змінити величину або структуру резервів комерційних банків і, отже, пропо­зицію грошей. Та як же купівля і продаж державних цінних паперів впливають на надлишкові резерви комерційних банків?

Припустімо, що центральний банк купує державні цінні папери. їх можна купити у населення, фірм або комерційних банків, але в усіх випадках результат однаковий: резерви комерційних банків збільшуються. Якщо, наприклад, центральний банк купує державні цінні папери у комерційних банків, то він оплачує ці папери збіль­шенням резервів комерційних банків на суму купівлі.

У результаті цієї операції цінні папери перемістяться від комер­ційних банків до центрального банку. Тому перед цінними папера­ми у підрозділі "Активи" балансу комерційних банків стоїть знак мінус, що означає зменшення їхньої кількості. І навпаки, перед цін­ними паперами у підрозділі "Активи" балансу центрального банку стоїть знак плюс.

Центральний банк оплачує купівлю цінних паперів у комерцій­них банків, збільшуючи їхні резерви. Тому у балансі комерційних банків перед резервами стоїть знак плюс. Це означає, що резерви комерційних банків збільшилися, а отже зросла їхня здатність вати позики.

Якщо ж центральний банк купує цінні папери у фірм чи насе­лення, вплив цієї операції на резерви комерційних банків аналогіч­ний. Річ у тім, що населення або фірми, продавши цінні папери, збільшують свої вклади у банках, а водночас і фактичні резерви ко­мерційних банків. Загалом, коли центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків збільшуються. Якщо банки надаватимуть у позику більше грошей, то пропозиція грошей у національній економіці зросте.

Продаж центральним банком цінних паперів комерційним бан­кам зменшує їхні резерви. Купуючи цінні папери, комерційні банки виписують чеки на свої вклади, тобто на резерви у центральному банку. Центральний банк ураховує чеки і відповідно зменшує резер­ви комерційних банків.

Знак мінус перед резервами у підрозділі "Активи" комерційних банків вказує на їх зменшення; можливості до створення комерцій­ними банками грошей звужуються. Продаж центральним банком державних цінних паперів населенню чи фірмам спричиняє анало­гічний результат. Отже, коли центральний банк продає цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків зменшуються. Зменшен­ня резервів комерційних банків спричиняє зменшення пропозиції грошей у національній економіці.

Постає запитання: що спонукає населення або комерційні банки продавати державні цінні папери або купувати їх? З теми 6 нам відо­мо, що ціна облігацій і процентна ставка перебувають у зворотній залежності. Якщо центральний банк купує державні облігації, попит на них зростатиме. Ціна облігацій також зростатиме, а процентна ставка знижуватиметься. Підвищення ціни облігацій і зниження процентної ставки спонукатимуть комерційні банки, фірми чи домогосподарства продавати їх центральному банкові. І навпаки, коли центральний банк продає державні облігації, їхня пропозиція зрос­тає, що знижує ціну облігацій і підвищує процентну ставку на них. Це стимулює комерційні банки та населення купувати державні об­лігації.

Операції на відкритому ринку поділяють на два види: динамічні та захисні. Динамічні операції спрямовані на зміну обсягу резервів і грошової бази. Захисні операції мають на меті нейтралізувати впли­ви інших чинників, що можуть змінити пропозицію грошей у націо­нальній економіці.

Прикладом захисних операцій є угоди про зворотний викуп (їх часто називають "репо"). Такі угоди передбачають, що центральний банк купує цінні папери за умови, що продавець викупить їх через короткий період часу, — як правило, менш ніж за тиждень. Операції "репо" чинять лише тимчасовий вплив на обсяг банківських резер­вів — після їх завершення цей обсяг встановлюється на попередньо­му рівні. Якщо центральний банк хоче здійснювати тимчасовий продаж цінних паперів на відкритому ринку, то він укладає угоди про їх продаж-купівлю ("зворотне репо"). За цих угод центральний банк продає цінні папери, а покупець погоджується продати їх назад центральному банкові у близькому майбутньому.

Прикладом динамічних операцій є угоди у формі "аутрайт", які означають остаточну купівлю чи продаж центральним банком цін­них паперів з негайною їх оплатою. Ці операції мають на меті оста­точно змінити пропозицію грошей у національній економіці.

Облікова ставка. Як нам уже відомо, процентну ставку, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам, називають обліковою, або дисконтною. Позики центрального банку комерційним банкам називають дисконтними позиками. Ці позики надаються ко­мерційним банкам на короткий період часу: по-перше, для підтри­мання їхніх обов'язкових резервів на необхідному рівні, по-друге — для підтримання ліквідності комерційних банків в ситуації "навали на банк".

Отримуючи дисконтну позику, комерційний банк передає цент­ральному банкові виписане-на себе зобов'язання, що гарантоване певною заставою — здебільшого державними цінними паперами, що належать позичальникові. Боргове зобов'язання банку-пози-чальника є активом для центрального банку, що записується в акти­вах балансу центрального банку як позики комерційним банкам. Водночас у пасивах його балансу буде збільшено резерви комерцій­них банків. Для комерційного банку його боргове зобов'язання є пасивом і записується у його балансі як "Позика в центрального бан­ку". Оскільки позики у центрального банку не вимагають жодних обов'язкових резервів, уся сума позики є надлишковими резервами.

Отже, отримання комерційними банками позик у центрального банку збільшує їхні резерви та здатність до кредитування.

Центральний банк контролює обсяг позичених у нього комер­ційними банками коштів через облікову ставку. Зниження облікової ставки заохочує комерційні банки до отримання додаткових резер­вів через позики у центрального банку. Кредити комерційних банків на основі цих позик збільшують пропозицію грошей. Підвищення облікової ставки знеохочує дисконтні позики і, отже, стримує збіль­шення пропозиції грошей у національній економіці.

Однак результати від зміни облікової ставки залежать не від цен­трального банку, а від комерційних банків. Якщо, наприклад, об­лікову ставку знижено, але небагато банків хочуть взяти дисконтні позики, то це може не вплинути на резерви банків і пропозицію гро­шей. Обсяг позик у центрального банку визначається не лише рів­нем облікової ставки, а й вартістю отримання позики з альтернатив­них джерел, зокрема рівнем процентної ставки на міжбанківському ринку. Якщо процентна ставка на цьому ринку нижча за облікову, то обсяг позик комерційних банків у центрального зменшується.

Наслідки зміни облікової ставки досить невизначені для націо­нальної економіки, бо центральний банк не може точно передбачи­ти обсяг кредитів, які візьмуть у нього комерційні банки. Загалом зміна облікової ставки здебільшого сигналізує про наміри централь­ного банку щодо майбутньої монетарної політики.

Норма резервування. Центральний банк може впливати на здат­ність створювати гроші, змінюючи норму резервування. Підвищення норми резервування збільшує величину обов'язкових резервів, що їх повинні зберігати банки. Інакше кажучи, надлишкові резерви переводяться в обов'язкові, що зменшує здатність комерційних бан­ків до створення грошей через надання позик. Водночас підви­щення норми резервування означає зменшення розміру грошового мультиплікатора, а це ще більшою мірою звужує пропозицію гро­шей.

Зниження норми резервування зменшує обов'язкові резерви, пе­реводячи їх у надлишкові, що збільшує здатність банків створювати гроші через надання позик. Водночас зростання розміру грошового мультиплікатора посилює цю здатність комерційних банків.

Отже, норма резервування впливає на здатність банківської систе­ми створювати гроші за двома напрямами. По-перше, вона змінює ве­личину надлишкових резервів комерційних банків. По-друге, вона змінює розмір грошового мультиплікатора.

Зміна норми резервування є дуже сильним знаряддям впливу на пропозицію грошей. Тому центральний банк використовує цей засіб порівняно рідко. Річ у тім, що підвищення цієї норми може спричи­нити раптові труднощі банків з низькими наднормативними резер­вами. Часта зміна норми резервування вимагала б від комерційних банків підтримувати значний рівень резервів, щоб мати змогу у будь-який момент виконати підвищені резервні вимоги. Це зменшу­вало би прибутки банків, оскільки наднормативні та обов'язкові ре­зерви не приносять процента.

З усіх знарядь монетарної політики у розвинутій ринковій еко­номіці найважливішими, безперечно, є операції на відкритому ринку, які мають кілька значних переваг. По-перше, центральний банк пов­ністю контролює обсяг операцій на відкритому ринку, тоді як, на­приклад, він може заохочувати брати дисконтні позики, але не може контролювати їхній обсяг.

