ДОВІДНИК

Міністерство освіти і науки України

Одеський державний екологічний університет

Короткий довідник термінів і понять з курсу Історія України для першокурсників ОДЕКУ всіх напрямків підготовки

„Затверджено”

методичною радою університету

протокол №

Укладач: Влялько В.А., ст. викладач кафедри українознавства та соціальних наук.

Одеса - 2005

Тема „Українські землі в первісну епоху”

Первісний лад – перша в історії суспільно-економічна формація, яка ймовірно виникла бл. 2 млн.років тому і в окремих районах існувала до Y-1Y тисячоліть до н.е. Первісні люди в українських землях з’явилися приблизно 1 млн. рр. тому. Розселення прадавніх людей на території України відбувалося південно-західним та західним шляхами. Найдавніше поселення знайдено біля с. Королеве в Закарпатті.

Первісний лад характеризується наявністю колективної власності, колективного виробництва та споживання. Існувало в цей період дві форми суспільно-економічних відносин – спочатку первісне людське стадо, а з часом – родова община і плем’я.

У розвитку первісного суспільства виділяють три періоди: кам’яний вік (1 млн. – ІІ тис. до н.е., який в свою чергу поділяється на палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт), бронзовий вік (ІІ тис. – І тис. до н.е.) і ранній залізний вік ( з І тис. до н.е.)

Трипільска культура – стародавні землеробські племена, які проживали на території України в У-ІІ тисячолітті до н.е. і досягли високого рівня розвитку.

Південь України – неосяжний степ, в якому хвилями змінювали один одного кочові племена з кінця ІІ тис. до н.е. і до ХІІІ ст. н.е. Кіммерійці, скіфи, сармати – іраномовні народи; готи – східногерманські племена; гуни, авари, болгари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари – тюркомовні народи. Кочові народи століттями впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення не тільки краю, а й країни.

Антична колонізація Північного Причорномор’я ( YІІ ст. до н.е. – Y ст. н.е.) – заснування вихідцями з Греції міст-держав, серед яких були – Ольвія (гирло Південного Бугу), Тіра (біля гирла Дністра), Феодосія, Херсонес ( сучасний Севастополь), Пантікапей (сучасна Керч) та Боспорське царство, яке виникло ( Y ст. до н.е.- ІY ст. н.е.) внаслідок об’єднання таких грецьких міст-держав як Тірітаки, Мірмекію, Гермонасси, Фантагорії та Пантікапею.

Головні причини грецької колонізації – дефіцит землі і хліба, перенаселенність грецьких міст, воєнно-політичні конфлікти.

Причини занепаду міст-держав: загальна криза рабовласництва, яка почалася з ІІІ ст. н.е. та натиск кочовиків ( від готів в ІІІ ст. н.е. загинула Ольвія; від гунів в ІУ ст. н.е. загинуло Боспорське царство).

В У ст. н.е античні міста-держави припинили своє існування.

Культура античних міст-держав значно вплинула на культурний розвиток сусідніх народів, у тому числі і слов’ян.

Слов’янські племена – розселившись широко по Європі і Азії саме індоєвропейці дали початок багатьом народам, у т.ч. і слов’янам. Як спільність слов’яни сформувались на поч. н.е. Батьківщина слов’ян охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли. Звідси, в ІІ – УІІ ст. н.е., в період Великого переселення народів, слов’яни широко розселились по всіх напрямках. В результаті слов’янський етнос розпався на три гілки: західні слов’яни, південні слов’яни, східні слов’яни.

Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам та лужицьким сербам; південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорам; східні слов’яни – українцям, росіянам, білорусам.

Антский союз – з ІІ ст. н.е. на території України між Дністром і Сіверським Дінцем розселились племена антів, які в ІY ст. н.е. створили державне об’єднання. Антський союз мав характер військової демократії, проіснував до YІІ ст. н.е. і розвалився від удару аварів. Місце антів зайняло нове об’єднання – полянське, ядро якого збігалося з найбільш розвинутими землями антів.

Тема „Походження назв „Русь” і „Україна”.

Русь - союз слов’янських племен Середнього Подніпров’я, одне з племен-народів якого мешкало на річці Росаві і звалося руси.

