IV «економічна теорія» Питання кваліфікаційного екзамену:

1. Економічні ресурси, їх особливості та види. Ресурси і потреби. Альтернативність використання ресурсів. Проблема економічного вибору та її моделювання за допомогою кривої виробничих можливостей («кривої трансформації»).

Оскільки економічні ресурси рідкісні, обмежені, а наші потреби практично безмежні, ми не в змозі задовольнити всі матеріальні потреби суспільства. Отже, завданням економіки є вивчення шляхів найкращого (ефективного) використання предметів і засобів праці, робочої сили та підприємницького таланту.

Поняття економічної ефективності є центральним в економіці, на неї повинен робитися особливий наголос при ухвалі індивідуальних і соціальних рішень.

Щоб досягти у виробництві максимальної кількості повного обсягу корисних товарів та послуг, суспільству необхідно ефективно використати свої рідкісні ресурси, тобто забезпечити їх повну зайнятість.Таким чином, ефективність означає відсутність втрат, тобто економічні ресурси використовуються настільки ефективно, наскільки це можливо, щоб задовольнити потреби і бажання людей за даних факторів виробництва.

Економіка є ефективною, якщо суспільство не може збільшити виробництво одного товару, без зменшення виробництва іншого. Ефективна економіка перебуває на межі виробничих можливостей.

Виробничі можливості - це можливості суспільства з виробництва економічних благ за умови цілковитого і ефективного використання всіх наявних ресурсів при даному рівні розвитку технології.

Векономічній науці ми зображаємо цю обмеженість виробничого потенціалу країни кривою виробничих можливостей (КВМ).КВМ відбиває максимальні кількості товарів або послуг, які можуть одночасно вироблятися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються.

Отже, КВМ свідчить, що економіка завжди альтернативна, тобто вона має вибирати між виробництвом різних товарів шляхом перерозподілу ресурсів. Із точок, розташованих на цій кривій, що показують різні можливі поєднання випуску альтернативних товарів, ми маємо вибрати найбажанішу для нас у даний час.

Будь-яка точка не на КВМ, а всередині графіка (точка К) свідчить, що ресурси використовуються не повністю і у суспільства є можливість нарощувати водночас виробництво декількох товарів.

Таким чином, КВМ - графік, що характеризує набір товарів, які можуть бути вироблені економікою за умови повного використання всіх наявних ресурсів.Однак ця крива може пересуватися (зміщуватися) як ліворуч, так і праворуч.Зміцнення КВК праворуч означає, що в суспільстві досягнуто економічне зростання за рахунок збільшення та підвищення якості ресурсів, створення нових технологій, участі у міжнародній спеціалізації та розвитку зовнішньої торгівлі.Зміщення КВМ ліворуч означає, що технологічна база в суспільства застаріла; внаслідок політичних та економічних причин використання наявних ресурсів неповне, має місце економічна деградація, скорочення кількості працездатних громадян.

Обмеженість виробничих ресурсів

Хоча потреби безпосередньо задовольняються як створеними людиною, так і подарованими природою благами, проте можливості для постійного задоволення потреб створюються лише завдяки наявності у країни, суспільства, окремих ресурсів.

Ресурси виробництва- це сукупність тих природних, соціальних, духовних сил, які можуть бути використані в процесі створення товарів, послуг та інших цінностей.Між поняттями "фактор виробництва" і "виробничий ресурс" є певні відмінності.Ресурс - це потенційний фактор: тільки той ресурс, що залучається у виробництво, стає фактором. В економічній теорії ресурси прийнято ділити на чотири групи:

1.природні- потенційно придатні для застосування в виробництві природні сили та речовини, серед яких розрізняють "невичерпні" та "вичерпні" ( а в останніх - "відновлювані" та "невідновлювані";

2.матеріальні- всі створені людиною ("рукотворні") засоби виробництва, що самі є результатом виробництва(верстати, обладнання, заводи, транспортні засоби, будинки...);

3.трудові- населення в працездатному віці, яке в "ресурсному" аспекті оцінюють за трьома параметрами: соціально-демографічному, професійно-кваліфікаційному та культурно-освітньому;

4.фінансові- грошові засоби, які суспільство виділяє на організацію виробництва.

Значимість окремих видів ресурсів змінювалась у залежності від переходу доіндустріальної до індустріальної, а від неї - до постіндустріальної технології. В доіндустріальному суспільстві перевага надається природним і трудовим ресурсам, в індустріальному - матеріальним, в постіндустріальному - інтелектуальним та інформаційним ресурсам.

Природні, матеріальні та трудові ресурси притаманні будь-якому виробництву, тому вони називаються базовими; фінансові ресурси, які виникли на "ринковому" етапі, - похідними.

Слід відзначити, що у кожний даний момент необхідні для господарської діяльності економічні ресурси є обмеженими. Ця обмеженість відносна і означає, що ресурсів менше, ніж потрібно для задоволення всіх потреб за даного рівня економічного розвитку. Обмеженість часто характеризують іще як рідкість ресурсів відносно безмежності людських потреб. Ці потреби постійно зростають і змінюються з розвитком суспільства, із зростанням господарської діяльності, розвитком ринку і т.д. Одне слово, люди в будь-якій країні хочуть більше благ і послуг, ніж вони мають.

Обмеженість трудових ресурсів зумовлена загальною кількістю населення країни і часткою працездатних людей у його складі. Обмеженою є також кількість людей певної спеціальності та певного рівня кваліфікації, вкрай необхідних для виробництва суспільних благ.

Обмеженість матеріальних (капітальних) ресурсів визначена всім попереднім економічним розвитком кожної країни, досягненим технологічним рівнем виробництва, наявними можливостями імпорту капітальних ресурсів.

Щодо обмеженості підприємницьких здібностей, то за деякими оцінками, лише 3-5% працездатного населення країни за своїми здібностями можуть бути вдалими підприємцями. Безперечно, до країни можна запросити закордонних кваліфікованих менеджерів чи то підготувати власні кваліфіковані кадри, проте це потребує часу і коштів.

Таким чином, про обмеженість ресурсів свідчить проблема абсолютного вичерпання ресурсів та їх кількісної визначеності в певному місці й у певний час, а також їх дефіцит.

Наслідком обмеженості ресурсів є неможливість задоволення всіх потреб суспільства одночасно в будь-який визначений момент. Граничність ресурсів. їх кількісна обмеженість, а також рідкісність деяких особливо цінних ресурсів зумовлюють певні межі виробничої діяльності. Від наявних у суспільстві ресурсів можливо отримати визначений обсяг матеріальних благ та послуг.

Суспільство не здатне виробити весь той обсяг товарів та послуг, який відповідає абсолютним (ідеальним) потребам людей у країні.

У самій серцевині економіки є безперечна істина, яку називаємо законом рідкості ресурсів. Цей закон стверджує: блага є обмеженими, оскільки немає достатньо ресурсів, щоб виробити всі блага, які потребують люди для споживання.

2. Економічна система: поняття, структурні характеристики, типологічні ознаки та класифікація.

Економічна система- це форма організації економіки, господарський механізм, завдання якого полягає в тому, щоб знаходити шляхи і методи ефективного використання обмежених (рідкісних) виробничих ресурсів. Функціонує економічна система з допомогою таких економічних інститутів, як власність, грошова система, урядові органи, податки, гроші, доход, планування, виробництво, прибуток тощо. Таким чином, економічна система трактується як комплекс економічних інститутів, набір яких приблизно однаковий у будь-якій системі.

Досучасні економічні системи

Економічна система первісної общини базувалась на спільній власності. Засоби праці були спільною власністю, а вироблений продукт розподілявся в інтересах всієї общини в цілому. Найбільшу долю отримували вожді, мисливці, воїни. Між всіма іншими членами общини продукт розподілявся порівну.

Рабство означало перехід до приватної власності в її абсолютній формі. Власністю рабовласника є не тільки земля, засоби виробництва, але і сама людина, яка на нього працює. Раб не має сім'ї, будинку, господарства.

Феодалізм розвинув приватну власність в абсолютній формі і в той же час послабив її абсолютний характер. Кріпак виступає і як суб'єкт, і як об'єкт власності. Як суб'єкт власності він має землю, сільськогосподарський реманент, худобу тощо. За звичаєвим правом в його рішення в межах його власності та сім'ї поміщик не втручався.

При капіталістичному господарюванні, щоб організувати виробництво матеріальних благ, власник засобів виробництва повинен купити робочу силу, а не людину. Без цього немає виробництва. Отже, здійснюється купівля-продаж робочої сили (наймання на роботу) і починається капіталістичне виробництво. При цьому стрімко розвиваються ринкові відносини.

Ось така коротка історія розвитку економічних систем аж до сучасних їх форм. Розрізняють "чистий" капіталізм, командну економіку, традиційну економіку і змішані системи.

Чистий капіталізм

Характерними рисами та особливостями "чистого" капіталізму епохи вільної конкуренції є:1. Приватна власність на фактори виробництва.2. Ринкова система координації і управління господарської діяльності людей.3. Свобода підприємництва і вибору діяльності.4. Мета господарюючих суб'єктів - отримання максимального прибутку і діючи на свій страх і ризик.5. Банкрутство чи прихід окремих нових виробників суттєвого значення для ринку немає.6. Діє чиста або досконала конкуренція і отримується максимум прибутку при мінімумі витрат.7.Забезпечується панування споживачів над виробниками, тобто виробляється тільки те, що купується.

Командна економіка

Командна економіка, або адміністративно-господарська система має такі характерні риси:1. Суспільна власність на фактори виробництва. 2. Панування централізованого планування і розподілу економічних ресурсів.3. Колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності.4. Відсутність будь-якої конкуренції і монополізм виробників.5. Відсутність ринкової системи стимулювання і мотивації виробників.6. Панування виробника над споживачем. На ринках при такій системі купується тільки те, що виробляється. Вибору у споживача немає.

Традиційна економіка

Вона існує близько в 100 країнах. Основними специфічними рисами традиційної системи є:1. Панування приватної власності.2. Низький рівень економічного і соціального розвитку.3. Багатоукладність економіки.4. Залежний характер соціально-економічного розвитку.5. Виробництво, розподіл і обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах.6. Технічний прогрес різко обмежений.7. Неписьменність населення, перенаселеність, високий рівень безробіття, низька продуктивність праці.8. Темпи росту населення перевищують темпи росту промислового виробництва.9. Велика зовнішня фінансова заборгованість.10. Виключно висока роль держави і силових структур в економіці і політиці.

Країни традиційної системи є постачальниками сировини і матеріалів для світового господарства, служать ринком збуту готової продукції.

Змішані системи

Принципи "змішаної економіки" розробляли А.Вагнер, С.Чейз, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен, П.Самуельсон та інші. Характерними рисами змішаних систем є:1. Приватна власність у її різноманітних формах.2. Переплітання, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший.3. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей.

Серед різноманітних національних моделей ринкових економік вирізняють: американську, скандинавську, саксонську, японську, південнокорейську.

Американська модель – це ліберальна ринкова модель. Ця модель будується на системі сприяння усякому заохочуванню підприємницької активності, збагаченню найбільш активної частини населення, на стимулюванні розвитку нової техніки і технології, найбільш перспективних і ефективних виробництв. Малозабезпеченим громадянам створюється прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і допомог. Забезпечується високий рівень соціальної диференціації. Цю модель характеризують високий рівень продуктивності праці і масової орієнтації на досягнення особистого успіху. Вплив держави спрямований на підтримку стабільної кон’юнктури і економічної рівноваги. Серед всіх інших моделей вона вважається найефективнішою.

Скандинавська модель(Швеція, Норвегія, Фінляндія) - колективістсько-універсалістська модель соціально-економічного розвитку на основі приватної власності і ринку. Вона відрізняється від багатьох інших моделей сильною цілеспрямованою, більш відкритою і стійкою соціальною політикою. В основі її лежить концепція функціональної соціалізації економіки, яка передбачає використання результатів приватнокапіталістичного підприємництва й економічного зростання на соціальне вирівнювання, а також установлення виробничої демократії. Це означає широке державне втручання в економіку в дусі кейнсіанських рецептів, установлення високих норм оподаткування, суттєве посилення перерозподільчої і соціально законотворчої ролі держави. Доходи розподіляються на користь малозабезпечених громадян і розповсюджених різноманітних “вільних асоціацій”.

Саксонська (німецька) модель– модель соціально ринкового господарювання, яка ґрунтується на наданні всім формам господарства (великим, середнім, дрібним) можливості стало розвиватися й успішно конкурувати між собою. При цьому особлива увага приділяється розвитку дрібних і середніх високотехнологічних підприємств, фермерських господарств. Стимулювання конкуренції пов'язується зі створенням особливої інфраструктури, яка стримує негативний вплив ринку і капіталу, з формуванням багатошарової інституціональної структури суб’єктів соціальної політики.

Японська модель– модель регульованого корпоративного капіталізму. Ця модель будується на дуже високому рівні розвитку національної самосвідомості, переважанні інтересів нації над інтересами конкретної людини. Корпоративні принципи, ідеї і символи панують як на мікроекономічному, так і макроекономічному рівнях. Держава забезпечує створення сприятливих умов для господарської діяльності, стимулює динамічний розвиток найбільш перспективних галузей економіки. Малий середній бізнес спеціально не стимулюються, але й перешкод для їх розвитку не робиться. Прискорення промислового зростання, висока конкурентоспроможність корпорацій на світовому ринку в ті часи забезпечувалися також за рахунок імпортування нових технологій, нарощування обсягів праці і капіталу, що застосовувалися, відносно низьких витрат на виробництво продукції.

3. Історичні типи організації виробництва: характеристика натурального та товарного господарства. Передумови переходу від натурального до товарного господарства. Товарне виробництво як основа ринкової економіки.

Протягом усієї своєї історії людство знало дві форми сус­пільного виробництва - натуральну і товарну. Перша панувала в первісному суспільстві, при рабовласництві та феодалізмі. Друга, зародившись ще у період розкладу первісного ладу, існує й сьогодні і є визначальною формою виробництва в усіх розвинених країнах.

Натуральне виробництво. Тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для спожи­вання всередині господарства, де вони вироблені, називають натуральним.

Такі відносини були історично першим типом економічної орга­нізації виробництва і у чистому вигляді існували лише у первісній общині, коли люди ще не знали суспільного поділу праці, не обміню­вались між собою виробленою продукцією. Натуральне господар­ство панувало у патріархальній селянській общині, у феодальному помісті. Вироблені продукти праці у вигляді конкретного блага - їжі, одягу, взуття, житла, знарядь праці, що становлять певну спо­живну вартість, є природною формою багатства.

Натуральна форма виробництва має такі основні риси.

1. Замкненість означає, що для цієї системи господарювання панів­ними економічними відносинами є ті, що діють всередині певної спільності. Остання як суб'єкт господарської діяльності не вступає в економічні відносини іншими суб'єктами, оскільки її завданням є самозабезпечення. Суспільство при цьому складається з маси відок­ремлених господарств (сімей, общин, помість, господарських регіонів).Кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконують­ся усі роботи - від добування сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

2.Універсалізація праці. Діяльність господарюючого суб'єкта при натуральній формі виробництва спрямована на задоволення власних потреб. Домінуючою при цьому є ручна праця - кожний працівник усі основні роботи виконує за допомогою найпростіших знарядь праці (мотики, заступу, сокири тощо). Щоправда, всередині натурального господарства праця поділяється між окремими людьми та їх групами.

3.Прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживан­ням. Подібні зв'язки є способом руху вироблюваного продукту за такою схемою: виробництво - розподіл - споживання. Прямі на­туральні зв'язки призводять до безпосереднього використання вироблюваного продукту самими виробниками, що і є визначальною, генетичною рисою натурального господарства.

Ця форма виробництва існує в умовах відсутності суспільного поділу праці, низького розвитку продуктивних сил і є не тільки при­мітивною, а й малопродуктивною. Проте натуральне виробництво було переважною формою господарювання аж до капіталістичної епохи.

Товарне виробництво. Товарне господарство - це тип господарювання, за якого продукти праці виробляються відокремленими господа­рюючими суб'єктами не для власних, а для суспільних потреб, що визначаються ринком

При товарному виробництві організація економіки повністю за­лежить від ринку, який вирішує, що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Це означає, що товарне виробництво є ринковим ви­робництвом.Товарні відносини формуються на основі об'єктивних процесів розвитку виробництва, його матеріально-речових і особистих чинників.

Умовами виникнення товарного виробництва є такі:

1.Суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва, які при­зводять до спеціалізації виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. Це робить можли­вим і необхідним обмін між виробниками, що спеціалізуються на певному виробництві;

2.Обмеженість сукупних виробничих ресурсів і матеріальних благ, що споживаються (їхня відносна рідкість)

3.Економічна відокремленість виробників, яка виявляється у власності останніх на продукти праці, що стають товарами. Об­міняти можна лише те, що є власністю. Кожний товаровиробник, всту­паючи у відносини обміну, переслідує свої інтереси-не тільки одер­жати нову споживну вартість, а й щоб втілена у ній праця була не меншою, ніж його продукт. Саме це є стимулом для підвищення про­дуктивності праці кожного товаровиробника.

