Экономика
.doc1) Ринок праці і механізм його функціонування
Важливу роль у формуванні структури і зайнятості відіграє ринок робочої сили. Він є невід'ємною складовою частиною системи ринкового господарства. Під ринком робочої сили (ринком праці) розуміють сукупність засобів, установ та соціальних організацій, з допомогою яких роботодавці наймають працівників для реалізації своїх проектів, а ті, хто шукає роботу, знаходять її відповідно до своєї професії, кваліфікації, бажання тощо. Ринок робочої сили характеризується системою відносин між продавцями (власниками) робочої сили і її покупцями та відповідною інфраструктурою.
Головними суб'єктами ринку робочої сили є найманий працівник та роботодавець. Кожен з них має свою суспільну форму і розгалужену структуру. Систему суб'єктів ринку робочої сили доповнюють посередники.
З одного боку, ринок праці подібний до інших ринків (засобів виробництва чи споживчих товарів), а з іншого - він має низку характерних особливостей. Як і будь-який інший, ринок праці регулюється законами попиту та пропозиції. Внаслідок їх дії формується рівноважна ціна товару "робоча сила", яка називається заробітною платою. Зрозуміло, що ринок праці є узагальнюючим поняттям щодо множини різних конкретних ринків праці, на яких пропонується й купується праця різних спеціальностей.
Механізми ринку праці складають попит на працю, пропозиція праці, заробітна плата - ціна праці.
Пропозиція робочої сили - це кількість праці, яка пропонується для реалізації при визначених ставках заробітної плати. Як і для будь-якого товару, величина пропозиції збільшується, коли росте ціна - заробітна плата зменшується - при її зниженні. Пропозиція робочої сили носить вільний характер: люди самі добровільно вибирають між зайнятістю і незайнятістю, визначають професію, вид діяльності, приймають рішення про зміну роботи.
Другою стороною на ринку праці виступає роботодавець - той, хто формує попит на працю. Попит на робочу силу - це платоспроможна потреба роботодавців щодо трудових послуг працівників певних професій і кваліфікації. Величина попиту залежить в першу чергу від економічного стану країни, темпів зростання економіки, а також від умов діяльності підприємства, положення підприємства. Високі темпи зростання створюють підвищений попит на робочу силу. Коли економіка перебуває в кризовому стані, то кількість робочих місць зменшується, а попит на робочу силу падає.
Співвідношення попиту та пропозиції на ринку праці визначає ціну робочої сили. Ціною праці є ставка заробітної плати, або оплата праці за одиницю часу: годину, день, місяць. За певних умов криві попиту та пропозиції робочої сили можуть не перетинатися. Це має місце тоді, коли наймані працівники вимагають такого рівня оплати, на який не погоджуються роботодавці, а останні пропонують таку оплату, яка не влаштовує робітників. Така ситуація складається досить рідко і стосується тільки окремих професій. У цілому ж роботодавці та наймані робітники не можуть обійтись одні без одних.
Як і на будь-якому ринку, на ринку праці формуються попит і пропозиція на працю (див. рис. 2).
Рис.2 Попит та пропозиція на ринку праці
Попит на працю залежить від двох факторів: граничної корисності праці і пропозиції інших факторів виробництва. Пропозиція праці формується в залежності від дій кожного робітника, який індивідуально вирішує проблему пропозиції праці, виходячи з споживчого вибору між відпочинком та споживанням товарів та послуг. Крива попиту має від’ємний нахил, тому що відображає закон спадної граничної продуктивності праці. Крива пропозиції має позитивний нахил, тому що із зростанням заробітної плати пропозиція на ринку праці теж зростає. Перетин кривих попиту та пропозиції дає рівноважний рівень заробітної платиWo. При даному рівні заробітної плати в економіці встановлюється повна зайнятістьLo. Якщо зарплата нижче цього рівня, то попит перевищує пропозицію, і на підприємствах не вистачає робітників. З метою залучення додаткових робітників підприємства підвищують заробітну плату. Якщо заробітна плата перевищує рівноважний рівень, то пропозиція перевищує попит. Тому підприємці зможуть заповнити вакантні місця, пропонуючи більш низьку заробітну плату.