Прошарок суспільства, а саме верхівка озброєнних загонів (дружин), яка мала назву „Рось” або „Русь”.

Етнонім „Рус” – hrus – якесь населення Північного Причорномор’я.

Роси – в сер. І тис. н.е. одне з сармато-аланських племен Середньої Наддніпрянщини.

Арабський письменник Ал-Хорезм в праці „Книга картин землі” (836-847 рр.) писав, що ріка Данапрос (Дніпро) бере початок з гори Рус.

Україна – назва пов’язана з існуванням в ІУ ст. н.е. великої південної групи східнослов’янських племен – антів. В перекладі з давньоіндійської мови слово anta означає кінець, край.

Існує ще одне пояснення слова україна знову ж давньоіндійського „укхраііна” і означає „земляний пагорб”, рубіж, який охороняється сторожевими курганами. Дійсно особливість нашої землі полягає в валах та курганах, збудованих нашими предками ще в І тис. до н.е.

Назва походить від іменника край, країна. Тоб-то рідний край, рідна земля.

Назва походить від дієслова украяти (відрізати) шматок землі; украяний від цілого, а згодом сам став цілим – окремою країною.

З розпадом Київської Русі на окремі незалежні князівства, слово „Україна” набуло нового значення, а саме - князівства (Переяславська україна, Чернігівська україна, Київська україна). Під час влади в українських землях Литви, вони звалися Литовська україна, під владою Польщі – Польською україною.

З часом загальна назва землі, князівства, краю перетворилася у власну назву держави.

В останній чверті ХІІ ст. в писемних джерелах (Іпатіївський літопис 1187 р.) з’являється назва Україна.

З середини ХУІ ст. назва Україна зустрічається в зарубіжних джерелах, вона зафіксована у європейських географіях 1650, 1666, 1720 та інших років. На європейських картах вона іноді позначається як Козакоріум або Країна козаків.

Найбільше популяризував назву Україна французський інженер-картограф, мандрівник Гійом Левассер де Боплан, який після подорожі по Україні видав книгу „Опис України”, яка побачила світ у Франції у 1650 р. і швидко розійшлася по країнам Європи..

Тема „Виникнення та розвиток Київської Русі” (ІХ – ХІІ ст.)

Полянське об’єднання племен – існувало напередодні утворення Київської Русі, було більш розвинутим і мало традиції державності. Займало територію середнього Подніпров’я і Волині з центром м. Киїів. В подальшому це об’єднання стало ядром формування держави Київська Русь.

Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Київська Русь мала систему васально-ієрархічних відносин: найвище місце займав великий князь, у залежності від нього були „світлі” князі, які володіли володіли князівствами, землями і великими містами. Основними елементами механізму політичної влади в Київській Русі були князь, боярська рада та віче.

Великий князь – головний носій державної влади, гарант функціонування всіх органів управління. В його руках була зосереджена вся повнота законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності він спирався на війцськову підтримку дружини та ідеологічну – церкви.

Віче – народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи завдяки гучному крик, а не голосуванням. Право скликати віче мав князь, митрополит або ж самі жителі міста. З часом ці збори занепали.

Дружина – постійне військо – апарат насильства державної влади князів та бояр.

Бояри – княжі воїни, старші і молодші дружинники, місцева знать утворили клас бояр. Вони одержували від князя землю і тим самим були залежні від нього. Багато бояр проживали у містах, здаючи свою землю селянам, за що боали частину їхньої продукції та продавали іі на ринку. Бояри мали певні привілеї, закон охороняв їхнє життя і честь.

Боярска рада – дорадчий орган, до якого входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства. З нею князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади. І все ж цей орган не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом.

Міська знать – була на щабель нижче від бояр, складалася з великих купців, що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв’язки з боярами і домінували у міській політиці.

„Чернь” – найнища сходинка соціальної драбини міста, ті, хто нічого не мали й намалися на „чорну роботу”.

„Смерди” – селяни, за княжої доби вони мали землю і були вільними. Сплата данини та відбування військовох повинності під час війни було їх основним обов’язком.

„Челядь” – найнижча категорія сільського населення, що втратила своє господарство і працювала на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину.

