book_ukr

із Київської академії. Коли за наказом царя в Петербурзі була заснована Медико-хірургічна академія, і для неї не вистачило власних студентів, то їх набрали з Києво-Могилянської академії. Сибірський літописець пише, що митрополит Тобольський Філофей Лещинський "славні й розкішні комедії ставив", оскільки був охочий до театральних вистав, зокрема комедійних. Вихованець Київської академії священик Ілля Турчиновський у місті Шклові ставив інтермедії. По суті, не було жодного напряму російської культури, в якому б не працювали діячі – вихідці із України.

Удругій половині XVIII ст. Лівобережна й Слобідська Україна відзначалися освіченістю. У гетьманській Україні на високий рівень була поставлена початкова освіта. Майже кожне село мало власну школу. Сільська громада сама запрошувала вчителів, утримувала їх, давала приміщення під школу. Для дітей старшини й чиновництва створювалися спеціальні закриті навчальні заклади – пансіони, інтернати тощо. Важливу роль у розвитку освіти в Україні відігравали колегіуми, які працювали у Харкові, Чернігові, Переяславі. Зразком для інших шкіл України залишалася Київська колегія, якій ще за наказом Петра І було надано статус академії. До середини XVIII ст. вона була єдиним вищим навчальним закладом Російської імперії. Тут навчалося, крім українців багато вихідців із центральних районів Росії, а також студенти із слов'янських країн – Болгарії, Сербії, Чорногорії. Було чимало проектів заснування в Україні університетів. Гетьман Кирило Розумовський намагався відкрити університет у Батурині. Граф Петро Румянцев планував заснувати університети в Києві та Чернігові. Однак імперський уряд не дозволяв цього робити. Молодь, яка прагнула здобути вищу освіту, почала виїжджати навчатися до Москви

йПетербурга, а також до університетів Німеччини, Італії, Франції.

УХVІІІ ст. Україна залишалася одним із провідних центрів книгодрукування. Найважливішими видавничими центрами були КиєвоПечерська лавра, Чернігівський і Почаївський монастирі. Протягом XVIII ст. чимало нових друкарень створено на Лівобережжі й Півдні України. Але, як і раніше, книги коштували надзвичайно дорого. За них віддавали великі суми грошей і зберігали як найцінніші речі. Важливою подією у видавничій справі стало впровадження "гражданського" шрифту, що збільшило кількість світських видань. Перша

друкарня, що випускала книжки цим шрифтом, з'явилася 1764 р. в Єлисаветграді, а згодом у Катеринославі, Харкові та інших містах. Кирилиця тепер вживалася тільки для церковних видань, а "гражданка" – для світських книжок. До Російської імперії завозилася велика кількість літератури, виданої в Україні: шкільні підручники, церковні книги, наукові праці тощо.

151

Визначну роль у розвитку культури XVIII ст. відіграла творчість видатну мислителя і просвітителя, мандрівного філософа Григорія Сковороди (1722–1794). Народився він на Полтавщині, у сім'ї козака. По закінченні в 1734 р. полкової школи вступив до Києво-Могилян- ської академії, де навчався з перервами до 1754 р. У 1741–1744 рр. служив у придворній хоровій капелі імператриці Єлизавети. У 1745 р. повернувся до Києва. Протягом 1745–1750 рр. перебував за кордоном, служив при царській місії в Угорщині. Побував в Угорщині, Австрії, Словаччині, можливо, Польщі, Німеччині, Італії. З 1751 р. викладав поетику в Переяславському колегіумі. У 1754–1759 рр. працював домашнім учителем на Переяславщині. Тут почав українською та латинською мовами писати вірші, які стали основою його поетичної збірки "Сад божественних песней". Протягом 1759–1764 рр. викладав поетику, риторику та грецьку мову в Харківському колегіумі, проте змушений був залишити роботу через непорозуміння з начальством. Останні 25 років життя мандрував Україною і писав твори, проповідуючи власну філософію. Незадовго до смерті склав список своїх праць (18 оригінальних і 7 перекладених, 4 з яких досі не знайдено). За життя твори Сковороди не видавалися. Перші публікації з'явилися до 100-річчя від дня його смерті. Помер Григорій Сковорода 9 листопада 1794 р. на Харківщині. Перед смертю заповів зробити на надгробку напис: "Світ ловив мене, але не впіймав". Власним життям Сковорода стверджував високі моральні принципи: волелюбність, гідність, щирість, прагнення до мудрості, надійність, любов до ближнього. Його філософським девізом було: "Пізнай самого себе". Метою життя він визнавав щастя людини. Байки, притчі, різноманітні поезії, в яких викривалися несправедливість, неробство, марнотратство панів, їхня жорстокість щодо простих людей, хабарництво, були дуже популярні й швидко розходилися по Україні. "Мой жребій з голяками", – так Г. Сковорода визначав зміст свого життя.

