ED - 01 History

Тема 1. Історія формування економічної дипломатії.

1.1.Міждержавні відносини та формування дипломатичних контактів між їх суб’єктами.

1.2.Дипломатія античного світу.

1.3.Розвиток європейської дипломатії.

1.4.Передумови зародження економічної дипломатії.

1.5.Україна в системі дипломатичних відносин.

1.1.Міждержавні відносини та формування дипломатичних контактів

між їх суб’єктами

Дипломатія як діяльність у налагоджуванні міжнародних контактів та веденні переговорів зародилась ще в доісторичні часи. Задовго до виникнен-

ня держави прадавні родоплемінні групи вели переговори щодо визначення меж території для полювання, безперешкодного проходу армій, маршрутів слідування торговельних караванів, припинення воєн тощо. З утворенням держав та державної влади формуються, змінюються та вдосконалюються інструменти, прийоми організації міждержавних відносин та методи ведення переговорів, шукаються нові способи вирішення гострих проблем, що постають перед країнами, розробляються інституційні системи між держав-

ного співробітництва.

Історія дипломатії демонструє різноманітні інструменти організації відносин між державами: засади та установи, які їх регулюють, методи налагодження міждержавних відносин і укладання союзів між ними. В

такому широкому розумінні дипломатія та її історія є близькою до всієї історії міжнародних відносин. Однак їй притаманний і власний зміст:

вивчення процесу розвитку форм, засобів та установ дипломатичних відносин, таких як посольства, переговори, міжнародні конференції,

дослідження міжнародних правових засад дипломатичної діяльності.

Важливою її складовою є висвітлення розвитку норм дипломатичного

протоколу та загальних вимог до специфічної документації.

1

Для того, щоб зрозуміти сутність та місце дипломатії в сучасному світі,

необхідно згадати про її роль у міжнародних економічних відносинах. Під останніми розуміється сукупність економічних, політичних, правових,

ідеологічних, дипломатичних, військових, культурних та інших зв’язків і взаємовідносин між суб’єктами, що діють на міжнародній арені.

Головною особливістю сучасних міжнародних відносин є відсутність в них єдиного, центрального ядра влади і управління. Вони будуються на принципах поліцентризму та поліієрархії. Тому в міжнародних відносинах велику роль відіграють стихійні процеси і суб’єктивні чинники. В результаті дана категорія виступає в ролі того простору, де відбувається перетин і взаємодія на різних рівнях (глобальному, регіональному, багатосторонньому і двосторонньому) різноманітних сил (державних, військових, економічних,

політичних, суспільних, інтелектуальних, тощо).

Як показує практика, усі міжнародні відносини за характером взаємодії можна поділити на два основних типи: конкуренція (протистояння) і

співпраця.

Ядром міжнародних відносин виступає міжнародна або ж світова політика. Під останньою тут розуміються процеси розробки, прийняття та реалізації рішень, що стосуються світової спільноти.

Сьогодні у міжнародній політиці бере участь значна кількість учасників, але домінуючим залишається погляд, що основними її суб’єктами є держави та міждержавні об’єднання. Крім того, на початку ХХІ століття яскраво проявилась тенденція до розширення їх чисельності. Так все більш важливого значення почали набувати міжнародні організації.

Сутність міжнародних міждержавних організацій визначається офіційною участю держав та урядів в їх роботі, важливістю завдань,

поставлених перед організацією. Держави беруть участь в міжнародних організаціях з метою раціонального вирішення практичних проблем, що не можуть бути вирішені силами однієї країни. Необхідно відзначити, що в

2

окремих випадках міжнародні організації витупають не інструментом співробітництва, а засобом вирішення конфліктних питань.

На сьогоднішній день членство в міждержавних організаціях розглядається як один з головних засобів здійснення зовнішньої політики держави. Про це свідчать наступні факти:

структури міністерств закордонних справ багатьох країн світу передбачають наявність відділів, що відповідають за співробітництво з міждержавними організаціями;

суми членських внесків становлять значну статтю витрат серед коштів на фінансування зовнішньої політики держав;

наявність постійних представництв держав при міждержавних організа-

ціях.

Таким чином міжнародне співробітництво здійснюється на наступних

рівнях:

суб’єкти підприємницької діяльності (між підприємствами);

адміністративні одиниці (між містами чи іншими населеними пунктами);

адміністративно-територіальні утворення (наприклад, між областями України, з одної сторони, та з федеральними землями ФРН, кантонами Швейцарії, воєводствами Польщі, з іншої сторони);

країни та адміністративно-територіальних утворення (наприклад,

тривалий період здійснюється така співпраця між Україною та Землею Баварія Федеративної Республіки Німеччина);

держави (міждержавна кооперація);

держави та регіональні формування (прикладом може бути співпраця ЄС з країнами, які не є членами цієї регіональної міжнародної організації)

Як показує практика, кожному з названих рівнів поряд з спільними рисами, притаманні і свої особливості організації співпраці та взаємодії.

