Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
1930-ті рр УРСР.doc
Скачиваний:
51
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
320.51 Кб
Скачать

Тема 5. Радянська модернізація україни (1929-1938) Сталінська індустріалізація України

Ринкові відносини між виробниками і споживачами не давали змоги «командувати виробництвом». Продовження НЕП могло призвести до політичних змін в країні в тому числі до втрати більшовиками влади. Тому партійне керівництво взяло курс на згортання НЕП і провадження замість «стихійного ринку» централізованого директивного планування. Атаки на НЕП відбувалися під гаслами подолання економічної відсталості і перетворення СРСР в індустріальну державу. Це були зручні гасла, адже об'єктивна необхідність індустріалізації країни справді існувала, оскільки країна в період НЕП так і не досягла економічних показників 1913 року.

Україна належала до одного з найрозвинутіших економічно регіонів Російської імперії. У 1920-ті роки її промисловий потенціал було майже повністю відновлено. Але відбудова здійснювалася переважно на існуючій основі. Успадковані від минулого диспропорції не зникли, розміщення промисловості було нерівномірним, економічно розвинутим залишався тільки Донецько-Криворізький регіон. У промисловості переважали добувні галузі, багатьох галузей машинобудування взагалі не існувало.

Мапа Економічний розвиток УСРР в 1920-х роках

Дискусії про темпи і характер соціально-економічних перетворень, здатних наблизити «світле майбутнє», відбувалися на тлі боротьби за владу у керівництві партії. У центрі боротьби виявилася проблема темпів індустріалізації. Г. Зінов'єв, Л. Каменев і Л. Троцький після XIV з'їзду ВКП(б) для зміцнення своїх позицій вирішили скористатися популярним гаслом індустріалізації. їхня програма прискорення темпів капітального будівництва у промисловості дістала назву «надіндустріалізації». Опоненти Л. Троцького та його прихильників згуртувалися навколо генерального секретаря ЦК ВКП(б). Ця посада давала можливість Й. Сталіну тримати в руках партійний апарат. Користуючись підтримкою більшості керівних кадрів, Сталін виступив у полеміці від імені партії. Його противників назвали опозиціонерами. Боротьба в партії закінчилася поразкою опозиції. Опозиціонерів обвинувачували в тому, що політика «надіндустріалізації» призвела б до зниження життєвого рівня робітничого класу, політичного розриву з селянством і підриву сировинної бази самої індустрії.

Та як тільки Сталін позбувся політичних конкурентів, він забув про справедливість цієї аргументації. Виявлена ним турбота про селянство була тільки тактичним кроком. XV з'їзд ВКП(б) у грудні 1927 р. схвалив директиви першого п'ятирічного плану на 1928/29 — 1932/33 pp., за якими середньорічні темпи приросту промислової продукції підвищувалися до 16 % . Такі темпи індустріалізації передбачалося забезпечити коштом селянства. Змінювався лише спосіб вилучення цих коштів у бюджет: не підвищенням податків, як пропонували опозиціонери, а використанням політики «ножиць цін», тобто встановленням завищених цін на промтовари і відповідно — занижених цін на сільськогосподарську продукцію. Розробляючи п'ятирічний план у двох варіантах — відправному й оптимальному (більш напруженому), Держплан СРСР ще посилив темпи індустріалізації. Середньорічні темпи приросту промислової продукції за відправним варіантом сягали 18 %, а за оптимальним — перевищили 20 %. Цілком зрозуміло, що тиск на селянство мав зрости.

Селян, однак, не влаштовували високі ціни державної промисловості на продукцію, якої потребували, і вони різко скоротили обсяг закупок. Вони були невдоволені і державними заниженими цінами на хліб. Взимку 1927/28 pp. в країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Виробники хліба не погоджувалися везти його на ринок. Доводилося підвищити закупівельні ціни на хліб, а тим самим — платоспроможний попит селянства на товари широкого вжитку і засоби виробництва. Це обмежувало витрати на індустріалізацію. У перші два роки індустріалізації хлібозаготівельні ускладнення розв'язувалися саме так.

Сталін вирішив скористатися іншою можливістю: примусити селян здавати хліб за невигідними для них цінами під загрозою штрафних санкцій аж до конфіскації майна. Така економічна політика вже була випробувана під час громадянської війни. Методи адміністративного тиску на селянство, так звані «надзвичайні заходи проти куркуля», стали політичною реальністю. Запровадження тиску на селян, аж до кримінального переслідування, на початку 1928 р. дало змогу подолати кризу неекономічними засобами.