Ширилися в Україні природничі й математичні знання. Підручники

зматематики, складені видатними українськими педагогами Київської академії Феофаном Прокоповичем та І. Фальковським, стали справжнім досягненням вітчизняної науки. У XVIII ст. в Україні з'являються медичні установи. 1754 р. українець Іван Полетика одним із перших здобув звання професора Медичної академії в німецькому місті Кілі. Вагомий внесок у боротьбу з епідеміями холери, чуми, у військову медицину зробили українські лікарі. Методи боротьби

зепідемією чуми, які винайшов лікар Данило Самойлович, дістали схвалення російської та багатьох зарубіжних академій.

XVIII століття справедливо вважається періодом розквіту української літератури. Велику популярність у кількох поколіннях українців мала "Історія Русів" невідомого автора, який зосередив увагу на історії

152

української державності від Київської Русі до Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, обстоював ідею самостійності українського народу. Дуже популярними були видання, авторами яких стали мандрівники та паломники. Серед паломницької літератури виділяється твір "Подорож" Василя Григоровича-Барського, який описав свої враження від мандрівки країнами Європи та Близького Сходу. Великий інтерес викликав твір перекладача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича "Розмова Великоросії з Малоросією". Сюжет твору дуже оригінальний: протягом віршованого діалогу Росії та України остання доводить своє право на суверенність. Схожою за формою була "Ода на рабство" Василя Капніста, який гостро виступив проти закріпачення селян України (1783).

Значний вплив і широке визнання мали історичні пісні, думи, балади. Найбільше з них було присвячено улюбленим народним героям: Богданові Хмельницькому, Іванові Богуну, Семенові Палію, Олексі Довбушу, Максимові Залізняку, Іванові Ґонті, Морозенку.

З давніх часів Україна славилася театральним мистецтвом. Особливого розвитку в цей час набуває шкільна драма, її центрами стають Київська академія, Харківський і Чернігівський колегіуми. Студенти академії мандрували містами й селами України, ставили спектаклі, освічували народ. На ярмарках і базарах актори влаштовували балаган – тимчасовий імпровізований театр, який відвідувало багато людей. У XVIII ст. виник кріпосний театр, в якому пани збирали найталановитіших акторів із селян-кріпаків. Справжньою подією театрального життя України було відкриття 1789 р. в Харкові першого постійного театру.

Далеко за межами України була відома творчість випускників Київської академії композиторів Максима Березовського (1745–1777) та Артемія Веделя (1767–1808). Твори Березовського "Вірую" і Веделя "На ріках Вавилонських" були надзвичайно популярні. Доля цих двох талановитих українських композиторів склалася трагічно. Інтриги царедворців довели до самогубства Максима Березовського. За антидержавну діяльність був засуджений і помер у в'язниці Артем Ведель.

Велику музичну спадщину залишив композитор, хоровий диригент Дмитро Бортнянський (1751–1825). Він написав 45 концертів та інших музичних творів. Його опери "Креонт" (1777), "Алкід" (1778), "Квінт Фабій" (1779) поставлені на італійській сцені. Він є автором понад 100 творів хорової церковної музики. Його музикою захоплювалися Берліоз і Бетховен. Творчість Бортнянського належить до вершин світової музичної культури.

Як і раніше, Україною мандрували кобзарі, бандуристи, лірники, пісні яких були зрозумілі й популярні серед простих людей. Справжнім музичним центром України був Глухів, резиденція гетьмана

153

Кирила Розумовського, який мав власний театр, а його син Олексій Розумовський, дипломат у Відні, зібрав велику колекцію нот, які нині зберігаються в Музичному відділі Національної бібліотеки України НАН України імені В.І. Вернадського. У Глухові виконувалась італійська музика та ставились італійські опери. Поширеним явищем стали "кріпацькі капели", які існували при панських маєтках.