Товарне виробництво, що виникло як протилежність натураль­ному господарству ще 7-8 тис. років тому, зберігається і є ефектив­ним сьогодні, має такі визначальні риси:

1.Продукт праці набуває форми товару. Він має бути відносно рідкісним і вироблятися для обміну, який стає невід'ємною рисою економічних відносин. Це призводить до того, що товарна форма виробництва стає відкритою системою організаційно-економіч­них відносин, яка долає обмеженість потреб, що характерно для на­турального господарства, і сприяє розвитку суспільних потреб, які визначаються ринком.

2.Обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробни­чих витрат (у товарах, що обмінюються, має бути однакова кількість праці). Здійснюється це через купівлю-продаж продуктів праці. Суспільство визнає товар як такий, що задовольняє його потребу на ринку після того, як його хтось купив.

До визначальних рис товарного виробництва також належать:

1.використання грошей як посередника обміну;2.наявність конкуренції;3.вільне ціноутворення;4.стихійність розвитку як форма саморегулювання економіки.

Капіталістичне товарне виробництво створює ринкову систе­му, для якої характерно те, що люди можуть не тільки вільно обирати собі роботу, а і їх мають обрати. Праця, земля, природні ресурси, засо­би виробництва стають товаром. Таке виробництво перетворюється на високомеханізоване із застосуванням комплексів машин, масове. Головними тут є галузі матеріального виробництва, що постійно роз­виваються. Етапи розвитку капіталістичного товарного виробництва такі: а) 1770-1840 рр.: текстильна промисловість, текстильне машино­будування, обробка заліза, будівництво магістральних каналів, водя­ний двигун; б) 1840-1890 рр.: паровий двигун, будівництво залізниць, машино- і пароплавобудування, верстатоіндустріальна промисло­вість, чорна металургія; в) 1890-1930-1940 рр.: електричне, електро­технічне та важке машинобудування, лінії електропередач, корабле­будування, основна хімія, синтетичні фарби; г) 1930-1940-1980 рр.: автомобільна, літако- і тракторобудівна промисловість, моторизова­на зброя, виробництво товарів тривалого користування, синтетич­них матеріалів, нафтохімічна промисловість.

Ринкова система активізує всі чинники виробництва, стимулює використання у виробництві заощаджень усіх громадян, суб'єктів господарювання. Значну роль у мобілізації останніх відіграють бан­ки, інші фінансові установи, які платять за засоби, що беруться у кредит, відсотки, винагороду. Отже, «робити гроші» стає головною справою будь-якого суб'єкта господарювання.

4. Поняття, теорії і функції грошей. Форми грошей та їх еволюція. Субстанціональні і хартальні гроші.

Гроші, як економічний інструмент, завжди привертали увагу не лише економічних агентів, але й численних дослідників. Протягом існування грошей було сформульовано ряд концепцій їх функціонування.

Металістична концепція грошейпов'язана з меркантилізмом і виникла в ХУІ ст. Прихильники цього погляду вважали, що золото і срібло мають природну властивість бути грошима, це їх вічна якість. З появою і розвитком паперових грошей це сприймається як своєрідний жарт історії. Перші здогадки цього напрямку припадають на часи Античності. В ХХ ст. цю концепцію згадав Дж.Кейнс.

Номіналістична концепція грошей.Гроші - умовні розрахункові одиниці, номінальні знаки вартості, які самі вартості не мають, чисто логічна конструкція придумана людьми для спрощення обміну товарів. Довгий час ця концепція заперечувалася з позицій металістичної та трудової концепції походження і суті грошей, але в наш час все частіше в ній знаходять елементи істинності. В умовах сучасної форми вартості, гроші дійсно перетворюються з товару особливого роду в номінальну розрахункову одиницю.

Кількісна концепція грошейвиникла у XVII- XVIIІ ст., до її формування доклав зусиль у ХIХ ст. Д.Рікардо. Сьогодні вона покладена в основу монетаристських досліджень Чикагської економічної школи на чолі з Мілтоном Фрідменом. Основна ідея цієї концепції: вартість грошей визначається їх кількістю. Тобто рівень цін товарів і купівельна спроможність грошей визначається кількістю грошей в обігу. В межах цієї концепції очевидні причини сучасної інфляції. В умовах інфляції паперових грошей вона добре пояснює причини зростання цін і втрату грошима їх вартості, тобто знецінення. Саме з цим напрямком економічних досліджень пов'язано формулювання "рівняння обміну", що розглядається в законах грошового обміну.

Товарна концепція грошейпов'язана з дослідженнями Д.Рікардо і К.Маркса. Вона розглядає гроші як товар особливого роду, що служить загальним еквівалентом для всіх інших товарів. Основні положення товарної теорії грошей співпадають з положеннями теорії трудової вартості. В сучасній економічній науці відбувається поєднання номіналістичної і кількісної теорії грошей, що дало змогу досить реально пояснити основні закономірності обігу паперових грошей, регулювання грошової маси, сутність інфляції та дефляції, виробити основні принципи антиінфляційної політики.

Найбільш повно суть грошей виявляється у тих функціях, які вони виконують.Традиційно визначають 5 функцій, виконуваних грошима:

Міра вартості.Вартість усіх товарів вимірюється грошима. Ціна - це вартість товару, виражена в грошах. Цю функцію гроші виконують ідеально, тобто в нашій умові (достатньо назвати ціну товару, щоб покупець або продавець зрозуміли, про що йдеться).Реалізацію функції грошей міра вартості сьогодні ускладнює лише один фактор, але дуже суттєвий - інфляція.

Друга функція грошей - засіб обігу- пов'язана з тим, що обіг товарів в умовах розвинутого товарного виробництва і обміну здійснюється за допомогою грошей за формулою Т-Г-Т (товар-гроші-товар). Оскільки у цій функції гроші постійно перебувають в русі, для її здійснення не потрібні повноцінні, реальні, тобто золоті гроші. Це одна з тих функцій, що спричинила появу паперових грошей.

Третя функція грошей - засіб нагромадження або утворення скарбів -пов'язана з випаданням грошей зі сфери обігу.

У період існування реальних грошей будь-яка монета, не витрачена власником, автоматично перетворювалася на скарб, який до того ж був повністю ліквідним, тобто здатним у будь-який момент повернутися в обіг, не втративши своєї цінності. Таким чином регулювалася в ті часи грошова маса в обігу. Паперові гроші не можуть перетворюватися в такий безумовний скарб і в такий спосіб регулювати грошовий обіг. Поява в обігу зайвих грошових знаків веде до інфляції. Тому сьогодні в більшості країн нагромаджують гроші не у вигляді скарбу, а в формі рахунків у банках, акцій тощо. Тобто нагромаджуються вже не гроші, а капітал. Здійснення цієї функції грошима суттєво обмежене.

Четверта функція грошей - засіб платежу- пов'язана з кредитом. В економічній діяльності виникає маса обставин, в яких момент купівлі не може збігатися з моментом сплати. В такому випадку продавець виступає як кредитор, а покупець - як боржник. Слід зазначити, що відносини кредиту виникають не лише під час купівлі товарів і послуг, але й в процесі купівлі робочої сили, при чому в даному випадку саме робітник кредитує підприємство або установу своєю працею. Саме здійснення цієї функції призвело до появи кредитних грошей (векселі, банкноти, платіжні доручення, чеки тощо). Тобто це також одна з тих функцій, з якою пов'язана поява паперових грошей.

Остання функція грошей - світові гроші.Для ХІХ ст. твердження Маркса про те, що, виходячи на світовий ринок, гроші скидають з себе національні мундири і предстають у своїй первісній формі - у формі золотих злитків, було, безумовно, вірним. А в ХХ ст. цю роль все активніше починають відігравати національні валюти. З часів Ямайської валютної угоди конвертованість валюти - це вільний обмін по плаваючому курсу національної валюти на валюту іншої держави.

За історію людства існувало багато різних типів грошей. Початково грошима були товари.Товарні гроші- це гроші, засновані на використанні як загального мінового еквіваленту (платіжного засобу) якогось товару, який є цінністю як у якості грошей, так і в якості звичайного товару, необхідного для задоволення тих чи інших потреб. Історія переконливо стверджує, що різні товари в тих чи інших районах земної кулі в різний час виконували функції грошей

Дуже швидко на перше місце серед товарних грошей починають виходити метали, що пов'язано з наявністю у них низки властивостей, необхідних для виконання функцій грошей: рідкісність, корисність, однорідність, подільність, портативність, збереженість. Залізні гроші використовували стародавні спартанці, бритти, японці.Монета - це зливок грошового металу певної ваги, форми, проби та номіналу, узаконений державою як засіб обігу.

Роль золота і срібла в грошовому обігу різних країн залежала від встановлення тієї чи іншої грошової системи. Залежно від металу, який в даній країні був прийнятий як загальний еквівалент і база грошового обігу, розрізняють біметалічну і монометалічну грошові системи.

Біметалізм -грошова система, за якою роль загального еквіваленту закріплюється за двома благородними металами (як правило, за золотом і сріблом), передбачається вільне карбування монет з обох металів і їх необмежений обіг. При біметалевій системі встановлюються фіксовані пропорції між грошовими вартостями золота і срібла. Правда, за певних обставин ця система може породжувати деякі проблеми, оскільки ринкові ціни золота і срібла із часом змінюються.Процес історичної еволюції товарного виробництва і товарного обігу вимагав стійких грошей, єдиного загального еквіваленту, тому біметалізм поступається місцем монометалічній системі обігу.

Монометалізм -грошова система, при якій один метал (золото або срібло) служить загальним еквівалентом і основою грошового обігу, а також володіє необмеженою обмінною здібністю.

Сучасна грошова система є системою паперових і кредитних грошей. Паперові (декретні) гроші- це грошові засоби, чия вартість грошей перевищує витрати їх виробництва або цінність при альтернативному використанні. Вони є певними формами боргових зобов'язань держави та державних агентів. На відміну від „товарних грошей", де вартість як засобу обміну та платежу підкріплена вартістю товару, який виконує роль грошей, у паперових грошах це правило відсутнє. Спочатку паперові гроші (оборотний банківський білет) мали металеву основу, тобто існував обмін паперових грошей на золото, срібло або мідь. Згодом паперові гроші набули форми банкноти. Це були неконвертовані відносно цінних металів банківські білети з примусово встановленим державою курсом. Проблема конвертованості розв'язується сьогодні відносно не золота, а інших валют. В цих умовах метали використовуються лише для випуску білонної монети.

Білонна монета -розмінна монета, що виготовляється з недорогоцінних металів або їх сплавів, номінальна вартість якої перевищує вартість вміщеного в ній металу та витрат на її чеканку.Паперові гроші і розмінні монети, разом взяті, утворюють готівкові гроші, випуск яких монополізований державою.

Упродовж подальшої еволюції грошей в XX ст. все більшого поширення набуває заміна готівкових грошей безготівковими (кредитними), які поступово стають домінуючою формою грошей у розвинутих країнах. Безготівкові гроші виступають як грошові вклади, переважно в банківських установах, тобто записи на рахунках у банках чи зарахування взаємних вимог без участі готівкових грошових знаків. Такі вклади називають банківськими (кредитними) грошима, складовими яких є: чеки, кредитні картки, векселі, термінові депозити тощо.

Поява символічних знаків повноцінних грошей, що запроваджувалися в обіг силою держави і спирались на її авторитет, не було чимось випадковим.Це цілком природний, прогресивний процес розвитку грошей, пов'язаний з розширенням масштабів товарного обміну та ринкових відносин.Зараз епоха паперових грошей є епохою грошей, що розвиваються на кредитній основі. Це водночас і епоха банківських грошей, які функціонують значною мірою на безготівковій основі, і які поступово трансформуються в електронні гроші.

5. Поняття, структура грошової системи та історичні етапи її еволюції.

Тип грошової системи залежить від форми організації грошового обігу в країні і визначається сукупністю її елементів та їх взаємодією, які обумовлюють тенденції розвитку та закономірності функціонування грошової системи. Розвиток грошових систем відбувався одночасно з розвитком товарного господарства та економічних відносин.

За типами функціонування грошові системи поділяються на саморегульовані та регульовані грошові системи.

Саморегульовані грошові системи —грошові системи, що базувалися на використанні в ролі грошей благородних металів та в обслуговуванні сфери обігу монетами з благородних металів і обмінними на ці метати банкнотами. Саморегулювання полягало в механізмі грошового обігу: вартість грошей дорівнюваїа вартості благородних металів, які містилися в монетах або могли бути одержані в обмін на банкноти. Втручання держави було мінімальним (встановлювався лише питомий вміст благородного металу в грошовій одиниці).

Саморегульовані грошові системи виступати у формах біметалізму та монометалізму.

Біметалізм— це форма саморегульованої грошової системи, за якої роль загатьного еквівалента законодавчо закріплювалася за двома грошовими металами (золотом і сріблом). Монети з цих металів карбувалися та перебували в обігу на рівних засадах. Банкноти піддягали обміну на обидва метати.

Монометалізм— це форма саморегульованої грошової системи, у якій роль грошей виконує один грошовий метал. Банкноти підлягали обміну на цей грошовий метал.

Починаючи з кінця XIX ст., найпоширенішою грошовою системою у світі став золотий монометалізм, який існував у трьох видах: золотомонетний стандарт;золотозливковий стандарт;золотодевізний стандарт.

Найдосконалішим видом золотого монометалізму вважається золотомонетний стандарт, який використовувався в XIX— XX ст.

Золотомонетний стандарт— це вид золотого монометалізму, для якого характерне виконання золотом усіх функцій грошей, карбування і обіг золотих монет із фіксованим золотим вмістом, вільний обмін паперових грошей на золото.

Золотомонетний стандарт являв собою найстабільнішу саморегульовану грошову систему. Завдяки системі відкритого карбування монет золотомонетний стандарт забезпечував відносну стабільність вартості грошей при гнучкому забезпеченні динамічно зростаючих потреб обігу в засобах платежу. Стабільність національних грошових одиниць та валютних курсів сприяла розвитку вільного ринку, кредитних відносин, міжнародної торгівлі, руху капіталів і зростанню обсягів виробництва.

Використання золотомонетного стандарту вимагало від держав значних обсягів золотих запасів у центральних емісійних банках для забезпечення потреб обігу золотими монетами. З метою зменшення маси золотих монет в обігу широко емітуватися паперові банківські білети, активно розвивалася депозитна форма грошей і безготівкові розрахунки.

Перша світова війна істотно вплинула на грошово-кредитні системи країн. Зростання бюджетних дефіцитів, покриття їх позиками та емісією грошей — все це спричинило зростання в обігу грошової маси, яка значно перевищила золоті запаси емісійних банків. Під час війни випуск золотих монет в обіг призупинився в більшості країн (крім США та семи латиноамериканських країн), наявна золота монета була частково вилучена державними органами, а частково осіла як скарб. Після війни лише США зберегли золотомонетний стандарт.

По закінченні світової війни інфляція в ряді країн посилилася. Певна стабілізація економіки відбулась у 1924—1928 pp. Із метою підтримання національних валют у країнах Європи проводилися грошові реформи (1924—1929 pp.). Під час грошових реформ повернення до золотого стандарту відбулося у двох нових видах: золотозливкового та золотодевізного стандарту.

Також після війни золотомонетний стандарт не було відновлено в країнах Європи, і ті з них, які мати достатні золоті запаси (зокрема Велика Британія і Франція) запровадили золотозливковий стандарт.

Золотозливковий стандарт— це вид золотого монометалізму, для якого характерні відсутність в обігу золотих монет, заборона на їх вільне карбування, обмін банкнот лише на стандартні золоті зливки. Зояотозливковий стандарт використовувався переважно для міжнародних розрахунків.

Більшість країн у післявоєнний час не змогли відновити золотий монометалізм навіть у такій "урізаній" формі й запровадили систему золотодевізного стандарту.

Золотодевізний стандарт— це вид золотого монометалізму, для якого характерні відсутність в обігу золотих монет та їх вільного карбування, здійснення обміну банкнот на золото через обмін на іноземну валюту (девізу), яка, в свою чергу, обмінюється на золото. У такий спосіб зберігався непрямий зв'язок грошових одиниць тридцяти країн світу із золотом.

Система золотодевізного стандарту була юридично оформлена рішенням Генуезької конференції (1922 p.). Світова економічна криза (1929—1933 pp.) призвела до скасування золотого монометалізму, масового знецінення валют і зумовила перехід грошово-кредитних систем світу від саморегульованих до регульованих грошових систем:.

Регульовані грошові системи — тип грошових систем, які базуються на обігу паперових і металевих грошових знаків, які не мають власної внутрішньої вартості.

Регулювання полягає в механізмі грошового обігу: емісія грошових знаків повністю монополізована державою, яка забезпечує сталість емітованих грошових знаків, регулює пропозицію грошей відповідно до потреб обігу в засобах обігу, а курс валют формується на базі паритету їхньої купівельної сили.