По-друге, операціям на відкритому ринку притаманна гнучкість. Якщо виявлено помилки у проведенні операції на відкритому рин­ку, то центральний банк може негайно змінити цю операцію на про­тилежну. Крім того, державні цінні папери можна продавати у вели­ких або малих кількостях, і вплив цього знаряддя на резерви банків буде негайним.

По-третє, операції на відкритому ринку порівняно зі зміною норми резервування працюють витонченіше. Річ у тім, що зміна норми резервування може різко позначитися на прибутках банків, тоді як операції на відкритому ринку не впливають помітно на при­бутковість банків.

71. Функціонування фондового ринку: первинного та вторинного?

Первинний ринок цінних паперів — це ринок, що обслуговує випуск (емісію) і первинне розміщення цінних паперів. На такому ринку учасниками завжди виступають емітенти та інвестори. Ринкова взаємодія між ними може бути безпосередньою або здійснюватися через брокерів і дилерів. Одне з найважливіших завдань пер­винного ринку полягає у тому, щоб звести до мінімуму ризик інвестора. На це спрямовані державні законодавчі й нормативні акти, що регулюють діяльність ринку, вимоги щодо оприлюднення інформації про емітента, підготовки проспекту емісії, реєстрації цінних паперів та відповідних даних у фінансових органах тощо. Первинні ринки є тимчасовими ринками і здебільшого — небіржо­вими. Доходи від продажу належать емітентові.

На первинному ринку відбувається розподіл вільних грошових коштів за галузями й сферами національної економіки. Критерієм цього розміщення за умов ринкової економіки слугує дохід, що приносять цінні папери. Це означає, що вільні грошові кошти спрямовуються у підприємства, галузі й сфери господар­ства, які забезпечують максимізацію дохідності. Первинний ринок виступає засобом створення ефективної з точки зору ринкових критеріїв структури національної економіки, підтримує пропорційність господарства. Таким чином, він є фактичним регуля­тором ринкової економіки.

Вторинний ринок є ринком, де відбувається купівля-продаж раніше випущених цінних паперів. Головною метою вторинного ринку є забезпечення ліквідності цінності паперів, тобто створення умов для найширшої торгівлі ними. Це, своєю чергою, надає можливості власникові цінних паперів реалізувати їх у найстисліший термін за незначних варіацій курсів та невисоких витрат на реалізацію. Дохід від продажу цінних паперів на цьому ринку належить не емітентові, як це має місце на первинному ринку, а власникам (інвесторам або дилерам), які виступають на вторинному ринку у ролі продавців.

Вторинний ринок завжди містить елемент спекуляції. Оскільки мета діяльності на ньому — дохід у вигляді курсової різниці, а курсова вартість формується під впливом попиту і пропозиції, існує багато способів впливу на курс цінних паперів у бажаному напрямі. Зрештою на вторинному ринку відбувається постійний перерозподіл власності, завжди спрямований від дрібних власників до великих.

72. Фази економічного циклу та їх зміст?

2.1 Класифікація економічних циклів за тривалістю За тривалістю економічні цикли поділяють на короткі, середні та довгі. Короткі цикли називають циклами Кітчина, на честь англійського економіста, статистика Джозефа Кітчина. Він пов'язував малі цикли з коливанням запасів золота і визначав їх повторюваність з періодичністю три роки і чотири місяці. Основоположник економетрики Веслі Мітчелл вбачав причину малих циклів у сфері грошового обігу і визначив їх тривалість для США у 40 місяців, тобто теж три роки і чотири місяці. Малі (короткі) цикли пов'язані із порушенням та встановленням рівноваги на споживчому ринку. Причиною коротких циклів є зміни, що відбуваються у сфері кредиту. Тому вони і проявляються як кризи кредитної сфери. Середні цикли ще називають циклами Клемента Жугляра (за ім'ям французького вченого-економіста, який досліджував середні цикли у другій половині XIX ст.). Він вважав, що причина середніх циклів — теж у сфері кредиту, і виявив їх періодичність (8-10 років). Ця періодичність збігається з періодичністю середніх циклів, причину яких вчені вбачали в періодичності оновлення основного капіталу. До середніх хвиль відносять так званібудівельні цикли Саймона Кузнеця (за ім'ям американського вченого, лауреата Нобелівської премії). Він вважав, що циклічні коливання пов'язані з періодичним оновленням житла та деяких типів виробничих споруд, і визначив їх тривалість (періодичність) в 15—20 років. Існування довгих хвиль (великих циклів) пов'язане зі зміною базових технологій, джерел енергії та об'єктів інфраструктури, їх ще називають циклами Кондратьєва на честь російського вченого Миколи Кондратьєва. Його дослідження ґрунтувались на статистичних даних щодо динаміки виробництва чавуну, свинцю, вугілля, а також середнього рівня цін, заробітної плати та ставки відсотка, зовнішньоторговельного обороту та інших показників в Англії, Франції, Німеччині і СПІА за період із 80-х рр. XVIII ст. до 20-х рр. XX ст. На основі економетричного аналізу він визначив дві з половиною довгих хвилі тривалістю 54-55 років з висхідною та низхідною фазами. Низхідна фаза великого циклу — це період зміни базових технологій та технологічних структур, котрий триває 20-25 років. Упродовж цієї фази відбуваються малі та середні цикли, що створює підґрунтя для найвагоміших внесків у технічне переоснащення. Висхідна фаза великого циклу — це період піднесення економічного та науково-технічного розвитку суспільства, що триває 25—ЗО років, протягом яких можливі також циклічні коливання, пов'язані з оновленням основного капіталу, масовим поширенням нових технологій, зародженням і розвитком нових галузей економіки [8, 23. с.111-117; 18. с.327-334.]. Розглянемо детальніше середні цикли, які ще називають промисловими. Промисловий (економічний) цикл є найгострішою формою прояву властивих ринковій (капіталістичній) економіці суперечностей і водночас досить жорстким, але дієвим способом вирішення їх. Матеріальною основою промислового циклу, згідно з марксистською теорією, є періодичне оновлення основного капіталу. Періодичність циклів, таким чином, визначається періодом оновлення основного капіталу. Чим швидше відбувається це оновлення, тим частіше відбуваються кризи. У період, описаний К. Марксом, оновлення основного капіталу здійснювалося з періодичністю 10—11 років. Такою була й періодичність середніх (промислових) циклів. У макроекономіці не існує цілісної теорії економічного циклу, і економісти різних напрямків концентрують свою увагу на різних причинах циклічності. Але більшість із них вважають, що рівень сукупних витрат безпосередньо визначає рівень зайнятості і виробництва. Справа в тому, що в економіці, яка орієнтована на ринок, сектор фірм виробляє товари і надає послуги лише тоді, коли на них пред'явлено достатній сукупний попит . Якщо ж цей сукупний попит недостатній, то сектору фірм невигідно виробляти товари і послуги у великому обсязі і тому ВВП скорочується. При вищому рівні сукупних витрат сектор фірм, розширюючи обсяги виробництва, буде отримувати прибуток, і ВВП зростатиме. Класична схема ділового циклу включає в себе чотири фази (рис. 2). Характеристика фаз ділового циклу

Фаза циклу	Економічна суть
ПІК	В економіці спостерігається повна зайнятість, і виробництво працює на повну потужність. Рівень цін має тенденцію до підвищення, а зростання ділової активності припиняється.
СПАД (РЕЦЕСІЯ)	Виробництво і зайнятість скорочуються, проте ціни не завжди мають тенденцію до зниження. Вони падають тільки в тому випадку, коли спостерігається депресія (глибокий і тривалий спад).
ДНО	Найнижча точка спаду (депресії): виробництво і зайнятість досягають найнижчого рівня.
ПОЖВАВЛЕННЯ	Виробництво та зайнятість зростають. Рівень цін може підвищуватися, аж поки не буде досягнуто повної зайнятості і виробництво не почне працювати на повну потужність.

При цьому циклічно змінюються обсяг випуску, рівні зайнятості, безробіття, інфляції, процентної ставки, обсяг грошової маси і т.п. Проте основними індикаторами фази циклу служать:

·          рівень зайнятості;

·          рівень цін;

·          обсяг випуску.

Фактичний реальний обсяг випуску коливається при цьому навколо потенційного рівня ВВП, під яким ми розуміємо обсяг виробництва за умови повної зайнятості ресурсів. Він опускається нижче цієї позначки під час спаду, потім поступово повертається до неї. а інколи навіть перевищує цей рівень під час чергового підйому економіки.

Обсяги виробництва і зайнятості найсильніше реагують на зміну фаз економічного циклу в галузях, які виробляють засоби виробництва і споживчі товари тривалого вжитку. У галузях, які випускають споживчі товари короткострокового використання, коливання зайнятості і випуску є значно меншими.