У XVIII ст. в українській архітектурі поширюється стиль бароко, що вирізняється пишністю, багатством оздоблення: ліпленням, різьбленням, позолотою тощо. У містах і маєтках зводяться величні архітектурні споруди. У 1747–1753 рр. за наказом імператриці Єлизавети за проектом архітектора Бартоломео Растреллі в Києві було побудовано одну з найяскравіших пам'яток тієї епохи – Андріївську церкву, а в 1752–1755 рр. – царський палац (Маріїнський). У 1731–1745 рр. під керівництвом Йоганна Шеделя, який раніше працював у Петербурзі та Москві, збудовано 93-метрову дзвіницю Печерської лаври. Учнем Шеделя був Іван Григорович-Барський (1713–1791), автор численних київських споруд. В Україні він працював у Межигір'ї, Козельці, Золотоноші, де також залишились чудові будівлі. Відомим будівничим цієї доби був кріпак Києво-Печерської лаври Степан Ковнір (1695–1786). За його проектом побудовано Ковнірівський корпус

уЛаврі, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах, Кловський палац

уКиєві тощо. Протягом XVIII ст. було споруджено багато розкішних палаців російських вельмож і старшини по всій Україні.

Розвивався у ХVІІІ ст. й український живопис. Одним із найвідоміших художників того часу був Дмитро Левицький (1735–1822). Вихованцем Д. Левицького був Василь Боровиковський. Йому, видатному українському живописцю, академіку, належало близько 160 портретів, серед них – портрети Лопухіної, Капніста й ін.

Поряд із творами професійних митців набувають широкого розповсюдження такі види декоративно-ужиткового мистецтва, як художнє ткацтво, вишивка, кераміка, художнє різьблення, килимарство, народний розпис тощо. Найпоширенішим видом народного мистецтва була вишивка, характерними ознаками якої є чітка композиція, різноманітна техніка виконання (хрестик, гладь, мережка), регіональні особливості орнаментального оздоблення. Так, у вишивках Буковини й Галичини переважав геометричний орнамент, а в київських, полтавських і чернігівських вишивках – рослинні узори.

Українські культурні надбання XVIII ст. є вагомим внеском у скарбницю європейської культури.

154

Контрольні запитання

1.Назвіть причини трьох поділів Польщі.

2.Які етапи наступу царату на автономію України й запровадження кріпацтва ви знаєте?

3.Розкрийте політику останнього гетьмана Кирила Розумовського?

4.Назвіть причини й наслідки ліквідації Запорозької Січі.

5.Як вплинули російсько-турецькі війни другої половини XVIII ст. на долю українського народу?

155

Лекція 10

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

План лекції

1.Поділи Речі Посполитої та входження українських земель до Російської й Австрійської імперій.

2.Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин наприкінці ХVІІ – у першій половини ХІХ ст.

3. Занепад кріпосницьких і зародження ринкових відносин в Україні. Антикріпосницька боротьба наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.

4.Суспільно-політичний рух у Наддніпрянській Україні наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.

1. ПОДІЛИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ТА ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

ДО РОСІЙСЬКОЇ Й АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

У другій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала нелегкі часи. Хвалені "золоті вольності", якими користувалася польська шляхта, майже цілковита анархія, що унеможливлювала управління державою та зумовлювала послаблення центрального уряду підривали авторитет Польщі на міжнародній арені. "Не на користь вийшли полякам їх величезні придбання в землях українських і литовських, і здобуване та заходи коло затримання сих земель знесилили саму Польщу, – зазначав М.С. Грушевський, – вона ослабла і стала здобичею сусідніх сильнійших, міцніше організованих держав".

Такими на той час були агресивно налаштовані Австрія, Росія та Прусія, які скористалися скрутним становищем Польщі. Перший поділ Речі Посполитої між цими великими державами відбувся 1772 р. Польські власті, не маючи змоги чинити їм опір, змушені були погодитися на те, щоб Росія захопила частину прикордонних білоруський

156

земель, Пруссія – територію біля Балтійського моря, Австрія – Галичину, а трохи пізніше, у 1775 р. – Буковину. Із ХVІІ ст. під владою Австрії у складі Угорського королівства перебувало Закарпаття.

Другий поділ Речі Посполитої стався в 1793 р. внаслідок чого до Росії відійшли Київщина, Брацлавщина, Поділля, Східна Волинь і частина Білорусії. Після третього поділу Речі Посполитої 1795 р., коли вона вже перестала існувати, до Росії відійшла й Західна Волинь. На возз'єднаній у такий спосіб території Правобережної України 1796 р. було утворено Подільську й Волинську губернії. Наприкінці ХVІІІ ст. Україна знову опинилася під владою двох могутніх імперій: левова частина її земель належала російським царям, а решта – австрійським цісарям. В історії нашої держави розпочалась нова доба, яка тривала протягом майже 150 років, до початку ХХ ст.