Регульовані грошові системи розрізняються за такими класифікаційними ознаками:за характером регулювання пропозиції грошей;за характером економічної системи, в межах якої здійснюється грошовий обіг;за характером регулювання валютних відносин.

За характером регулювання пропозиції грошей виділяються такі види грошових систем:паперово-грошового обігу— вид регульованої грошової системи, для якої характерна бюджетна емісія для покриття бюджетного дефіциту. Бюджетна емісія в системі паперово-грошового обігу виступає у двох формах: а) грошові знаки емітуються державним казначейством у формі казначейських білетів; б) грошові знаки емітуються центральним емісійним банком у формі банківських білетів;кредитного обігу— вид регульованої грошової системи, для якої характерний випуск і рух грошових знаків, що виникають на основі кредиту. Кредитними принципами є забезпеченість та повернення коштів, що створює реальну можливість утримувати кредитну емісію на рівні реального попиту на гроші.

За характером економічної системи, в межах якої здійснюється грошовий обіг, виділяються такі види грошових систем:неринкова— вид регульованої грошової системи, яка характеризується адміністративними методами регулювання грошового обігу (розмежування сфер готівкового і безготівкового грошового обігу, заборона певних грошових операцій, здійснення контролю за грошовими операціями суб'єктами економічних відносин, лімітування кредитів тощо);ринкова— вид регульованої грошової системи, яка характе ризується наявністю регулювання грошового обігу на основі вико ристання економічних методів впливу на обсяг, динаміку і струк туру грошової маси.

За характером регулювання валютних відносин виділяються такі види грошових систем:відкрита— вид регульованої грошової системи, яка характеризується відсутністю обмежень на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами, повною конвертованістю національної валюти, високою організованістю валютного ринку;закрита— вид регульованої грошової системи, яка характеризується використанням валютних обмежень, неконвертованістю національної валюти, обмеженням ринкового механізму формування валютного курсу.

6. Природні ресурси та їх особливості. Специфіка попиту, пропозиції та ціноутворення на ринку природних ресурсів. Поняття й форми земельної ренти.

Сьогоднішня економічна наука, як відомо, виділяє такі основні чинники суспільного виробництва, як праця, капітал, підприємницька ініціатива та земля(природні ресурси).Одним із визначальних чинників суспільного виробництва є природні ресурси.З точки зору їх натурально-речового складу природні ресурси включають: сировину, матеріали, паливо, енергію і власне землю.У сучасній економічній літературі доволі часто має місце ототожнень понять «земля» і «природні ресурси».

Специфіка даного фактора суспільного виробництва обумовлена тим, що саме земля є найбільш вагомою, змістовно значимою і об’ємною складовою природних ресурсів.

У різних галузях суспільного виробництва її функціональна роль і призначення помітно диференційовані. Для більшості галузей економіки земля є просто територіальною основою ведення виробництва або ж просто джерелом сировини. У сільському ж господарстві земля виконує унікальну роль-вона одночасно є і предметом праці і засобом праці.Разом з тим земля володіє спільними з усіма іншими факторами суспільного виробництва характеристиками-вона обмежена і рідкісна.Рідкісність ,як економічна характеристика землі стає зрозумілою лише в контексті порівняння величезних сумарних суспільних потреб з одного боку та кількістю ділянок, що придатні для їх господарського використання з метою задоволення цих самих потреб людства. Адже не вся поверхня земної кулі реально придатна для постійного господарського використання.

Попит та пропозиція на ринку природних ресурсів формується так само ,як і у випадку, коли ми маємо справу з попитом і та пропозицією на звичайні життєві блага, працю чи капітал. Тобто, підвищення ціни на природні ресурси(землю) призводить водночас до падіння попиту на ці ресурси та зростання їх пропозиції. У той час, як зниження ціни на ці ж ресурси призводить відповідно до зменшення їх пропозиції та зростання попиту. При цьому факторами, що впливають на ціну є родючість(продуктивна здатність) та місце розташування.

Унікальність природних ресурсів (землі) в повній мірі описує відповідний графік. Наведений графік дає розуміння того, що ціна землі є результатом врівноваженої взаємодії попиту і пропозиції на природні ресурси. На практиці ціна землі визначається орендною платою (рентою).

На графіку можна побачити особливість формування ринкової ціни землі (точка Р). Відомо що пропозиція землі нееластична. Тому крива пропозиції землі S являє собою вертикальну лінію. D – крива попиту на землю, точка Е – той рівень земельної ренти, що врівноважує попит та пропозицію земельних ділянок.

Якщо рівень орендної плати (ренти) підвищиться (вище точки Е), то пропозиція землі перевищить попит на неї, земельні власники відчуватимуть труднощі зі здаванням землі в оренду і тому знизять орендну плату, виплачувану орендарями.

Якщо ж рівень орендних ставок понизиться (нижче точки Е), то попит на землю перевищить її пропозицію. У цих умовах власники землі підвищуватимуть орендну плату (ренту).Тільки в точці Е буде спостерігатися рівність попиту та пропозиції землі.

У власника землі є альтернатива: він може продати землю, здати в оренду або ж залишити собі. Від продажу землі він би хотів мати таку суму, яка будучи покладена в банк, приносила б йому доход не менше ніж рента. Інакше йому вигідніше надавати землю в оренду і отримувати ренту.

Тому ціна землі залежить від двох величин: розмірів земельної ренти, яку можна одержати, ставши власником землі;ставки позикового відсотка.

Цю залежність можна виразити формулою:

7. Економічний зміст факторних доходів. Диференціація доходів населення: причини та вимірювання (крива М. Лоренца, коефіцієнт Джині, децильний і квінтильний коефіцієнти). Необхідність, інструменти та межі перерозподілу доходів. Оптимум В. Парето.

Дохід, одержаний підприємством від збуту виробленого продукту розподіляється у визначеній залежності від виробничих факторів. Заробітна плата(ціна праці) утворюється в залежності від вкладеної праці,рента (дохід від фактора з нееластичною пропозицією) – від ціни використовуваної ділянки землі,прибуток(дохід на виробничий капітал)і процент(дохід на грошовий капітал) – від обсягу застосованого капіталу.Заробітна плата, рента, прибуток і процент – це так звані фактори доходу, які в ринковій економіці виступають цінами факторів виробництва.

Формування доходів у ринковій економіці відбувається на основі таких принципів:

1. Усі доходи формуються відповідно до вкладу праці, природних ресурсів, капіталу і підприємницьких здібностей у виробництво товарів та послуг. Це означає, що розподіл носить факторний характер, є функціонально-виробничим, а основними факторними доходами виступають заробітна плата, рента, відсоток і прибуток.

2. Дохід від факторів виробництва пропорційний кількості і якості вкладених ресурсів.На цьому заснований принцип соціальної справедливості в розподілі. Він означає, що кожний учасник має право примножувати своє багатство, збільшуючи при цьому свій вклад у підвищення ефективності виробництва.Принцип соціальної справедливості фіксує не походження доходів, а ступінь рівності і відповідно нерівності розподілу.

3. Нерівномірність у розповіді ресурсів веде до значної нерівності в доходах.

4. Для нормального функціонування економіки необхідна державна політика перерозподілу доходів через бюджет.

5. У зв'язку із функціонування недосконалої конкуренції у сучасній ринковій економіці розмір доходу може не відображати вкладу факторів виробництва у випуск готової продукції.

Аналіз цих принципів показує, що ринкова економіка не гарантує кожному члену суспільства певний визначений рівень доходів, вони визначаються вкладом певного фактора у виробництво. Усі учасники ринкової економіки із самого початку не однакові за своїми потенціальними можливостями. Вони розрізняються за: володінням власністю; здібностями, рівнем освіти і кваліфікації; фінансовими можливостями; умовами виробництва; ступенем ризикованості, вдачею; станом здоров'я тощо. Ця нерівномірність, з одного боку, породжує економічні стимули, а з іншого - примножує нерівномірність у майбутньому. Проблема нерівномірності характерна як для країн з низьким рівнем розвитку, так і для найрозвинутіших країн. Ступінь нерівномірності розподілу доходів можна проаналізувати за допомогою кривої Лоренца.

Як бачимо, на графіку по одній осі відкладена частка сімей з різними доходами, а по іншій - частка доходу. Якщо уявити, що доходи розподіляються рівномірно, то це означатиме, що існує абсолютна рівність, за якої, наприклад, 10% сімей одержують 10% доходу, 30% сімей - 30% доходу, 70% сімей - 70% доходу і т.д. Такий розподіл на графіку показує бісектриса ОА.

Реальний розподіл, як показують реальні результати його аналізу у багатьох країнах, відбувається таким чином, що більша частина сукупного доходу розподіляється на користь меншої частини сімей. Його відображає на графіку крива Лоренца.Чим далі ця крива відхиляється від бісектриси, тим більший ступінь нерівності в розподілі доходів. Абсолютна нерівність в розподілі на графіку показана лініями ОВ і АВ, які обмежують графік внизу і справа. У цій ситуації графік розподілу співпадає з осями системи координат з вершиною в точці В. Він показує, що менше 1% сімей отримують 100% доходу, а інші - взагалі нічого не отримують.

Якщо заштриховану площу між бісектрисою і кривою Лоренца поділити на площу трикутника АОВ, отримаємо показник ступеня нерівномірності в доходах. Його називають коефіцієнтом Джині. Чим більший цей коефіцієнт, тим більший ступінь нерівномірності.

У сучасній економічній теорії поряд із кривою Лоренца та коефіцієнтом Джині для аналізу нерівномірності у розподілі доходів використовують так звані децильні та квантильні коефіцієнти. Це відношення багатства 10 або 20% найбідніших членів суспільства до такої ж кількості найбагатших.

Оскільки доходи виступають у грошовій формі, їх реальні розміри мають оцінюватись, виходячи із купівельної спроможності грошей, які безпосередньо надходять у розпорядження їх власника. Тому розрізняють номінальні та реальні доходи.Номінальні доходи характеризують рівень грошових доходів незалежно від розмірів оподаткування та зміни цін на товари та послуги. Реальні доходи — це доходи з урахуванням роздрібних цін і тарифів на товари та послуги, розміру податків та обов'язкових платежів. Щоб розрахувати реальні доходи, необхідно від номінальних доходів відняти податки та обов'язкові платежі в бюджет. Це буде величина кінцевих доходів, які, в свою чергу, слід скорегувати на рівень цін:

де Ір.д. - індекс реального доходу; Ік.д.. - індекс кінцевого доходу; Іц.х. - індекс цін.

Якщо реальні доходи населення зменшуються у зв'язку з інфляцією, то державі слід проводити політику індексації доходів, яка сприяє утриманню доходів на попередньому рівні. Індексація доходів - це показник перерахування величини грошового вмісту доходів, вкладень, цінних паперів, заощаджень залежно від рівня інфляції.її здійснюють держава, банки, страхові компанії, акціонерні товариства та ін. Індексація доходів проводиться з метою компенсувати подорожчання споживчого кошика і виражається у підвищенні доходів населення. Індексація вкладів означає зміну розміру процентних ставок, індексація податків - зміну їх розмірів залежно від зміни цін, розмірів зарплати тощо.

У розвинутих країнах індексація проводиться, якщо рівень цін зростає більше, як на 5% в рік. Індексація, як правило, стосується тих категорій населення, які отримують доходи із державного бюджету. В Україні вона стосується лише найменш оплачуваних категорій населення, що отримують доходи із бюджету.

Для оцінки реального стану життєвої спроможності людей у кожній розвинутій країні визначається так звана межа бідності. Бідність не піддається точному визначенню. Однак можна сказати, що людина або окрема сім’я бідує, коли у неї бракує коштів на задоволення елементарних потреб. Отже, бідною вважається сім’я, доходи якої не дозволяють її членам задовольнити свої фундаментальні економічні потреби, що дозволяє виявити коло сімей, що потребують соціальної допомоги.

Критерієм визначення межі бідності служить також структура споживання сім’ї.Закономірності зміни структури споживання сім’ї і добробуту нації дослідив ще в середині 19 століття німецький економіст і статистик Е.Енгель у законі, який було названо його ім’ям.Суть закону Енгеля така: із зростанням доходів сім’ї частка її витрат на продовольчі товари зменшується, на промислові (одяг, житло, комунальні послуги) залишається незмінною, а на соціальні, духовні і культурні запити зростає.

Отже, чим менша пересічна частка витрат сім’ї на харчування, тим вищий економічний розвиток країни і добробут нації. Водночас аналіз структури витрат окремих категорій сімей дає можливість виявити сім’ю, що знаходиться за межею бідності (зокрема, для США такою межею є 30 і більше відсотків витрат на харчування від доходів сім’ї).

8. Методологія макроекономіки. Макроекономічні моделі: суть, види та особливості використання в макроекономічному аналізі.

Для виконання макроекономікою своїх функцій (пізнавальну та прикладну) вона має спиратися на певні методи, які в сукупності складають її методологію. Згідно з методом сходження від абстрактного до конкретного процес пізнання причинно-наслідкового механізму функціонування економіки можна розкласти на два етапи.

Перший етап – використання фактів економічної практики з метою обгрунтування теоретичних положень про поведінку економіки.

Другий етап – використання теоретичних положень про поведінку економіки з метою цілеспрямованого впливу на економічну практику. На даному етапі сукупність теоретичних положень, отриманих в процесі узагальнення фактів або перевірки гіпотез за допомогою фактів, використовується при виробленні економічної політики, тобто заходів, спрямованих на вирішення певних проблем і досягнення поставлених цілей.

Головним методом узагальнення та відображення реальних макроекономічних процесів є моделювання. Модель – це спрощена картина реальності, абстрактне узагальнення фактичної поведінки досліджуваних явищ. Моделювання дає можливість нехтувати несуттєвими, другорядними деталями і зосереджуватися на головних, принципових зв’язках, які спостерігаються в реальному житті.

В

Екзогенні змінні

МОДЕЛЬ

Ендогенні змінні

макроекономічних моделях використовуються два види змінних: ендогенні та екзогенні.Ендогенні змінні– це чинники, поведінку яких потрібно пояснити в процесі побудови моделі.Екзогенні змінні– це чинники, поведінка яких визначається за межами даної моделі. В процесі моделювання з’ясовується як екзогенні змінні впливають на ендогенні. Це можна виразити таким чином:

Застосовуються різні типи моделей: графічні, математичні, табличні. В процесі моделювання головним є не тип моделі, а її здатність адекватно відобразити взаємозв’язки, які існують в реальній економіці. В макроекономіці найбільше застосовуються математичні та графічні моделі.

В графічних моделях, як правило , відображається залежність між двома змінними, одна з яких є ендогенною, а інша – екзогенною. Оскільки ці змінні формують конструкцію моделі, то їх можна назвати базовими змінними. Але крім базових можуть існувати інші змінні , які здатні впливати на базові змінні.

В процесі побудови графічної моделі, коли визначається залежність між двома базовими змінними, застосовується припущення “за інших незмінних умов ” або “ceterisparibus”. Таке припущення означає, що всі інші змінні за винятком базових, залишаються незмінними. Це спрощує аналіз і дає можливість зосередити увагу лише на дослідженні залежності між базовими змінними.

Переважна більшість макроекономічних змінних характеризує відповідні процеси та результати кількісно. Наприклад, кількісно вимірюється обсяги товарів, грошей, робочої сили, інвестицій тощо. Але одна частина таких змінних кількісно відображає процеси, а інша – результати певних процесів. Тому в макроекономіці розрізняють два типи кількісних змінних: запаси і потоки.

Запас – це кількість будь-чого виміряна в даний момент часу. Потік – це кількісна визначеність зміни будь-чого за певний проміжок часу. Запасові і потокові змінні часто взаємопов’язані між собою. Так, наявний в економіці на певну дату обсяг капіталу – це запас, а обсяг інвестицій за певний проміжок часу – це потік. Ідентифікація змінних як запасових або потокових дає можливість правильно оцінити результати функціонування економіки і визначити можливості суспільства щодо їх покращення. Наприклад, обсяг капіталу як запасу залежить від обсягу інвестицій як потоку. Звідси висновок – для збільшення обсягів капіталу слід збільшувати обсяги інвестицій.

9. Теоретичні засади та принципи побудови СНР. Макроекономічні показники потоку (ВВП і ВНД) і методи їх обчислення. Національне багатство як показник запасу: суть та структура.

Система національних рахунків (СНР) – це сукупність категорій, які відображають загальні умови і сукупні результати функціонування кожної національної економіки. СНР спирається на ряд методологічних принципів. До основних можна віднести такі:

• продуктивною є будь-яка діяльність, що приносить дохід її суб’єктам.

• в основі економічної рівноваги лежить тотожність між виробленим продуктом і доходом, одержаним від його реалізації.

• в процесі відтворення економіка перебуває в постійному кругообігу, котрий являє собою безперервний потік перетворень витрат у доходи, а доходів у витрати.

СНР спирається на певну систему категорій, за допомогою яких здійснюється облік економічної діяльності в країні. Основні з них – інституційна одиниця, сектор, економічна операція, рахунок.