Пропозиція робочої сили формується населенням працездатного віку, особами молодше працездатного віку, населенням пенсійного віку. Все населення можна поділити на економічно активне та економічно неактивне
Попит на робочу силу визначається кількістю та якістю робочих місць, які існують в економіці і функціонують або потребують заповнення.
У економічній теорії механізм функціонування ринку праці пояснюється по-різному. Найчастіше розглядають дві протилежні теорії: класичну та кейнсіанську.
Класична теорія − припускає, що на ринку праці існує досконала конкуренція з абсолютно гнучкою заробітною платою, а критерієм попиту на працю з боку підприємств є максимізація прибутку. Це означає, що кожне підприємство збільшуватиме попит на працю доки приріст його витрат на оплату праці не перевищить приріст виручки від реалізації продукту. Максимізація прибутку забезпечується, якщо гранична продуктивність праці дорівнює граничним витратам на робочу силу ( тобто витратам на заробітну плату одного працівника). В умовах максимізація прибутку попит на працю знаходиться в оберненій залежності від реальної заробітної плати, тому згідно з неокласичною теорією попит на працю є спадною функцією від реальної заробітної плати. Також слід відзначити, що, незважаючи на зменшення реальної заробітної плати, підприємства не збільшуватимуть попит на працю, якщо при цьому не відбуватиметься зростання попиту на їхню продукцію. Тобто попит на працю залежить також від реального продукту (пряма залежність). Пропозиція праці також залежить від реальної заробітної плати: чим вищою є заробітна плата, тим більшою є пропозиція робочої сили. Відповідно до класичної теорії причиною безробіття є надмірна заробітна плата, яка перевищує рівноважну величину, що склалася на ринку. Таке безробіття класики вважають не стійким, а тимчасовим. Заробітна плата швидко усуває диспропорцію на ринку праці. Спочатку зростання реальної заробітної плати скорочує попит на ринку праці. За цих умов конкуренція змусить робітників погодитися на зниження номінальної заробітної плати. Вона знижуватиметься доти, доки реальна заробітна плата не досягне рівня, що буде супроводжуватися наближенням попиту та пропозиції до рівноважної величини. Якщо певна частина робітників не погодиться на роботу за занижену заробітну плату, то таке безробіття за класичною теорією вважається добровільним.
Кейнсіанська теорія. Спирається на інші передумови. Обґрунтовуючи попит на працю, кейнсіанці не враховують заробітну плату, оскільки вважають її негнучкою в короткостроковому періоді. Попит на працю, за кейнсіанською теорією, залежить від сукупного попиту. Тобто сукупний попит зумовлює не тільки обсяг продукції, який буде вироблений в економіці, а й ту кількість праці, що необхідна для їх виробництва.
Гнучкий ринок праці. Для кінця ХХ − початку ХХІ століть у зв’язку з перехідними процесами характерне зростання так званої гнучкості (флексибілізації) ринку праці. На відміну від класичної або стандартної концепції ринку праці, яка передбачає у фазі спаду забезпечення збалансованості за рахунок зниження зайнятості або зарплати, концепція гнучкого ринку передбачає ряд заходів соціально-економічного, організаційного і юридичного характеру для швидкої адаптації суб’єктів господарювання до нових умов. Гнучкий ринок праці – це процес надання будь-яких форм реалізації економічної активності, що передбачають вихід за межі нормальної тривалості робочого дня (тижня) і цілорічної зайнятості, підписання тимчасових трудових контрактів тощо. Основними рисами гнучкого ринку праці є: нестандартні форми зайнятості; гнучкі форми найму на роботу; стимулювання всіх форм мобільності робочої сили, включаючи територіальну та міжнародну міграцію робочої сили; розвиток різних форм професійної підготовки та перепідготовки робітників. Основні показники ринку праці в Україні представлені в таблицях 1,2,3
2)) Ринок праці є важливою складовою всієї ринкової системи. Перед тим, як визначити його соціально-економічну сутність, необхідно розглянути економічну категорію ринок. Класична політична економія виділяє чотири напрями у визначенні ринку.
Перший напрям представлений науковцями, які під ринком розуміють простір, місце, сферу збуту товарів. Представники другого напряму визначають ринок як сукупність продавців і покупців, третього як сукупність товарно-грошових відносин, спосіб координації дій учасників, або як форму зв'язку товаровиробників. Учені четвертого напряму вбачають у ринку механізм, технологію здійснення обміну і розподілу товарів.