Взимку 1928/29 pp. хлібозаготівельна криза повторилася. На цей раз вона загострилася загибеллю частини озимини в Україні. Сталін відмовився від непу і перейшов до політики комуністичного штурму з примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою для міського населення, інфляційним (надлишковим) випуском паперових грошей, експропріацією (розкуркулюванням) найбільш заможних селянських господарств і примусовим об'єднанням майна всіх інших категорій селянства у колективних господарствах, утворюваних з метою зручнішого здійснення продрозкладки.

Запланований генсеком середньорічний темп зростання промисловості був величезний — 37,7 %. Однак грандіозні плани лишилися на папері, хоча промисловість безперебійно одержувала потрібні фінанси. Навіть офіційні статистичні дані показують, що середньорічний темп зростання промислової продукції за роки п'ятирічки (крім першого) становив тільки 15,7 %. «Підхльостування» країни, як висловлювався Сталін, не допомогло виконати п'ятирічний план.

У першій п'ятирічці утверджувався господарський механізм, цілком відірваний від ринкової економіки. Він характеризувався високим ступенем централізації управління народним господарством, застосуванням адміністративно-командних методів управління. Запровадження карткової системи постачання робітників і службовців не давало змоги витрачати зароблені гроші на придбання товарів народного споживання понад гарантований картками мінімум. Кваліфіковані робітники могли «отоварювати» за картками не більше чверті заробітної плати. Тому зникла можливість стимулювати зростання продуктивності праці економічними засобами. Натомість великі зусилля докладалися для морального стимулювання праці, головним чином організацією масового виробничого змагання, яке назвали «соціалістичним».

Було взято курс на заміну госпрозрахунку, що охоплював в основному сферу управління (трестівський госпрозрахунок), господарським розрахунком безпосередньо в процесі виробництва. Підприємства, а не трести, як раніше, оголошувалися основною ланкою управління. Велику промисловість передали у підпорядкування загальносоюзним наркоматам, що мали не менші повноваження, ніж колишні главки Всесоюзної Ради Народного Господарства.

Новий господарський механізм ґрунтувався на директивному плануванні, а не на економічних законах. Стверджувалося, що радянські плани є планами-директивами. Майже вся економіка України контролювалась центральними органами влади. І це відбувалось навіть усупереч волі партійно-державного керівництва республіки. Створювалася командна економіка з найвищим ступенем централізації управління. Ніхто з її творців не брав до уваги того, що крайній ступінь централізації призводить до втрати справжнього контролю над економічними процесами, паралічу місцевої ініціативи, величезних непродуктивних витрат ресурсів.

Виробниче змагання. Якщо вивчати історію індустріалізації за газетами, в око впадають численні патріотичні починання робітників та інженерно-технічних працівників у виробничому змаганні, прагнення достроково виконати першу п'ятирічку, самопожертва тисяч і тисяч ентузіастів, які відмовляли собі в найнеобхіднішому, щоб якомога швидше побудувати економічний фундамент соціалізму. 9 травня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів», у якій зазначалося, що змагання — не епізодична кампанія, а постійний метод роботи. Організація змагання покладалася на профспілки, а загальне керівництво ним — на партію.

Реконструйовані підприємства та новобудови потребували великої кількості робітничих кадрів, здатних працювати зі складною технікою. Таких кадрів було обмаль. На робочі місця ставили вихідців із села, які пройшли короткострокові курси. Вони не могли впоратися з новою технікою, часто псували машини, випускали браковану продукцію, спричинювали аварії, під час яких гинули або калічилися.

Керівництво партії дійшло висновку, що слід налагодити систематичне й серйозне навчання нових робітничих кадрів безпосередньо в процесі виробництва, використовуючи для цього наявні сили висококваліфікованих працівників — інженерів, техніків, майстрів, робітників. Було вирішено організувати кампанію у формі «самодіяльного» робітничого руху за оволодіння новою технікою. Для цього в газеті «Правда» було опубліковано статтю вибійника Горлівської шахти «Кочегарка» М. Ізотова (кам'яновугільна промисловість була «вузьким місцем»: висока плинність кадрів, найнижча кваліфікація робітників). У статті М. Ізотов розповідав про свої методи високопродуктивної праці, якими могли б оволодіти усі бажаючі. Сам він навчив професії вибійника десятьох шахтарів.

Інтенсивно поширювана партійними і профспілковими організаціями кампанія дістала назву ізотовського руху. Кваліфіковані робітники погоджувалися на шефських засадах (без оплати) поділитися своїми знаннями та досвідом з новачками на виробництві. Без великих витрат, використовуючи ізотовський рух, держава спромоглася за короткий час підготувати безпосередньо на виробництві сотні тисяч кваліфікованих робітників.

У січні 1933 р. Сталін оголосив про дострокове виконання першої п'ятирічки — за 4 роки і 3 місяці (тобто до кінця 1932 p.). 1933 p. почали вважати першим роком другої п'ятирічки (1933 — 1937). Однак, коли порівняли натуральні показники першої п'ятирічки з обсягом виробництва 1932 p., виявилось що план не виконано.