2.2 Фази циклу за Мітчелом Для ринкової економіки характерна макроекономічна нестабільність: економіка розвивається циклічно, виникає безробіття, відбувається інфляція. Поняття «нестабільність» означає, що розвиток економіки супроводжується відхиленнями від нормального процесу розвитку В умовах конкурентно-ринкової економіки виробництво розвивається циклічно. Економічний цикл – це періоди піднесення та спаду рівня економічної активності протягом декількох років. Кожен цикл має свою причини, природу; тривалість та інтенсивність. Але всі вони мають одні і ті самі амплітуди коливань макропоказників (безробіття, інфляція, ВВП). Кожний цикл складається з чотирьох фаз: кризи, депресії, пожвавлення, піднесення. Фази відрізняються одна від одної тривалістю, особливостями проходження. 1-2 – Економічний спад (криза). Він характеризується збільшенням безробіття + недовикористання виробничих потужностей. В класичній теорії – ціни падають, а в сучасній – зростає загальний рівень цін. Під час кризи внаслідок нагромадження товарних запасів скорочуються замовлення виробничим підприємствам, зменшується закупівля засобів виробництва. Відбувається масове банкрутство підприємств. 2-3 – Фаза застою (стагнація, депресія). Економіка потрапляє в найнижчу точку циклу – кризову точку. Ця фаза є такою точкою спаду виробництва, за якої скорочується зайнятість населення, всі економічні показники досягають свого найнижчого рівня. Виробництво не скорочується, проте й не зростає. 3-4 – Пожвавлення. Поступово депресія змінюється пожвавленням. Розпочинається зростання виробництва, яке триває доти, доки не досягне найвищої точки попереднього піднесення. Перевищення цієї точки означає перехід від фази пожвавлення до фази: піднесення, яка згодом змінюється кризою. 4-5 – Економічне зростання (експансія, піднесення). Характеризується зростанням ВВП, скороченням безробіття та інфляції. Від t₁ до t₂ є періодом економічного циклу Економічний цикл - це часовий проміжок між двома кризами. Піднесення (розширення) виробництва — фаза, що знаходиться між найнижчою та найвищою найвищою точками циклу. За визначенням Національного бюро економічних досліджень США, рецесія — це період зниження рівня сукупного випуску, доходу, зайнятості, торгівлі, який триває від шести місяців до одного року і характеризується значним падінням у багатьох секторах економіки. Американські вчені Артур Берне та Веслі Клер Мітчелл, досліджуючи циклічні коливання сучасної економіки, дійшли висновку, що динаміка рядів випуску і зайнятості зумовлює економічне зростання, яке називається зростаючим трендом, а коливання ділової активності навколо тренда утворюють економічні цикли. Таким чином, тренд можна розглядати як результат дії факторів, що зумовлюють довгострокове економічне зростання (рівень заощаджень, приріст трудових ресурсів, технічні зрушення тощо), а цикл — як тимчасове відхилення від цієї тенденції. Економічний цикл (цикл ділової активності, або бізнес-цикл) — це регулярні коливання рівня ділової активності (як правило, представленого коливаннями національного доходу), за яких після зростання активності настає її зниження, що знову змінюється зростанням. Сучасні економічні цикли, як видно з рис. 1.2, істотно відрізняються від циклів кінця XIX — першої половини XX ст. [6; 21; с.122]. 1.У них відсутня фаза депресії як обов'язкова, але якщо падіння дуже глибоке і тривале, то фазу рецесії називають депресією. 2.Немає чіткого розмежування між пожвавленням та піднесенням. Ці фази об'єднуються в одну, яку називають розширенням виробництва. Виділяються верхня (бум) та нижня (дно) точки ділового циклу. 3.Визначається рівнодіюча тривалого економічного зростання — тренд, коливання навколо якого утворюють цикл. 4.Змінилися й економічні показники у фазах циклу. 2.3 Особливості сучасних економічних циклів 1.Швидкоплинний розвиток НТП спричиняє потребу і робить можливим частіше оновлення основного капіталу, внаслідок чого повторюваність криз стає частішою. 2.Інтернаціоналізація виробництва, поглиблення науково-технічного співробітництва, глобалізація економіки та розвиток НТП зумовлюють синхронізацію економічних циклів у різних країнах та регіонах світу. 3.Державне антициклічне регулювання спрямовується на недопущення перегріву економіки, що робить, як правило, економічні кризи не такими глибокими, а для циклу не є обов'язковим проходження усіх фаз. Перевиробництво супроводжується не тільки зростанням безробіття, а й зростанням цін та інфляції, що породжує нове явище в економіці — стагфляцію. Ця особливість пояснюється монополістичним ціноутворенням і надмірними державними затратами, які покриваються додатковою грошовою емісією, що порушує нормальний грошовий обіг, спричиняючи інфляцію. Такі кризи супроводжуються нерівномірним зростанням цін у різних галузях економіки, внаслідок чого інвестиції спрямовуютьсятуди, де вищий рівень цін, а отже, і темп інфляції. Подібні процеси продовжуються доти, доки не складеться нове співвідношення між галузями, властиве новому стану економічної рівноваги. За цих умов кризи мають затяжний характер і спричиняють стагнацію, оскільки порушуються природні економічні причинно-наслідкові зв'язки між рівнем цін, процентної ставки та інтенсивністю інвестиційного процесу. Із сказаного вище можна зробити такі висновки: 1.Типова криза, яка спонтанно виникає і вирішується за рахунок саморегуляції ринкового механізму, характеризується тим, що падіння цін в умовах кризи перевиробництва супроводжується здешевленням кредиту. Кредит стає доступнішим, що, свою чергу, пожвавлює інвестиційний процес, виводячи економіку з "застою". 2.Криза, яка супроводжується інфляцією, деформує причинно-наслідкові зв'язки в економіці, що є свідченням занадто великого втручання держави в циклічний розвиток економіки. Таке втручання оцінюється як позитивне в короткостроковому періоді, але спричиняє негативні наслідки в довгостроковому періоді, що потребує значного часу для їх вирішення. Цикли означають: по-перше, порушення рівноваги і перерву в розвитку по висхідній, внаслідок чого скорочується обсяг національного виробництва; по-друге, позбавлення багатьох з тих, хто бажає працювати, можливості знайти роботу і забезпечити собі нормальний рівень доходу; по-третє, доведення до банкрутства багатьох підприємців змушуванням їх подекуди суттєво погіршувати свій економічний та соціальний стан; по-четверте, одночасне існування інфляції та безробіття ще більше посилює невизначеність та знедоленість широких верств населення, спричиняючи перерозподіл багатства на користь незначної частини населення. Аспектів згубного впливу циклічного розвитку дуже багато. Коротко охарактеризуємо кожну з фаз ділового циклу [11; 12; 13; 16]. Ознаки економічної кризи: —перевиробництво товарів порівняно з платоспроможним попитом на них; —значне скорочення обсягів виробництва; —падіння цін; —дефіцит вільних грошових засобів, необхідних для платежів; —біржовий крах та банкрутство підприємств; —зростання безробіття; —падіння рівня заробітної плати; —падіння рівня прибутку; —масове знищення товарів, устаткування тощо; —дезорганізація кредитної системи. Риси депресії: —"застій" виробництва; —низький рівень цін; —"в'яла" торгівля; —невисока ставка позичкового відсотка; —ліквідація товарного надлишку. Риси пожвавлення: —розширення виробництва до відновлення докризового рівня; —зростання цін; —підвищення норми прибутку; —зростання зайнятості; —пожвавлення торгівлі; —посилення оптимістичних очікувань. Риси піднесення: —перевищення максимального обсягу виробництва докризового рівня; —швидке зростання зайнятості; —зростання заробітної плати та інших видів доходів; —кредитна експансія; —штучне стимулювання сукупного попиту, зумовлене очікуванням торговцями зростання цін та їх бажанням купити більше товарів за нижчими цінами; —зростання пропозиції, яка з часом перевищує попит і створює умови для нової кризи. З прискоренням НТП та посиленням втручання держави в економічне життя суспільства економічний цикл модифікується (рис. .2). Сучасна економічна теорія визначає дві фази економічного (промислового) циклу: — рецесія, яка включає в себе кризу та депресію; — піднесення, що включає в себе пожвавлення та бум. Рецесія — це фаза економічного циклу, якій властиві падіння виробництва, що знаходиться між найвищою (бум) та найнижчою його точками (дном), і спад виробництва [20. с.115-121]. Але циклічність — не тільки зло, а й благо для економічної системи, адже криза справляє оздоровчий вплив на економіку, зумовлюючи ліквідацію тих підприємств, які задовольняли штучно створений попит. Вона стимулює технологічне оновлення виробництва, позбавлення від застарілих форм організації виробництва та менеджменту, посилює дух конкуренції та активізує економічне життя суспільства, не дає йому самозаспокоїтися щодо перспектив безперервного зростання та добробуту.