2.НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА

ВСИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НАПРИКІНЦІ ХVІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Частина України, перебуваючи у складі Російської імперії, була втягнена в активну зовнішню політику, яку провадила Росія в цей період. Наприкінці XVII ст. (1687, 1689) через українські землі проходили учасники спустошливих Кримських походів, які поклали початок наступові Росії проти Кримського ханства. Царизм прагнув здобути вихід до Чорного моря й ліквідувати панування Османської імперії на Північному Причорномор'ї. У 90-х рр. XVII ст. українські козацькі полки брали участь у Азово-Дніпровських походах проти Туреччини, гарантуючи безпеку південних кордонів Російської держави.

Протягом XVIII ст. Україна стала учасником з'ясування відносин між Росією та Швецією. Північна війна між ними тривала понад двадцять років (1700–1721). Події цієї війни відбувалися й на території українських земель, що перебували у складі Речі Посполитої, і на тих, що входили до складу Російської імперії. Росія закріпилася на узбережжі Балтійського моря, зміцнила своє міжнародне становище завдяки жорстокій експлуатації царизмом економіки, величезних людських ресурсів, остаточному позбавленню України прав автономії, здобутих у роки національно-визвольної війни (1648–1654).

У російсько-турецьких війнах XVIII ст. Росія активно використовувала Україну, намагаючись вийти до Чорного та Азовського морів. Українські землі, які безпосередньо прилягали до театру воєнних дій, стали плацдармом зосередження російських військ. Селяни мали готувати для них провіант, виконувати земляні роботи, постачати

157

транспортними засобами, поповнювати лави діючої армії, нести сторожову службу. Так тривало з 1710 по 1791 р., коли Північне Причорномор'я та Приазов'я були звільнені від турецько-татарського панування. Після перемоги Крим увійшов до складу Російської імперії.

На початку ХІХ ст. Росія знову вела війну з Туреччиною. Як і в попередніх війнах, Україна була найближчим тилом російської армії. Українське селянство змушене було постачати для неї велику кількість транспортних засобів, фураж для кінноти, провіант для солдатів. Апробованою формою поповнення російського війська був набір українців у земське ополчення, який проводили в Київській, Чернігівській, Полтавській, Харківській, Херсонській і Катеринославській губерніях.

У складі російських військ, які з 1806 р. вели військові операції під проводом М. Кутузова й розгромили на Дунаї основні сили Туреччини, були українські ополченці та козаки. Унаслідок перемоги на Дунаї в 1812 р. було підписано Бухарестський мирний договір, за яким до Російської імперії відійшла частина Молдови – Бессарабія.

Перемога над Туреччиною мала для Росії велике значення. Вона забезпечувала їй надійний тил на півдні й вивільнила Дунайську армію напередодні війни з Наполеоном, яка розгорнулась 1812 р.

Вторгнення наполеонівських військ у Росію пробудило в українського населення патріотичні почуття, У багатьох населених пунктах України молодь прагнула потрапити в діючу армію, щоб боронити свою землю. Населення підтримало розпорядження уряду про формування добровільних козацьких полків, сподіваючись після перемоги над ворогом дістати полегшення в житті, а можливо, і відновлення козацьких прав. Козацькі полки нараховували у своїх лавах понад 26 тис. осіб, а земське ополчення – понад 40 тис. ратників.

У складі регулярної російської армії діяли військові з'єднання з України: перший і другий Бузькі козацькі полки, Ізюмський, Маріупольський та Сумський гусарські полки, Київський і Чернігівський драгунські полки. Українські солдати мужньо билися з ворогом поблизу містечок Мир і Красне, під Смоленськом, а в серпні відзначилися під Бородіно.

Плани Наполеона щодо України не справдилися. Йому не вдалося підняти українців на партизанську війну проти Росії. Наштовхнувшись на опір народного ополчення, його військам не вдалося захопити Київ, прорватися в глиб України й захопити великі запаси продовольства, фуражу, військового спорядження. Під час контрнаступу в діючій армії Росії перебувало понад 20 тис. українських козаків.

Важливу допомогу російським військам надавали українські партизанські загони. Серед їхніх ватажків організаційним талантом, мужністю та відвагою відзначився уродженець Чернігівської губернії Єрмолай Четвертак. Його формування діяло на території Смоленщини

158

і знищувало ворожі обози та фуражирів. Зібравши 3 тис. ратників, озброєних сокирами, рогатинами й мисливськими рушницями, Четвертак звільнив від французів Гжатський повіт та інші місцевості й утримував їх до підходу регулярних частин. Рядовий Єлисаветградського гусарського полку Федір Потапов після втечі з полону організував під Полоцьком загін месників з місцевих селян і колишніх полонених.

