ДОВІДНИК

Гетьманат „Українська держава” – державне утворення, яке з’явилось в результаті німецько-австрійської окупації України з подальшим безкровним переворотом. На чолі нового утворення стояв гетьман П.Скоропадський.

Директорія – опозиційний до політики гетьмана П. Скоропадського уряд, який був створений Українським Національним Союзом в листопаді 1918 р. На чолі Директорії стояв В. Винниченко. В грудні 1918 р. було проголошення відновлення УНР, скасовано все гетьманське законодавство та ухвалені нові законодавчі акти. Голові Директорії доручили виконувати функції глави держави. Але непослідовна внутрішня і невдала зовнішня політика Директорії привели до втрачання підтримки українського населення і зростанню авторитета радянсько-більшовицького впливу. На початку лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) – 18 жовтня 1918 р. українські політичні та церковні діячі Східнної Галичини і Буковини утворили у Львові Українську Національну Раду на чолі з Є. Петрушевичем з метою об’єднання західноукраїнських земель в одне ціле – Українську державу. 13 листопада 1918 р. УН Рада прийняла Закон, яким затвердила державну самостійність ЗУНР зі столицею у Львові. Президентом Республіки було обрано Є. Петрушевича.

Злука УНР і ЗУНР – після переговорів уряду ЗУНР з Директорією 22 січня 1919 р. в Києві було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. Але він через складне воєнне та міжнародне становище, через значні суперечності між урядами не втілився у життя.

Тема „Україна в міжвоєнний період (1921 – 1939 рр.)”

„Воєнний комунізм” – система політичних, економічних, ідеологічних заходів, на яких базувалася діяльність більшовицької партії та радянської влади на території Кераїни з кінця 1918 р. Мета – прискорений перехід до соціалістичного ладу шляхом одержавлення

власності, згортання товарно-грошових відносин, підпорядкування інтересів суспільства державним потребам. З 1920 р. Україна стала своєрідним плацдармом для випробування та подальшого вдосконалення політики „воєнного комунізму”, яка призвела до повного розвалу економіки, стала поштовхом для численних селянських заворушень. З осені 1921 р. більшовицьке керівництво змушене було запровадити нову економічну політику.

Нова економічна політика (Неп) – економічна політика, яка була проголошена на Х з’їзді РКП(б) у березні 1921 р. Передбачала запровадження комплексу заходів, який включав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування виробників; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку. Неп була зумовлена необхідністю налагодити еквівалентний обмін продукцією між містом і селом. З переходом до Непу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста і села. Неп зумовила суттєві зміни і в промисловості. Розпочатий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку вимагали гнучкішої форми управління. Було запроваджено трести, які й стали основними ланками управління державною промисловістю. Застосування непівської моделі господарювання надало імпульсу економіці. Поступово виходило з кризи і сільське господарство, яке за обсягом валової продукції вже у 1927-28 рр. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Незважаючи на реальні позитивні зрушення неп наприкінці 1920-х рр. було згорнуто. Як і кожна перехідна модель вона не могла остаточно стабілізувати економічний розвиток, були і кризові явища, які суттєво дестабілізували політичну ситуацію.

Союз Радянський Соціалістичних Республік – Перший з’їзд Рад 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР (Рос. федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька федерація – Грузія, Вірменія, Азербайджан). Документ складався з 29 пунктів, один з них говорив про те, що кожна республіка має право вийти з СРСР, але механізм виходу не був розроблений. Конституція 1924 р. юридично оформила СРСР і позбавила союзні республіки мати свою внутрішню і зовнішню політику.

Політика українізації – це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським урядом в Україні в 20-ті рр. Вона передбачала задоволення певних національних вимог українського народу. Але як тільки українізація почала сприяти зростанню національної свідомості українців і виходити за рамки дозволені з центру, вона в 30-х рр. Сталіним називається місцевим націоналізмом і поступово згортається.

Індустріалізація – комплекс заходів, вжитих радянською владою у 1920-30-х рр., що мав на меті модернізацію промисловості. У більшовицькій моделі побудови соціалізму в одній країні домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Сталін з оточенням були переконані в тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200-300 тисяч колгоспів.