„Холопи” – населення, що перебувало у повній власності феодала. Челядь і холопи за своєю суттю були рабами – здебільшого це були військовополонені й народжені від рабів.

Вони не мали жодних прав.

Слід зазначити, що в Київській Русі рабства в його класичній формі не було.

Володимир Великий – видатний князь Київської Русі, що очолював її з 980 до 1115 рр. і проявив себе мудрим державним діячем і реформатором.

Хрещення Русі – розпочате князем Аскольдом у 860 р., а з 988 р. князем Володимиром Великим християнство проголошено державною релегією. Це сприяло зімкненню території й зміцненню давньоруської держави з подальшим зростанням рівня її культури та збагачення.

Ярослав Мудрий – часи правління 1019 – 1054 рр. – період найвищого розвитку Київської Русі. При ньому був складений перший звід законів, юридичний збірник „Руська правда”, остаточно затвердилося християнство. Ярослав мудрий піклувався про розвиток освіти в державі. Міжнародне становище держави він закріпив сімейними зв’язками з багатьма європейськими правителями , так звана „політика династичних шлюбів”.

„Руська правда” збірники норм давньоруського права, складені переважно в ХІ – ХІІ ст.; найважливіще джерело для вивчення суспільних відносин, історії і правової системи Київської Русі.

Володимир Мономах (онук Ярослава мудрого)- часи правління 1053 -1125 рр.. останній, хто намагався утримати єдність Київської Русі та її могутність.

Культура Київської Русі – відзначалась високим рівнем розвитку і самобутнім характером, в кінці Х – ХІ ст. досягає свого найвищого розквіту на основі розвитку місцевих традицій та творчого переосмислення і засвоєння кращих досягнень світової культури.

Тема „Київська Русь в період феодальної роздробленності. Галицько-Волинське князівство”.

Феодальна роздробленність - після смерті старшого сина Володимира Мономаха Мстислава (1132 р.) Київська Русь вступила в нову стадію свого розвитку, а саме в період феодальної роздробленності, в результаті якої виникла така політична структура, до якої входило біля півтора десятка відокремлених держав-князівств.

Період феодальної роздробленності мав не тільки політичні, а й етнічні наслідки – почалось формування трьох етнічних спільностей – руської, білоруської та української.

Галицько-Волинське князівство – перша українська держава, утворена Романом Мстиславичем у 1199 р. унаслідок об’єднання Галицької і Волинської земель. Галицько-Волинське князівство на протязі 100 років було опорою української державності. Воно продовжило українські традиції, забезпечило високий рівень економічного та духовно-культурного розвитку українських земель, своєю орієнтацією на Захід відкрило доступ в українські землі західноєвропейським культурам. У 1340 р. Галицько-Волинське князівство припинило своє існування.

Данило Романович Галицький (близько 1201- 1264 рр.) – волинський і галицький князь, король з 1253 р. Син засновника Галицько-Волинської держави Романа Мстиславича. Заснував близько 1237 р. місто Холм, Львів (1256 р.) й інші міста. Переніс столицю держави зі зруйнованого татарами Галича в Холм, де і був похований після смерті в 1264 р.

Тема „Литовсько-польська доба української історії (ХІУ – перша половина ХУІІ ст.) Виникнення козацтва”.

Київський князь Ольгерд – напівукраїнець за походженням, часи його правління 1345 – 1377 рр. Здійснив разом з українськими дружинами у 1363 р. успішний похід проти ординців, розгромив їх основні сили на річці Синя Вода і тим самим поклав початок визволенню українських, білоруських і російських земель від монголо-татарського рабства.

„Старини не рухаємо, новини не вводимо” – принцип правління Великого князівства Литовського в українських землях, коли українці певний час займали рівноправне становище з литовцями.

Магдебурзьке право – середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління й суду з боку великих земельних власників і створювали органи місцевого самоуправління. Українські міста одержували це право від литовських князів, польських королів і українських гетьманів. Першими в Україні „магдебурзьке право” одержали міста Галицько-Волинського князівства (м. Санок у 1339 р., тепер у Польщі). Львів отримав його у 1356 р., Станіслав у 1663 р., Києву це право було надане з 1494 – 1497 рр.

