Висновки

Колективізація селянських господарств для тоталітарного режиму була найскладнішим етапом у створенні командної економіки. Перетворення мільйонних мас селян-власників на пролетаризованих робітників, примус працювати за командою здійснювалися грубою силою. Селяни відповідали на державний примус опором.

Щоб здійснити суцільну колективізацію, держава знищила найзаможніший прошарок селян і наклала величезні податки на всіх, хто ще виявляв бажання господарювати одноосібно. Під таким тиском селяни змушені були вступати в колгоспи. Але вони діставали право на присадибну ділянку.

Після колективізації держава змогла вилучати будь-яку частку колгоспного врожаю. Вона скористалася цим, щоб привласнити майже всю вироблену в колгоспах продукцію. Колгоспники на це відповідали саботажем, у результаті чого обсяг хлібозаготівель загрозливо знизився. Тоді держава розпочала терор голодомором.

Разом з тим колгоспники відвоювали істотні поступки: право на вільну торгівлю продукцією з присадибних ділянок і податковий принцип визначення обсягу хлібозаготівель — у певному, наперед зафіксованому відсотку щодо виробленої продукції.

Так у боротьбі між селянством і тоталітарною державою виник колгоспний лад. Його побудова, поряд з індустріалізацією, вважалася найвищим досягненням комуністичної партії. Проте примусове утвердження несумісних з природою селян-власників виробничих відносин коштувало життя мільйонам людей.

Запитання

1. Назвіть причини колективізації сільського господарства.

2. Коли планувалося закінчити колективізацію в Україні?

3. Чим можна пояснити появу 14 березня 1930 р. постанови ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі»?

5. Чому для здійснення колективізації було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства?

6 Яку роль відводив Й. Сталін колгоспам у системі командної економіки?.

7. Яку роль відіграли МТС у становленні колгоспного ладу? З якою метою були створені політвідділи МТС і радгоспів?

8. Назвіть причини голодомору 1932 — 1933 pp. в Україні.

Громадсько-політичне життя

Зміни у складі населення. Соціально-економічні перетворення у роки перших п'ятирічок значно вплинули на склад населення України. Найдинамічніше розвивався робітничий клас. Якщо у 1926 р. на кожні сто чоловік припадало менше двох промислових робітників, то в 1939 р.— більше шести. Українська промисловість поповнювалася головним чином вихідцями з України. Разом з тим робітничий клас України залишався багатонаціональним. В його складі зросла кількість росіян, білорусів, татар, представників інших національностей СРСР. Особливо це було характерно для Донецько-Придніпровського економічного району.

Як і до революції, рівень концентрації промислових робітників був найвищим на великих підприємствах важкої індустрії. У середині 1920-х pp. найчисельніший загін робітників становили шахтарі, за ними йшли цукровики, машинобудівники і металурги. А під час індустріалізації перше місце посіли робітники машинобудівної промисловості, шахтарі залишилися на другому, а металурги перейшли на третє місце.

Порівняно з дореволюційним періодом питома вага жінок у складі робітничого класу потроїлася і в другій половині 30-х pp. 30 % робітників становили жінки. Держава цілеспрямовано розширяла масштаби жіночої праці у народному господарстві, зокрема у важкій індустрії. Жінки дістали можливість опанувати професіями, які раніше вважалися суто чоловічими. Таким чином держава нібито намагалася розв'язати «жіноче питання», утвердити рівноправне становище жінки в матеріальному виробництві, у суспільно-політичному житті та в сім'ї. Проте головним був інший фактор: можливість скористатися додатковим ресурсом робочої сили.

Жінки також були заінтересовані в тому, щоб працювати. Заробітна плата була настільки низькою, що чоловік не міг прогодувати родину сам. Збільшення кількості працюючих в сім'ї якоюсь мірою поліпшувало становище.