Ринок праці формується як органічна ланка ринкової системи. Ринкова система — це система ринків, серед яких виділяють ринок засобів виробництва, ринок предметів споживання, ринок фінансів, ринок послуг, ринок технологій, ринок інформації, тощо.
Вказані типи ринків не однакові за своєю значимістю. Існує думка, що на чолі ринкової системи стоїть ринок капіталів, оскільки останній є грошовим еквівалентом усіх ресурсів, і визначає кон'юнктуру всіх товарних ринків.
Одним із важливих факторів суспільного виробництва є ринок робочої сили. Саме на ньому формуються попит і пропозиція щодо праці, забезпечується поділ останньої й визначення цін на різні види трудової діяльності. Оскільки робоча сила являє собою унікальний товар, ринок праці є досить специфічним. Але слід мати на увазі, що на ньому продається не робітник, а його здатність до праці. Саме на ринку праці здійснюється взаємодія продавця і покупця робочої сили, які досягають згоди на основі правових та економічних важелів й укладають відповідні угоди.
Із становленням ринку праці змінюються характер, способи відтворення робочої сили. Його регулювання здійснюється державою та профспілками. Для сучасного ринку праці в нашій країні характерними є наявність суперечностей між попитом і пропозицією, територіальні й галузеві диспропорції в розміщенні робочої сили, а також невідповідність існуючих механізмів регулювання збалансованості ринку.
Тенденції розвитку ринку праці в Україні
Для ефективного функціонування ринку праці він повинен мати розгалужену і дійову інфраструктуру, здатну застосовувати різноманітні організаційні форми й методи забезпечення зайнятості населення та його соціального захисту. Основними складовими інфраструктури ринку праці є державна політика у сфері зайнятості, нормативно-правове забезпечення, державна служба зайнятості, центри професійної орієнтації та навчання, комерційні біржі працевлаштування, профспілки, спілки роботодавців, комп'ютерна мережа.
Необхідно, щоб регіональні центри зайнятості й управління сільського господарства та продовольства орієнтувалися не лише на миттєве задоволення потреб безробітних у працевлаштуванні, а й на формування у них якостей, які допоможуть їм підвищити рівень своєї конкурентоздатності на ринку праці та спланувати трудову кар'єру. Важливими напрямами поліпшення їхньої діяльності є: відкриття на базі сільських рад представництв районних центрів зайнятості; активізація діяльності за рахунок збільшення фінансування на сплату допомоги по безробіттю; впровадження єдиної технології обслуговування незайнятого населення.
До основних напрямів підвищення рівня зайнятості сільського населення насамперед можна віднести: активізацію розвитку трудомістких сільськогосподарських галузей, переробних та інших промислових підприємств; підвищення рівня зайнятості в особистих селянських господарствах; належний розвиток соціальної інфраструктури агроформувань. Говорячи про розвиток трудомістких галузей аграрних підприємств (скотарство, садівництво, овочівництво, виноградарство та ін.), слід зазначити, що вони сприяють не тільки збільшенню чисельності зайнятих в них осіб у цілому за рік, а й зменшенню сезонності використання робочої сили протягом року. Водночас доцільно здійснювати диверсифікацію зайнятості сільського населення за рахунок розвитку малого і середнього підприємництва в соціальній сфері, переробки аграрної сировини, а також стимулювати самозайнятість за розвиток агротуризму. Позитивні зміни повинні відбуватися і в нормативно-правовій базі з питань праці й зайнятості на селі та просвітницької діяльності.
До заходів, які сприятимуть підвищенню зайнятості сільського населення, можна віднести механізацію та автоматизацію виробничих процесів, паспортизацію робочих місць, дотримання регламентованої тривалості робочого дня, впровадження прогресивних систем оплати праці. З метою стимулювання розвитку підприємництва в аграрній сфері економіки країни необхідно створити в ній сприятливе правове середовище, оптимізувати системи оподаткування та кредитування, удосконалити інформаційне й науково-освітнє забезпечення.