73. Соціально – економічне значення криз у економіці?

Економічна криза - це фаза циклу, для якої характерно різке відновлення порушених пропорцій процесу відтворення за допомогою спаду виробництва, недозавантаження виробничих потужностей, зростання безробіття та ін. Це періодичне явище, що повторюється, і проявляється в надвиробництві капіталів і товарів, що не знаходять сфер застосування і збуту. При цьому надвиробництво означає не абсолютний стан економіки, який припускає, що товару вироблено більше, ніж може спожити суспільство, а відносне перевищення по відношенню до наявному рівня платоспроможного попиту. Тому класичною економічною кризою є відносне надвиробництво внаслідок обмеженого платоспроможного попиту населення, обумовлена зростаючим зубожінням населення.

Вихід з такої кризи вимагає цілеспрямованої державної політики по соціалізації ринкової економіки, зростанню доходів всіх верств населення до рівня пропозиції якісно створюваних товарів і послуг, що забезпечує рівновагу між ринковим попитом і пропозицією товарів і послуг.

Кризи глибоко потрясають і руйнують все народне господарство і свідчать про силу стихійного механізму ринкової економіки, що саморегулюється. Криза - це інструмент насильницького встановлення рівноваги між виробництвом і ринком, фактор, що трансформує всі структури народного господарства, що формує нові правила і принципи поведінки

суб'єктів ринку, пріоритетного розвитку і задоволення інтересів не виробників, а споживачів.

Історія економічних криз надвиробництва почалася з кризи 1825 року в Великобританії і першої світової кризи 1857 року, яка охопила всі країни Європи і Америки. Усього за період з 1825г. до 90-х г. ХХ ст. було 22 цикли. Світова економічна криза 1929 - 1933гг. була найсильнішою за своїми наслідками для світового господарства: сукупний обсяг промислового виробництва капіталістичного світу скоротився на 46%, витоплення сталі і чавуну - на 62%, видобуток вугілля - на 31%, зовнішньоторговельний оборот - на 67%, чисельність безробітних склала 26 млн. чоловік, або 1/4 усіх зайнятих, реальні доходи скоротилися на 58%, вартість цінних паперів на біржі - на 60-75%. Особливостями цієї світової кризи були: тривале падіння виробництва; переплетіння промислової і аграрноїї, кредитної і валютної кризи і кризи державних фінансів; масове банкрутство дрібного і крупного бізнесу; зубожіння більшої частини населення.

Криза української економіки мала багато спільного з тими економічними явищами, що виявляються в будь-якій економіці, яка знаходиться на стадії спаду. Разом з тим, в ній можна виявити немало специфічних рис.

По-перше, слід відзначити особливості, зв'язані з його причинами. Їхнє визначення і ранжування викликає ще деякі дискусії. Разом з тим визначальними рисами можна відрізнити 2 обставини:

1. Реформування централізовано-планової економіки, прагнення перейти до сучасної змішаної економічної системи. Різниця між цими системами, як відомо, надто істотна. Тому самий процес переходу не міг бути безболісним, не відбитися негативно на основних макроекономічних показниках. Разом з тим сама якість проведення реформ, рівень економічної політики держави в перехідний період виявилися низькими, що погіршило наслідки трансформації економічної системи.

2. На території колишнього СРСР склалася певна система розподілу праці. Ступінь економічної взаємозалежності економік був досить високий. Після припинення існування СРСР не вдалося швидко і ефективно побудувати на новій політичній, юридичній основах господарські взаємовідносини. Невирішеність належним чином на міждержавному рівні багатьох економічних проблем - грошових, платіжних, митних, валютних ін. - негативно відбилися на результатах функціонування економік цих країн, і в тому числі України, що, до того ж, залишилась у великий залежності від постачання енергоносіїв - нафти і газу.

По-друге, спад виробництва супроводжувався не зниженням цін, а, навпаки, їхнім підвищенням. Це залежало від декількох обставин:

- держава, "латаючи" бюджет, активно використовувала грошову емісію;

- перехід на світові ціни в взаємовідносинах з республіками колишнього СРСР призвів до невигідних для України цінових пропорцій, навально зросли ціни на імпортні нафту і природний газ;

- проведення погано підготованої акції по "лібералізації" цін в результаті якої держава відмовилася від прямого регулювання цін на більшість товарів, що, однак, в силу перших двох обставин, а також високого ступеня монополізації економіки та абсолютного домінування державної власності, з відповідною економічною психологією керівників державних підприємств, призвела до вибухового зростання цін,

По-третє, відсутність масових банкрутств підприємств і розвиток в основному прихованих форм безробіття. Відсутність банкрутств пов'язана з тим, що в початку 90-х років біля 90% підприємств були державними, і держава довго не могла визначиться в відношенні принципів фінансової підтримки своїх підприємств, умов їхнього відтворення.

3. Шляхи виходу економіки України з кризи та створення умов

для забезпечення економічного зростання.

Пошуком шляхів виведення економіки України з кризового стану зайняті Президент і Верховна Рад а України, Кабінет Міністрів Україні, вчені-економісти, спеціалісти-практики. В основі цих пошуків є прагнення

покращити соціально - економічну ситуацію в Україні, відновити вітчиз-няне виробництво, щоб створити базу для підвищення життевого рівня населення України.

Різні автори по різному бачать шляхи виведення економіки Украіни з кризового стану, в основі їх пошуків лежать різні підходи. Тому їх пропозиції дещо розходяться між собою. Одні автори пропонують повернутись назад в режим жорсткої планової економіки. Інші навпаки пропонують дати повну свободу підприємствам, надіючись, що ринок сам відрегулює стан економіки. Але на мій погляд обидва такі підходи не мають підстав бути повністю прийнятими за базові.

Період господарського життя, коли платоспроможний попит населення постійно стимулював підприємства дефіцитної економіки до пошуку резервів для розширення виробництва товарів і послуг, забезпечення повної зайнятості працездатного населення, минув. Однак тоталітарна держава, рахуючись тільки зі своїми інтересами, неправильно використала цей сприятливий шанс і спрямовувала величезні ресурси не в мирну економіку, а на мілітарізацію, деформючи всю структуру народного господарства. Безумовно, таку затратну економіку необхідно було кардинально реформувати, але на користь головного суб'єкта суспільства - людини. Але наші "реформаторы" не врахували, що криза в Україні і країнах СНД специфічна і вимагає скорішого зупинення спаду виробництва, що викликається державною політикою, більш швидких темпів росту цін у порівнянні з зростанням доходів, що посилює специфіку - дефіцит товару і послуг. Держава цілеспрямовано стримує платоспроможний попит населення засобом зростання цін. Починаючи з 1992 року, реалізується ця політика, наступний її етап розпочатий в жовтні-грудні 1994 року. Який сенс нарощувати виробництво товарів, коли попит настільки низький, що підприємства змушені зупинятися, заздалегідь ідучи на скорочення виробництва і втрату ринків збуту і прибутків?

Виникла ситуація замкнутого кола: щоб вийти з кризового невиробництва, державі і всім суб'єктам ринкових відносин належить цілеспрямовано забезпечити зростання виробництва товарів та послуг і обсягу їхньої реалізації. Для цього необхідно збільшити інвестиції в розвиток галузей обох підрозділів, впровадити нові технології, підвищити кваліфікацію робітників і їхні доходи. Без зростання доходів втрачається мотивація робітників до якісної праці і неможливо досягнути економічного зростання в умовах ринку. Але з іншого боку, інфляція, побивши всі світові рекорди, диктує політику зростання податків і цін, банківського відсотка за кредити і зниження державних затрат, що сприяють спаду виробництва, дефіциту державного бюджету. Як розірвати це коло протиріч, призупинити економічний хаос і забезпечити реформування економіки шляхом становлення економічного порядку, що забезпечується синтезом державного регулювання ринкової економіки? ХХ сторіччя знає ефективність і результативність двох альтернативних напрямків: кейнсіанського і монетарного. Кейнсианство і його прибічники розробили теорію державного регулювання макроекономіки з метою її оздоровлення і стабілізації. Особливе місце відводиться державній антикризовій політиці, регулюванню інвестицій, рівня зайнятості, нагромадженню капіталу, економічному зростанню і соціалізації економіки. Реалізація ідей кейнсианства в країнах ринкової економіки сприяла розвитку державного регулювання економіки, хворій на кризу надвиробництва і монополізмом, її видужанню і поступовому реформуванню в нову соціально-економічну систему - ринкову. Така політика послідовно реалізувала стратегічну задачу - економічний розвиток і зростання добробуту народу, а також забезпечувала досягнення тактичної мети - стабілізації економіки і суспільство. В наших умовах швидкого загострення кризи державі слід взяти на озброєння ідеї даного економічного направлення.