У роки першої п'ятирічки робітничий клас поповнювався передусім за рахунок селян, які покидали рідну домівку, рятуючись від колективізації, репресій і голоду. У другій п'ятирічці темпи зростання робітничого класу істотно загальмувалися. При цьому на заводи в основному йшли працювати вихідці з робітничого середовища, кустарі та ремісники. Запровадження під час голоду 1932 — 1933 pp. системи внутрішніх паспортів (з фіксацією соціального походження людини, її національності та місця проживання) значно обмежило міграцію з села.

Паспортизація охоплювала виключно жителів міст та новобудов. Здавалося б, такі дискримінаційні заходи, як реєстрація соціального походження (яке істотно впливало на життя і кар'єру), «п'ята графа» (національність) або прописка, порушували громадянські права тільки тих, кому видавали паспорт. Але безпаспортні колгоспники та робітники радгоспів опинилися у ще гіршому становищі. Відсутність паспорта перетворювала працю сільських жителів на підневільну, примусову, прив'язувала їх до землі, тому що працювати у місті без цього документа стало неможливо.

Потреби зростаючої промисловості у робочій силі (особливо для новобудов у віддалених регіонах СРСР) задовольнялися завдяки організованому набору — вербуванню. Оргнабір, служба в армії та навчання на робфаці для селян стали єдино можливими шляхами переселення в місто. Зрозуміло, що цим користувалася лише молодь.

За своїм становищем у виробництві колгоспники майже зрівнялися з робітниками і службовцями. Вони стали так само залежні від держави, як і робітники, однак не мали гарантованого мінімуму заробітної плати.

Держава не могла обійтися без величезного адміністративно-командного апарату та службовців, які мали його обслуговувати. До категорії службовців була віднесена й інтелігенція. Внаслідок заборони приватного підприємництва майже зовсім зникли так звані «особи вільних професій».

Чисельність службовців зростала швидше, ніж робітничого класу. У 1928 р. в Україні налічувалося 1 770 тис. робітників і 549 тис. службовців. Перед війною кількість робітників зросла до 4 578 тис, а службовців — майже до 2 млн. чоловік.

Життєвий рівень населення. У роки непу матеріальний добробут людей істотно підвищився, якщо порівняти його з життєвим рівнем доби воєнного лихоліття. Однак з перших же років індустріалізації ціни на товари народного споживання поповзли вгору, а реальна заробітна плата робітників та службовців стала знижуватися.

Узимку 1928 — 1929 pp. у містах України було запроваджено нормовану торгівлю хлібом за картками за низькими цінами. Незабаром карткову систему поширили на основні види продовольчих і промислових товарів. Починаючи з 1930 p., все зайняте у державному секторі населення залежно від професії і соціального стану було поділено на «шість груп постачання».

До першої групи, яка постачалася за найвищими нормами, належали робітники Донбасу і Криворіжжя, підземних професій, робітники гарячих цехів. До другої групи — всі інші робітники промисловості та будівництва, до третьої — робітники всіх інших галузей народного господарства. Четверта група охоплювала службовців, а п'ята і шоста — утриманців робітників і службовців.

У привілейованому становищі опинилися керівні працівники компартійного і радянського апарату. їм гарантувалося постачання продовольчих товарів у широкому асортименті і в цілком достатній кількості. Навпаки, норми видачі продовольства для всіх інших груп постачання зменшувалися.

Одночасно із запровадженням карток було покладено початок державній комерційній торгівлі за підвищеними цінами. її послугами користувалися переважно високооплачувані робітники і службовці.

Після того як заборонами або високими податками держава зруйнувала приватне підприємництво, у непманів залишилися чималі кошти. Вилучити їх шляхом обшуків не вдавалося, хоча такі спроби були зроблені. Тоді вдалися до іншого засобу: державні магазини системи «Торгзін» (торгівля з іноземцями) почали без обмежень продавати свої товари всім бажаючим за золото і валюту. Оскільки «нетрудові елементи» не мали права на придбання товарів за картками, вони несли свої заощадження в ці магазини.