З метою збільшення зайнятості сільського населення в особистих селянських господарствах, доцільно створювати відповідну обслуговуючу інфраструктуру (насамперед — на кооперативних засадах), а також розвивати її взаємозв'язки із сільськогосподарськими та переробними підприємствами. У першу чергу необхідно розробити і впровадити ефективні системи організації заготівель і збуту виробленої населенням сільськогосподарської продукції, попіклуватися про забезпечення селян відповідними матеріально-технічними ресурсами, впроваджувати у присадибному землеробстві й тваринництві нові прогресивні технології вирощування сільськогосподарських культур і утримання худоби та птиці. Зайнятому в особистих селянських господарствах населенню доцільно надавати відповідні консультації з питань найефективнішого використання землі та майна, формування громадських пасовищ, юридичних прав та обов'язків кожного з них щодо використання наявних ресурсів, трудової діяльності, оподаткування, фінансування.
Підвищенню зайнятості молоді в сільському господарстві сприяють і такі заходи, як надання їй можливості для проходження альтернативної служби в аграрних підприємствах, установах і організаціях, розташованих у сільській місцевості; державна підтримка розвитку молодіжного фермерства та несільськогосподарського підприємництва безпосередньо в сільській місцевості (з виділенням у певних випадках відповідних земельних ділянок і кредитних коштів на пільгових умовах); надання сільській молоді пільгових кредитів для придбання товарів тривалого користування та будівництва житла; створення в регіонах спеціальних навчально-методичних курсів з підготовки сільської молоді для сфери малого бізнесу; забезпечення молодим спеціалістам належного рівня заробітної плати і медичного обслуговування (як їх самих, так і дітей) тощо.
Зменшенню безробіття на селі певною мірою сприяло б і укладення угод у соціально-трудовій сфері з Німеччиною, Данією, Австрією, Бельгією, Грецією, де розвинено фермерство, і українським селянам є куди прикласти свою працю. Вигідні контракти за трудовими квотами можуть бути укладені з Великобританією, Францією, Швейцарією, Італією, Норвегією, Туреччиною, де працівники України зможуть підвищити свій професійний рівень, навчитися суміжній професії або одержати нову спеціальність. Українські селяни могли б ефективно працювати й у країнах Балтії, в Росії, Білорусі, які мають розвинене аграрне виробництво.
Питання, пов'язані із підготовкою селян до виїзду за кордон та їхнім працевлаштуванням, можуть вирішувати недержавні посередницькі організації, які функціонують на основі ліцензування їхньої діяльності, під контролем державних органів з праці (що відповідає вимогам міжнародних конвенцій). Ураховуючи вказане, Міністерство соціального захисту та праці України має проводити відповідні переговори з державами, в які можливі найбільші залучення робочої сили.
Важливим регулятором балансування попиту і пропозиції робочої сили є розвиток системи професійної освіти і перепідготовки осіб, вивільнених у процесі структурної перебудови підприємств. Існуючі на ринку праці системи підготовки кадрів повинні відповідати наступним вимогам: ураховувати реальні потреби економіки (при визначенні структури працівників, які навчаються); мати високу гнучкість (яка дає змогу забезпечувати оперативні зміни в процесі навчання відповідно до потреб економіки даного регіону); мати адекватне фінансування (з боку як держави, так і підприємств).
До числа заходів, що підвищують гнучкість і ефективність системи профосвіти, насамперед належать: розробка та втілення державних програм і стандартів навчання; створення держсистем тестування й сертифікації навчання кадрів; фінансування приватних інститутів профосвіти та їх атестування державними органами; переведення державних профосвітніх структур на часткове і повне самофінансування, а також їх приватизація; фінансування підготовки та перепідготовки кадрів на основі конкурсу, в якому беруть участь не тільки державні, а й приватні навчальні заклади.
З методів держрегулювання профосвіти ефективним є також застосування знижених податкових ставок на прибуток підприємств, які вкладають кошти у підготовку кадрів. До активних заходів регулювання ринку праці належить стимулювання розвитку дрібного та середнього підприємництва. На увагу заслуговує досвід Чехії, Словаччини, Угорщини та Польщі, де особам, які бажають розпочати власну справу у вказаному напрямку, надається відповідна інформаційно-консультативна, технічна, фінансова і кредитна допомога.