Існує і своя специфіка пошуку взаємоприйнятних рішень, компромісів,

досягнення погоджених рішень, недопущення виникнення і розв’язання вже

3

існуючих протиріч та гострих питань. Тобто існують відповідні рівні дипломатії у міждержавних економічних відносинах.

Історія економічної дипломатії надзвичайно тісно переплетена з загальною історією, історією міжнародних відносин, міжнародним правом.

1.2. Дипломатія античного світу.

Перші згадки про дипломатичні відносини можна знайти ще в античних авторів. Зокрема, Геродот в своїй «Історії» наводить приклади про дипломатичні контакти в стародавньому світі. Так, в розповіді про похід на Єгипетську державу перського царя Камбіза згадується про спеціальну місію,

спрямовану до царя арабів з проханням на безперешкодний дозвіл проходу армії їх територіями [1]. Схожі епізоди можна знайти і в опису відносин між іншими правителями та державами.

Міждержавні відносини на стародавньому Сході.

На території Єгипту централізована держава була сформована вже орієнтовно в третьому тисячолітті до н.е. Писемних документів із зазначеного періоду збереглась мінімальна кількість, проте навіть з тих обмежених даних можна зробити висновки про наявність перших диплома-

тичних контактів: відрядження гінців, що виконували функції посланців, до територій, що не належали єгипетським фараонам.

Історія зберегла дані про формування торговельних контактів між Єгиптом та державними утвореннями Сирії, Палестини, Аравійського півострова. Так, існує задокументований факт, що на початку правління V

династії з цих країн до Єгипту було привезено понад 8000 мір пахучої смоли,

понад 6000 мір золота. Згодом з’являються дані про надходження слонової кістки, шкір цінних тварин, фіміам, олію тощо. Очевидно, що це була не тільки військова здобич, але і результат торгів та обмінів, які були неможливими без проведення попередніх переговорів та встановлення контактів з іншими народами.

1 Геродот История М.: АСТ. – 2006. – 671 с., С.183

4

Після виходу Єгипетської держави на територію Палестини та Сирії,

фараонам довелось зіткнутись з іншими могутніми державами того часу – і

перед усім Вавилоном. Для пошуку перспектив мирного співіснування з’явилась потреба у дипломатичних засобах, серед яких були: переговори,

посольства, доставка листів, подарунки між правителями, встановлення міждинастійних шлюбних зв’язків. Перехід міждержавних відносин зумовив потребу у створенні спеціальних «канцелярій» для систематизації листування,

підготовки писців, які могли б його здійснювати, навчання перекладачів.

У написах, які були розташовані на гробниці єгипетського чиновника Хархуфа (датуються приблизно XXV ст. до н.е.) згадується про життєвий шлях цієї людини. Серед іншого, наводяться дані про його посаду

«начальника перекладачів» та виконання ним місій у сусідніх державах, що дуже часто завершувались доставкою до своєї столиці багатих дарів та завірень у мирі та дружбі.

У наступному джерелі (близько XVI ст. до н.е.) наведено епізод, який можна трактувати як застосування принципу дипломатичної недоторкан-

ності: папірус згадує про перехоплення посла ворожої Єгипту держави гіксосів, що рухався до правителя третьої держави з намірами встановлення військового союзу («Я захопив його [повідомлення] на шляху і не дав я, щоб воно дійшло. Тоді звелів я, щоб відібрали [послання] і відправили його

[посланця] назад» [2]).

Задокументованим папірусами є акт підписання міждержавної угоди між Єгиптом та Хеттською державою в 1296 р. до н.е. Згідно даного договору між правителями держав встановлювались мир, дружба та братство «на вічні часи», укладався військово-політичний союз, передбачалась підтримка в боротьбі з зовнішніми ворогами та внутрішніми повстаннями і заколотами,

досягалась домовленість про повернення політичних втікачів разом з усім їх

2 Межгосударственные отношения и дипломатия на Древнем Востоке. М.: Наука. Главная редакция восточной литературы. – М.: 1987,

5

майном. Через 13 років підписання угода була підтверджена та скріплена шлюбним союзом.

Для дипломатії античного Єгипту характерними рисами були: повне ототожнення держави з особою носія верховної влади, сакральний характер досягнутих домовленостей.

Дипломатичні відносини давньої Індії.