На великих підприємствах було створено закриті робітничі кооперативи (ЗРК). Вони постачали робітників за картками, організовували заводські їдальні та приміські господарства, заготовляли сільськогосподарську продукцію. Приміські господарства (городи і сади) робітники обробляли колективно у вільний від роботи час. Особливого поширення вони набули в Донбасі. Продукція цих господарств розподілялася між робітниками або передавалася до заводської їдальні.

У другій п'ятирічці становище у сільському господарстві стабілізувалося, і норми видачі продовольства за картками підвищилися. З 1935 р. карткову систему постачання продовольства взагалі було ліквідовано. Мережа державної торгівлі розгорнула вільний продаж хліба та інших продуктів. У 1936 р. було скасовано розподіл промтоварів за нормованими цінами.

Поряд з працею на державу у колгоспах селяни розвивали своє присадибне господарство. Воно стало вагомим джерелом грошових доходів для селян, які змогли продавати свою продукцію на ринках, а також істотно задовольняло потреби робітників і службовців у м'ясо-молочних продуктах, фруктах та овочах.

Певним доповненням до індивідуальних доходів робітників і службовців були суспільні фонди споживання, із яких сплачувалися пенсії, стипендії, різні види соціальної допомоги. Фонди поступово зростали і в другій п'ятирічці за розмірами перевищили чверть фонду заробітної плати.

Сталінська Конституція. У лютому 1935 р. відбувся черговий VII з'їзд рад СРСР. Напередодні пленум ЦК ВКП(б) запропонував внести до його порядку денного питання про зміни в Конституцію СРСР: демократизацію виборчої системи, заміну нерівних виборів рівними, багатоступеневих — прямими, відкритих — закритими.

Подібна еволюція була закономірною. Положення Конституції мали відповідати діючій партійній програмі 1919 р. У ній наголошувалося, що позбавлення політичних прав є тимчасовим заходом боротьби зі спробами експлуататорів відстояти або відновити свої привілеї, а «деяка» перевага в органах влади за промисловим пролетаріатом порівняно з «дрібнобуржуазними» масами села також має бути тимчасовою. Час пройшов, перемогу соціалізму проголосили. Отже, слід було при формуванні органів влади відмовитися від поділу населення за класовою ознакою.

Ці зміни в Конституції не означали, що партія поступається принципами. Стверджувалося, що експлуататорські класи винищені (при цьому обов'язково додавали: «як класи», тобто не як сукупність фізичних осіб), а тому зникла соціальна база для класової боротьби всередині суспільства. Але графу «соціальне походження» в паспорті і в усіх анкетах було залишено.

VII з'їзд рад прийняв таке рішення. Для підготовки проекту Конституції було створено комісію під головуванням Сталіна. Але тепер йшлося вже не про деякі зміни, а про підготовку тексту нової Конституції. До складу конституційної комісії увійшли представники УСРР — П. Любченко, Г. Петровський, С. Стаханов, В. Чубар та ін.

У червні 1936 р. проект нової Конституції було опубліковано. Почалося тривале, майже піврічне її обговорення на партійних зборах, зборах трудових колективів, за місцем проживання. В Україні в обговоренні взяло участь 13 млн. чоловік.

Надзвичайний VIII з'їзд рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. У ній проголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні. Було скасовано категорію «позбавленців», тобто осіб, які усувалися з політичного життя через їх приналежність до «експлуататорських верств». Селяни одержували рівні з робітниками права обирати і бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах мали формуватися не за виробничими одиницями (завод, фабрика), а, як і на селі, за місцем проживання виборців. Система функціонування влади також ставала іншою: з'їзди рад різного рівня замінювалися інститутом сесійних засідань місцевих і верховних (республіки та Союзу) рад. Нові ради набули чимало рис звичайної парламентської влади.