Проте сподівання українського населення на поліпшення свого життя після війни не справдилися. Царський уряд не збирався відновлювати автономію України, повертати селянам волю та землі, забрані в них у попередні роки.

3.ЗАНЕПАД КРІПОСНИЦЬКИХ

ІЗАРОДЖЕННЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ. АНТИКРІПОСНИЦЬКА БОРОТЬБА

НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

Незважаючи на те що переважна більшість земель перебувала

увласності дворянства, а селяни – у кріпосницькій залежності від поміщиків і держави, в усіх сферах суспільно-економічного життя,

утому числі й сільському господарстві, розвивалися ринкові відносини. Поглиблювався суспільний поділ праці, зростала чисельність міського населення. Протягом 1811–1858 рр. міське населення України зросло у 2,5 рази. Збільшувалася чисельність людей, які були зайняті в обробній промисловості.

Розширювалися посівні площі під технічні культури: коноплю та тютюн у Полтавській і Чернігівській губерніях, льон у Катеринославській і Херсонській, цукровий буряк – на Правобережжі та Лівобережжі. Процеси спеціалізації спостерігалися також у садівництві, городництві, тваринництві. Вони були переконливим виявом пристосування сільського господарства до потреб внутрішнього ринку, який формувався в Росії.

Унезначній частині поміщицьких господарств вдавалося запроваджувати досконаліші знаряддя праці, поширювати кращі сорти культур, використовувати передову технологію обробітку ґрунту. Проте прогресивні зрушення в сільському господарстві гальмувалися кріпосницькою системою господарства. Необхідну кількість сільськогосподарської продукції на внутрішній і зовнішній ринок переважна більшість поміщиків постачала не завдяки продуктивності праці, а за рахунок посилення експлуатації кріпосних селян, використання панщини та різних натуральних повинностей.

159

Протягом першої половини XIX ст. в Україні зростала кількість підприємств, насамперед у цукровій, горілчаній, тютюновій та в інших галузях харчової промисловості й обробки тваринної сировини. Їхніми засновниками були представники різних соціальних прошарків суспільства: поміщики, купці, заможні селяни, міщани. На цих підприємствах, починаючи з 30–40-х р. XIX ст., уже використовували вільнонайману працю, частка якої в цілому в промисловості зросла з 25 % у 1825 р. до 75 % у 1861 р.

Починаючи з 30-х рр. у промисловості стала використовуватися удосконалена техніка. У цукроварнях утвердився паровий спосіб виробництва замість менш продуктивного вогневого. Зростаючі потреби в машинах прискорили розвиток машинобудування. До 1859 р.

вУкраїні працювало вже близько двох десятків механічних заводів, які виробляли устаткування, знаряддя праці переважно сільськогосподарського призначення. У 50-ті рр. потреби в металі задовольняли кілька десятків чавуноливарних і залізоробних підприємств на Чернігівщині, Київщині, Одещині.

Збут і закупівля сільськогосподарської та промислової продукції

вУкраїні здійснювалися через розгалужену мережу торгів, базарів, особливо ярмарків. Серед останніх загальноросійське значення мали три: Харківські, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. – у Полтаві), Введенський (Суми), Масляний (Ромни), Хрестовоздвиженський (Кролевець), Контрактовий (Київ), Онуфрієвський (Бердичів), Георгієвський (Єлисаветград). Зовнішня торгівля в Україні через чорно- морсько-азовські порти здійснювалася в основному товарами сільськогосподарського виробництва.

Розклад кріпосницьких відносин і розвиток у надрах старого ладу елементів капіталізму зумовили зміни в соціальній структурі українського суспільства. У 30–50-ті рр. зросла кількість поміщиків, які заснували у своїх маєтках промислові підприємства, переважно цукроварні та ґуральні. Частина з них зайнялася торгівлею. Саме таким шляхом формувалася торговельно-промислова буржуазія.

Чимало підприємців нового типу походили із селянства. За законом 1801 р. селяни дістали право купувати незаселені землі у приватну власність. З цього року їм дозволялося вести торгівлю із зарубіжними державами, а з 1814 р. – торгувати на ярмарках. Нагромаджені капітали відкривали перед заможними селянами перспективу заснування промислових підприємств. Вони переходили до купецького стану, поривали зі своїм колишнім оточенням. У середині XIX ст. в Україні відомими купцями й підприємцями були брати Яхненки й Симиренки, Терещенко, Харитоненко, Дегтярьови, Федоренки, Шведови та ін.

Збільшувалася кількість малоземельних і безземельних селян. Вони поступово втрачали зв'язок із землеробством, поповнюючи армію промислових та сільськогосподарських робітників. У пошуках заробі-

160