Але Україна слідом за Росією намагається проводити реформи, взявши на озброєння монетаристську концепцію М. Фридмана, що виступає проти активного державного регулювання. Згідно даної концепції в регулюванні економіки вирішальна роль відводиться грошовому обігу і взаємозв'язку кількості грошей з величиною валового національного продукту. Такий взаємозв'язок стає провідним тільки в умовах розвиненої ринкової економіки, здатної виробляти високими темпами товари і послуги і вимагати забезпечення рівного розвитку платоспроможного попиту. Ідеї монетаризму гарні і правильні, але тільки без порушення логіки їхнього історичного виникнення і реалізації. Наприклад, спочатку треба здійснити приватизацію і роздержавлення, оснастити нові господарські структури передовою технікою і технологією, забезпечити приплив інвестицій в сферу матеріального виробництва нових товарів і послуг, створити стабілізаційний фонд для конвертованості національної грошової одиниці - гривні, а після цього здійснювати лібералізацію цін.

Характерною ознакою кризи є порушення рівноваги грошового обміну, тобто порушення основного закону макроекономіки – закону грошового обміну.

Під час проведення беззастережної лібералізації зовнішньо-економічної діяльності склалася така ситуация, за якої банківська система

України, що є відносно досконалою з позицції ринкової системи взагалі, в маштабах світової економіки стала головним гальмом побутови саме ринкової економічної системи в Україні. Цей висновок стає прозорим з урахуванням того, що фундаментом ринкової системи є власне виробництво.

Сьогодні основна мета товарів широкого вжитку – імпорт (близько 95%), тому це означає, що в межах України українські гроші ідуть не на виробництво, а на фінансування іноземного виробництва.

За умов стабільної економіки, тобто за умов стабільного рівня виробництва та стабільної швидкості обороту грошей, в монетаристській економічній політиці панує твердження про те, що інфляція визначається як добуток відносного дефіциту бюджету на швидкість обороту грошей. Звідси позиція монетарної єкономічної політики – якомога більше зменшення дефіциту бюджету.

А коли нестабільна економіка, зміна обсягу виробництва стає головним чинником інфляциї, чого не може врахувати монетарна економічна політика через обмеження її висхідних положень.

Враховуючи, що інфляція залежить не тільки від дефіциту бюджету, а й передовсім від спаду чи приросту виробництва, від бартеру, кредитування комерційних банків національним банком , неконтрольованого приросту швидкості обороту грошей, ступеня лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, пов'язана з затримкою зарплати, зберіганням коштів населенням та розрахунками в іноземній валюті, рівнем "втечі" капіталу за кордон, та ін., можна стверджувати, що для України емісія грошей була б другорядним чинником, якби банківська система була взаємопов`язаною з виробництвом України , а в межах держави не порушувала б закон макроекономіки – закону обміну грошей.

Усе це підкреслює обмеженість та неефективність концепції і рекомендацій прибічників монетарної теорії у питаннях виявлення і, отже, усунення причин інфляції в умовах перехідної економіки .

Зрештою. Потрібно врахувати, що подолати інфляцію без відродження власного виробництва неможливо.

Фінансова стабілізація тільки за рахунок кредитів, жорсткої монетарної політики, за умов спаду виробництва, незахищеності свого ринку та виробника, невтручання держави в економіку призводитиме тільки до зростання зовнішньоекономічного боргу, загострення проблеми неплатежів, напруження в суспільстві, сприяння економічним злочинам, зубожінню широких верств населення .

В умовах сучасної економічної кризи держава не має права відмовлятися від активної антикризової політики, що спирається на апробовані в розвинутих країнах засоби, вироблені кейнсистами і реалізовані в них в ході реформування ринкової економіки в змішану, а після цього і в соціально орієнтовану економічну систему. Тільки тоді держава зможе в своїй політиці поклатися на ідеї монетаристської концепції, коли будуть створені передова база для економічного зростання високоякісних, конкурентноспроможних товарів і послуг, розвинена ринкова економіка, в якій інтереси виробників і споживачів, продавців і покупців знаходитимуться в рівновазі. В відповідності з цим по-іншому треба вирішувати проблему курсу валюти. Зараз доцільно говорити тільки про дві системи: фіксований і вільний курси валют. Історія знає 100 років існування фіксованого курсу валют, за допомогою якого держави змогли подолати кризу, інфляції, створити розвинену ринкову економіку. І тільки потім ввести вільний курс валют.

74. Державне антициклічне регулювання?

Антициклічне регулювання економіки — свідомі та цілеспрямовані дії держави і наднаціональних органів, а також могутніх корпорацій та частково ринкових важелів на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і збільшення темпів економічного зростання.

Вперше в історії розвитку капіталістичного способу виробництва воно було застосоване у США під час кризи 1929—1933 рр. З метою виходу з кризи держава, крім названих вище заходів, закуповувала надлишки продукції, надавала допомогу фермерам, розореним компаніям та ін. Теоретично обґрунтував необхідність антикризового регулювання Дж. Кейнс.

Після Другої світової війни у більшості розвинутих країн було розширено антикризові заходи держави, доповнено їх певними антициклічними заходами з метою пом'якшення антициклічних коливань: стимулювання житлового будівництва (держава страхує і гарантує отримання кредитів на житлове будівництво, регулює термін погашення кредитів, розмір відсотків та ін.); проведення політики прискореної амортизації; надання податкових знижок при встановленні нового устаткування; зниження податків на прибутки корпорацій та ін.

Особливості антициклічного регулювання значною мірою зумовлені домінуванням монополій (у тому числі олігополій) в економіці. Е. Чемберлін обґрунтовано стверджував, що навіть за відсутності угод (письмових або усних) ціни на олігополістичному ринку є вищими, ніж на конкурентному, а обсяг виробництва нижчим. Він та деякі інші західні вчені відзначали відсутність рухливості цін порівняно з періодом вільної конкуренції. За панування колективних монополій (олігополій) ціни залишаються незмінними або навіть зростають, бо олігополії скорочують обсяги виробництва з метою недопущення надвиробництва товарів і зниження цін. Цій негативній тенденції може частково протистояти лише діяльність держави зі стимулювання грошового попиту за допомогою відповідної грошово-кредитної політики. Цей метод активно використовувався і в повоєнний період, сприяючи скороченню глибини і тривалості економічних криз. Темпи зростання грошової маси, як правило, були вищими (5—8 %), ніж за рекомендаціями монетаристів (до 3 % щорічно).

Проте значне збільшення грошової маси наприкінці 60-х — на початку 70-х років призвело (разом з іншими чинниками, наприклад різким підвищенням цін на нафту в період енергетичної кризи) до посилення інфляційних тенденцій: темпи зростання цін у середині 70-х років становили понад 10 %. Тому у 80-ті роки уряд почав обмежувати темпи зростання грошової маси, здійснюючи жорстку грошово-кредитну політику. Зокрема, у період високої економічної активності (або "перегріву" економіки, за класифікацією західних учених) держава значно підвищує норму відсотка, що зумовлює подорожчання кредиту, а під час депресії та кризи — знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Перевагою цього методу антициклічного регулювання є його оперативність (без прийняття відповідного закону). Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження відсоткової ставки.

З метою розширення сукупного попиту держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умов прискореного списання вартості основних фондів, що служить засобом стимулювання інвестицій у недержавному секторі економіки. За наявності державного сектору уряд під час кризи збільшує обсяг прямих капіталовкладень насамперед у галузі економічної та соціальної інфраструктури (транспорт і транспортне будівництво, електро-, газо- і водопостачання, житлове будівництво, атомну енергетику та ін.). У 1948—1949 рр. у США держава збільшила обсяг інвестицій у 2 рази (порівняно з 1946 р.). Проте потім обсяг державних капіталовкладень у багатьох розвинутих країнах поступово скорочувався. Так, у ФРН їх частка у ВНП за період 1970—1985 рр. знизилася з 6,1 % до 3,9, у Франції — з 4,2 до 3,0, у Великобританії — з 5,0 до 2,4, у країнах ЄЕС — із 5,0 до 4,0 %.