Проте принципові зміни конституційних положень ніскільки не позначилися на системі реальної влади. Ради не були самостійною владою у своїй традиційній формі, і вони не могли стати такою владою в парламентській формі, тому що цілковитий контроль над державою і суспільством здійснював підвладний генсеку партійний апарат.

У Конституції 1936 р. було зазначено, що комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідало дійсності. Партапарат являв собою нервовий вузол тоталітарної держави, а в руках генерального секретаря зосередилася небачена в історії повнота політичної та економічної влади.

І все ж формально, за буквою Конституції владою залишалися ради. Скасування колишньої, цілком контрольованої партапаратом системи виборів створювало теоретичну можливість для перетворення влади формальної на справжню. Достатньо було виборцям обрати в парламент тих, кого вони хотіли, а не дібраних райкомом партії «випробуваних» слухняних людей.

Механізм контролю радянських органів влади з боку партійних органів був індивідуалізованим. Кожний член партії у складі будь-якого радянського органу підпорядковувався залізній партійній дисципліні. Оскільки при контрольованих виборах члени партії в радянському органі влади завжди чисельно переважали (та й безпартійні добиралися слухняні), то виконання партійних директив було гарантованим.

Щоб виборцям не спало на думку використати можливості таємного голосування і висунути альтернативні кандидатури (на що вони також мали право), суспільство потрібно було розколоти й деморалізувати.

Аби зміцнити своє становище, Сталін ладний був винищити мільйони. Але він не зміг би стати диктатором, спираючись тільки на ДПУ — НКВС. Він потребував підтримки з боку партапарату і здобув її, тому що партапарат так само був заінтересований у деморалізації суспільства масовими репресіями. Цілком імовірно, що причиною небачених за масштабами пошуків «ворогів народу» в 1937 — 1938 pp. була саме потреба зміцнити сталінську диктатуру в умовах нових виборчих процедур.

Конституції союзних республік було розроблено за зразком союзної. Коли їх приймали, то було визнано за доцільне зберегти вже апробований ритуал обговорення. Проект нової Конституції УРСР було опубліковано 1 січня 1937 р. Наприкінці січня надзвичайний XIV з'їзд рад України її затвердив.

Вибори у Верховну Раду СРСР відбулися 12 грудня 1937 р. В Україні у голосуванні взяли участь 97,8 % виборців: про масовість потурбувалася мобілізована партапаратом громадськість. За «блок комуністів і безпартійних» було подано 99 % голосів у Раду Союзу і 98 % — у Раду Національностей. Будь-яку самодіяльність під час висування кандидатів у депутати, а тим більше — пропозиції про альтернативні кандидатури партапарат кваліфікував як контрреволюційні дії. Таких спроб було зроблено чимало, оскільки населення ще пам'ятало вільні вибори в Установчі збори у 1917 р.

Вибори у Верховну Раду УРСР відбулися 26 червня 1938 р. Було обрано 304 депутати, серед них — 153 робітники, 76 селян, 75 службовців; за партійним складом — 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних; за національним складом — 186 українців, 111 росіян і 7 представників інших національностей.

Соціальний, національний, партійний і демографічний склад депутатів ретельно дозувався на етапі висування кандидатур. Серед депутатів надзвичайно високою була частка службовців (24,7 %) і росіян (36,5 %). Це свідчило про те, що партійно-державна номенклатура займала привілейоване становище при визначенні депутатського корпусу.

Текст виборчого бюлетеня під час виборів 1937 — 1938 pp. був лицемірним, оскільки відповідав залізній практиці висування тільки одного кандидата — від «блоку комуністів і безпартійних». У примітці на бюлетені містилася така рекомендація: «залишіть прізвище одного кандидата, за якого ви голосуєте, решту викресліть». Під час вільних виборів навіть у випадку, коли в бюлетені тільки одне прізвище, голосуючий зобов'язаний визначити своє ставлення до нього у письмовій формі, тобто викреслити одне слово в альтернативній парі слів («згоден — не згоден»). Організуюче вибори за сталінською Конституцією, цю процедуру спростили: за наявності у бюлетені лише одного прізвища досить було без письмових позначок опустити його в урну. Вважалося, що це і є позитивне рішення виборця.