Колективізація сільського господарства – процес докорінної перебудови аграрного сектора з ініціативи більшовицького керівництва наприкінці 1920-х рр. Передбачав перетворення дрібних індивідуальних господарств на колективні підприємства (колгоспи) для встановлення цілковитого контролю держави за сільськогосподарським виробництвом і використання його ресурсів та потенціалу для модернізації всього господарства.

Сталінський тоталітарний режим - у кінці 1920-х – на поч. 30-х рр. політична система СРСР, зберігаючи зовні усі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну, яку дослідники називають режимом особистої влади Й.Сталіна або станінщиною. Цей режим базувався на системі монополій: монополія більшовиків на владу, монополія на ідеологію та монополія на керівництво економікою. Характерною рисою тоталітарного режиму були масові репресії, які стали захисною реакцією сталінщини, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим не зміг би забезпечити свого існування.

Конституція УРСР 1937 р. – більшовицьке керівництво зробило висновок про те, що в СРСР в середині 30-х рр. відбулася перемога соціалізму і тому виникла необхідність у прийнятті нової Конституції. Після затвердження у 1936 р. нової Конституції у Москві, через рік прийняли нову Конституцію УРСР, яка була як і попередні два закони (1919 р. і 1929 р.) повною копією Конституції СРСР.

Західна Україна у 20-30-ті рр. – українські землі знаходились у складі іноземних держав: Польщі, Румунії і Чехословаччини, які проводили політику колоніального гноблення і знищення українського народу.

Організація українських націоналістів (ОУН) – виникла у 1929 р. на чолі з Є. Коновальцем, який керував нею до 1938 р. Головна мета ОУН – утворення соборної української незалежної держави з багатоукладною економікою. Після вбивства Є. Коновальця виникли два напрямки організації: революційне крило очолив С. Бандера (ОУН-б) і поміркоане крило очолив А. Мельник (ОУН-м).

Тема „Україна в Друга світова війна” (1939 – 1945 рр.). Рух опору.

Пакт „Молотова-Ріббентропа” 1939 р. – назва секретного додаткового протоколу до договору про ненапад між СРСР і Німеччиною, підписаний у Москві між наркомом закордонних справ СРСР В. Молотовим та міністром закордонних справ Німеччини Й. Фон Ріббентропом. Цим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі. Секретний протокол давав можливість Сталіну збільшити територію СРСР до кордонів Російської імперії 1913 р. Німеччина давала згоду на приєднання до Радянського Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусії, Західної Волині та Східної Галичини (приєднаня Західної України, Північної Буковини та Південної Бесарабії до складу УРСР сталося у жовтні-листопаді 1939 р. та серпні 1940 р.). Продовженням Пакту було підписання в вересні 1939 р. „Договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною” та двох секретних протоколів, які закріпляли розподіл Польщі і встановлювали нові кордони між двома державами.

Велика вітчизняна війна (22 червня 1941 р.- 1945 р.) – визвольна війна Радянського Союзу проти фашистської німеччини та її союзників (Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина). Ця війна для СРСР стала визвольною і справедливою.

План „Ост” – передбачав виселення з України мільйони людей і заселення її території німецькими колоністами, перетворення шляхом нещадного терору і максимального насильства українських земель у колоніальну територію. На чолі реалізації цього плану було поставлено рейхкомісара Е. Коха.

Остарбайтери ( від нім. Ostarbeiter – „східні робітники”) – в період фашистської окупації Україна перетворилася на головного постачальника дешевої робочої сили для німецької промисловості й сільського господарства. На початку 1942 р. Е. Кох звелів поліції влаштовувати масові облави, доставляти українську молодь і в товарних вагонах везти на роботу в Третій Рейх. З 2,8 млн. радянських „східних робітників”, що знаходились у Німеччині до кінця війни, 2,2 млн. були вивезені з України.

Колабораціоністи –так називали в народі зрадників, „фашистських прихвостнів”, вони займали тільки нижчі адміністративні посади: сільських старост, містечкових бургомістрів, поліцаїв.