В стародавній Індії формування традиції дипломатії згідно традиційних джерел датується першим тисячоліттям до н.е. Саме у даний період були укладені так звані закони Ману, яким для підсилення впливу надавалось сакральне значення як текстами божественного походження. В законах Ману окреслено роль та функції дипломатів в міждержавних відносинах,

мистецтво дипломатії визначається як уміння відвертати війну та зміцнювати мир. В цих же законах говориться, яким критеріям повинен відповідати дипломат. Така людина повинна була бути поважного віку, представницькою,

сміливою, красномовною, чесною, відданою обов’язку, винахідливою проникливою, всебічно освіченою, з хорошою пам’яттю, уважною, здатною привертати інших на свою сторону, вміти з’ясовувати плани чужих правителів не тільки за словами і діями, але і засобами невербального характеру. За цими вимогами рекомендувалось призначати послів.

У інших давньоіндійських творах, серед яких найвідомішими є

«Артхашастра», «Артхасутра», «Нітисара», йдеться про здобуття макси-

мальної вигоди («артха») для держави та її правителя. Дана мета полягає у забезпеченні добробуту, миру і процвітання держави, одним з інструментів якого є активна участь у зовнішніх відносинах. Реалізувати дану мету пропонувалось за допомогою шести методів: мир, війна, рух (військових сил),

вичікування, пошук допомоги, двоїста політика.

В якості важливого засобу в названих методах виконували посольські місії в чужі країни та порядок прийому послів інших держав. Аналогічно до давнього Єгипту, в Індії діяла недоторканність посланців. Так, у «Артхашастрі» з цього приводу говориться, що навіть представники

6

найнижчих каст, на яких покладено дипломатичні функції, не можуть зазнавати утисків чи бути вбитими.

Дипломатія давнього Китаю.

Практично уся історія дипломатичних відносин державних утворень на території сучасного Китаю переплетена з веденням військових дій з сусідами.

Тому і методичні рекомендації по організації переговорного процесу,

укладанню союзів, принципам ведення розвідки та збору інформації, іншим аспектам дипломатії наводяться у всесвітньовідомих військових трактатах

«Сунь Цзи» («Мистецтво Війни», датується кінцем VIпочатком V ст. до н.е.), «У Цзи», «Тридцять шість стратагем».

Представляє інтерес для досліджень система міждержавних відносин Китаю під час воєн. Так, задокументованими в літописах та книгах були недоторканність посланців (хоча жодних взаємних зобов’язань в цьому питанні ніхто не ніс), правила пошани під час обміну посольствами, формули,

що використовувались для укладання договорів, визначався статус нейтраль-

них держав.

Після того, як в кінці IV – на початку III ст. до н.е. з’явилась реальна загроза перманентної війни «всіх зі всіма», було створено сприятливі умови для розвитку міждержавних союзів. Саме в цей час свої послуги правителям та чиновникам почали пропонувати люди, чия професія передбачала володіння мистецтвом риторики та ведення переговорів, знання порядку укладення угод та союзів.

Проте поряд з прогресивними науковими працями, що розглядали питання взаємин з сусідами, на практиці Китаю (втім як і багатьом потужним державам стародавнього світу) була притаманна концепція свого особливого цивілізаційного значення відносно інших країн та народів. Результатом були додаткові непорозуміння і протистояння, які заважали ефективному розвитку економіки та міжнародних відносин.

Дипломатія античної Греції розвивалась у двох основних напрямках:

контакти між грецькими містами-державами і взаємовідносини з іншими

7

народами. Інструментами міжнародних зв’язків тут виступали переговори,

посольські місії, військові союзи, релігійно-політичні об’єднання.

Саме одна з перших форм міжнародно-правових відносин древньої Греції, що відома під назвою «проксенія» (з грецької – «гостинність»), є

прототипом сучасних консульських служб. Так, орієнтовно в VI ст. до н.е.

мешканців чужих міст у разі потреби почали брати під опіку громадяни, які ставали їх захисником та гарантом у питаннях права або торгівлі. Згодом на особу-проксена почали поширюватись функції і спеціального дипломатич-

ного представника інтересів чужої держави перед народними зборами свого міста. За виконання таких функцій громадянин, як правило, отримував в місті,

для якого був проксеном, переваги в сфері торгівлі, оподаткування, імунітети

всуді, а також право на додаткові почесті.