Головними завданнями державного регулювання ринку праці є максимальне зниження рівня безробіття та підтримання оптимального співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили. Однак необхідно зазначити, що держрегулювання ринку праці не повинно призводити до неефективного функціонування підприємницьких структур. Воно покликано бути мінімально необхідним. Що ж стосується професіональних спілок, які є другим суб'єктом регулювання ринку праці, то їхня основна функція — поліпшення умов зайнятості та підвищення заробітків своїх членів. Держава має сприяти створенню нових робочих місць, для чого застосовуються кошти Фонду загальнообов'язкового соціального страхування України на випадок безробіття.
Таким чином, проведений вище аналіз свідчить, що чисельність незайнятого населення та тривалість пошуку ним роботи останніми роками поступово скорочуються, тобто стан справ поліпшується, але все ж залишається гіршим, ніж у 1995 році. Рівень безробіття сільського населення є вищим, ніж міського.
Ураховуючи значення, яке у зниженні безробіття мають служби зайнятості населення та деякі інші складові ринку праці, необхідно впроваджувати в практику досвід (як вітчизняний, так і зарубіжний), а також інші рекомендації, висвітлені нами, Комплексне застосування на практиці запропонованих заходів сприятиме поліпшенню розвитку ринку праці та зниженню рівня безробіття населення.
4)) Сутність заробітної плати. Капіталіст з погляду юридичної власності купує робочу силу (складовою частиною якої є ринок праці), а на поверхні економічних явищ створюється видимість продажу праці. Це зумовлено тим, що робітник отримує заробітну плату після завершення процесу праці, що величина заробітної плати змінюється залежно від тривалості робочого дня, а індивідуальні відмінності в заробітній платі зумовлені неоднаковою інтенсивністю праці робітників тощо.
Купівля-продаж робочої сили об'єктивно постає у формі купівлі-продажу праці, тому вартість (а також і ціна) робочої сили перетворюється на заробітну плату, тобто набуває перетвореної форми. Перетворена форма, оскільки заробітна плата приховує купівлю-продаж робочої сили і стирає межі між необхідною і додатковою працею, приховує наявність експлуатації. Вартість робочої сили, виражена в грошах, набуває форми ціни робочої сили.
Заробітна плата — грошове вираження вартості й ціни товару робоча сила та частково результативності функціонування робочої сили.
Речовим, матеріальним змістом заробітної плати є кількість життєвих благ, необхідних для відтворення робочої сили найманого робітника і членів його сім'ї. Це життєвий фонд робітника, який за товарного виробництва має і вартісне, і грошове вираження.
Оскільки робоча сила — це товар, то її ціна, як і всіх інших товарів, також регулюється співвідношенням між попитом і пропозицією (відповідними законами). Із зниженням попиту або збільшенням пропозиції ціна робочої сили, тобто заробітна плата, зменшуватиметься, і навпаки. На розмір заробітної плати впливає дія законів зростання продуктивності праці й підвищення потреб населення, співвідношення сил між робітниками і капіталістами, протести працівників, демографічні чинники (частка економічно активного населення, трудових ресурсів, рівень народжуваності тощо), стан економічної кон'юнктури, економічна активність працездатного населення, зокрема ступінь участі жінок у пошуках роботи, якість національного законодавства про працю тощо. З урахуванням сказаного однобічними є твердження представників неокласичного напряму про те, що заробітна плата визначається лише коливанням попиту і пропозиції на ринку праці; представників кейнсіанського напряму, що регулятором ринку праці є лише держава (через проведення податкової політики тощо) або обсяги самого виробництва; представників інституціоналізму, що цей ринок визначається особливостями змін окремих галузей, професій, демографічними чинниками.
Одним із факторів зростання вартості робочої сили є підвищення загальноосвітнього та кваліфікаційного рівнів працівників. Зарубіжний досвід засвідчує необхідність визнання значення й престижності праці інженерів, керівників, людей творчої праці. У 2000 р. у США особи без вищої освіти отримували за рік в середньому 18,8 тис. дол., бакалаври — 51,2 тис, магістри — 60,4, професори — 113 тис. дол. (середня зарплата становила 36,3 тис. дол.).
Заробітна плата виконує такі основні функції:
— відтворювальну функцію (забезпечення розширеного відтворення якісної робочої сили найманого працівника та членів його сім'ї);
— стимулюючу функцію (заробітна плата, її форми та системи повинні стимулювати високоефективну працю);
— розподільчу функцію (стимулювання припливу робочої сили в одні галузі та її відпливу з інших);
— соціальну функцію (сприяє досягненню певної соціальної справедливості).