Радянський рух опору – одна з течій антифашистського руху, який складався з партизанського і підпільного руху опору. Прагнув до відновлення статусу України в складі СРСР. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 800 партизанських загонів і з’єднань, 23 підпільних комітета, які організовували диверсії, рейди та розвідувальні операції. Загальна чисельність партизан і підпільників в Україні за роки війни становила за різними джерелами від 500 тис. до 180 – 220 тис чоловік.

Національно-визвольний рух на чолі з ОУН – одна з течій антифашистської руху, який прагнув відродження незалежної української держави. До початку війни ОУН співробітничала з Німеччиною, сподіваючись на її сприяння у відновленні державності. Але спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не знайшла підтримки у Гестапо і всі члени ОУН на чолі з С. Бандерою були заарештовані. У відповідь на це ОУН почала створювати партизанські загони, які у жовтні 1942 р. об’єдналися під назвою Українська Повстанська Армія (УПА) на чолі з Романом Шухевичем. Чисельність УПА за різними даними становила від 30-40 тис. до 100 тис. бійців. ОУН-УПА вела також антирадянську та антипольську боротьбу. Їхніми лозунгами були: „Смерть Гітлеру!”, „Смерть Сталіну!”, „Радянська влада – без більшовиків”.

Визволення України від фашистських загарбників (грудень 1942 – жовтень 1944 рр.) – початок визволенню поклала Сталінградська битва (листопад 1942 р. – лютий 1943 р.), яка стала корінним переломом у війні на користь СРСР. Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (липень-серпень 1943 р.). У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, кульмінацією якої було визволення Києва. 28 жовтня 1944 р. територія України була остаточно визволена від загарбників.

Тема „Післявоєнне відновлення народного господарства й розвиток України в 1945 – 1953 рр. Посилення сталінського тоталітарного режиму.”

Возз’єднання українських земель – за договором між СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. Закарпатська Україна возз’єдналася з Україною у складі СРСР. Уперше майже всі етнічні українські землі об’єдналися в одній державі. Поза межами України залишилися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін у 1944 р. віддав Польщі.

Операція „Вісла” – у ківтні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію по насильницькому виселенню українців (140,6 тис. чол.) з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі з метою асиміляції українців і ліквідації бази діяльності ОУН-УПА.

Організація Об’єднаних Націй (ООН) – 25 квітня 1945 р. на конференції країн антигітлеровської коаліції в Сан-Франциско було прийнято рішення про утворення ООН. Серед країн-засновниць була й Україна. Прийняття України в ООН було результатом визнання її вкладу в розгром фашизму і створювало ілюзію її державності для заспокоєння національно-визвольних сил. Вступ України до ООН мав велике історичне значення – вивів її на світову арену і сприяв включенню у світову політику.

Відбудова господарства – в 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка – ледве досягла 80% довоєнного рівня. Україна знову зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу. А сільське господарство на кінець 1950 р. не досягло довоєнного рівня.

Політика „радянізації” – вона була перервана війною і продовжувалася в Західній Україні, яка за декілька років пройшла шлях Східної України, повторивши всі соціалістичні реформи. Основними напрямками перетворень були: насадження тоталітарного режиму, утвердження комуністичної ідеології, здійснення форсованої і насильницької колективізації, що викликало опір всенародного характеру, який очолили дві сили: греко-католицька церква та ОУН-УПА. У 1946 р. УГКЦ була ліквідована більшовицькою владою. Боротьба з ОУН-УПА тривала до середини 50-х рр. Діяльність УПА почала занепадати після загибелі у 1950 р. її головнокомандувача Р.Шухевича.

Тема „УРСР у роки „хрущовської вдлиги” (1953 – 1964 рр.)”

М. Хрущов – перший секретар ЦК КПРС, поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства, які сприяли в певній мірі лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя, але не торкались основ тоталітарного режиму і були половинчастими і непослідовними.

„Хрущовська відлига” – період з 1953 р. по 1964 р. , коли на чолі Компартії і всього радянського народу стояв М. С. Хрущов, з ім’ям якого були пов’язані важливі зміни в суспільному житті й економіці країни.