У фазі підйому держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного "перегріву" економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.

Між здійсненням заходів кредитно-грошової політики й отриманням певного результату проходить чималий проміжок часу. Так, згідно з оцінками західних учених, цей лаг в умовах циклічного спаду становить від 5 до 20 місяців, а в період підйому — 10—24 місяці. З найбільшим запізненням діють методи податкового регулювання, що значною мірою зумовлено тривалістю законотворчого процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму перебігу економічного циклу. Загалом антициклічне регулювання здійснюють за допомогою економічних, правових і адміністративних методів.

Олігополії забезпечують антициклічне регулювання через вироблення узгодженої політики, виконання державних програм та ін. Водночас їх дії нерідко суперечать політиці держави у цій сфері, тому наднаціональні органи в країнах ЄС проводять значною мірою уніфіковану промислову, структурну, податкову, амортизаційну та інші форми політики, що є важливим чинником антициклічного регулювання. Завдяки цьому, а також послабленню основної суперечності існують такі відмінності між сучасними економічними кризами (повоєнного періоду) і кризами XIX — початку XX ст.:

1) сучасні кризи менш глибокі, але відбуваються частіше;

2) замість надвиробництва товарів під час криз XIX — початку XX ст. нині відбувається надвиробництво основного капіталу (у формі простоювання значної частини виробничих потужностей);

3) під час криз у минулому різко знижувалися ціни, а в сучасних умовах здебільшого не знижуються;

4) сучасні кризи характеризуються коротшими фазами власне кризи і депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення й піднесення;

5) кризи у минулому протікали стихійно, а сучасні економічні кризи все більше піддаються регулюванню з боку держави та наднаціональних органів;

в) сучасні кризи, насамперед фінансові, відрізняються синхронізацією економічного циклу. Свідченням цього є, зокрема, фінансова криза в Японії, Південній Кореї, що розгорнулася наприкінці 1997 р. Для її локалізації, запобігання переростанню у світову фінансову кризу МВФ надав безпрецедентний за величиною кредит Південній Кореї в сумі 47 млрд дол., Індонезії — 40 млрд дол. Щоб послабити глибину цієї кризи, японський уряд знизив кредитні ставки до 0,25 %. Росія втратила тоді до 110 млрд дол., значно менші збитки понесла економіка України. Основною причиною цієї кризи є антиринкова діяльність США у фінансовій сфері, за допомогою якої вони намагалися послабити своїх конкурентів на Далекому Сході, а також Росію. Цю обставину визнають деякі авторитетні західні економісти.

У 90-х роках економічні кризи у багатьох розвинутих країнах набули нових ознак. Так, у США у 1992 р. розпочалося найтриваліше економічне піднесення" яке тривало майже 10 років. У 1993 р. у Німеччині, Франції та деяких інших країнах Європи відбувався спад, який у 1995—1996 рр. переріс у депресію. Японія пережила кризу в 1979—1999 рр., що засвідчує асинхронність циклу. У 2003 р. темпи зростання ВВП у США становили приблизно 3 %.

Антициклічне регулювання стало важливим чинником послаблення глибини економічних криз, подовження фази піднесення, скорочення фаз кризи і депресії та інших форм модифікації економічного циклу. Однак воно неспроможне подолати циклічний характер виробництва, усунути суперечності суспільного відтворення.

75. Необхідність та основні методи державного регулювання економіки?

Система методів ДРЕ. Теорія державного регулювання економіки проголошує необхідність системного підходу до вибору засобів та методів впливу держави на суб'єктів економічних відносин. Регулюванню підлягають складні процеси життєдіяльності суспільства, на які нездатні ефективно впливати окремі важелі або будь-які вибіркові, незбалансовані їх комбінації. Результативність державного регулювання зростає, якщо ці важелі застосовуються не випадково чи під тиском груп спеціальних інтересів і кон'юнктури, а системно, виходячи з довгострокових цілей і поточних завдань соціально-економічного розвитку.

Системний підхід передбачає інтеграцію в цілісну систему, по-перше, елементів, що формують стратегію соціально-економічного розвитку, по-друге, елементів, що утворюють підсистему регуляторів.

Стратегія соціально-економічного розвитку формується через макроекономічне прогнозування (передбачення можливого стану об'єктів у майбутньому і визначення альтернатив розвитку), макроекономічне планування (визначення цілей і пріоритетів розвитку та заходів, спрямованих на досягнення цілей) і державне програмно-цільове планування (визначення найбільш актуальних соціально-економічних проблем і заходів для розв'язання цих проблем).

Стратегічні орієнтири й конкретні умови соціально-економічного розвитку, пов'язані зі змінами кон'юнктури на ринку, обумовлюють використання цілого арсеналу методів ДРЕ.

Методи державного регулювання економіки - це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної політики. Кожен метод ґрунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів, важелів).

Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу. За формами впливу методи ДРЕ поділяють на дві групи: методи прямого та непрямого впливу. Залежно від засобів впливу виділяють правові, адміністративні, економічні та пропагандистські методи.

Прямі та непрямі методи ДРЕ

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб'єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Останні спрямовано на регулювання темпів зростання та структури економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання, масштабів діяльності суспільного сектору економіки та ін.

Беручи загалом, можна сказати, що основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, макроекономічні плани та цільові комплексні програми, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти і т. д.

Методи непрямого регулювання - це методи, які регламентують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти в потрібному державі напрямку. Опосередковане регулювання - це вплив на економічні інтереси. Держава втілює в життя свої рішення на підставі мотивації. У даному контексті мотивація - це процес спонукання суб'єктів ринку до діяльності в напрямку державних пріоритетів.

До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної, інноваційної та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконування.

Правове регулювання економіки

Правове регулювання - це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Водночас юридичні норми мають бути зрозумілими людям, належно обґрунтованими, системно організованими і придатними для практичної реалізації.

Правове регулювання економіки має свій предмет, оскільки пов'язане з юридичним визначенням засобів, інструментів і процедур реалізації державної влади. Предметом правового регулювання економіки є:

• відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб'єктами господарської діяльності;

• відносини "всередині" держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу;

• відносини між суб'єктами господарської діяльності (виробник - посередник, замовник - підрядчик, боржник - кредитор, власник - орендар і т. ін.);

• економічні відносини між людьми, залученими в державно-управлінські процеси як з приводу професійного виконання обов'язків державних службовців, так і з причин звернення в державні органи для вирішення будь-яких власних проблем.

Стрижнем правового регулювання є розробка та юридичне закріплення норм (правил) поведінки суб'єктів економічних відносин. Традиційно в кожній нормі виокремлюють три основні елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію. Гіпотеза - це такий елемент норми, в якому зазначаються умови, обставини, ситуації у сфері економічних відносин, з настанням яких норма набирає чинності. Диспозиція - частина норми, яка визначає права або обов'язки учасників відносин. Санкція - це та частина норми, яка передбачає заходи адміністративно-правового примусу в разі невиконання обов'язків учасниками економічних відносин.

Якість правового регулювання залежить від того, як законодавчі органи формують юридичні норми. Основними вимогами, до різних форм правового регулювання є: своєчасність, стабільність, повнота, внутрішня узгодженість.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази й розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються:

• права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;

• засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;

• основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;

• правовий режим власності;

• правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

• засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

• засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

• організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики і т. д.

Виключно законами України визначаються: Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи; порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.

Адміністративні методи ДРЕ

Адміністративні методи ДРЕ - це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов'язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, варіанта поведінки; обов'язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єктів господарювання за ухиляння від виконання наказів.

Іноді адміністративні методи асоціюють з поняттям "адміністрування", хоч вони мають різний зміст. Адміністрування характеризує політичний режим, стиль державного управління, за яких в управлінських процесах переважно використовуються методи силового тиску, жорстке підпорядкування, команди, штрафи, покарання. Адміністрування можливе за використання будь-яких методів, у тому числі й економічних.

Адміністративні методи випливають із необхідності регулювати деякі види економічної діяльності з погляду захисту інтересів громадян, суспільства в цілому, природного середовища. В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні методи відіграють другорядну роль. Використання таких стає доцільним тоді, коли ринковий механізм і економічні засоби ДРЕ виявляються недостатніми або діють надто повільно. Основними інструментами адміністративного регулювання, як уже було сказано, є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни і т. д.

Ліцензії - це спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. Ліцензування спрямоване на захист економічних інтересів країни, суспільства та його членів як споживачів товарів та послуг. Складовим елементом ліцензування є перелік видів підприємницької діяльності, що мають дозвільний (ліцензійний) статус. В Україні порядок видачі та скасування ліцензій визначається "Положенням про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності" (Постанова Кабінету Міністрів України).