У 1932 — 1933 pp. в економіці країни склалося неймовірно тяжке становище. Форсування темпів індустріалізації, ігнорування принципу матеріальної заінтересованості як у місті, так і на селі, суцільна дезорганізація виробництва в результаті марних намагань побудувати народногосподарську систему без товарно-грошових відносин — усе це поставило країну перед економічною катастрофою.

Починаючи з 1933 p., політика комуністичного штурму припинилася. На другу п'ятирічку були запропоновані середньорічні темпи приросту промислової продукції в розмірі 13 — 14 %. Це пом'якшило народногосподарські диспропорції. Стало можливим приділити більше уваги освоєнню нової техніки.

У другій половині 1935 р. було вирішено тимчасово скасувати граничну межу в заробітках. Запроваджувалося правило — скільки виробив, стільки й заробив. Завдяки цьому зросла творча ініціатива робітників у підвищенні продуктивності праці.

Перехід від карткової системи розподілу до вільного продажу продовольчих товарів через магазини створив можливість витрачати додатково зароблені гроші, що сприяло підвищенню матеріальної заінтересованості.

Фото О. Стаханова

У ніч на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» в Кадіївці (тепер — м. Стаханов) О. Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійником і кріпильником. Це дало можливість вирубати за зміну 102 тонни вугілля, тобто в 14,5 разів більше норми. Враховуючи те, що Стаханову кріпили лаву два робітники, які час від часу змінювалися (історія не зберегла прізвищ усіх співавторів цього рекорду-штурму), справжнє перевищення норми було п'ятикратним. Незабаром стахановський рекорд перекрили інші вибійники.

Ефективність стахановського руху спочатку була високою. Якщо за перші три квартали 1935 р. Донбас заборгував країні вугілля, то в останньому кварталі завдяки стахановському рухові відставання було майже надолужене.

Рекорди стахановців були підставою для істотного підвищення у 1936 р. норм виробітку і планових завдань. На підприємствах, які не мали достатніх резервів, це призвело до перенапруження виробничого процесу і неминучих зривів, які розглядалися як саботаж або шкідництво.

У 1937 р. замість очікуваного зростання виробництва почався спад. У заробітній платі було відновлено граничну межу. В обстановці масових репресій посилилася дезорганізація виробництва. Поширилася практика приписок, на підприємствах з'явилися «липові рекордсмени», або, як звали їх у народі, «олівцеві стахановці».

Будови перших п'ятирічок. Конкретні результати капітального будівництва у важкій промисловості були вагомі. Серед промислових об'єктів вирізнялися 35 гігантів. З них в Україні розміщувалося 12 об'єктів — 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. До новобудов відносилися три металургійні заводи («Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь»), Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд і Харківський тракторний завод. Гігантами серед реконструйованих об'єктів були Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійні заводи (у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську1).

Перша черга Штерівської ДРЕС в Україні, яка стала до ладу навесні 1926 р., мала потужність 20 тис. кВт. У 1931 р. потужність Штерівки було доведено до 157 тис. кВт. У 1932 р. запрацювали Зуївська ДРЕС і Дніпрогес з п'ятьма агрегатами по 62 тис. кВт кожний (чотири агрегати такої ж потужності вступили в дію в роки другої п'ятирічки).

Рішення про будівництво Харківського тракторного заводу було прийнято в квітні 1930 р. Завод споруджувався швидкими темпами: перші трактори зійшли з конвеєра через 18 місяців після урядової постанови. У 1932 р. тракторобудівники Харкова дали 16,8 тис. тракторів.

Краматорський машинобудівний завод являв собою найбільшу будову в галузі машинобудування України. Він мав задовольнити потреби в устаткуванні для металургійної промисловості. Перша його черга стала до ладу в 1934 р.

Реконструйований паровозобудівний завод у Луганську міг випускати 2 100 паровозів у перерахунку на потужність серій, що випускалися до революції, тобто значно більше, ніж усі заводи царської Росії, разом узяті.

Запорізький завод «Комунар» став найбільшим у світі підприємством з виробництва зернових комбайнів. Харківський завод «Серп і молот» почав випускати складні молотарки у кількості, що забезпечувала потреби сільського господарства всієї країни. Завдяки реконструкції залізничні майстерні в Луганську перетворилися на великий завод вугільного машинобудування. Поряд з докорінно реконструйованим у 1935 р. Горлівським заводом гірничого устаткування він відігравав важливу роль у технічній реконструкції вугільного Донбасу. Отже, було взято курс на підприємства-монополісти у виробництві тієї чи іншої продукції.