Приєднання Криму до УРСР – з ініціативи М. Хрущова та на ознаменування 300-річчя Переяславської Ради, у 1954 р. Верховною Радою СРСР було прийняте рішення передати Кримський півострів зі складу РРФСР до складу УРСР. Таким чином завершився процес формування сучасної території України.

Шістдесятники – нове покоління інтелігенції, яке зародилось на поч. 60-х рр. в період зрушень у національно-духовному життя і яке викривало перекоси і лицемірство офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу, вимагало гарантій вільного розвитку українського народу, його культури й мови.

Десидентський рух – ядром руху були шістдесятники, які не зріклися своїх поглядів і пішли на конфронтацію з владою. Вимагали радикальних змін і стали провідниками національного відродження. Рух переходив встановлені партією рамки лібералізації і на поч. 60-х рр. його стали переслідувати. У 1962-63 рр. „відлига” в національно-культурній сфері припинилася.

Тема „Україна в період загострення кризи радянської системи. Період „застою” (1964 – 1985 рр.)”

Криза радянської системи – період, коли радянська соціально-економічна і політична система практично вичерпала можливості свого розвитку. Темпи економічного зростання неухильно знижувалися, стагнація поступово охоплювала всі сфери суспільного життя. Політична верхівка СРСР у роки правління Л. Брежнєва (1964-1982) характеризувалася крайнім консерватизмом. Її діяльність була спрямована переважно на збереження в незмінному вигляді існуючого режиму. Коли стала очевидною утопічність хрущовської програми побудови комунізму до 1980 р., було оголошено, що СРСР вступив у новий етап – „зрілий”, або „розвинутий” соціалізм. Пізніше цьому періоду дали іншу назву – епоха застою, що означало по суті неухильне сповзання країни, а отже, і всіх з’єднаних однією долею республік, у тяжку соціально-економічну і політичну кризу.

Період реформування (1965 – 1970 рр.) –період нових спроб реформування економіки з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР. Виявився одним з найрезультативніших. Наприклад, виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність у цій галузі – на 28%, національний доход – на 38%. Але економічна реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, мала не комплексний характер, не змінювала структурної та інвестиційної політики, та й партійно-державний апарат не міг і не хотів відмовитися від звичайних методів управління економікою, що привело до придушення господарської ініціативи, позбавлення республік права ледь помітної самостійності в управлінні підприємств на своїй території, насадження централізаторських тенденцій, посилення адміністративно-командних методів управління, повернення в цілому до командно-адміністративної системи, все це позбавило економічну реформу реальних перспектив і мало негативні соціально-економічні та політичні наслідки.

Згортання демократії і політика русифікації – в епоху Брежнєва відбувалася реанімація сталінізму, порушувалися громадянські права і свободи, демократична активність людей вважалася інакомисленням, здійснювалися незаконні репресії. Адміністративно-командна система почала виключати національний фактор із суспільних відносин і вводити тотальну русифікацію. На захист української культури і мови став перший секретар ЦК КПУ П. Шелест (1963 – 1972 рр.) за що був усунутий з посади за звинуваченням у „м’якості” до українського націоналізму. Наступником П. Шелеста став В. Щербицький (1972 – 1989 рр., вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України.

Конституція УРСР 1978 р. – була прийнята після Конституції СРСР 1977 р., які формально узаконили безмежну владу комуністичної партії, оголосивши її „ядром політичної системи суспільства”, що прівело до закритого характеру політичного життя в СРСР і наростанню диктату Коміністичної партії, в якій посилювалась прірва між партійною верхівкою і основною масою партійців.

Дисидентський рух – (від лат. незгодний) виник в Україні в сер. 50-х рр. і був загальноукраїнським явищем. Він ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху. Дисидентський рух складався з трьох течій: 1. Правозахисне або демократичне дисиденство; 2. Релігійне дисиденство; 3. Національно орієнтоване дисиденство. В середині 1970- на початку 1980 рр. дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно – утворилася і діяла Українська Гельсінська Спілка.