Вантичній Греції бере свій початок інститут міжнародних організацій,

значення якого в повній мірі було оцінене лише в XX-XXI столітті. Перші такі об’єднання відомі під назвами сіммахії та амфіктіонії. Амфіктіоніями називали релігійні союзи, які формувались навколо спільних вірувань у певних богів. Проте дуже швидко вони перетворились на інструмент активної міжнародної політики: під час зустрічей на святах або жертво-

приношеннях представники різних міст отримували можливість до перегово-

рів з проблемних питань, до неформального спілкування яке сприяло встановленню та зміцненню стратегічних зв’язків. Найбільш відомою амфіктонією вважається Дельфійсько-Фермопільська, яка об’єднувала до 12

полісів.

Тіснішим союзом були сіммахії – (давньогрецьке , від sýn –

разом и máchornai – воюю) військово-політичні об’єднання, що переслідували не тільки економічні чи релігійні цілі, але і служили об’єднанню розрізнених полісів у потужніші державні структури (найвідомішими були Афінська,

Беотійська, Корінфська та Пелопоннеська сіммахії). Свого часу такий союз послужив підставою для появи на політичній карті античного світу впливової Афінської держави. Ті, що укладали угоду, брали на себе зобов’язання

8

надавати один одному посильну допомогу на випадок нападу зовнішніх ворогів; учасники сіммахії брали на себе зобов’язання мати тих самих союзників та ворогів. Такі союзи передбачали проведення спільних нарад та прийняття рішення у військових питаннях, причому слабші часто були вимушені відмовлятись від самостійної зовнішньої політики. Практична сторона тогочасних міжнародних відносин мала значний вплив на використання спільних положень та умов, на яких укладались такі союзи. Так,

окремі договори однієї з союзних держав з спільним ворогом заборонялись,

при наступальних діях, що були розпочаті самостійно одним з членів союзу,

інші не були зобов’язані надавати йому допомогу. Недотримання умов союзу тягнуло за собою грошовий штраф на користь одного з шанованих в Греції храмів, а в подальшому виключення винного з числа союзників.

Для реалізації усіх названих дипломатичних функції в елліністичній культурі міжнародних відносин склалась своя традиція відбору людей, які б виконували посольські функції. В Греції часів Гомера їх називали

«вісниками» («керюкс», «ангелос»), згодом почав використовуватись термін

«старійшина» («пресбейс»). Посол обирався Народними зборами з числа вільних громадян віком вище 50 років, які були достатньо заможними та відзначались своєю розсудливістю, красномовністю, авторитетом. При направленні посольства їх очільниками надавались листи-рекомендації та інструкції, якими визначалась мета їх діяльності та завдання, хоча певна свобода та ініціатива не обмежувались. Саме останній документ носив назву

«díplōma», від якого і бере початок термін «дипломатія».

Іншими рисами традиції міждержавних відносин Греції були священність укладених договорів (в свідки закликались боги з Олімпу, копії текстів передавались на зберігання оракулам, що мали сакральний статус),

гласність процесу переговорів, наявність інституту арбітражу, визнання нейтралітету.

9

Розвиток дипломатії в Древньому Римі.

Міжнародні відносини в Римській державі мають таку ж древню історію, як і в Греції та на Сході. Рим також визнавав проксенію (jus hospitii).

Для вирішення суперечок та непорозумінь існувала спеціальна колегія феціалів (20 чоловік, що мали статус аналогічний до того, що мали жерці), до кола повноважень яких входили контроль за дотриманням міжнародних угод,

оголошення війни, укладання миру.

Центральне розташування Риму в Середземноморському басейні сприяло розвитку міжнародних економічних зв’язків. Даною обставиною можна пояснити той факт, що «право народів» (jus gentium) найбільш повно отримало розвитку саме в римській державі. Про «право народів» досить часто згадували римські автори часів пізньої Республіки – початку Імперії.

Особливо часто згадку про дане поняття можна зустріти в трактатах Ціцерона «Про державу» та «Про обов’язки». До сфери дипломатії належало також право «святості посольства та договорів» (jus et sacra legationis).

Організація і структура дипломатичних органів античного Риму відображає особливості його політичного устрою – спочатку управління відносинами з іншими державами здійснював Сенат, потім це право перейшло до імператорів. Посольства у Римі носили назву легації (legationes),

посли, залежно від функцій, - легати (legati), оратори (oratores), жезлоносці

(caduceatores).

Посли Риму обирались у Сенаті і в більшості випадків відповідали за вирішення наступних питань: оголошення війни і укладення миру, підписан-

ня різноманітних договорів, формування органів влади в завойованих провінціях, третейське вирішення міжнародних конфліктів та врегулювання релігійних суперечок. По завершенні своєї місії дипломати були зобов’язані дати звіт Сенату про свої дії. Після переходу від Республіки до Імперії,

функції фахівців із зовнішніх відносин почали виконувати призначені імператором особи, які обирались за фаховим критерієм.

10