Виділяють 5 секторів СНР:

1. Нефінансові корпорації: інституційні одиниці, які займаються виробництвом товарів і не фінансових послуг на ринкових засадах, тобто з метою їх продажу за цінами, що покривають витрати виробництва і дають прибуток.

2. Фінансові корпорації:інституційні одиниці, які на комерційній основі займаються фінансовим посередництвом або допоміжною фінансовою діяльністю. До них відносяться комерційні банки, страхові компанії, інвестиційні компанії тощо.

3. сектор загального державного управління: інституційні одиниці, які крім виконання своїх політичних функцій і здійснення регуляторної діяльності в економіці надають також неринкові послуги для індивідуального чи колективного споживання та перерозподіляють доходи і багатство.

4. Домашні господарства: інституційні одиниці, що можуть складатися з однієї або групи фізичних осіб, основною функцією яких є споживання а також некорпоративна виробнича діяльність (дрібні ферми, невеликі магазини, майстерні тощо).

5. Некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства”: інституційні одиниці, що створені окремими групами домашніх господарств для забезпечення їх політичних, релігійних і професійних інтересів, а також для надання соціально-культурних послуг. Основними ресурсами цих установ є добровільні внески домашніх господарств.

Усі операції в СНР поділяються на чотири групи: операції з товарами та послугами; розподільчі операції; операції; операції з фінансовими інструментами; інші операції.

Серед показників, які характеризують результати економічної діяльності країни в цілому, центральне місце займає валовий внутрішній продукт (ВВП). За своєю сутністю ВВП – це ринкова вартість кінцевої продукції виробленої резидентами країни за відповідний період.

Методи обчислення ВВП

Валовий внутрішній продукт можна обчислювати трьома методами: виробничим методом, розподільчим методом (за доходами) і методом кінцевого використання (за видатками).

Виробничий метод. Згідно з цим методом ВВП обчислюється як сума валової доданої вартості всіх галузей економіки плюс чисті продуктові податки:

ВВП = (2.1)

Розподільчий метод (за доходами).За цим методом ВВП являє собою суму первинних доходів, створених резидентами за певний період на географічній території країни. При цьому до первинних доходів відносяться доходи, що утворюються внаслідок первинного розподілу виробленого ВВП між факторами виробництва, тобто між трудом, капіталом, а також урядом, який за свої послуги отримує податки. Виходячи з цього, згідно з розподільчим методом величина ВВП обчислюється за формулою:

Зарплата найманих працівників

Валовий прибуток

Змішаний дохід

Податки на виробництво та імпорт

Субсидії на виробни-цтво та імпорт

=

ВВП

+ + + + + – (2.2)

Метод кінцевого використання (за витратами).У відповідності до цього методу ВВП визначається як сума всіх видів кінцевого використання (кінцеве споживання , валове нагромадження, чистий експорт).:

Y = C + I +G + NX

де, Y– валовий внутрішній продукт,

C – приватне споживання;

I– валові приватні внутрішні інвестиції;

G– державні закупівлі

Найбільш повною характеристикою національного доходу країни є валовий національний наявний дохід, який визначається за формулою:

GNDI=GNI+NTR_f

де NTR_f – чисті поточні трансферти, отримані із-за кордону, які охоплюють чисті поточні податки на доходи, майно тощо, одержані від інших країн; чисті соціальні виплати та інші чисти поточні трансферти, що отримані із-за кордону.

Національне багатство— це сукупність вироблених і нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни. Національне багатство визначається у натурально-речовинній та вартісній формах на певну дату.

Національне багатство містить такі три складові.

1. Матеріальне багатство -це основний та оборотний капітал суспільства, а також обіговий капітал. Основний капітал — засоби праці: будинки, споруди, верстати, устаткування тощо. Оборотний капітал — предмети праці: сировина, матеріали, енергетичні ресурси, оброблені людською працею. До обігового капіталу належать готова продукція та страхові внески.

Структуру цього багатства становлять всі матеріальні блага соціальної сфери: університети та школи, лікарні та санаторії, об'єкти культури та спорту, житловий фонд, майно населення, державні запаси, природні ресурси, які вже залучені до процесу виробництва. По суті, речове багатство являє собою нагромаджену працю суспільства, виражену в матеріальних благах за певний тривалий історичний період. Зміст структури речового багатства постійно змінюється під впливом НТР та соціально-економічних зрушень. У міру розвитку суспільства речове багатство нації збільшується

2. Нематеріальне багатство. До нього належать грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, а також усі людські здібності й досягнення в науці, культурі, спорті, мистецтві, нагромаджений виробничий досвід суспільства, виражений у загальнолюдському знанні.

3. Природне багатство — це пізнані (розкриті) природні ресурси: земля, вода, повітря, ліс, розвідані корисні копалини, клімат. Багатоманітні елементи природи є природним даром людині з боку природи і по суті — потенційним багатством нації. Природа — матеріальна передумова виробництва та природне середовище життєдіяльності нації. Більшість елементів природного багатства не збільшується, а зменшується в результаті антропогенного впливу. Тому існує проблема збереження та суворої економії елементів природного багатства.

Національне багатство виступає як важливий показник економічної могутності країни та джерело її соціально-економічного прогресу.

10. Характеристика споживання та заощадження як функцій доходу. Гранична і середня схильність до споживання і заощадження. Теоретичні моделі споживання Дж.М. Кейнса, І. Фішера, Ф. Модільяні та М. Фрідмена.

Споживання представляє собою індивідуальне і спільне використання споживчих благ, направлене на задоволення матеріальних і духовних потреб людей. У вартісній формі – це та сума грошей, яка витрачається населенням на придбання матеріальних благ і послуг.

Споживання населення – один з головних компонентів, які визначають розвиток економіки. На споживчі витрати припадає від 2/3 до 3/4 валового внутрішнього продукту.

Для оцінки споживчої поведінки використовується показник – індекс споживчих настроїв (ІСН). Він входить до числа основних макроекономічних показників, на основі яких складають прогнози економічного циклу. Це важливо як для короткострокового планування будь-якого бізнесу, так і для визначення економічної політики держави.

Заощадження – це відстрочене споживання або та частина доходу, яка в нинішній час не споживається. Вони дорівнюють різниці між доходами і поточним споживанням. Заощадження – це процес, пов’язаний із забезпеченням в майбутньому виробничих і споживчих потреб.

Заощадження здійснюються як фірмами, так і домашніми господарствами. Особисте споживання домашніх господарств (С) утворює найважливішу складову частину. Але якщо згадати, що заощадження (S) представляють собою перевищення доходу над споживчими витратами, то стане зрозумілим, що аналізуючи фактори, які визначають споживання, ми одночасно розглядаємо і фактори, від яких залежить заощадження:

Y = C + S,

де Y– доход; C – споживання; S – заощадження.

Дане рівняння показує, що частина доходів іде на особисте споживання С, а надлишок приймає форму заощаджень S.

У формалізованому вигляді споживання можна виразити наступною функцією:

С = С(Y).

Однак доход є основним фактором, який визначає не тільки споживання, але і заощадження:S = S(Y).

Дослідженнями встановлено, що споживання рухається в тому ж напрямку, що і доход. Однак споживання залежить не тільки від доходу, але і від так званої граничної схильності до споживання (МРС).

Гранична схильність до споживання виражає відношення будь-якої зміни в споживанні до тієї зміни в доході, яка його викликала. Математично це виглядає так:

Гранична схильність до заощадження – це відношення будь-якої зміни в заощадженнях до тієї зміни в доході, яка його викликала:

11. Сукупний попит, його структура, цінові та нецінові чинники. Крива сукупного попиту.

Сукупний попит (AD)— це сукупність вітчизняних товарів і послуг, які мають бажання купити резиденти і нерезиденти з метою задоволення своїх платоспроможних потреб. Суб’єктами сукупного попиту є домогосподарства, підприємства, уряд та іноземці. У зв’язку із цим сукупний попит можна визначити як суму попиту домашніх господарств на споживчі товари і послуги, підприємств на інвестиції, урядового попиту на державні закупівлі та попиту іноземців, який дорівнює чистому експорту:

YAD = C + I + G + NX. (4.1)

На сукупний попит впливає багато чинників. Але за базову екзогенну змінну функції сукупного попиту приймається лише ціна. Це пояснюється тим, що сукупний попит є категорією ринку, на якому ціна відіграє головну регулювальну роль — пов’язує між собою сукупний попит і сукупну пропозицію. Інші чинники сукупного попиту враховуються в його функції як зовнішні екзогенні змінні.

Сукупний попит знаходиться в оберненій залежності від ціни. При цьому під ціною розуміється загальний рівень цін в економіці, тобто ціна ВВП. Виразимо залежність між сукупним попитом і ціною за допомогою графіка (рис. 4.1). На горизонтальній осі відкладемо обсяг реального ВВП, який відображує сукупну кількість товарів і послуг (Y), а на вертикальній — загальний рівень цін на товари та послуги (Р).

Рис. 4.1. Крива сукупного попиту

Таким чином, між сукупним попитом і ціною немає безпосередньої залежності. Проте між ними існує опосередкована залежність, яка проявляється за допомогою трьох чинників, якими є: ефект процентної ставки, ефект багатства та ефект чистого експорту.

Ефект процентної ставки полягає в тому, що у разі зростання загального рівня цін покупцям товарів і послуг потрібно більше грошей для оплати купівельних операцій. Отже, зростає попит на гроші, що за незмінної пропозиції грошей викликає підвищення їх ціни, тобто процентної ставки. Внаслідок цього сукупний попит зменшується за рахунок попиту на ті товари, для купівлі яких потрібно запозичувати (купувати) гроші.

Ефект багатства пов’язаний з такою формою багатства, як фінансові активи. Зі зростанням цін в економіці реальна вартість, тобто купівельна спроможність нагромаджених домогосподарствами фінансових активів зменшується. Це стосується, зокрема, активів із фіксованою грошовою вартістю: строкових депозитів, облігацій.

Ефект чистого експорту відображує вплив загального рівня цін на результати зовнішньоторговельної діяльності країни. Вплив цього чинника на сукупний попит проявляється тоді, коли ціни на вітчизняні товари зростають або зменшуються порівняно з цінами на аналогічні іноземні товари, тобто коли змінюються відносні ціни. Якщо ціни на вітчизняні товари піднімуться вище за ціни на іноземні товари, вітчизняні покупці почнуть віддавати перевагу імпортним товарам. Це

Розглянуті вище чинники є ціновими чинниками сукупного попиту. Їх особливість полягає в тому, що вони опосередковано реалізують обернену залежність сукупного попиту від ціни. На графіку вплив цінових чинників на сукупний попит відбивається за допомогою переміщення точки сукупного попиту вздовж його нерухомої кривої. Так, згідно з рис. 4.1, коли ціни знижуються від Р1 до Р2, сукупний попит переміщується по його кривій з точки А в точку Б.

Нецінові чинники сукупного попиту

Крім ціни на сукупний попит впливають й інші чинники, що не пов’язані зі зміною цін. Усі такі чинники називаються неціновими чинниками сукупного попиту. Вони є зовнішніми екзогенними змінними функції сукупного попиту. Тому на графіку вплив нецінових чинників на сукупний попит викликає переміщення його кривої у відповідний бік (рис. 4.2).

Рис. 4.2. Вплив нецінових чинників на сукупний попит

Як видно з рис. 4.2, збільшення сукупного попиту унаочнюється переміщенням його кривої вправо — з положення AD1 у положення AD2. Таке переміщення показує, що сукупний попит збільшується за незмінних цін., Зменшення сукупного попиту зображується переміщенням його кривої вліво — з положення AD1 у положення AD3. Це означає, що економічні суб’єкти готові купувати меншу кількість товарів і послуг за незмінних цін.

Нецінові чинники є неоднорідною сукупністю. Визначаючи їх, слід враховувати, що сукупний попит складається з таких чотирьох компонентів: споживчий попит (С), тобто попит домашніх господарств на споживчі товари і послуги; інвестиційний попит (І), тобто попит підприємств на приватні інвестиції; урядовий попит (G) і попит іноземців (NX). Тому нецінові чинники сукупного попиту слід поділити на відповідні чотири групи (табл. 4.1).

Як видно з табл. 4.1, на кожний компонент сукупного попиту впливають різні нецінові чинники. Їх детальний аналіз наведено в розділах підручника, присвячених споживанню домогосподарств і приватному інвестуванню (розд. 7, 8), фіскальній політиці (розд. 12) і зовнішньоторговельній діяльності країни (розд. 15).

НЕЦІНОВІ ЧИННИКИ СУКУПНОГО ПОПИТУ

Компонент сукупного попиту	Неціновий чинник
1. Споживчий попит	Особистий дохід домогосподарств, Податки на доходи фізичних осіб, Багатство домогосподарств, Запозичення домогосподарств,Очікування домогосподарств
2. Інвестиційний попит	Процентна ставка, Технічний прогрес, Рівень забезпеченості основним капіталом, Податки на прибуток підприємців, Ділові очікування
3. Урядовий попит	Державні закупівлі
4. Іноземний попит	ВВП інших країн, Валютний курс, Торговельна політика

12. Сукупна пропозиція, її цінові та нецінові фактори і моделі. Крива сукупної пропозиції в короткому й довгому періодах.

Сукупна пропозиція (AS) — це сукупність товарів і послуг, які виробляють національні підприємства для продажу на ринку з метою отримання прибутку. Отже, суб’єктами сукупної пропозиції є підприємства, які виробляють товари і послуги, а мотиваційним чинником, який лежить в основі прийняття ними рішень щодо зміни обсягів виробництва своєї продукції, є максимізація прибутку. Тому чинником, що впливають на сукупну пропозицію, є такі, від яких залежить прибутковість виробництва. Ціна впливає на прибутковість виробництва через обсяг виручки від продажу даного обсягу продукції, а нецінові чинники — через середні витрати на її виробництво.

Довгострокова сукупна пропозиція.Припустимо, що сукупний попит збільшується в умовах повної зайнятості. Першим наслідком такого збурення сукупного попиту є зростання цін. Реагуючи на зростання попиту і цін на свою продукцію, підприємства намагатимуться найняти більшу кількість робітників. Але в умовах повної зайнятості ринок праці знаходиться в рівноважному стані. Це свідчить про відсутність незайнятої робочої сили. Тому, конкуруючи між собою за додаткову робочу силу, роботодавці змушені підвищувати номінальну заробітну плату. Оскільки вона є абсолютно гнучкою, то її збільшення відбувається в такій самій пропорції, в якій зростають ціни. Це породжує два наслідки.

Рис. 4.3. Крива довгострокової сукупної пропозиції

Короткострокова сукупна пропозиція.крива AS є кривою короткострокової сукупної пропозиції. Оскільки у крайньому випадку ціни не змінюються, то крива AS має вигляд горизонтальної лінії. Збільшення сукупного попиту переміщує його криву з положення АD1 у положення AD2. За абсолютно негнучких цін збільшення сукупного попиту втілюється в адекватне зростання обсягів виробництва — з Y1 до Y2 . Це означає, що в умовах фіксованих цін короткострокова сукупна пропозиція є функцією сукупного попиту.

Рис. 4.4. Крива короткострокової сукупної пропозиції (крайній випадок)

Згідно з міжнародною статистикою індекси споживчих цін і номінальної заробітної плати, як правило, демонструють щорічне зростання. Це підтверджує й українська статистика. Отже, нормальним (типовим) явищем для економіки з ринковими відносинами є не жорсткі (фіксовані), а гнучкі, тобто змінні ціни і заробітна плата. Проте їх зміна є недостатньою для швидкого відновлення повної зайнятості. Ціни і заробітна плата, що змінюються недостатньо для швидкого врівноваження економіки на умовах повної зайнятості, називаються негнучкими. Негнучку поведінку цін і заробітної плати відображує основна модель короткострокової сукупної пропозиції.

Нецінові чинники короткострокової сукупної пропозиції

Нецінові чинники короткострокової сукупної пропозиції — це такі чинники, які змінюють середні витрати і прибутковість підприємств за даного рівня товарних цін, що спонукає підприємства змінювати обсяг виробництва.

Як бачимо, вплив нецінових чинників на криву короткострокової сукупної пропозиції суттєво відрізняється від впливу на неї цін. Зміна сукупної пропозиції під впливом товарних цін відображується на графіку за допомогою переміщення точки економічної рівноваги вздовж нерухомої кривої AS, що відповідно змінює обсяг виробництва (див. рис. 4.4 та 4.5). У випадку з неціновими чинниками виникає інша графічна ситуація.

Як видно з рис 4.6 під впливом нецінових чинників крива AS зміщується у відповідний бік. Завдяки цьому адекватно змінюється місцезнаходження точки економічної рівноваги на кривій сукупного попиту, а також обсяг виробництва і товарні ціни. Отже, нецінові чинники — це зовнішні екзогенні змінні моделі короткострокової сукупної пропозиції. Коли вони враховуються, обсяг виробництва і ціни на продукцію стають ендогенними змінними даної моделі.