Українська Гельсінська Спілка (УГГ) – виникла в Києві у 1976 р., очолив її письменник М. Руденко, до складу увійшли О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші – усього 37 чоловік. УГГ ставила за мету познайомити українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення радянською владою прав людини, національних прав УРСР, добиватися безпосередніх зв’язків України з із закордонними країнами, вільного обміну інформацією й ідеями. До 1980 р. майже ¾ складу УГГ були засуджені на термін від 10 до 15 років.

Тема ” УРСР у роки перебудови (1985 – 1991 рр.)

Перебудова – термін з’явився в середині 80-х рр. ХХ ст. Цій політиці дала почататок частина керівництва КПРС на чолі з Генеральним секретарем ЦК партії М.С. Горбачовим. Вона призвела до значних змін у житті країни й світу. До кінця 80-х – початку 90-х рр. в результаті суперечливості й непослідовності в здійсненні перебудови відбулося загострення кризи у всіх сферах суспільного життя, що завершилось розпадом у серпні-грудні 1991 р. СРСР.

Гласність – в лютому 1986 р. ХХУІІ з’їзд КПРС прийняв нову редакцію Програми партіїї, з якої забрали завдання побудови комунізму і проголосили курс на удосконалення соціалізму. Саме тоді М.С. Горбачов висунув два принципово нові гасла – гласність і широка демократія. Це означало, що реформи вирішено було починати не з економічного базису, а з подітичної надбудови. Основнми досягненями політики галсності стали ліквідація „білих плям” в історії СРСР, поява ідейного плюразізму, розмаїтності думок, падіння „залізної завіси” і можливість діалогу з країнами Заходу та ін.

Багатопартійність – у 1987-89 рр. з’явились тисячі неформальних організацій, що об’єднувалися на основі загальних інтересів. Поступово частина з них політизувалася. В Україні найбільш помітними були такі організації як Український культурологічний клуб, „Товариство Лева”, українознавчий клуб „Спадщина”, студентське об’єднання „Громада”, історико-просвітницьке товариство „Меморіал”, екологічне об’єднання „Зелений світ” та ін.

Українська Гельсинська Спілка (УГС) – правозахисна організація, яка утворилася у 1987 р., в своїй „Декларації принципів” (1988 р.) засвідчили про свою трансформацію в політичну організацію і заявила про необхідність побудови незалежної української держави. К квітні 1989 р. УГС прийняла рішення про самороспуск.

Українська республіканська партія (УРП) – перша в УРСР альтернативна партія, створена у квітні 1989 р. на чолі з відомим дисидентом Л. Лук’яненко.

Українська національна партія (УНП) – створена у 1989 р. у Львові на чолі з колишнім політв’язнем Г. Приходьком.

„Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка” (ТУМ, надалі „Просвіта”) – перша масова організація в УРСР (лютий 1989 р.) не котрольована Компартією. Її лідерами були письменники і журналісти з покоління „шістдесятників”.

Народний Рух України за перебудову (НРУ, Рух) – з 1989 р. суспільно-політична організація, проект програми якої надрукувала газета Спілки письменників УРСР „Літературна Україна від 16 лютого 1989 р. Головою Руху був обраний письменник І. Драч. З 1993 р. ця організація перетворилася у політичну партію на чолі з В. Чорноволом. У наступні роки через внутрішні розбіжності й амбіції його керівників Рух розколовся на дві незалежні партії – Народний рух України і Український народний рух.

Декларація про державний суверенітет – 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет, яка проголосила невід’ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межаї її території. Історичне значення цього документу полягало в тому, що Декларація поклала початок мироному процесу відродження незвлежності України.

„Акт проголошення незалежності України” – історичний документ, який прийняла Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р., який припинив існування УРСР і наголосив на появі незалежної держави – Україна.

Всеукраїнський референдум - відбувся 1 грудня 1991 р. і підтвердив Акт проголошення незалежності України. Тоді ж першим Президентом суверенної України на альтернативній основі був обраний Л.М. Кравчук. До кінця 1992 р. суверенітет України визнали 132 держави.