У ХУ-ХУІІ ст. „магдебурзьке право” мало більшість міст України. Указом 1831 р. Микола І скасував „магдебурзьке право” по всій Україні.

Унія – союз, об’єднання держав чи інших суспільних інститутів.

Кревська унія – була підписана у м. Крев (1385 р.) і започаткували об’єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства, стала першим кроком до створення держави Річ Посполита.

Люблінська унія – була підписана у м. Люблін (1569 р.), її мета полягала в з’єднанні Польського королівства та Великого князівства Литовського в єдину державу Річ Посполиту, яка проіснувала до 1795 р. і до складу якої входили українські землі.

Козацтво – військово-промисловий стан, що сформувався на півдні України в ХУ-ХУІ ст., своєрідна організація українського народу, яка відіграла важливу роль у його національно-визвольній боротьбі, відродженні державності та розвитку культури.

Запорізька січ – військо-політична організація українського козацтва, виникла на землях Середнього і Нижнього Подніпров’я в середині ХУІ ст. Назву одержала від способу захисту козацьких поселень від зовнішньої небезпеки – „засіки”, „січі” – невеликі укріплені поселення в плавнях і на островах басейну Дніпра. Перша частина назви вказує на місце розташування укріплення за течією Дніпра – за його порогами. До середини ХУІ ст. історія Запорізької Січі переважно легендарна, тільки приблизно з 1552 р., коли вона розташувалася на о. Мала Хортиця, про неї є достовірні історичні відомості. Причиною виникнення Запорізької Січі як організованого військово-політичного центра була необхідність протидіїї завоюванню вже освоєних козаками земель і постійна турецько-татарська агресія. За своїм характером Запорізька січ була військово-демократичною республікою, вона мала всі ознаки державності, власну територію і військо, яке охороняло її кордони, свій уряд, який виконував законодавчі, виконавчі і судові функції, мала свою символіку (прапор і герб) та скарбницю.

Кошовий отаман – голова військового управління в Запорізькій Січі, що називалося кошем (тобто табором, громадою). Обирався на раді козаків, користувався майже необмеженою владою, але щорічно давав звіт про свої дії та вчинки козацькій раді. Кошовому отаманові безпосередньо підкорялася військова старшина (суддя, осавул, писар і курінні отамани).

Чайка – бойове парусно-гребне судно запорізьких козаків у ХУІ-ХУІІ ст. Корпус чайки робили з липи або верби, обшивали з обох боків дошками і просмолювали. До бортів із зовнішнього боку прив’язували ликом з липи або черешні снопи з очерету для надання чайці більшої стійкості й підвищення плавучості, а також ці снопи зм’якшували удар під час абордажу ворожого судна і захищали корпус чайки від пострілів супротивника. Екіпаж судна складався з 40 – 70 чоловік. Озброєння її складали 4 – 6 гармат. На чайках запорожці плавали по Чорному і Азовському морях, по Дніпру, Дунаю і Бугові. Воюючи з турками і татарами, запорізькі козаки вже з ХУІ ст. здійснювали на чайках регулярні військово-піратські набіги на Кримське ханство й Османську імперію, воюювали з турецькими галерами.

П. Конашевич-Сагайдачний (близько 1570 – 1622 рр.) – гетьман українського реєстрового козацтва, відомий політичний діяч першої половини ХУІІ ст. Авторитет українського козацтва особливо зріс у період його гетьманства (1606 – 1622 рр.). Під керівництвом П. Коношевича-Сагайдачного козацтво перетворилося на окремий стан, а його збройні сили були реорганізовані в регулярну армію – Військо Запорізьке – із строгою дисципліною.

Братства – огранізації, які з ХУІ ст. набули великого суспільно-політичного і національно-культурного значення; братства розгорнули культурно-освітню діяльність: засновували братські школи, друкарні, збирали бібліотеки. Найстарішим і найвідомішим було Львівське братство, засноване близько 1453 р. Наприкінці ХУІ- початку ХУІІ ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Рогатині, Тернополі в інших містах.