До основних нецінових чинників короткострокової сукупної пропозиції можна віднести такі: 1) ресурсові ціни (ціни на ресурси); 2) продуктивність ресурсів; 3) субсидії підприємствам і податки на підприємства. Серед нецінових чинників сукупної пропозиції найбільш мінливими є ресурсові ціни. Це стосується як ціни на робочу силу, тобто номінальної заробітної плати, яка може змінюватися незалежно від товарних цін, так і цін на матеріальні ресурси (сировина, матеріали, паливо тощо).

Продуктивність ресурсів залежить від технологічного рівня виробництва і впливає на обсяг продукції, яку економіка спроможна виробити за наявної кількості ресурсів. Зростання продуктивності ресурсів є однією із передумов збільшення довгострокової сукупної пропозиції, що викликає зміщення її кривої вправо. У короткостроковому періоді тимчасове зростання продуктивності ресурсів зменшує середні витрати. Це підвищує прибутковість виробництва, збільшує його обсяг і знижує товарні ціни. На рис. 4.6 ці зміни відображує зміщення кривої AS вправо — у положення AS₂.

Субсидії, які держава надає підприємствам, занижують дійсну величину середніх витрат. Тому у разі їх застосування прибутковість виробництва підвищується. Це стимулює підприємства збільшувати обсяг виробництва і викликає зниження товарних цін, що переміщує криву AS вправо в положення AS₂. І навпаки, скасування субсидій спричинює негативний вплив на обсяг виробництва, підвищує товарні ціни, внаслідок чого крива AS переміщується вліво в положення AS₃.

До нецінових чинників відносять і оподаткування підприємств. Для підприємств податки також є витратами, оскільки від їх рівня залежить чистий прибуток, тобто частина прибутку, якою підприємства можуть вільно розпоряджатися. Якщо рівень оподаткування підприємств зростає, то чистий прибуток зменшується. І навпаки.

13. Модель макроекономічної рівноваги на товарному і грошовому ринках (модель IS-LM). Аналіз впливу фіскальної та монетарної політики на макроекономічну рівновагу.

Крива IS і крива LM відображують умови, за яких забезпечується рівновага відповідно на товарному і грошовому ринках окремо. Але якщо ці криві поєднати на одному графіку, то отримаємо модель IS – LM, що визначає умови, за яких забезпечується рівновага на товарному і грошовому ринках одночасно .

Рівновага в моделі IS – LM

На рис. рівновага в економіці визначається в точці перетину кривих ISіLM. Ця точка визначає процентну ставку (r₀) і дохід (Y₀), які відповідають умовам рівноваги як на товарному,так і на грошовому ринках одночасно. У точці рівноваги фактичні сукупні витрати дорівнюють запланованим, а попит на гроші — пропозиції грошей.

Нагадаємо, що модель IS – LM використовується для обґрунтування впливу фіскальної та монетарної політики на дохід у короткостроковому періоді. Вона допомагає передбачити, що станеться з доходом і процентною ставкою, якщо буде прийнято рішення про певні зміни у фіскальній та монетарній політиці.Макроекономічний аналіз на основі моделіIS – LMтакож дає змогу визначити ефективність впливу фіскальної і монетарної політики на економіку.

Щоб визначити, як зміни в стабілізаційній політиці впливають на процентну ставку і дохід, доповнимо змінні моделі IS – LMінструментами фіскальної та монетарної політики. Процентна став­ка і дохід є базовими змінниками моделіIS – LM. При цьому у форматі кривоїISекзогенною змінною є процентна ставка, а ендогенною — дохід. У форматі кривоїLM, навпаки, дохід є екзогенною змінною, а процентна ставка — ендогенною.

Отже, до екзогенних змінних моделі IS–LM будемо відносити інструменти фіскальної політики (G i T) і пропозицію грошей (М^S), яка є інструментом монетарної політики. Врахуємо, що фіскальна політика безпосередньо впливає на товарний ринок. Це означає, що зміни в цій політиці є екзогенними відносно кривоїIS,яка відображує умови рівноваги на товарному ринку. Монетар­на політика безпосередньо впливає на грошовий ринок. Тому зміни в цій політиці є екзогенними відносно кривої LM, яка відображує умови рівноваги на грошовому ринку. Нагадаємо, що згідно із загальним правилом зовнішні екзогенні змінні викликають на графіку переміщення відповідних кривих у відповідний бік.

Фіскальна політика. Припустимо, що уряд застосував стимулювальну фіскальну політику за незмінної пропозиції номінальних грошей. Наслідки впливу цієї політики на економіку унаочнює рис.

Якщо уряд збільшить державні закупівлі, то за незмінної процентної ставки дохід має зрости за формулою Y = G  m_e. Якщо він зменшить чисті податки, то дохід має збільшитися за іншою формулою: Y = – T  c  m_e. Згідно з такими змінами економічна рівновага має переміститися в точку Т₃, якій відповідає зростання доходу до Y₃.

Проте зазначені наслідки в економіці могли б мати місце лише за умов незмінності процентної ставки. На таких умовах будується модель «кейнсіанський хрест». У дійсності, яку відображує модель IS – LM, внаслідок збільшення доходу і незмінності пропозиції грошей, процентна ставка зростає до r₂. Це спричинює певне зменшення приватних інвестицій, що має назву «ефект витіснення». Іншими словами, зменшення приватних інвестицій, яке виникає під впливом стимулювальної фіскальної політики, називається ефектом витіснення.

Але ефект витіснення не усуває збільшення сукупного попиту, а лише зменшує величину його зростання. Тому у підсумку сукуп­ний попит збільшується і крива IS зміщується вправо в положення IS₂, а рівновага в економіці — в точку Т₂. За таких умов рівноважний дохід зростає на меншу величину, тобто до Y₂, ніж та, яка відповідає умовам моделі «кейнсіанський хрест», тобто до Y₃.

Монетарна політика. Припустимо, що центральний банк збільшив пропозицію грошей. Внаслідок цього зростає пропозиція реальних грошових запасів, оскільки за умовами моделі IS – LM ціни не змінюються. Наслідки впливу такої політики на економіку унаочнює рис. Якщо пропозиція грошей збільшується, то це викликає зниження процентної ставки до r₂, яке стимулює зростання інвестицій і збільшення доходу до Y₂. Тому, як видно з рис. 14.5, крива LM переміщується вправо в положення LM₂, а рівновага в економіці — в точку Т₂. Цей висновок узгоджується з аналізом впливу монетарної політики на економіку в короткостроковому періоді, здійсненого на базі моделі AD – AS у підрозд. 13.3. Тоді було з’ясовано, що у короткостроковому періоді, коли ціни і заробітна плата є негнучкими, зростання пропозиції грошей здатне збільшувати дохід.

Поєднання фіскальної і монетарної політики. Модель IS–LM пояснює не лише автономний вплив фіскальної та монетарної політики на економіку. Оскільки об’єктами їх впливу є ті самі ендогенні змінні (Y, r), то модель IS – LM дає можливість узгоджувати між собою фіскальні та монетарні заходи. Іншими словами, за допомогою моделі IS – LM можна визначити, як реалізація заходів монетарної політики може вплинути на результати застосування заходів фіскальної політики і навпаки.

Взаємодія між фіскальною та монетарною політикою може бути різною. Проте сутність її ми розглянемо на одному, найбільш показовому прикладі.

Припустимо, що в умовах неповної зайнятості уряд прийняв рішення застосувати фіскальну експансію. Наслідки такої фіскальної політики залежатимуть від того, як на це відреагує централь­ний банк.

Отже, в умовах, коли фіскальна експансія підтримується монетарною експансією, ефекту витіснення можна уникнути. Наведений результат досягається за рахунок акомодації монетарної політики, тобто її пристосування до фіскальної політики. В такому разі монетарну політику називають акомодаційною.

14. Ринок праці, його мікро- та макрохарактеристики. Попит і пропозиція на ринку праці. Моделі ринку праці та економічна політика щодо ринку праці.

Суб’єктами ринку праці виступають працедавцітапрацеємці. Перші з них формують попит на робочу силу і пропонують робочі місця,а другі-формують пропозицію робочої сили і визначають попит на робочі місця.

Робоча сила-сукупність розумових, фізичних, освітніх, інтелектуальних та інших здібностей людини, які і визначають міру її спроможності до продуктивної праці.Робоча сила є потенційною здатністю до праці.

Праця-процес безпосереднього впливу людини на сировину і сили природи з метою створення життєвих благ.

Щодо структурних компонентів на ринку праці то тут традиційно виділяють такі його основні складові компоненти: попит, пропозиція, ціна, конкуренція працедавців та працеємців.

Робоча сила перетворюється на об’єкт купівлі-продажу за таких обов’язкових умов: юридична свобода носія здатності до праці; наявність попиту на робочу силу; відсутність у потенційно найманого працівника власних засобів виробництва.

Елементами ринку праці є: товар, який він пропонує, попит, пропозиція та ціна.У сучасній економічній літературі відсутня однозначна відповідь на запитання, що вважати товаром на ринку праці: робочу силу, працю чи послуги праці? Проте більшість авторів схильні до думки, що товаром на ринку праці є індивідуальна робоча сила.

Індивідуальна робоча сила являє собою сукупність фізичних та духовних якостей людини, які використовуються у процесі виробництва товарів і послуг

Робоча сила, як зазначалося, є об'єктом купівлі-продажу. Купівля товару «робоча сила» називається найманням на роботу. При цьому робоча сила називається найманою робочою силою, а працівник - найманим працівником. Працівник продає свою робочу силу підприємцю на певний період, залишаючись власником цього товару. Елементами ринку праці є також попит на робочу силу та її пропозиція. Попит може бути індивідуальним і сукупним.

Сукупний попит на робочу силу— це ринковий попит усіх фірм, організацій, що діють на ринку. Індивідуальний попит на робочу силу— це попит окремого роботодавця (підприємця, фірми).

Регулювання попиту на робочу силу потребує аналізу факторів, які впливають на нього. Збільшення попиту можна досягти з допомогою його стимулювання через створення нових постійних або тимчасових робочих місць, розвиток нестандартних форм зайнятості, прямих інвестицій у створення і реконструкцію робочих місць. Зростанню попиту сприяє також: упровадження пільгового оподаткування й кредитування для тих галузей і регіонів, в яких доцільно збільшити кількість робочих місць; застосування прямих виплат підприємствам за кожного найманого працівника, відшкодування підприємству витрат, пов'язаних із пошуком, навчанням та найманням на роботу працівників.

Формування попиту на робочу силу здійснюється під впливом таких факторів:приросту величини трудових ресурсів, співвідношення зайнятого і незайнятого населення, використання малоконкурентних груп населення, особливостей пенсійного законодавства, а також кадрової політики на кожному підприємстві.Пропозиція робочої сили характеризує чисельність працездатних людей з урахуванням її статі, віку, освіти, професії, кваліфікації та ін.

Співвідношення між попитом на робочу силу та її пропозицією характеризується навантаженням на одне вільне робоче місце. Кон'юнктура ринку— це співвідношення попиту і пропозиції праці на даний період, яке визначає ставки заробітної плати на конкретні види праці та рівень зайнятості населення.Виділяють три типи кон'юнктури:трудодефіцитна, коли на ринку праці спостерігається нестача пропозиції праці;трудонадлишкова, коли існує велика кількість безробітних і відповідно надлишок пропозиції праці;рівноважна, коли попит на працю відповідає її пропозиції. Кожен тип ринкової кон'юнктури, властивий тому чи іншому регіонові або сфері прикладання праці, утворює в сукупності загальний ринок праці в країні.

Співвідношення попиту на робочу силу та її пропозиції складається під впливом конкретної економічної і соціально-політичної ситуації, зміни ціни робочої сили (оплати праці), рівня реальних доходів населення. Залежність цих величин графічно зображена на рис. 1.1.

З рисунка видно, що у міру зниження рівня реальної заробітної плати (ціни робочої сили) попит на робочу силу з боку роботодавців і, відповідно, зайнятість зростають. Зростання реальної заробітної плати супроводжується збільшенням пропозиції робочої сили. У точці перетину цих кривих попит і пропозиція робочої сили збігаються, тобто виникає рівновага на ринку праці. Якщо ціна робочої сили вища від рівноважної, має місце безробіття, якщо нижча — дефіцит працівників.

На практиці загальна і структурна рівновага попиту і пропозиції робочої сили практично є недосяжними.Кон'юнктура ринку праці безпосередньо впливає на ціну робочої сили. Ціна робочої сили має забезпечувати придбання на ринку такої кількості споживчих товарів і послуг, щоб працівник міг: підтримати свою працездатність і одержати необхідну професійно-кваліфікаційну підготовку;утримувати сім'ю і виховувати дітей, без чого ринок праці не зможе поповнюватися новою робочою силою замість тієї, котра вибуває;підтримувати нормальний для свого середовища рівень культури і виконувати обов'язок громадянина суспільства, що також потребує витрат.

Суб'єктами ринку праці є також посередники між роботодавцями і найманими працівниками — держава, профспілки і спілки роботодавців.Держава як суб'єкт ринку праці виконує такі функції: соціально-економічну, пов'язану із забезпеченням повної зайнятості, насамперед через стимулювання робочих місць у всіх секторах економіки;законодавчу,пов'язану з розробленням основних юридичних норм і правил; регулювання ринку праці непрямими методами; захист прав суб'єктів ринку праці. Багатогранна роль роботодавця на підприємствах.

Ринковий механізм являє собою єдність двох складових: стихійних регуляторів попиту і пропозиції робочої сили і регулюючого впливу держави на ці процеси. Регулювання ринку праці здійснюється для забезпечення відповідності між попитом і пропозицією за обсягом і структурою, тобто має на меті досягнення їх ефективної збалансованості.

15. Заробітна плата: еволюція економічних поглядів щодо суті, форми і системи. Номінальна та реальна заробітна плата. Мінімальна заробітна плата і прожитковий мінімум.

Таким чином, на поверхні економічних реалій зарплата виступає як плата за працю, тобто ціна праці. Таке її трактування склалося давно (ще за часів У. Петті). Таким воно залишилося дотепер. Зокрема, її дотримується більшість західних фахівців, у т. ч. П. Самуельсон, В. Нордхауз. На цій позиції перебувають і багато вітчизняних фахівців, наприклад автори відомого підручника «Основи економічної теорії: Політекономічний аспект».

Поряд з цим деякі російські економісти роблять спробу заперечити таке розуміння сутності заробітної плати. Логіка їх заперечення така: праця є функція самого працівника, тому невіддільна від людини як такої. Вона є формою життєдіяльності особистості і не може бути об’єктом купівлі-продажу в політично і економічно вільному суспільстві Тому на ринку праці продається і купується не сама праця, вважають автори згаданого підручника, а послуги праці, кількість і якість яких залежить від багатьох чинників: рівня професійної підготовки працівника, його кваліфікації, досвіду тощо. Купівля-продаж послуг праці виступає у формі найму вільного працівника на відповідних умовах: тривалість робочого дня, розмір заробітної плати, посадові обов’язки тощо. З їхньої точки зору під заробітною платою в широкому смислі слова слід розуміти дохід від фактора під наз­вою «праця». У вузькому розумінні вона може розглядатися як ставка заробітної плати, тобто ціна, яка виплачується за використання одиниці праці протягом відповідного часу — години, робочої зміни і т. п.

На позиції, що заробітна плата є ціною праці, перебував і А. Сміт. Але він виходив з того, що в її основі лежить вартість засобів існування, які необхідні для забезпечення життєдіяльності працівників та їх сімей. Інакше кажучи, він зводив заробітну плату до вартості життєвих засобів людини, щоб вона могла працювати і жити.

К. Маркс,враховуючи спадщину класиків буржуазної політекономії, дійшов висновку, щонайманий працівник продає не працю,а свої здібності до праці — робочу силу. Згідно з цим він визначав заробітну плату як грошовий вираз вартості і ціни товару робоча сила. Цей підхід нині також не є загальноприйнятим.

Одночасно багато теоретиків-економістів вважає, що вихідним положенням при з’ясуванні сутності заробітної плати є грошовий вираз життєвих благ, які забезпечують нормальні умови для відтворення робочої сили, тобто дають змогу підтримувати стан постійної працездатності трудівника та утримувати членів сім’ї.

Конкретніше сутність зарплати виражається в її основних формах та системах. Це дає змогу усвідомити політекономічну сутність даної категорії на відповідно нижньому рівні абстракції (порівняно з попереднім аналізом).

Залежно від способу обліку і нарахування заробітної плати розрізняють дві її основні форми: почасову (погодинну) і відрядну (поштучну).

Почасова (погодинна) зарплата — це оплата працівникові за певний час (годину, робочий день, тиждень) його роботи (праці). Для визначення її рівня виходять з погодинної ставки (окладу), яку вітчизняні економісти називають ціною праці. Остання (ціна праці) визначається як відношення денної вартості робочої сили до середньої тривалості робочого дня.

Відрядна форма зарплати— це оплата працівникові залежно від розмірів виробітку (виготовлених виробів або здійснених операцій).

З розвитком НТП дедалі ширше застосовується погодинно-преміальна система заробітної плати. У розвинутих країнах застосовуються такі системи заробітної плати (в різних їх комбінаціях):тарифні, преміальні, акордні, колективні.Їх вибір залежить від таких основних чинників: а) ступеня контролю продуцентом кількості та якості виготовленої продукції; б) можливості та ретельності, з якою результати праці можуть бути враховані.