В обстановці репресій майже не виявилося сміливців, які б наважилися викреслити прізвище офіційно схваленого єдиного кандидата від блоку «комуністів і безпартійних».

Конституція СРСР 1936 р. містила статті, які гарантували права особи і громадянські свободи. Зокрема, проголошувалися свобода друку і зборів, недоторканність особи, житла й листування, принцип відкритості судових процесів, підтверджувалося право звинувачуваного на захист тощо. Зафіксовані в Конституції демократичні норми вражаюче не узгоджувались з практикою терору, але це ніскільки не турбувало тих, хто розробляв і затверджував проект Основного Закону.

Судові процеси.

Репресії проти господарників і спеціалістів. Як могло статися, що з року в рік за ініціативи генерального секретаря затверджувалися нереальні плани, а потім під них виділялися цілком реальні бюджетні кошти, джерелом яких був нееквівалентний обмін між містом і селом?

Пояснити це можна репресіями. Й. Сталін розкручував маховик репресій, щоб розчистити шлях до комуністичної політики. І все-таки повернення до політики періоду громадянської війни словесно маскувалося. Період після запровадження надзвичайних заходів було названо «новим і останнім етапом непу».

Сталінські ідеологи «генеральної лінії на соціалістичну індустріалізацію» розцінювали опір цій лінії як небезпечний опортунізм. Падіння життєвого рівня трудящих оголошувалося неминучим, а економічні труднощі (завжди підкреслювалося: тимчасові) — очікуваними.

У 1928 — 1929 pp. господарники і керівники промисловості ще наважувалися у замаскованій формі критикувати політику необґрунтованого форсування темпів індустріалізації. Пізніше протести зійшли нанівець. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень — липень 1930 р.) генеральний секретар погрозливо зауважив: «Люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів».

Проводячи «генеральну лінію», радянська влада спиралася на силові структури — армію, міліцію та внутрішні війська, чекістів. Розгалужена мережа органів державної безпеки з 1922 р. називалася Державним політичним управлінням (ДПУ). У 1934 р. чекістські органи увійшли до складу новоутвореного загальносоюзного наркомату внутрішніх справ і перебували в ньому на правах найважливішого структурного підрозділу — Головного управління державної безпеки (ГУДБ НКВС). ГУДБ брало на облік усіх незадоволених диктатурою, але спочатку заарештовувало лише деяких з них. Потім ув'язнених обвинувачували за членство у міфічній контрреволюційній організації. Далі проводилися арешти тих, хто перебував на обліку, нібито за участь у цій організації. Такий метод боротьби з опозицією убезпечував від утворення реальних антирадянських організацій. Чекісти завжди працювали на випередження.

Фото Й. Сталіна

Вказівки про такі заходи давав Й. Сталін. Однією з перших він замовив чекістам «шкідницьку» організацію з господарників та інженерів, які працювали головним чином у кам'яновугільній і металургійній промисловості України. Вони найбільше протестували проти надвисоких темпів розгортання виробництва, які призводили до тяжких аварій. Ось з ними і треба було боротися.

У 1928 р. було організовано так звану «шахтинську справу». Над «шахтинцями» — в основному спеціалістами з м. Шахти провели показовий судовий процес. Потім почалися широкі репресії проти господарників і спеціалістів. В Україні вони відбувалися під безпосереднім керівництвом голови ДПУ УСРР В. Балицького.

У червні 1932 р. начальник об'єднання «Сталь» М. Мишков на пленумі ЦК КП(б)У змушений був заявити, що на заводах залишилося мало інженерів і техніків. Коли його запитали про причину, він відповів: «Нас оголили органи тов. Балицького».