Квоти - визначають частку суб'єктів ринку у виробництві, споживанні, експорті, імпорті і т. п. товарів та послуг. Квотування здійснюється з метою створення конкурентного середовища, захисту вітчизняного ринку, стабілізації цін на внутрішньому ринку.

Санкції - це заходи держави, спрямовані на покарання суб'єктів ринку, які не виконують установлених правил діяльності. У порядку економічних санкцій держава може вимагати сплати неустойки, штрафів, пені за невиконання суб'єктами ринку певних зобов'язань, а також вилучати на користь державного або місцевих бюджетів виручку від незаконної діяльності.

Норма - це, по-перше, науково обґрунтована міра суспільне необхідних витрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції заданої якості, по-друге, правила поведінки людей і здійснення певних видів економічної діяльності. Норматив - поелементна складова норми, яка характеризує кількість вироблених або використаних у споживанні товарів (робіт, послуг, ресурсів) на будь-яку одиницю, наприклад, на душу населення, на одного зайнятого, на одиницю часу (площі, об'єму), на одну гривню ВВП і т. п. За допомогою норм і нормативів здійснюються планово-економічні розрахунки, регулювання у сферах виробництва, праці, соціального захисту населення, охорони навколишнього природного середовища.

Стандарти - це єдині норми за типами, марками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробування та контролю, правилами пакування, маркування та зберігання продукції, технології виробництва. Об'єктами стандартизації є конкретна продукція, норми та нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення і т. ін., які мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в різних галузях господарства, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обов'язковим для всіх суб'єктів економічної діяльності.

Державне замовлення є інструментом як адміністративного, так і економічного регулювання. Коли йдеться про адміністративне регулювання, мається на увазі, що для підприємств, які повністю або частково перебувають у державній власності, а також для підприємств-монополістів, державні замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) є обов'язковими.

Ціни теж можуть використовуватися як інструменти адміністративного регулювання. Метою такого регулювання є запобігання руйнівному впливу вільного ціноутворення на економіку. Держава здійснює адміністративний вплив через: встановлення фіксованих цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення, запровадження механізму декларування зміни цін, заморожування цін на певний термін і т. д.

Економічні методи ДРЕ

Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб'єктів ринку діяти в необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єктам ринку зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.

Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямків державної економічної політики.

Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Отже, існує зв'язок між фіскальним, бюджетним та податковим напрямками політики.

Державні закупівлі здійснюються через механізм державних замовлень, який передбачає конкурсний відбір виконавців державних замовлень, укладання контрактів, виробництво продукції (виконання робіт, надання послуг), контроль, оплату продукції. Обсяги державних закупівель обумовлено державними потребами в продукції (роботах, послугах), можливостями державного бюджету забезпечити фінансування та моделлю фіскальної політики. Виділяють стимулюючу (експансіоністську) фіскальну політику, спрямовану на стимулювання виробництва через збільшення державних закупівель, та стримуючу (рестрикційну), спрямовану на отримання виробництва.

У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.

Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників. Податкова політика реалізується за двома напрямками - це, по-перше, визначення видів податків і встановлення податкових ставок та, по-друге, надання податкових пільг окремим суб'єктам (особам) з метою впливу на інвестиційний клімат та рівень грошових доходів населення.

Нині в Україні діє понад 30 законів, які регламентують порядок обчислення та сплати різних видів податків. Усього передбачено 24 види загальнодержавних та 16 видів місцевих податків, зборів і відрахувань. Системний підхід у податковій політиці потребує створення єдиного податкового кодексу, спрямованого на стратегічні орієнтири.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється з метою впливу на грошову пропозицію. Для досягнення цієї мети центральний ї банк (в Україні - Національний банк України) використовує такі основні інструменти: грошова емісія, операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, зміна норми обов'язкових резервів, маніпулювання обліковою ставкою.

Грошова емісія - це комплекс заходів центрального банку стосовно випуску в обіг додаткових грошей, що зумовлює збільшення грошової маси і підвищення ділової активності. Однак надмірна емісія здатна породжувати негативну екстерналію - інфляцію. Емісія належить до інструментів прямого впливу, оскільки емісією держава безпосередньо "втручається" у ринок грошей.

Операції з державними цінними паперами пов'язані з купівлею або продажем державою цінних паперів. Контрагентами держави є комерційні банки, підприємства, населення. Якщо необхідно збільшити пропозицію грошей, центральний банк скуповує цінні папери. Унаслідок цього комерційні банки отримують гроші, збільшують свої резерви і мультиплікативно збільшують грошову пропозицію. Зворотний ефект настає, коли центральний банк починає продавати цінні папери.

Зміна норми обов'язкових резервів веде до таких наслідків. За підвищення резервної норми центральний банк знижує грошовий мультиплікатор і завдяки цьому зменшує приріст грошової пропозиції. За зниження резервної норми зростає грошовий мультиплікатор, що збільшує приріст грошової пропозиції.

Маніпулювання обліковою ставкою дає змогу центральному банкові регулювати попит комерційних банків на позички, а через них - на резерви банківської системи. Облікова ставка - це ціна позички, за якою комерційні банки звертаються до центрального банку з метою збільшення своїх резервів. Вона служить орієнтиром для банківських процентних ставок. Рівень останніх зумовлює рівень попиту на кредити з боку суб'єктів ринку.

Найбільш результативним напрямком амортизаційної політики є механізм прискореної амортизації. Його запровадження дає змогу підприємствам прогресивних галузей економіки вже в перші роки експлуатації машин і устаткування окупити більшу частину їхньої вартості, накопичити в амортизаційному фонді достатню кількість коштів для дальшого інвестування.

Пропагандистські методи ДРЕ

Пропагандистські (морально-етичні) методи ДРЕ - це звернення держави до гідності, честі й совісті людини (підприємця, найманого робітника, державного службовця і т. ін.). Вони включають заходи виховання, роз'яснення і популяризації цілей і змісту регулювання, засоби морального заохочення тощо. Суть цих методів полягає в тому, щоб формувати й підтримувати в людей певні переконання, духовні цінності, моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності держави.

Прикладами використання пропагандистських методів є: орієнтація діяльності суб'єктів ринку на цілі та пріоритети державних макроекономічних планів (програм); заклики державних органів до підприємців, бізнесменів, трудящих, профспілок, політичних партій щодо дотримання ними певної лінії поведінки; політична реклама, зустрічі з виборцями, участь у роботі об'єднань за економічними інтересами з метою залучення інвестицій, послаблення економічних вимог і т. ін. Ефективність морально-етичних методів залежить від належної організації пропагандистських акцій і міри довіри людей до держави.

Історичний досвід світової економіки підтверджує, що держава в усі часи тією чи іншою мірою була вимушена втручатися в економічні процеси. Але ступінь цього втручання на окремих етапах розвитку товарного виробництва був неоднаковим. Тобто, у всіх економічних системах держава регулює економіку.

Історичний досвід показує, що спочатку таке втручання було зумовлене самим існуванням держави та необхідністю вилучення значної частини суспільного продукту для покриття загальнодержавних витрат, пов'язаних з утриманням апарату чиновників державної влади, армії, поліції тощо. Таке вилучення та перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства, яке охороняло б державні інтереси і визначало б обов'язки всіх членів суспільства стосовно держави. Втручання держави в економіку виключно з "утриманських" інтересів обмежувало її економічні функції, перетворювало в пасивного наглядача за економічним розвитком країни. І це є не історичною випадковістю, а навпаки, закономірністю. Вона відображає найсуттєвішу рису товарного виробництва, в якому не держава, а ринковий механізм є головним регулятором економіки.

Ринковий механізм регулює найважливіші параметри економічного розвитку. По-перше, він обєднує виробників і споживачів в єдину економічну систему, підпорядковує виробництво вимогам задоволення суспільних потреб через платоспроможний попит. По-друге, він стимулює розробку та впровадження у виробництво науково технічних досягнень, зменшення витрат, підвищення якості товарів, постійне розширення їх асортименту, що в кінцевому підсумку забезпечує підвищення продуктивності суспільної праці. По-третє, він виконує велику селективну функцію серед товаровиробників, завдяки чому із товарного виробництва вибувають ті господарські суб'єкти, результати діяльності яких не відповідають сучасним вимогам.