У ХУІІ ст. велику роль у національно-культурному житті України відіграло Київське братство, засноване у 1615 р. при Богоявленському монастирі. До числа його членів, крім київських міщан і української шляхти, увійшло також і Запорізьке Військо на чолі з гетьманом П. Коношевичем-Сагайдачним.

Берестейська церковна унія – у 1596 р.(м. Берест) Річ Посполита вирішила об’єднати католицьку і православну релігії, але першість надати католицькій. Внаслідок об’єднання утворилась нова – уніатська церква (греко-католицька), яка за умовами унії зберігала православний обряд, церковнослов’янську літургічну мову тощо, але визнавала догмати католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборонено.

Гетьман – ( головнокомандувач ) – уперше ця посада з’явилась в Польщі в 1539 р., у Великому князівств Литовському – трохи пізніше. Гетьмани займалися організацією постачання війська, розвідкою керували найманими військами тощо. Після утворення в 1572 р. українського реєстрового козацького війська гетьманами почали називати його керівників. Повноваження гетьмана реєстрового козацтва були істотно обмежені урядом Речі Посполитої. Після утворення в ході Національно-Визвольної війни 1648-1654 рр. української держави гетьман став її головою. В його руках була зосереджена майже вся повнота виконавчої, законодавчої і судової влади, він здійснював зв’язки України з іноземними державами, мав значний вплив на церковні справи. Гетьманські укази -= універсали – були обов’язковими для всього населення. Ознаки влади гетьмана були бунчук і булава.

Тема „Українська національно-визвольна війна на чолі з Б. Хмельницьким. Переяслівска рада („Березневі” статті).

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького

(1648-1657 рр.) – (хмельниччина) всенародне національно-визвольне повстання проти політичної влади Речі Посполитої, внаслідок якого була відновлена українська державність – Гетьманщина (1648 – 1782 рр.), територія якої на початковому етапі обмежувалась Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами. Столицями Гетьманщини в різні часи були міста Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів.

Під час цієї війни були підписані Зборівський (1649 р.) та Білоцерківсткий (1651 р.) договори.

Травневі перемоги 1648 р. Б. Хмельницького – козацьке військо і татарська кіннота завдали нищівної поразки польським військам на Жовтих Водах і під Корсунем.

Берестецька битва 1651 р.- битва поблизу м. Берестечка між українською армією та польським військом. У двобою зустрілися дві величезні сили - 300 тис. вояків. У вирішальнйи момент Б.Хмельницького зрадили татари і битва закінчилася поразкою української армії.

Переяславсько-Московський договір - в січні 1654 р. у м. Переяславі гетьманом Б.Хмельницьким була скликана загальна військова рада для вирішення питання про взаємовідносини між Україною та Московською державою. В березні наступного року в Москві було укладено остаточний варіант українсько- російського договору – так звані Березневі статті. Згідно з цим документом Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Вони передбачали надання Україні воєнної допомоги, традиційних прав українського козацтва, порядку обрання старшини та визначали чисельність козацького війська в 60 тис. чоловік.

Разом з тим окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем московської сторони, заборонялися зовнішні відносини з Варшавою та Стамбулом тощо.

В результаті Переяславської ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено по суті військово-політичний союз України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б. Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною з царською гарантією щодо збереження державних прав України.

Тема „ Україна в ІІ половині ХУІІ – І половині ХУІІІ ст”.

Руїна – тридцятирічний період від смерті Б. Хмельницького (1657 р.) до обрання гетьманом І. Мазепи (1687 р.) увійшов в історію України під назвою Руїни. Це був час смути, громадянської війни й безперервних вторгнень на територію України армій сусідніх держав, що призвело врешті-решт до розколу українського суспільства і держави. Затверджуються дві сфери впливу: польська – Правобережна Україна і російська – Лівобережжя. Отже, ні Польща, ні Росія не допомогли українському народові відновити свою незалежну державу.

Андрусівський мир 1667 р. – був підписаний між Річчю Посполитолю і Московською державою за спиною України. За умовами договору припинялася російсько-польська війна 1654-1667 рр. і встановлювалося премир’я терміном на 13,5 років. За Андрусівським миром сталося офіційне оформлення розподілу українських земель між двома державами – Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговим і Стародубом, Смоленськ відходила Московській державі, а Правобережна Україна та Білорусія з вітебськом, Полоцьком і Двінськом залишалася у складі Ресі Посполитої. Запорізька Січ мала перебувати під владою обох держав.