Мінімальна ж зарплата визначається, як «законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитись оплата за виконану працівником місячну погодинну норму праці (обсяг робіт)». Тут неначе і є вказівка на врахування обсягу прожиткового мінімуму і в той же час — немає. Формування мінімальної зарплати має базуватись на обчисленні прожиткового мінімуму, який не може бути нижчим за межу малозабезпеченості.

Основою організації зарплати є тарифна(від фр.tarif— система ставок)система оплати праці, яка включає:тарифні сітки, тарифні ставки (схеми посадових окладів); тарифно-кваліфікаційні довідники.

Розмір заробітної плати в різних країнах неоднаковий, оскільки існують національні відмінності щодо її величини: історико-культурні, природно-кліматичні, національно-психологічні тощо.

Розрізняють номінальну та реальну заробітну плату. Номінальна зарплата— це сума грошей, яку отримує працівник за відповідний період (годину, день, місяць). Вона не дає чіткого уявлення про життєвий рівень її отримувача, бо цей рівень характеризуєреальна зарплата, яка виражається в кількості споживчих благ (товарів, послуг), що їх працівник може придбати за свій грошовий (номінальний) заробіток. Отже, реальна заробітна плата залежить від: розміру номінальної зарплати; рівня цін на товари та послуги; обсягу податків, які сплачують працівники.Таким чином, величина реальної заробітної плати прямо пропорційна номінальній зарплаті і обернено пропорційна рівню цін, такс та інших платежів із зарплати.Рух реальної заробітної плати (або її індекс) визначається як відношення індексу номінальної зарплати до індексу цін.

Суттєву роль у ринковій системі при формуванні величини зарплати відіграє конкуренція на ринку праці. В цілому, якщо існує конкурентне середовище на відповідному ринку країни, то рівень зарплати для кожної професійної групи встановлюється під впливом взаємоврівноваженого попиту і пропозиції на робочу силу. Але конкретна ситуація часто відрізняється від ідеальних умов конкурентного ринку праці. Адже співвідношення попиту і пропозиції на робочу силу не є сталим. Регулювання ринку праці передбачає вплив як на попит, так і на пропозицію праці. Об’єктами регулювання виступають заробітна плата, тривалість робочого тижня і відпусток, порядок найму і звільнення працівників тощо. При цьому активну участь у даному процесі беруть роботодавці, профспілки, держава.

В 30-х – 50-х роках держава почала встановлювати мінімальний рівень заробітної плати, якого повинні дотримуватись всі фірми. Виплата заробітної плати працівникам підприємствами всіх форм власності нижче цього рівня забороняється.

Саме для визначення мінімального рівня держава обчислює прожиточний мінімум, або межу бідності – це рівень доходу, який передбачає забезпечення нормальних умов праці робітників, який виконує найменш складну роботу.

16. Макроекономічна модель ринку грошей: особливості класичних та кейнсіанських підходів. Мультиплікатори грошей та депозитів.

Фінансові послуги на грошово-кредитному ринку забезпечуються фінансовими посередниками. Фінансові посередники – це такі інституції, як банки, страхові компанії, ощадні та кредитні асоціації, які приймають кошти (депозити) від однієї групи і позичають їх (кредити) іншій групі.

Серед фін. посередників найбільшу групу становлять комерційні банки, які тримають більшість депозитів країни. Вони виконують дві основні функції: прийом внесків і надання кредитів, що дає змогу їм створювати гроші.

Здатність комерційних банків надавати кредити залежить від величини депозитних грошей та пропорцій їх розподілу. Їх величина формується за рахунок власного капіталу та залучених грошей і розподіляється на банківські резерви і кредитні гроші. Припустимо, банк отримав певну суму грошей у вигляді внесків, щоб в будь-який момент була можливість видати гроші їх власнику, немає необхідності тримати в банку всю одержану суму. Для того, щоб видати гроші вкладнику на його вимогу, банку достатньо тримати у вигляді резерву тільки частку внесків, які зберігаються у вигляді касової готівки або як депозити у Центральному банку. Це є банківські резерви, які складаються з двох компонентів: обов’язкових резервів, які регламентує Центробанк та додаткових резервів, які створюють банки самостійно.

Процес перетворення резервів у банківські гроші спирається на дві умови:

- Центробанк визначає норму обов’язкових резервів, а значить впливає на банківські резерви;

- використовуючи кредитні гроші, банківська система перетворює їх у нові депозити і таким чином збільшує банківські гроші. Цей процес називається “багаторазове розширення (експансія) банківських депозитів”.

Здатність банківської системи на базі залучення грошей на свої депозити створювати нові гроші, тобто збільшувати пропозицію грошей, вимірюється депозитним мультиплікатором (МД). Це величина обернено пропорційна резервній нормі: МД = 1 / РН.

Грошовий М, враховує два канали вилучень: у формі готівки та банківських резервів:

МГ = (1+КГ) / РН + КГ,

де МГ – грошовий М;

КГ – коеф-т готівки – відношення готівкових грошей до депозитних грошей.

РН – резервна норма.

Грошовий М показує на скільки грошових одиниць змінюється грошова пропозиція за зміни грошової бази на одну грошову одиницю. Коли вилучення грошей у формі готівки відсутні (КГ = 0), то грошовий М дорівнює депозитному.

Грош. М залежить від політики Центробанку тією мірою, в якій Центробанк контролює резервну норму, а також від рішень власників грошових коштів, які впливають на коеф-т готівки.

Грошово-кредитна, або монетарна, політика є одним із головних інструментів державного регулювання економіки. Грош.-кред. політика найбільш ефективно і оперативно виконує функції регулювання економ. циклу, попередження і подолання спаду вир-ва. Мета грош.-кред. політики – досягнення на нац. ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду вир-ва монетарна політика зводиться до стимулювання зростання пропозиції грошей, а в періоди високої інфляції, навпаки, до її обмеження.

Гол. суб’єктом монетарної політики держави є Центральний банк, який здійснює грошову емісію і регулює грош.-кред. д-ть комерц. банків.

У своїй політиці Центральний банк застосовує такі методи: операції на відкритому ринку; зміна рівня мінімальної резервної норми; визначення рівня облікової ставки.

Операції на відкритому ринку – суть методу полягає в купівлі-продажу Центр. банком урядових ЦП на відкритому ринку. В процесі купівлі-продажу цих паперів Центр. банк вступає у відносини з комерц. банками, нефінансовими фірмами і населенням. Купуючи або продаючи урядові ЦП, Центр. банк здатний збільшувати або зменшувати резерви в банк. системі і таким чином впливати на пропозицію грошей.

Якщо Центр. банк продає урядові ЦП, то в результаті у комерц. банків, нефінансових фірм і населення зосереджуються ЦП, а в Центр. банку – гроші. Це скорочує банківські резерви і здатність комерц. банків до кредитування. Скорочення резервів у комерц. банків призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на кредити і депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана політика “дорогих” грошей, яка є одним із елементів рестриктивної політики держави.

Якщо уряд, здійснюючи політику експансії, хоче знизити відсоткову ставку і пожвавити тим самим інвестиції, то грош.-кред. механізм діє у зворотньому напрямку: Центр. банк починає скуповувати урядові ЦП у комерц. банків, нефінансових фірм і населення, збільшуючи таким чином резерви комерц. банків та їх здатність до кредитування. В свою чергу, це збільшує пропозицію грошей і знижує відсоткову ставку; інвестиції на ринку капіталів зростають і в перспективі мультиплікативно зростає ВВП. Це є так звана політика “дешевих” грошей.

Змінюючи мінімальну обов’язкову резервну норму, Центробанк також може впливати на кредитні можливості комерц. банків. Збільшення норми резерву призведе до скорочення грошової пропозиції і підвищення відсоткової ставки. Гроші стають “дорогими”, що означає рестриктивну політику. І навпаки, знижуючи резервну норму, Центр. банк здійснює експансіоністську політику, тобто політику “дешевих” грошей.

Облікова ставка – це відсоток, під який Центр. банк надає кредити комерц. банкам. Центр. банк може надавати безпосередньо позику комерц. банкам, призначаючи низьку (дисконтну облікову ставку). Тому ця політика називається також дисконтною. Вона призводить до збільшення резервів у комерц. банках і зростання пропозиції грошей, що знижує відсоткову ставку на грошовому ринку. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, Центр. банк скорочує резерви комерц. банків. У них погіршуються можливості до кредитування економіки, пропозиція грошей зменшується, а відсоткова ставка зростає.

17. Економічне зростання: зміст, вимірювання і значення для макроекономічного розвитку. Джерела, типи та фактори економічного зростання.

Під економічним зростанням національного господарства розуміється такий його розвиток, при якому збільшується реальний національний доход.Економічне зростання — основний показник розвитку і добробуту будь-якої країни — є однією з головних макроекономічних цілей, досягнення якої обумовлено необхідністю випереджаючого зростання національного доходу порівняно з ростом чисельності населення для підвищення рівня життя в країні.

Економічне зростання має більше значення, ніж стабільність. Це можна пояснити тим, що саме за допомогою таких процесів Економічне зростання має більше значення, ніж стабільність. Це можна пояснити тим, що саме за допомогою таких процесів з'являється велика можливість для рішення соціально-економічних проблем як у межах держави, так і на міжнародному рівні, підвищується матеріальне благополуччя і рівень життя населення.

Економічне зростання означає поступальний рух економіки, її прогрес і розвиток.Глибинні причини поступального розвитку економіки криються в складних і суперечливих зв'язках між суспільним виробництвом і кінцевим його призначенням — задовольняти потреби людини, служити споживанню. Самі економічні потреби людини породжуються виробництвом. Створюючи новий продукт і збуджуючи потребу в ньому, виробництво формує умови задоволення цих потреб.

Потреби суспільства ростуть і змінюються в якісному відношенні. Вони ростуть насамперед тому, що росте чисельність населення. Одночасно ростуть і стають більш різноманітними потреби людей. Оскільки чисельність людей збільшується, а потреби їх зростають, економіка повинна забезпечувати безупинний приріст благ, необхідних для задоволення цих потреб. Історія свідчить, що життєздатність економічної системи визначається тим, наскільки вона може вирішити цю задачу.

Економічне зростання у масштабі всього суспільного виробництва представлене збільшенням річного обсягу виробництва товарів і послуг. Тому показником, за допомогою якого виміряється економічне зростання, звичайно виступає валовий національний продукт (ВНП) .

Економічне зростання- одна з оснвних макроекономічних цілей. Способом досягнення якої є випереджуюче зростання національного продукту порівняно із зростанням населення. Показниками вимірювання є:1.Зростання обсягу валового внутрішнього продукту, валового національного продукту або національного доходу.2.Темпи зростання валового внутрішнього продукту,валового національного продукту або національного доходу.3.Темпи зростання промислового виробництва в цілому,по основним галузям і на душу населення. Основні показники: Коефіцієнт зростання-відношення показника вивчуваного періоду до показника базового періоду. Темп зростання-коефіцієнт зростання помножений на 100%.Темп приросту-темп зростання мінус 100%.

Розрізняють два типи економічного зростання — «екстенсивне» й «інтенсивне».

Економічне зростання називається екстенсивним, якщо воно не змінює середню продуктивність праці в суспільстві.

Екстенсивний тип–економічне зростання при незмінному співвідношення факторів і результатів виробництва. Основні риси: збільшення кількості залучених у виробництво факторів виробництва на попередній технічній основі; відсутність зростання ефективності використання виробничих ресурсів; зростання кількості робітників; збільшення капіталовкладень; зростання обсягу споживаної сировини; незмінна структура продукції; нераціональне природокористування; неминучість криз в економіці.

Інтенсивний тип-економічне зростання при співвідношення результатів і факторів виробництва , що змінюються.Основні риси:якісне удосконалення факторів виробництва; зростання ефективності використання виробничих факторів; підвищення кваліфікації робітників; режим економії; науково-технічний прогрес; удосконалення технології і організації праці і виробництва; підвищення якості продукції; раціональне природокористування; постійний розвиток.

Екстенсивне збільшення виробництва товарів і послуг відбувається за рахунок залучення додаткових факторів виробництва — землі, праці і капіталу, при цьому їхній якісний і технічний рівні залишаються незмінними.

У розвитку сучасного виробництва фактори екстенсивного й інтенсивного зростання «сусідять» та з'єднуються.

В сучасних умовах найважливішим фактором економічного зростання є «науково-технічний прогрес» (НТП), тому що саме ступінь використання його досягнень визначає сучасний тип економічного зростання.

НТП — це поступове удосконалювання і поширення у виробництві техніки і технологічних процесів у рамках діючих науково-технічних принципів.

Використання високих технологій підвищує технічний рівень і якість продукції, що випускається, дозволяє повніше задовольняти потреби суспільства при безпечному впливі на навколишню природу і, що найголовніше, — обумовлює зростаючу економічність виробництва кінцевої продукції, зменшення витрат праці і засобів виробництва в розрахунку на його одиницю. Тим самим вивільняються ресурси для використання в тих сферах, розвиток яких характеризує якість життя членів суспільства.

У нових умовах змінюється оцінка результатів виробництва: на перший план виходить не стільки кількість, скільки якість продукції, що випускається, підвищення її науково-технічного рівня.

Інша ознака сучасного розвитку — створення прогресивної структури виробництва, підвищення питомої ваги наукомістких галузей, що втілюють і забезпечують здійснення плодів НТР.

Джерела економічного зростання є необхідними умовами, що уможливлюють збільшення обсягу і підвищення якості вироблених товарів і послуг у даний період часу.

До джерел економічного зростання відносять, насамперед, економічні ресурси, які має країна для нарощування обсягів вироблених товарів і послуг.Крива виробничих можливостей графічно демонструє, що при повному використанні економічних ресурсів одночасне збільшення виробництва товарів і послуг у наступні періоди можливо тільки при збільшенні ресурсних можливостей суспільства .

Збільшення обсягу ресурсів і підвищення їхньої якості під впливом НТП графічно зображується зсувом кривої виробничих можливостей вправо з положення АВ у положення А'В'.

18. Моделювання економічного зростання. Кейнсіанські і неокейнсіанські моделі економічного зростання О.Домара, Р. Гаррода та Дж, Гікса.

Концепція Кейнса закономірно викликала міжнародний резонанс та справила значний вплив на подальший розвиток економічної теорії та економічної політики. Кейнсіанство посіло провідне місце у політекономії у низці країн розвинутого капіталізму, особливо у США, Англії, та тривалий час зберігало свої провідні позиції. Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динамічної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або циклічних коливань. Теорії, що виникли як результат подальшого розвитку теорії Кейнса, отримали назву неокейнсіанство.

У сучасному кейнсіанстві домінують дві тенденції: американська, пов´язана з іменами економістів США, і європейська.

У США ідеї Кейнса розвивали ще у 30-х роках XX ст. його американські послідовники і передусім економісти Гарвардського університету Е. Гансен та С. Гарісс. Елвін Гансен (1887- 1976) вів у Гарвардському університеті семінар за Кейнсом, який відвідували визначні урядові чиновники та бізнесмени. Цей семінар відіграв важливу роль у поширенні кейнсіанських ідей у США.

Спираючись на вчення Дж. М. Кейнса, американські вчені вважали доцільним збільшення податків з доходів населення (до 25 % і більше), збільшення розмірів державних позик та випуску грошей для покриття витрат держави (навіть якщо це збільшить інфляцію та дефіцит державного боргу).

Характерною рисою економічних теорій післякейнсіанського періоду є те, що у тлумаченні найважливіших економічних проблем вирішальне значення мають інвестиції. Капіталовкладення - головне у теоріях циклу, теоріях економічного зростання та державного регулювання економіки, у розвитку капіталістичного процесу виробництва. Зокрема, у питаннях теорії вони виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття, полягає у "коливаннях динаміки інвестицій".

Розвиток неокейнсіанської теорії циклу пов´язують з іменами таких відомих економістів, як Р. Гаррод, П. Семюелсон, Дж. Гікс. Що стосується проблеми циклічності, то у праці Кейнса вона відсутня. Існує лише висловлювання про причини криз, яку Кейнс бачив у зниженні норми прибутку, що поглиблюється психологічними обставинами.

Неокейнсіанці не заперечували циклічності капіталістичної економіки. Вони розглядали її як властивість, що притаманна будь-якій динамічній системі. Вони прагнули знайти причини коливальних рухів капіталістичної економіки та з´ясувати характер дії механізму переключення однієї фази в іншу на основі ендогенних факторів, використовуючи при цьому кейнсіанські категорії "граничної ефективності капіталу", "функції споживання", "поєднання мультиплікатора та акселератора". Взаємодія цих ендогенних факторів зумовлює спади і створює можливості для піднесення. Уповільнення приросту споживання впливає на дохід, а це призводить до зменшення приросту інвестицій.