Багаторічне безжалісне переслідування спеціалістів з дореволюційними дипломами врешті-решт призвело до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку інтелігенції. їх місце у промисловості зайняли робітники або спеціалісти, спішно підготовлені на курсах, у технікумах і вузах.

Але терор не слабшав. Змінилася тільки термінологія: визначення «шкідник» залишилося переважно за «буржуазними» спеціалістами, а нові жертви дістали назву «саботажників».

Фото Процес над СВУ

У 1930 р. відбувся процес над неіснуючою «Спілкою визволення України» (СВУ). Головним звинувачуваним був віце-президент ВУАН С Єфремов. Переважна більшість звинувачуваних належали до української наукової і творчої інтелігенції. їх судили за участь у діяльності політичних партій, які давно вже зійшли зі сцени, за відмінний від офіційного спосіб мислення.

Наступним було «викриття» ще однієї нібито діючої контрреволюційної організації — «Українського національного центру» (УНЦ). Керівництво нею приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, і він під тиском з боку ДПУ був змушений визнати свою приналежність до УНЦ. Проте через деякий час відмовився від свідчень на попередньому слідстві, після чого «справа» УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 p., під час відпочинку у Кисловодську, після нескладної операції він за нез'ясованих обставин помер.

Масові репресії. Голод-геноцид шокував багатьох старих партійців, які займали керівні посади в усіх ланках управління. Не бажаючи бути учасниками мафіозної злочинної групи, в яку перероджувалася партійно-державна владна структура після того, як Сталін досяг диктаторської влади, вони почали шукати засобів, як виправити становище. Проба сил відбулася в січні 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б).

Цей партійний з'їзд повинен був підбити підсумки «великого перелому» і затвердити основні показники другого п'ятирічного плану. Сталін хотів, щоб на з'їзді було підтверджено безпомилковість його керівництва. З цією метою було організовано виступи керівних діячів опозиції — М. Бухаріна, О. Рикова, М. Томського, Г. П'ятакова, Г. Зінов'єва і Л. Каменева. Політично зломлені, ці люди більше не бажали боротися. Вони каялися в тому, що раніше протистояли генеральній лінії партії, співали дифірамби «вождю світового пролетаріату» — Сталіну. Подібні компліменти на адресу організатора геноциду проголошували у виступах на з'їзді й керівники радянської України.

Фото Г. Пятакова

Безпосередньо проти Сталіна на з'їзді не виступив ніхто, бо це було смертельно небезпечно. Єдину безпечну можливість висловити своє негативне ставлення до генсека давала процедура виборів до Центрального комітету, яка залишалася таємною. Сталін дістав менше голосів, ніж багато інших кандидатів. Найбільшу підтримку депутатів завоював С. Кіров.

1 грудня 1934 р. Кірова було вбито. Причетність Й. Сталіна до цієї акції не доведено документально. Ця смерть була, однак, для нього надзвичайно вигідна. Генсек не лише позбувся суперника, а й одержав переконливу підставу для розгортання терору, спрямованого проти міфічних «ворогів народу».

5 грудня в газеті «Правда» з'явилася датована днем смерті Кірова постанова ВЦВК про внесення змін у чинні кримінально-процесуальні кодекси союзних республік. Тепер справи про «терористичні організації» та «терористичні акти» проти представників радянської влади розслідувалися у термін не більше десяти днів, слухали ці справи без участі сторін, вирок про найвищу міру покарання виконувався негайно, клопотання про помилування і касаційний розгляд справ скасовувались.

В Україні однією з перших жертв нової кампанії був визначний політичний діяч Ю. Коцюбинський, син видатного українського письменника. У момент арешту в лютому 1935 р. він працював головою Укрдержплану і заступником голови Раднаркому УСРР.