Проте регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується повною мірою лише за ідеальних умов, які відповідають ринку вільної конкуренції. Сучасне товарне виробництво таких умов не має. Циклічний характер сучасного виробництва, високий рівень його монополізації та інтернаціоналізації, великі соціальні та екологічні вимоги до його результатів відчутно обмежують регулюючий потенціал ринкового механізму. Ці обмеження можна охарактеризувати таким чином.

1. Ринковий механізм не має надійного внутрішнього імунітету, який здатний протистояти таким негативним явищам макроекономічного рівня, як затяжний спад виробництва, довгостроковості інфляції, надмірний рівень безробіття.

Ринкова система може регулювати лише на ті суспільні потреби, які виявляються через платоспроможний попит. Тому ринок не має механізму, який здатний забезпечувати задоволення загольнодержавних, тобто колективних потреб, пов'язаних з утриманям апарату державного управління, армії, поліції, науки, культури, освіти та ін.

Взаємодія людей через ринковий механізм породжує деякі негативні побічні ефекти, зовнішні стосовно ринку. До них належать поляризація людей залежно від рівня доходів, нерівномірний розвиток окремих регіонів, порушення екологічних умов життя людей, недопустимі відхилення від стандартів якості споживчих товарів тощо. Ринковий механізм у багатьох випадках не має власних засобів, здатних усувати чи мінімізувати ці ефекти.

Перелічені вище обмеження ринкового механізму можуть бути компенсовані лише за допомогою спеціального державного механізму.

Вперше, найбільш глибоко обґрунтував необхідність державного впливу на економіку англійський економіст Джон М. Кейнс. У 1936 р. він опублікував працю «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», де чітко окреслив коло специфічних макроекономічних проблем, запропонував засадні принципи методології та методики їхнього аналізу, сформулював завдання економічної політики держави.

Державне управління економікою — це організуючий і регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності.

Однією з функцій управління є регулювання економіки. Управління будь-яким процесом починається з того, що цей процес виокремлюють як певний об'єкт. Найбільш агрегованим об'єктом ДРЕ є економічна система держави, тобто об'єкти державного регулювання економіки. У зв'язку з цим методологічною основою ДРЕ є економічна теорія і передовсім макроекономіка.

Об'єктами ДРЕ є також: економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення); соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон'юнктура і т. д.); відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні тощо); ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.).

Складність втілення названих об'єктів державного регулювання в чіткі організаційні форми зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на функціонування та розвиток підсистем, процесів, відносин, ринків і т. п. Безпосереднім об'єктом державного регулювання є діяльність підприємств (установ, закладів, організацій), державних органів, домашніх господарств.

Первинним суб'єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює й захищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрямки соціально-економічної політики або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Отже, суб'єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).

На сучасному етапі розвитку товарного виробництва держава об'єктивно змушена виконувати роль суб'єкта регулювання економіки. В цій якості вона мусить виконувати багато економічних функцій. До головних її функцій можна віднести такі:

визначення головний цілей та пріоритетів макроекономічного розвитку країни виходячи із сучасного стану економіки та перспективних умов її розвитку. Це означає, що держава розробляє стратегію соціально-економічного розвитку країни, визначає ресурси, необхідні для її реалізації, пріоритетні напрями, очікувані економічні, соціальні та міжнародні наслідки макроекономічного розвитку країни. Визначені державними органами голвоні цілі та пріоритети макроекономічного розвитку країни становлять основу індикативного планів і економічних програм;

розробка та затвердження правових основ функціонування ринкової економіки, які раціоналізують ринкове середовище та надають йому цивілізований характер.   Економічне   законодавство   визначає  передусім   права  приватної власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, розробляє закони, які регламентують діяльність окремих підприємств і організацій в умовах ринку. Держава приймає закони, які регулюють товарно-грошові відносини між суб'єктами й державою, тобто встановлює "правила гри" на ринку. Спираючись на економічне законодавство, вона виконує роль арбітра в сфері господарських

відносин виявляє випадки незаконної діяльності та застосовує відповідні заходи щодо порушників;

цілеспрямований вплив на економічну діяльність господарських суб'єктів за допомогою системи економічних регуляторів. Для цього використовуються такі важелі, як державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата тощо;

захист конкуренції як головного "мотора" ринкового механізму. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство та здійснює постійний контроль за його дотриманням у господарській практиці;

регулювання зовнішньоекономічних відносин. З цією метою держава розробляє закон про митницю, встановлює експортне та імпортне мито, визначає режим експорту та імпорту товарів і капіталів;

здійснення контролю за додержанням у країні відповідних соціальних параметрів. Ця функція об'єктивно зумовлена внутрішньою природою ринку, який жорстко пов'язує доходи окремих господарських суб'єктів та громадян з результатами їхньої трудової діяльності, що неминуче породжує надмірну розбіжність в особистих доходах або, взагалі, відсутність їх у непрацездатних членів супсільства. З метою виконання даної функції держава встановлює мінімальний рівень заробітної плати, розробляє закони, які гарантують право на працю та соціальне забезпечення. Вона застосовує також різноманітні пільги при оподаткуванні особистих доходів, їх індексацію з урахуванням рівня інфляції, розробляє фінансові програми допомоги малозабезпеченим членам суспільства, виплачує пенсії, регулює ціни на товари першої необхідності тощо.

фінансування загальносуспільних благ та послуг, які є неподільними, - благоустрій населених пунктів, будівництво доріг, закладів культури, утримання армії, розвиток науки, освіти та ін.

Державне регулювання економіки (ДРЕ) в умовах ринкового господарства являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, здійснюваних правомочними державними установами та суспільними організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінилися.

Державне регулювання економіки - це діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для функціонування економічного механізму згідно з цілями й пріоритетами державної економічної політики. Раціональне державне регулювання економіки не протистоїть механізму її ринкового регулювання й не підміняє його, а свідомо використовує його регулюючий потенціал, надає ринковим регуляторам цілеспрямований характер. В кінцевону підсумку це сприяє досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів з меншими економічними та соціальними витратами.

Ринковий механізм, його інструменти становлять основу державного регулювання економіки. Але воно не обмежується використанням цих інструментів. Поряд з ними держава спирається й на неринкові інструменти, які доповнюють ринковий механізм, надають усьому економічному механізмові системніший та цивілізованіший характер. Так, індикативні плани, соціально-економічні прогнози, цільові програми, бюджетна форма фінансування колективних благ не є інструментами ринкового механізму. Але без їх використання не можна вирішити важливі питання соціально-економічного розвитку країни.

Державне регулювання економіки - це суб'єктивна форма її регулювання. Тому його ефективність обумовлена тим, якою мірою держава в процесі виконання своїх регулюючих функцій враховує об'єктивні економічні закони, і передусім закони ринку, згідно з якими функціонує ринковий механізм. У цьому розумінні закони ринкового механізму створюють об'єктивну межу для втручання держави в економіку. Іншими словами, ринковий механізм - це сфера державного невтручання. Більше того, держава повинна сприяти розвитку ринкового механізму, усувати штучні перешкоди, які можуть створювати для нього монопольні підприємства. Вона може втручатися в ринковий механізм тільки в одному випадку, коли цей механізм ще не досягнув необхідного потенціалу і тому не здатний виконувати свою позитивну роль в економіці. Знайти межу такого втручання - актуальна проблема державних органів.

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки - це втручання держави не в ринковий механізм, а в передумови та побічні наслідки його функціонування. У першому випадку держава з метою одержання необхідних зрушень в економіці повинна не підміняти закони ринку штучними законами, а впливати на те економічне середовище, в якому діють ринкові закони. Впливаючи на це середовище, вона спрямовує розвиток економіки відповідно до визначених цілей та пріоритетів. Так, застосовуючи політику "дорогих" або "дешевих" грошей, держава не втручається в закон ціноутворення, а впливає лише на співвідношення між попитом і пропозицією на гроші і через це співвідношення використовує ціну для стримування чи стимулювання виробництва.

В другому випадку держава, враховуючи обмежені можливості ринкового механізму його здатність породжувати негативні побічні наслідки, може нейтралізувати іх за допомогою неринкового механізму. Так, державні програми допомоги малозабезпеченим, непрацездатним і тимчасово безробітним членам суспільства забезпечують їхній соціальний захист без втручання в ринковий механізм.

Важливою передумовою, яка визначає ефективність державного регулювання економіки, є врахування а регулюючих діях держави індивідуальних умов конкретної країни. Ці умови характеризуються такими показниками, як частка державного сектора в економіці, структура економіки, досягнутий технічний рівень виробництва, місце національної економіки в світовому поділі праці, демографічні, національні та політичні умови тощо. Врахування цих умов вимагає від кожної держави пошуку особливих підходів до межі та змісту свого втручання в економіку.