Умови Андрусівського миру викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Він, порушивши умови Переяславської ради 1654 р., закріпив поділ української етнічної території на дві частини – Правобережну й Лівобережну Україну. Цей поділ був остаточно затверджений „Вічним миром” 1686 р. Єдиний народ був розколотий і опинивсяв сферах впливу різних держав.

П. Дорошенко – гетьман Правобережної України (1665-1676 рр.), він очолив боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України. Уклав союз із Кримом і пішов на зближення з Туреччиною. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький договір і відмовитися від Правобережної України. Але сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдилися. З падінням гетьманства П. Дорошенка була ліквідована українська державність на Правобережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на короткий період на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії.

Тема „ Україна напередодні Північної війни. Гетьманування Івана Мазепи (1687 – 1709 рр.)”

Іван Мазепа – гетьман України (1687 – 1709 рр.) у надзвичайно складний для неї час. Українсткі землі землі були розчленованими. Його державна політика спочатку була суто проросійської орієнтації, він вважався другом і найближчим радником молодого Петра І. Козацькі загони під керівництвом І. Мазепи допогли російському цареві зміцнити південно-східні кордони і у 1696 р. завоювали Азов. Але договірні статті між гетьманом і російським урядом („Коломацькі статті” 1687 р.) обмежували автономні права України. Державницький і дипломатичний хист І. Мазепи дозволив йому довгий час забезпечувати внутрішньополітичну та економічну стабільність в Україні, активізувти всебічну господарську діяльність і торгівлю. Одержавши булаву, Мазепа прагнув об’єднати в єдиній державі всі українські землі. Він передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького укладу. Піклувався про формування аристократичної верхівки українського суспільства. Своєю політикою І. Мазепа зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному і культурному розвитку України. Свій авторитет гетьман підніс активною меценатською діяльністю – на його кошти збудовано 12 і рестаровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії. Він опікувався станом науки, освіти, мистецтва, церковних справ. Гетьман І.Мазепа – видатний культурно-просвітницький діяч України.

Після розгрому шведських військ під Полтавою влітку 1709 р. Карл ХІІ і І. Мазепа були змушені відступити в турецькі володіння, де гетьман оселився в пригороді м. Бендери.

21 вересня 1709 р. І. Мазепа пішов з життя і був похований у Святогорському монастирі в м. Галацу (нині Румунія).

Батуринська трагедія – реакція Петра І на укладенний І. Мазепою таємний союз зі шведським королем Карлом ХІІ (1708 р.). Цар наказав оголосити гетьмана „зрадником” і в усіх православних церквах його ім’я піддати анафемі (прокляттю). Почалися політичні репресії проти козацтва. В листопаді 1708 р. московські війська під командуванням О. Меншикова захопили м. Батурин ( резиденція гетьманів Лівобережної України), стратили не тільки козацькі загони, а й все мире населення. Місто було вщент зруйновано. У 1709 р була знищена Запорізька Січ за відданість козацтва ідеям свободт і перехід під прапор І. Мазепи. У 1734 р. з дозволу царської влади Запорізька Січ була відновлена і запорожці отримали російське підданство.

Гетьман П. Орлик - походив з литовсько-чешського роду. Учився в єзуїтській школі, у 1694 р. закінчив Києво-Могилянську колегію, працював писарем в канцелярії Київського митрополита, був старшим військовим канцеляристом потім управителем у справах Генеральної Військової Канцелярії. З 1706 р. генеральний писар , найближчий радник гетьмна І. Мазепи. З 1708 – 1709 рр. разом з гетьманом намагався створити за участю східноєвропейських держав і Швеції антимосковську коаліцію. Поразка шведських військ у Полтавській битві 1709 р. змусила П. Орлика емігрувати разом з Мазепою й частини козацької старшини. На козацькій раді 5 квітня 1710 р. Орлик був обраний гетьманом і визнаний шведським королем і турецьким султаном. Гетьман України в еміграції з 1710 – 1742 рр.