У першій п'ятирічці передбачалося створення ряду комбінатів з виробництва азотних добрив за новітньою технологією. В Україні потрібно було здійснити будівництво шести азотно-тукових заводів. Однак Ця програма скоротилася і розтяглася в часі. На Горлівському азотнотуковому заводі випуск добрив було налагоджено наприкінці другої п'ятирічки, на Дніпродзержинському — в третій.

У харчовій промисловості виникли нові галузі — маргаринова, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Було побудовано 67 механізованих хлібозаводів, п'ять великих м'ясокомбінатів. У 1932 р. став до ладу Херсонський консервний завод проектною потужністю 128 млн. умовних банок на рік, що набагато перевищувало потужності всієї консервної промисловості дореволюційної Росії. У цукровій промисловості планом першої п'ятирічки передбачалося будівництво 11 нових підприємств. Але згодом виявилося, що сільське господарство не зможе забезпечити її сировиною. У довоєнний період було побудовано три цукрових заводи — Веселоподолянський, Лохвицький і Куп'янський.

Практично заново створювалася легка промисловість. У Києві, Харкові і Дніпропетровську стали до ладу великі взуттєві фабрики з конвеєрним виробництвом.

Однак розгортання легкої і харчової промисловості відбувалося значно повільніше, ніж важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва й відставання сировинної бази.

Підсумки індустріалізації. Індустріалізація викликала істотні зміни в структурі народного господарства. Зокрема, змінилося співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальній продукції народного господарства. Однак внаслідок занижених цін на сільськогосподарську сировину і відповідно завищених цін на продукцію промисловості, яка переробляла цю сировину, встановити реальну участь промисловості та сільського господарства в утворенні національного доходу практично неможливо.

Після скасування економічної «змички» між містом і селом ніщо вже не заважало плановим органам займатися ціноутворенням на власний розсуд. Необхідність фінансових ін'єкцій в хронічно неефективну промисловість змушувала встановлювати завищені ціни на промислову продукцію (за винятком тієї, що призначалася для військових потреб).

Змінилося і співвідношення між великою і дрібною промисловістю, до складу якої входили переважно кустарно-ремісничі заклади та окремі товаровиробники. Питома вага великої промисловості в промисловому виробництві збільшилася по валовій продукції з 68,7 % у 1925/26 господарському році до 92,5 % у 1938 р. Проте значне скорочення чисельності кустарів не компенсувалося відповідним зростанням продукції широкого вжитку на підприємствах фабрично-заводського типу. Як правило, товари для народу вироблялися не тільки невисокої якості, а й у недостатній кількості.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин Україна випередила Францію та Італію, наздоганяла Англію. Але за блискучим зовнішнім фасадом індустріалізації радянського типу крилися і невтішні економічні результати. Хронічна нестача коштів змушувала обирати найбільш економічні варіанти розміщення продуктивних сил. У кінцевому підсумку відтворювалися народногосподарські структури, що склалися до революції. Як правило, промисловість розвивалася у великих містах і в Донецько-Придніпровському районі. Донбас перетворився на всесоюзну «кочегарку», але, як і завжди, постачав вугілля насамперед для промисловості Центральної Росії.

Надання переваги промисловим центрам обмежувало можливості промислового розвитку інших регіонів України. Українська металургія також продовжувала працювати головним чином на машинобудування російських промислових центрів. Для прискореного розвитку цих ключових галузей і утилізації супутньої сировини в Донецько-Придніпровському районі будувалися електростанції, хімічні і машинобудівні заводи. Темпи промислового розвитку інших районів були значно нижчими.

З перших років індустріалізації промисловість було розподілено на групу «А» (виробництво засобів виробництва) та групу «Б» (виробництво предметів споживання). Групу «А» поставили у привілейоване становище за капіталовкладеннями, матеріально-технічним постачанням, рівнем заробітної плати. Група «Б» постійно відчувала дефіцит ресурсів. Обсяг товарів народного споживання набагато відставав від потреб. З ліквідацією ринкових зв'язків група «А» відірвалася від кінцевого споживача, а тому втратила природні стимули розвитку.

Покладений в основу директивного планування помилковий стереотип про необхідність випереджаючого виробництва засобів виробництва порівняно з виробництвом предметів споживання швидко зробив виробничі цикли всередині групи «А» самодостатніми. Наприклад, з року в рік нарощувалося видобування вугілля, щоб виплавляти більше металу, який ішов на виробництво машин, використовуваних знову ж таки у вуглевидобутку і металургії. Витрачалися величезні ресурси на важку індустрію. Прогрес в останній, однак, майже не позначався на стані легкої і харчової промисловості, а отже, й на добробуті людей.

Мапа Економічна модернізація УРСР в 1930-ті роки

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]