У цих функціях сутність заробітної плати розкривається комплексно. За сприятливих соціально-економічних умов заробітна плата може забезпечити лише відтворення товару робоча сила нормальної якості, а не належний рівень розвитку особистості.
Форми і системи заробітної плати. Заробітна плата існує у двох основних формах: почасовій і відрядній.
Почасова заробітна плата — оплата вартості та ціни робочої сили за її функціонування впродовж певного робочого часу.
Для визначення рівня оплати робочої сили визначають погодинну ставку заробітної плати, яка має назву «ціна праці».
Ціна робочої сили = (денна вартість) / (середня тривалість робочого дня) .
Погодинна оплата праці як різновид почасової використовується для подовження тривалості робочого дня. Під час економічної кризи підприємці скорочують робочий час з одночасним зниженням погодинної заробітної плати нижче від вартості робочої сили.
Відрядна (поштучна) заробітна плата — оплата вартості й ціни товару робоча сила залежно від розмірів виробітку за одиницю часу.
Вона є перетвореною формою погодинної заробітної плати. Витрати робочої сили за цієї форми заробітної плати вимірюються кількістю та якістю виробленої продукції. Відрядна заробітна плата використовується для підвищення інтенсивності праці, скорочення витрат на нагляд за робітниками, посилення конкуренції серед робітників. Першою найраціональнішою формою відрядної заробітної плати, що базується на хронометруванні робочого дня і встановленні норм виробітку для фізично найсильніших, найвитриваліших і найкваліфікованіших робітників, була система Тейлора (початок XX ст., США).
Почасова заробітна плата переважала на перших етапах розвитку капіталізму. Відтак її змінила відрядна. Нині панівною формою знову стала почасова заробітна плата (у США до 80% робітників одержують заробітну плату залежно від кількості відпрацьованого часу). Це зумовлено широким впровадженням у виробництво конвеєрів, напівавтоматів і автоматів з примусовим ритмом роботи, де інтенсивність праці задається швидкістю руху конвеєра.
У сучасній економічній системі використовують такі системи заробітної плати: тарифну, преміальну, колективну. Їх вибір залежить від трьох основних чинників:
— ступеня контролю робітником кількості й якості виробленої продукції;
— ретельності, з якою продукція може бути врахована;
— рівня витрат, пов'язаних із впровадженням певної системи оплати.
Тарифна система заробітної плати залежить від безперебійної роботи устаткування, складності праці, вираженої відповідним тарифним розрядом і ставкою. Наприклад, в автомобільній промисловості США передбачено від 14 до 18 розрядів. Тарифні системи оплати і посадові оклади службовців та інженерно-технічних працівників розробляють на основі оцінки різних трудових характеристик. Найширше при цьому використовують систему аналітичної оцінки, за якої тарифні ставки встановлюються залежно від відносної складності виконуваних робіт за такими групами чинників: кваліфікація виконавця (освіта, досвід роботи, професійна підготовка), розумові та фізичні зусилля, відповідальність за матеріали, устаткування тощо, інші умови праці (тяжкі, непривабливі та ін.). Тарифні ставки використовують, щоб стимулювати працівників до підвищення якості продукції, оволодіння суміжними професіями та ін.
Для ретельного вивчення якості робочої сили застосовують систему оцінювання заслуг, згідно з якою для кожного чинника, що оцінюється (якість праці, продуктивність, виробіток, професійні знання, здатність пристосовуватися до цінностей фірми або компанії, надійність, ставлення до роботи тощо), складають шкалу оцінок робітників у балах. До оцінки заслуг вносять такі показники: відданість фірмі, готовність до співробітництва, що прирівнюються до чинника кваліфікації. Процес праці характеризується при цьому виснажливим ритмом руху автоматизованого конвеєра.
Для оцінки корисного ефекту праці адміністративно-управлінського та інженерно-технічного персоналу застосовують метод досягнення поставлених цілей. Його основними етапами є встановлення переліку головних обов'язків (функцій) працівника і термін визначення сфери його відповідальності щодо кожної функції та одиниці виміру такої відповідальності, а також встановлення індивідуальних параметрів їх виконання порівняно з розрахунковими.