Нарешті, якщо Дж. М. Кейнс у своїй теорії спирався на принцип мультиплікатора, який означає, що зростання доходів супроводжується зниженням зростання інвестицій, то нео-кейнсіанські теоретики висунули додатковий принцип (за теорією Е. Гансена) - принцип акселератора, який показує, що зростання доходів у конкретних випадках може збільшувати інвестиції. Основний зміст цього доповнення такий: деякі види обладнання, машин і механізмів мають порівняно тривалий термін виробництва, і очікування цього терміну психологічно впливає на розширення виробництва необхідного обладнання чи машин у галузях, які перевищують реальний попит, а отже, розрахунок і попит на інвестиції.

Акселератор показує, у скільки разів повинні збільшитись капіталовкладення у результаті цих темпів зростання національного доходу. Якщо умовою розгортання мультиплікаційного процесу є вільна робоча сила та незайняті виробничі потужності, то для акселераційного потрібні інші умови. Зростання національного доходу вимагатиме розширення виробничих потужностей та, як наслідок, нових капіталовкладень за умов, коли буде досягнута повна або майже повна зайнятість виробничих потужностей. Зниження або навіть уповільнення темпів зростання національного доходу призведе до спаду темпів капіталовкладень і навіть до дезінвестування.

Велике значення у неокейнсіанській теорії циклу має поділ капіталовкладень на автономні та похідні. Похідні інвестиції - це інвестиції, пов´язані з розширенням споживання у результаті зростання національного доходу. Саме цей тип інвестицій бере участь у моделі мультиплікатор-акселератор.

Неокейнсіанська інвестиційна теорія циклу детально викладена у праці Е. Гансена "Економічні цикли та національний дохід" (1958 p.). Ця теорія увібрала в себе основні положення теорії Кейнса, доповнила їх деякими новими положеннями, головним з яких є модель акселератора.

Рівновага ринкової системи, відповідно до теорії Кейнса, передбачає загальну або макроекономічну рівновагу ринку товарів, грошей, облігацій та робочої сили. Зрештою макроекономічна рівновага зводиться до взаємодії двох ринків - товарів і грошей. Цей варіант зветься моделлю Гікса - Гансена і є найпоширенішою інтерпретацією теорії Гансена. Він, взявши за основу кейнсіанський варіант, включив до нього діаграму IS-LM, додавши до неї рівняння попиту та пропозиції на ринку праці.

Модель Гікса - Гансена зображено на рис. 14 (інша назва моделі "інвестиції - заощадження - переваги ліквідності - гроші").

Усистемі координат "дохід - норма відсотка" побудовані криві LM - рівновага грошового ринку,IS - товарного, які демонструють картину загальної рівноваги ринку товарів і грошей.

  IS - крива "інвестиції - заощадження"; LM - крива "ліквідність - гроші"; у - дохід; r - норма відсотка.

Рівновага досягається у точці Е, якій відповідають значення рівноважних норми відсотка rЕ та доходу YE.

Модель Гікса - Гансена відкриває великі можливості для дослідження взаємодії ринків товарів та грошей. Зокрема, можна дослідити, наскільки стійкою є їх рівновага, як на ній позначаються ті чи інші варіанти державного регулювання, інфляція тощо.

Наприклад, якщо в період рівноваги ринкової системи і відбулося поліпшення інвестиційного клімату, що можливе в період масового запровадження передових технологій, в результаті цілеспрямованих дій держави та з інших причин, то підприємці, оптимістично оцінюючи перспективи виробництва та орієнтуючись на норму відсотка, збільшать капіталовкладення, використовуючи запаси заощаджень. Тоді рівновага товарного ринку буде описана кривою IS1, яка пройде вище та далі праворуч, ніж IS.

Зростання інвестицій зумовить розширення виробництва, а це - підвищення обсягу сукупного доходу. Ці зміни зачіпають грошовий ринок, але пропозиція грошей залишається незмінною, а частина доходу перетвориться на додатковий попит на гроші, тому на грошовому ринку підвищиться норма відсотка. Знову запрацює механізм ринку товарів: підвищення норми відсотка і зниження під її впливом очікуваної норми прибутку зменшить інвестиційний попит. Відбудеться гальмування зростання інвестицій, виробництва і сукупного доходу. В результаті в ринковій системі запанує нова рівновага, позначена на графіку точкою К.

Аналітичним апаратом моделі Гікса - Гансена користуються представники різних течій сучасної економічної науки.

Поряд з неокейнсіанством виникли й інші різновиди державного регулювання. До них слід віднести програмування капіталістичної економіки, індикативне планування, що отримало розвиток у Франції, де державне регулювання економіки широко застосовувалося після Другої світової війни.

Ідея програмування у Франції отримала втілення у концепції індикативного планування, яку розробив Франсуа Перру і вдосконалювали його послідовники. Не заперечуючи повністю значення ринкового механізму та конкуренції у регулюванні капіталістичної економіки, прихильники концепції індикативного планування акцентують на державному регулюванні у формі програмування економічного розвитку країни. Розроблення та прийняття національних планів розвитку потрібно здійснювати, вважав Перру, за допомогою узгоджень та компромісів різних класів. Така система індикативного планування включала механізм як короткострокового (кон´юнктурного), так і довгострокового (структурного) регулювання національної економіки.

Концепція Перру справила значний вплив на практичну реалізацію програмування економіки Франції. У 1974 р. приймається перший п´ятирічний план, після чого ця практика продовжується у наступні роки.

У 50-ті роки XX ст. деякі прибічники основних ідей економічного вчення Дж. М. Кейнса і його послідовників щодо необхідності та можливості державного регулювання економіки взяли ці ідеї за вихідні позиції для розроблення нових теорій, суть яких полягала у з´ясуванні та обґрунтуванні механізму постійних темпів економічного зростання. У результаті виникли так звані неокейнсіанські теорії зростання, головними представниками яких стали професор Масачусетського технологічного університету Є. Домар (нар. у 1914 р.) та професор Оксфордського університету Р. Гаррод (1890-1978). Вони прийшли до єдиного висновку про доцільність постійного темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги економіки, за якої досягається повне використання виробничих потужностей і трудових ресурсів. Другим спільним положенням моделі Гаррода - Домара є визнання передумови про постійність у тривалому періоді таких параметрів, як частина заощаджень у доходах і середня ефективність капіталовкладень.

Третя подібність полягає у тому, що обидва автори вважали досягнення динамічної рівноваги і постійного зростання не автоматично можливим, а результатом відповідної державної політики, тобто активного державного втручання в економіку.

Відрізняються моделі цих вчених лише деякими вихідними припущеннями. В основі моделі Р. Гаррода лежить ідея про рівність інвестицій та заощаджень, а в моделі Є. Домара вихідною вважається рівність грошового доходу (попиту) і виробничих потужностей (пропозиції).

Проте обидва автори впевнені у дієвій ролі інвестицій в забезпеченні зростання доходу, збільшенні виробничих потужностей і вважають, що зростання доходу сприяє збільшенню зайнятості, яка перешкоджає недовантаженню виробництва та безробіттю. Цими переконаннями вони визнають кейнсіанську концепцію про залежність характеру і динаміки економічних процесів від пропорцій між інвестиціями та заощадженнями, тобто випереджаюче зростання інвестицій спричиняє підвищення рівня цін, а заощадження - недовантаження підприємств та неповну зайнятість.

Моделі економічного зростання Гаррода - Домара були однофакторними, тобто спрощеними. Їх основним положенням було те, що динамічна рівновага вимагає деякої відповідності виробництва та попиту.

Складніші системи моделювання - багатофакторні моделі економічного зростання Е. Гансена, Д. Гікса, Д. Д´юзенберрі. Ці моделі являють собою модифіковані неокейнсіанські побудови шляхом впровадження у базові (однофакторні) моделі механізму циклічних коливань, змін галузевої структури виробництва тощо.

19. Неокласичні моделі економічного зростання: виробничі функції Кобба-Дугласа, Кобба-Дугласа-Тінбергена, модель Р. Солоу.

Цей напрям ґрунтується на двох основних ідеях неокласичної теорії виробництва:

1)         вартість продукції створюють фактори виробництва, переду-сім праця і капітал, кожен з яких робить свій «внесок» у її створення;

2)         виробнича функція є формою вираження зв'язку між продук-цією та її факторами з усіма категоріями функціонального аналізу цього зв’язку граничного продукту, показників еластичності виро-бництва, еластичності заміщення факторів тощо.

Представники цього напряму довели, що кожен фактор вироб-ництва забезпечує відповідну граничну частку виробленого націо-нального продукту. Якщо за умови незмінності інших факторів збі-льшити один з них на 1 %, то відповідна зміна обсягу ВНП і визначатиме внесок цього чинника виробництва у економічне зрос-тання.

Механізм дії факторів економічного зростання досліджується через індекс багатофакторної продуктивності і апарат виробничих функцій. Ідея побудови індексу багатофакторної продуктивності належить американському економісту Дж. Кендрику, який на осно-ві аналізу даних майже за 90 років (з 1869 по 1957 роки) довів, що такі фактори як капітал, праця і земля забезпечують менше полови-ни загального обсягу виробництва, а більша його частка залежить від інших чинників. Основним же інструментом неокласичного аналізу економічного зростання стала виробнича функція.

Виробнича функція — це алгебраїчна рівність, яка показує тех-нологічний взаємозв'язок між обсягом суспільного продукту (ВНП, ВВП, національного доходу) і різними факторами виробництва: працею, капіталом, землею, природою, технічним прогресом тощо. У цьому полягає її економічний зміст.

Взаємозв'язок між обсягом продукту і виробничими факторами визначається певними числовими співвідношеннями у функціона-льній залежності:

Y = f (K, L, N...), де Y — обсяг продукту;/— функціональна залежність; К — капітал;

L — праця (робоча сила); N — земля (природні ресурси тощо).

За умови, коли будь-який обсяг суспільного продукту може бу-ти досягнутий шляхом різноманітних комбінацій виробничих факторів, виробнича функція називається функцією із змінними коефі-цієнтами. Виробничий коефіцієнт — це кількість певного фактору, необхідного для виробництва одиниці продукції.

Американські вчені — економіст П. Дуглас і математик Ч. Кобб — у 1928 році розробили перший варіант такої функції. В економічній науці її називають виробничою фунщією Кобба-Дугласа.

її зміст полягає у тому, що вона розкриває функціональну зале-жність обсягу суспільного продукту (ВВП чи національного дохо-ду) від двох виробничих факторів — капіталу і праці (робочої си-ли) — як кожного окремо, так і від їх сукупної дії.

Виробнича функція Кобба-Дугласа виходить із сталої ефектив-ності факторів зростання (капіталовіддачі і продуктивності праці), а тому описує екстенсивний тип економічного зростання.

Модифікація виробничої функції Кобба-Дугласа пішла у двох напрямах: 1) відмова від постійної ефективності факторів незалеж-но від масштабів суспільного виробництва; 2) врахування інших факторів виробництва, зокрема природних ресурсів, підприємниць-кої діяльності, технічного прогресу.

Так, голландський економіст Я. Тінберген у кінці 40-х років XX ст. доповнив функцію Кобба-Дугласа фактором технічного прогресу. Виникло нове рівняння, яке стали називати виробничою функцією Кобба-Дугласа-Тінбергена:

Y = A KaLfir,

де г— комплексний показник (коефіцієнт) сукупної економічної ефективності усіх факторів виробництва в результаті технічного прогресу; крім змін у техніці, він відображає покращення якості праці, ефективності застосування капіталу.

Виражене у показниках середньорічних темпів приросту, рів-няння приймає такий вигляд:

Функція Кобба-Дугласа-Тінбергена широко використовувалася для практичної оцінки ролі окремих факторів зростання і, зокрема, технічного прогресу. Американський економіст Р. Солоу у 1956 році розробив власну виробничу функцію з врахуванням фак-торів технічного прогресу і часу.

Виробнича функція Р. Солоу має дуже складний математичний вираз із застосуванням диференційних рівнянь. Солоу застосував свою функцію, намагаючись усунути суперечність, що пов'язана з несталістю економічного розвитку, і довести можливість постійно-го зростання і повної зайнятості усіх виробничих факторів. При цьому Солоу використовує такі показники: обсяг виробленого про-дукту в розрахунку на одного зайнятого; обсяг заощаджень нового капіталу на одного зайнятого; обсяг капіталу, необхідного для оснащення нових трудових ресурсів. При цьому він вивів певні за-кономірності. Так, якщо заощадження капіталу на одного зайнятого дорівнюють обсягу капіталу для нової робочої сили, то повна за-йнятість забезпечується без будь-яких змін у комбінації факторів виробництва. Якщо ж перший показник буде більший, то погли-нання всього приросту капіталу вимагає переходу до нової комбі-нації факторів, у якій використовується більше капіталу і менше праці. А якщо більшим буде другий показник (обсяг капіталу для нової робочої сили), то для досягнення повної зайнятості слід пере-ходити до іншої комбінації факторів, за якої використовується ме-нше капіталу і більша кількість праці.

На основі даної виробничої функції Солоу розрахував показник так званого матеріалізованого технічного прогресу, який відобра-жає зростання інвестицій у зв'язку з великими технічними і техно-логічними зрушеннями у виробництві. Впровадження даного пока-зника сприяло зростанню інвестицій в основний капітал і виробило більш збалансовану уяву про роль виробничого і невиробничого нагромадження у процесі економічного зростання.

Своєрідним продовженням досліджень Солоу стали розробки іншого американського економіста — Е. Денісона. В основі вироб-ничої функції Денісона лежить розрахунок показника так званого

нематеріалізованого технічного прогресу. Він показує усі якісні зміни економічного зростання, зумовлені іншими вкладеннями ка-піталу — підготовку кадрів, в людину, її інтелекту.

Розрахунки Денісона показали, що вкладання капіталу в людину (це також охоплюється поняттям технічного прогресу) у 5—6 разів більш ефективні, ніж вкладання у нову техніку і технологію.

Денісон також підрахував, що підвищення якості робочої сили і зростання рівня кваліфікації забезпечують 12 % приросту націона-льного доходу. Інша частина збільшується за рахунок прогресу те-хніки і технології, факторів капіталу і праці.

20. Економічний аналіз державного втручання в економіку: крива А. Лаффера, крива М. Лоренца, суспільні блага, перерозподіл доходів.

Крива Лаффера– крива, що характеризує залежність обсягу державних доходів від середнього рівня податкових ставок у країні; крива ілюструє наявність оптимального рівня оподатковування, при якому державні доходи досягають свого максимуму.

Крива Лоренца– крива, що показує, яку частину сукупного грошового доходу країни одержує кожна частка низькоприбуткових і високоприбуткових родин, тобто відображає у відсотках розподіл доходу між родинами з різним статком; крива Лоренца наочно показує, наскільки фактичний розподіл доходів між різними родинами відрізняється від рівномірного розподілу.

ПН — податкові надходження;ПП — платники податків.

Крива Лоренца. Графік, в якому по горизонтальній осі відкладено процент населення від найбідніших верств до найбагатших, а по вертикальній — процент одержуваного ними доходу. Дана крива характеризує ступінь рівності (нерівності) в розподілі доходу. Чим більше відхилення кривої Лоренца від лінії під кутом 45°, тим більша нерівність має місце в розподілі доходу даної країни.

Очевидно, що чим більше крива Лоренца нахиляється донизу, тобто чим більше вона ввігнута, тим значнішою є нерівномірність розподілу доходів і податкових зобов'язань, одним із факторів якого є оподаткування.

Слід визнати, що не завжди підвищення норми оподаткування у країні приводить до збільшення обсягу податкових надходжень до державної казни. Для аналізу оптимальної норми оподаткування вченими часто використовується теорія відомого американського економіста Лаффера. За допомогою кривої Лаффера, що є основою цієї теорії, доведено: якщо висота податкових ставок сягає певного критичного рівня (То), подальше підвищення норми оподаткування спричиняє не збільшення, а навпаки — зменшення податкових надходжень.

ПН — податкові надходження; Т— ставка податку, або норма оподаткування; То — оптимальна норма оподаткування.

Зв'язок між нормою оподаткування та податковими надходженнями залежить від податкової бази, тобто об'єкта оподаткування. Тому Лаффер досліджував цей зв'язок за допомогою показника еластичності податкової бази, який вимірюється як відношення процентної зміни величини об'єкта оподаткування до процентної зміни норми оподаткування, тобто податкових ставок, що застосовуються щодо даного об'єкта (бази) податку:

де £ — еластичність податкової бази; В — вартісний вимір податкової бази (об'єкта оподаткування); Т— норма оподаткування; АВ— приріст або процент збільшення податкової бази; ДГ— приріст або процент збільшення норми оподаткування.

Споживані товари і послуги можна розділити на дві групи: приватні блага, і суспільні блага.

Чисте приватне благо –це таке благо, кожна вироблена одиниця якого може бути оцінена і продана в користування кожному конкретному споживачу. Таким чином, кожна продана одиниця даного блага приносить користь тільки його покупцю і не може бути використана безкоштовно ким-небудь ще.

Чисте суспільне благо –це таке благо, яке неподільне на окремі порції в процесі споживання, а тому споживається колективно всіма людьми, незалежно від того, готові вони сплатити його споживання чи ні.