Співдружність незалежних держав (СНД) – 8 грудня 1991 р. у Мінську президенти України, Росії і Білорусії визнали припинення існування СРСР як суб’єкта міжнародного права і геполітичну реальність. Була підписана угода про створення СНД, до якої можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни.

Тема „Україна в умовах розбудови незалежності, поступ у ХХІ століття”

Вибори нового президента – протистояння Президента Л.М. Кравчука і Верховної ради на фоні загальної кризи і соціального протистояння привели до дострокового припинення їх повноважень і до виборів у червні-липні 1994 р. нового президента, ним став Л.Д. Кучма, якого у жовтні-листопаді 1999 р. було обрано Президентом на другий термін.

Конституція України - 28 червня 1996 р. парламент затвердив Конституцію – основний закон держави, який визнав всі основні засади та напрямки внутрішньої і зовнішньої політики країни, орієнтири реформування суспільства. Конституція стала першоосновою подальшої розбудови України як демократичної, соціальної і правової держави.

Верховна Рада України – вищий законодавчий орган влади (парламент), складається з 450 народних депутатів, що обираються населенням на 4 роки на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Кабінет міністрів України – вищий орган виконавчої влади, Уряд України. До його складу входять прем’єр-міністр, перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-мінстри, міністри. Прем’єр-міністра призначає Президент України за згодою більшої частини від конституційного складу Верховної Ради. Кабінет міеістрів у межіх своєї компетенції видає постанови і розпорядження, що є обов’язковими до виконання.

„Україна без Кучми” – після президентських виборів 1999 р в Україні сталося розмежування партій і політичних сил: одні підтримали президента та його курс, а деякі перейшли в опозицію, яка і організувала акцію проти діючого президента внаслідок невиконання ним предвиборних обіцянок.

Реформаторський уряд - був створений у грудні 1999 р. на чолі з В.А. Ющенком, намітились деякі зміни щодо поліпшення ситуації: було здійснено реструктуризацію боргів, заборонено бартер і взаємозаліки, розроблено і схвалено бездифіцитний бюджет, українська гривня стала однією з високостабільних грошових одиниць, на приватизаційних аукціонах було виставлено найбільш привабливі українські підприємтсва, певні зрушення на краще відбулися і в сільському господарстві та ін. Уряд вперше розпочав реальну боротьбу проти тіньової економіки. Але, щоб не втратити можливості подальшого збагачення, кримінальні олігархічні структури поставили собі за мету повалити уряд В.А. Ющенка, зірвати виконання його програми „Реформи для добробуту”. 26 квітня 2001 р. він був відправлений у відставку. Після цього помітних змін на краще в соціально-політичному і економічному житті України не відбувалося.

Новий уряд – 29 травня 2001 р. Верховна Рада дала згоду на призначення прем’єр-міністром України А. Кінаха, який висунув свої напрямки роботи: реформування податкової системи, підтримка і захист вітчизняних товаровиробників на внутрішньому та зовнішньому ринках, активна структурна промислова й ограрна політика, забезпечення рівних умов для всх суб’єктів гоподарювання, розробка і реалізація стратегії розвитку паливно-енергетичного комплексу, адміністративна реформа та ін. З 21 листопада 2002 р. головою уряду було призначено В.Ф. Януковича.

Соціальні зрушення в українському суспільстві – протягом перехідного періоду українське суспільство зазнало істотних змін, а саме: поглиблєннся соціальної поляризації, „розмиття” середнього класу, зростання бідністі, незареєстровану зайнятість, посилення маргіналізації суспільства.

Духовне життя суспільства – Конституція України затвердила за українською мовою статус державної мови, а іншим мовам надала вільний розвиток. На стадії реформування знаходиться система освіти, відроджується українська наука, відбувається оновлення літератури і мистецтва, активізується релілгійне життя.

Зовнішня політика – відповідно до Статті 18 Конституції зовнішня політика спрямована на забезпечення національних інтересів України, на мирне і взаємовигідне співробітництво з членами світової спільноти. Україна все впевненіше налагоджує всебічні зв’язки з країнами світу, займає гідне місце у світовому співтоваристві.