Репресії переросли в масові після пленуму ЦК ВКП(б) в лютому — березні 1937 р. Під час пленуму заарештували М. Бухаріна і О. Рикова. Сталін заявив, що країна опинилася в надзвичайно небезпечному становищі через підступну діяльність саботажників, шпигунів і диверсантів. Він обвинувачував «безтурботних, добросердних і наївних керівних товаришів», які нібито втратили здатність розпізнавати ворога. їм протиставлялися рядові члени партії, які могли підказати «правильне рішення». Тобто це був майже відвертий заклик до «бунту» проти керівників, старих партійців.

Щоб здійснити цей задум, на березень — квітень 1937 р. ЦК ВКП(б) призначив перевибори місцевих комітетів партії. Однак вони не дали очікуваних результатів: на рівні районних і обласних партійних ланок оновилося не більше 20 % керівного складу. Після цього ініціативу з чистки партійних організацій взяв на себе наркомат внутрішніх справ СРСР на чолі з М. Єжовим.

На основі підписаного Сталіним 2 липня 1937 р. рішення ЦК ВКП(б) з'явився оперативний наказ по НКВС СРСР "за № 00447і, за яким у найближчі чотири місяці підлягали викриттю і репресуванню 269 тис. «ворогів народу», із них 76 тис.— відносили до першої категорії (розстріл), 193 тис.— до другої: ув'язнення в тюрмі або таборі.

Щоб полегшити «виявлення такої великої кількості ворогів», чекістам було дозволено використовувати фізичні методи впливу на допитуваних. Під тортурами люди часто були змушені визнавати себе винними у скоєнні неіснуючих злочинів, давати неправдиві свідчення проти рідних або знайомих. Таким чином коло учасників «контрреволюційних організацій» розширювалося. Як і під час запровадження продовольчої розкладки, від партійних керівників периферії вимагалося перевиконання встановленого ліміту арештів. Керівники, які не виявляли у цьому наполегливості, ризикували не лише своєю посадою, а й життям.

Україна від цього «полювання на відьом» постраждала більше, ніж інші регіони країни. Служіння Сталіну вірою і правдою впродовж років компартійне керівництво республіки не врятувало. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XIII з'їздом республіканської партійної організації в червні 1937 p., 56 — були звинувачені у ворожій діяльності. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10, з 5 кандидатів у члени політбюро — 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи першого секретаря С. Косіора.

Фото С. Косіора.

Із Москви в усі області і національні республіки відряджалися уповноважені в супроводі підрозділів НКВС, щоб, як писалося у «Правді», «викурити і зруйнувати гнізда троцькістсько-фашистських блощиць». В Україну приїхали М. Єжов і М. Хрущов. Незабаром після цього склад керівних органів республіки було цілком змінено. У січні 1938 р. Хрущов приїхав у Київ уже як виконуючий обов'язки першого секретаря ЦК КП(б)У. На з'їзді Компартії України у червні 1938 р. його обрали першим секретарем.

У 1938 р. хвиля репресій майже не спала. Політбюро ЦК ВКП(б) під головуванням Сталіна дозволило репресувати додатково за першою категорією 48 тис. і за другою — 8 тис. чоловік. З цієї кількості за поданням Хрущова на Україну припадало 6 тис. жертв. Однак новому керівникові ЦК КП(б)У цього здалося замало. Він виступив з новим почином, і у лютому 1938 р. політбюро ЦК ВКП(б) схвалило збільшення ліміту для НКВС УРСР на 30 тис. чоловік.

Фото Л. Берія

З кінця 1938 p. хвиля масових репресій, яка дістала назву «єжовщина», почала спадати. У грудні цього року в газеті «Правда» з'явилася коротка інформація про звільнення Єжова від виконання обов'язків наркома внутрішніх справ. На цій посаді його замінив Л. Берія. На XVIII з'їзді ВКП(б), який працював у березні 1939 p., стало очевидно, що становище Й. Сталіна в партії і державі істотно зміцнилося. Старі кадри партії були винищені майже повністю. Ставати в опозицію Й. Сталіну ніхто більше не наважувався.