Цей приклад дозволяє нам сформулювати першу властивість чистих суспільних благ – невиключеність у споживанні. Це означає, що споживачі, які не хочуть платити за такі блага, не можуть бути усунені від їх споживання. Забезпечення суспільними благами часто здійснюється державою, а витрати на їх виробництво фінансуються за рахунок податків, законодавчим шляхом стягуваних з громадян, а не з виручки від реалізації цих благ на ринку.

Друга властивість чистих суспільних благ – це неконкурентність у споживанні. Приватні блага конкурентні в споживанні.

Багато товарів і послуги за своїми характеристиками перебувають між чистими суспільними і чистими приватними благами. В сучасній економіці держава фінансує виробництво дуже багатьох товарів і послуг суспільного користування. Це – автодороги і міський транспорт (наприклад, метро), зоологічні сади і національні парки, шкільна освіта і охорона здоров'я, національна оборона і пожежна охорона, маяки і вуличні ліхтарі.

Проблема "безбілетника" (або "зайця")виникає, коли один з економічних суб'єктів може одержати вигоду від дій іншого суб'єкта, не оплачуючи дану вигоду. Фактично це свідчить про наявність позитивних зовнішніх ефектів.Попит на суспільні блага не у всьому ідентичний попиту на приватні блага.

21. Державний борг: суть, види і методи управління. Взаємозв’язок бюджетного дефіциту і державного боргу. Макроекономічні аспекти сеньйоражу.

Державний борг– це загальний розмір, накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за вилученням бюджетних надлишків. Державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.

Внутрішній державний борг– заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.

Зовнішній державний борг– це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.

Основними причинами створення і збільшення державного боргу є:

• збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів;

• циклічні спади й автоматичні стабілізатори економіки;скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування (зменшення) державних витрат;вплив політичних бізнес-циклів – надмірне збільшення видатків напередодні виборів з метою завоювання популярності виборців та збереження влади.

Абсолютний розмір державного боргу є не дуже показовим макроекономічним індикатором, оскільки борг зростає у міру збільшення ВВП, і на його величину впливає інфляція. Більш змістовними є відносні показники заборгованості, а саме:відношення боргу до ВВП;відношення суми обслуговування боргу до ВВП.

Відносна величина державного боргу (“борг / ВВП”) залежить від таких факторів, як рівень реальної процентної ставки, якою визначається розмір виплат по боргу, темп зростання реального ВВП та обсяг первинного бюджетного дефіциту. Зменшення відносної заборгованості в економіці можливе за умови, якщо темпи зростання реального ВВП зменшуватиметься, а частка первинного бюджетного надлишку відносно ВВП збільшуватиметься.

Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку, їх поділяють на короткострокові та довгострокові.

Державний борг формується під впливом як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. До перших з них можна віднести несприятливий інвестиційний клімат, трансформаційний склад виробництва і звуження на цій основі податкової бази, від’ємне сальдо торговельного балансу, переважання застарілої технологічної бази із значною мірою морального старіння і фізичного спрацювання основного капіталу, уповільнені темпи виробничого відтворення. Суб’єктивні фактори пов’язані з ситуативними прорахунками у тактиці впровадження реформ і фактичною відсутністю стратегії щодо розвитку фінансового ринку. До того ж мають місце спроби вирішення поточних проблем “у пожежному порядку”.

Логіка конкретних макроекономічних і фінансових рішень може бути продиктована як політичним міркуваннями, так і вибором на користь суспільного добробуту. В будь-якому випадку борговими перспективами визначається фінансове здоров’я країни.

Під управлінням державним боргом слід розуміти сукупність державних заходів, що пов'язані з випуском та погашенням державних боргових зобов'язань, визначенням ставок процентів та виплатою доходу по державних цінних паперах, встановлення ліміту боргу, підтриманням курсу державних зобов'язань, визначенням умов випуску нових державних цінних паперів. Обслуговування державного боргу - це комплекс заходів з погашення позик, виплати процентів по них, уточнення і зміни умов погашення випущених позик.

Стратегічним завданням управління державним боргом є мінімізація вартості його обслуговування. При нарощуванні розмірів державного внутрішнього боргу всі зусилля слід спрямовувати на зменшення реальної вартості його обслуговування та на врахування динаміки заборгованості з темпами економічного росту.

Існує позитивний взаємозв'язок між розмірами бюджетного дефіциту і державного боргу. Бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, в свою чергу, потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит.

На обсязі бюджетного дефіциту відбиваються всі зміни у величині державного боргу, в тому числі обумовлені впливом інфляції. Саме тому важливо, щоб державна заборгованість вимірювалася також в реальних, а не лише в номінальних величинах. Згадаємо, що бюджетний дефіцит є різницею між державними витратами і доходами. Частина витрат – це відсоток, який сплачується по державному боргу і дорівнює i•DG, де DG – обсяг державного боргу, а і – номінальна процентна ставка. Реальні видатки містять лише реальний процент по державному боргу r. Згідно з рівнянням Фішера, реальний відсоток є номінальним за винятком процента інфляції.

Бюджетний дефіцит ускладнюється явищем квазіфіскальних витрат і квазіфіскального дефіциту. У загальному вигляді можна вирізнити два типи квазіфіскальних витрат держави: зобов'язання держави по видатках та квазісубсидії центрального банку. Зобов'язання держави по видатках – це відкладені у часі бюджетні зобов'язання, тобто перенесені на майбутнє витрати бюджету, які не враховуються в поточній бюджетній звітності. Такого роду зобов'язання виникають внаслідок прихованого державного субсидування імпорту або надання державних гарантій з високою вірогідністю платежів по них.

Сеньйораж – це серія прибутків, що одержує національний банк та держава від випуску грошей. Економісти вважають сенйоражом емісійний дохід, що центральний банк, або держава отримує завдяки можливості створення грошової бази в режимі монополію. У сучасних державах, як правило, центральний банк друкує банкноти, в той час як державний монетний двір карбує монети, і обидва мають прибуток від сеньйоражу.

Сеньйораж, який походить від карбування монет державою, отримує та використовує сама держава. А от сеньйораж, який створюється при друкуванні банкнот залишається центральному банку. Банк використовує гроші для покриття експлуатаційних витрат (сам процес та матеріали для друку), а частка грошей, яка залишається вважається прибутком, який може бути розподілено між акціонерами.

22. Циклічність економічного розвитку: природа, фази і види економічних циклів. Основні теорії пояснення причин циклічних коливань

Процес відтворення в дійсності далеко не завжди являє собою рівномірний, поступальний рух економічного зростання. У суспільному виробництві роки швидкого підйому змінюються періодами уповільненого руху, економічного спаду (кризи) та застою.

Коливання в русі суспільного виробництва, що регулярно повторюються протягом певного періоду часу означають циклічний характер його розвитку. Тривалість циклу визначають від однієї кризи до наступної або від одного піку підйому до наступного.

Причини циклічних коливань економічного розвитку економісти різних часів пояснювали з різних позицій. У ХІХ ст. Ж.Б.Сей, Д.Рікардо та ін. вважали, що загальні кризи неможливі, часткові кризи надвиробництва пояснювали порушенням пропорційності між різними галузями виробництва. Вони вважали, що рух ринкової економіки сам відновлює цю пропорційність. Протягом ХХ ст. економічні кризи неодноразово потрясали світ. Вчені підходили до розгляду цього явища з різних позицій. Зокрема, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен пояснювали кризи недостньою схильністю людей до споживання. На їх думку, доходи населення зростають швидше, ніж обсяги споживання. Вихід з кризи, відповідно до цієї позиції, полягає у стимулюванні сукупного споживання. Монетаристи на чолі з М.Фрідменом причини криз вбачають у недоліках кредитно-грошової політики.

Отже, в сучасній економічній теорії немає єдиного підходу щодо причин економічних криз та способів виходу з них. Досить часто сучасні економісти обмежуються загальними зауваженнями про те, що причини циклічного руху полягають у складному і суперечливому характері різноманітних сил і факторів, що впливають на рух і розвиток ринкової економіки.

Сучасна держава, як правило, має у своєму розпорядженні широкий спектр економічних інструментів для пом'якшення впливу циклічних коливань. Зокрема, з такою метою використовується гнучка система податків: підвищення або зниження податку на прибуток (на додану вартість), стимулює або, навпаки, стримує ділову активність у певних сферах діяльності. Державна кредитна політика (підвищення чи зниження процентної ставки) може підвищувати чи гальмувати інтерес до додаткових капіталовкладень. Ще одним інструментом державного впливу на економічний розвиток виступає бюджетна політика.

Одним з найвідоміших дослідників економічних циклів був учень М.І.Тугана-Барановського М.І.Кондратьєв. Вже його попередники (Х.Кларк, К.Виксель, В.Парето та ін.) зазначили наявність в економіці економічних циклів різної тривалості та глибини. Кондратьєв зробив спробу проаналізувати взаємовплив економічних циклів різної тривалості. Тож в економіці розрізняють такі види економічних циклів:

річні або сезонні коливання ділової активності.Вони в основному пов'язані з сільськогосподарським виробничим циклом, але, безумовно, не обмежуються лише сферою сільського господарства, оскільки попит на сільськогосподарську техніку, збут сировини для промисловості, зрештою, і споживацький попит мають досить виражений сезонний характер;

короткострокові економічні цикли - 3-3,5 роки (3-4 роки).Матеріальною основою малих циклів є процеси, що відбуваються в сфері грошових відносин.Існує два різновиди грошових криз - загальні та специфічні.Загальні грошові кризи пов'язані з середньостроковим відтворювальним циклом і є складовою частиною загальних економічних криз. Специфічні грошові кризи розвиваються на основі суперечностей, притаманних грошово-кредитній системі;

торгово-промислові цикли - 7-11 років.Історія цих циклів починається з кризи надвиробництва 1825 р., що охопила Англію. Через 12 років у 1836 р. подібне явище охопило економіки Англії, США, Франції та Німеччини. Криза 1857 р. стала першою світовою циклічною кризою і відтоді цикли цього типу повторюються з періодичністю в 7-11 років;

великі економічні цикли або "довгі хвилі", тривалість яких становить 40-60 років.

У перебігу економічного циклу розрізняють чотири фази, що послідовно змінюють одна одну - "криза", "депресія", "пожвавлення" та "піднесення".

Криза - це порушення рівноваги в економіці, результатом чого є зниження або зупинка виробництва.Під час найбільш глибоких криз відбувається руйнування продуктивних сил суспільства.Розрізняють два види криз - "криза надвиробництва" та "криза недовиробництва".Для розвинутої ринкової економіки найбільш характерною є криза надвиробництва. Його характерні риси :1. Товарів виготовлено більше, ніж потребує платоспроможний попит на них; ускладнюється і унеможливлюється збут.2. Внаслідок переважання пропозиції над попитом різко спадають ціни.3. Різко скорочується виробництво.4. Підприємці, які неспроможні оплатити свої боргові зобов'язання, розорюються.5. Скорочення виробництва призводить до зростання безробіття, падіння життєвого рівня трудящих та відповідно - до подальшого скорочення попиту.6. Банківські рахунки та цінні папери перестають вважатися надійним розміщенням капіталу. Зростає попит на готівку. Масове вилучення банківських вкладів веде до краху банків. Масова пропозиція акцій та інших цінних паперів веде до різкого падіння цін на них.

За кризою наступає депресія або застій.Протягом цього періоду скорочуються товарні запаси (частково реалізуються за низькими цінами, частково псуються). Реалізація товарів відновлюється, падіння цін припиняється. У період депресії обсяг виробництва дещо збільшується порівняно з кризою. Однак маса капіталів, що не знаходить застосування ані у виробництві, ані у торгівлі відтак зосереджується в банках. Пропозиція грошей перевищує попит на них, норма позичкового відсотку спадає до мінімуму.

Фази пожвавлення і піднесення ознаменовуються зростанням виробництва.На фазі пожвавлення відновлюється докризовий рівень промислового виробництва. В ході піднесення докризові показники економічної активності перекриваються, виробництво сягає нового максимуму в межах даного циклу. Цикл завершується, готуючи умови нового надвиробництва і наступної кризи.

Основною фазою промислового циклу є криза, яка служить вихідною позицією наступного циклу.Однак у сучасній економічній теорії існує погляд на "кризу" та "бум" як на поворотні моменти циклу, основними ж його фазами вважається "спад" і "пожвавлення".

Перші ознаки наближення кризи відчувають на собі галузі, що виробляють товари тривалого використання (автомобілі, побутова техніка, меблі тощо). Оскільки вони не є товарами першої необхідності, попит на них скорочується при найменшому передчутті економічних негараздів. Скорочення попиту на них та їх виробництва веде до скорочення попиту на засоби виробництва для цих галузей. Відповідно скорочується кількість зайнятих і сумарний попит.

За своїм змістом середньострокові цикли є не лише циклами саме надвиробництва, тобто лише відтворювального процесу, а ще й обміну розподілу та споживання. Саме тому циклічність виступає як багатомірний, багаторівневий процес. Основні аспекти, що характеризують циклічні коливання:* динаміка ВНП і національного доходу;* динаміка промислового виробництва;* динаміка зайнятості;* динаміка використання (завантаження) промислових потужностей;* динаміка реальних доходів населення;* динаміка норми прибутку (рентабельності).

Циклічні кризи надвиробництва називають ще "загальними", оскільки вони охоплюють значну, іноді більшу частину виробництва.

Існують ще часткові кризи, які охоплюють лише певну сферу економічної діяльності (кризи грошового обігу, кредиту тощо). Можливі ще й галузеві кризи, які охоплюють лише певну галузь економіки. Значно, більш тяжкими для економіки є структурні кризи, які зумовлюються значними диспропорціями в розвитку народного господарства.

23. Безробіття: визначення, типи, моделі, вимірювання та наслідки для економіки. Закон А. Оукена.

Безробіття— складне економічне, соціальне і психологічне явище. Водночас безробіття — це економічна категорія, яка відбиває економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.

Факторами формування безробіття можуть бути такі: нестача сукупного ефективного попиту;негнучкість системи відносних цін і ставок заробітної плати і викривлення в ній, пов’язані з грошовою експансією держави і подальшою інфляцією;недостатня мобільність робочої сили;структурні зрушення в економіці;дискримінація на ринку праці щодо жінок, молоді та національної меншості;демографічні зміни в чисельності та складі робочої сили;сезонні коливання в рівнях виробництва окремих галузей економіки.

Досвід переходу окремих країн до ринку свідчить про те, що в кожний період рівень зайнятості і масштаби безробіття характеризуються значними коливаннями, зумовленими сукупним впливом багатьох чинників. При цьому причини появи безробіття і його види можуть дуже різнитися.

Розрізняють відкрите й приховане безробіття.

Відкрите безробіття означає існування явно незайнятого населення, приховане — наявність формально зайнятого населення.

Можна виділити такі види безробіття: фрикційне, структурне, циклічне, сезонне, інституційне.

Фрикційне безробіттяпов’язане з переміщенням людей з однієї роботи на іншу, а також із однієї місцевості в іншу. Фрикційне безробіття означає, що існують постійний зв’язок між звільненням з однієї організації і найманням працівників іншими організаціями, заміщення одних професій іншими, рух працівників з одних галузей в інші тощо.

Виникнення структурного безробіттяпов’язане зі структурними зрушеннями в економіці, закриттям застарілих підприємств і виробництв, скороченням випуску продукції у разі переорієнтації виробництва, закриття шкідливих підприємств.Причиною структурного безробіття є територіальна і кваліфікаційна невідповідність між вільними робочими місцями і безробітними.У структурному безробітті можна виокремити технологічне й конверсійне безробіття.

Технологічне безробіття пов’язанез переходом до нової техніки і технології, з механізацією та автоматизацією виробництва, що супроводжується вивільненням робочої сили і найманням працівників принципово нових спеціальностей та кваліфікації.

Конверсійне безробіттяспричиняється скороченням чисельності армії і зайнятих у галузях оборонної промисловості. Розміри цього безробіття можуть коливатися від незначних до великих.

Сезонне безробіттястосується тих видів виробництва, які мають сезонний характер і в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на працю (сільське господарство, будівництво тощо).

Циклічне безробіття— це вид безробіття, яке постійно змінюється за своїми масштабами, тривалістю і складом, що пов’язано з циклом ділової кон’юнктури. Масштаби і тривалість циклічного безробіття досягають максимуму під час спаду (кризи) виробництва і мінімуму — під час піднесення. Отже, розміри ринку праці коливаються разом з коливаннями циклу ділової кон’юнктури. Найбільшою мірою від циклічного безробіття страждають молодь, жінки, люди похилого віку і некорінне населення.

Інституціональне безробіття — це безробіття, яке породжується правовими нормами, що впливають на попит і пропозицію праці.Воно може бути, наприклад, спричинене введенням гарантованої мінімальної заробітної плати, недосконалою податковою системою (надмірні соціальні виплати знижують пропозицію праці. Високі ставки оподаткування, скорочуючи доходи, роблять їх порівнянними із сумами виплат за соціальними програмами. Це також знижує пропозицію робочої сили).