Збірник тез 2013
.pdfДіяльність служби дільничних інспекторів міліції щодо попередження насильства в сім’ї
Ожилевський Георгій Генадійович
курсант 2 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС
Науковий керівник: Радзівон Сергій Миколайович
Головним напрямком в діяльності держави щодо боротьби з адміністративними проступками була, є і буде їх профілактика. Відповідно до вимог МВС України служба дільничних інспекторів міліції повинна стати основним підрозділом профілактики злочинів та інших правопорушень. Головне завдання сучасного дільничного інспектора міліції – стати зв’язуючою ланкою в об’єднанні зусиль представників правоохоронних органів і громадських формувань у попередженні правопорушень.
Діяльність дільничних інспекторів міліції регламентується Наказом МВС України «Про затвердження Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України» (далі – Положення). В затвердженому Положенні передбачено, що дільничний інспектор міліції у межах своєї компетенції здійснює контроль і профілактичну роботу; з метою своєчасного виявлення осіб, які зловживають спиртними напоями, вчиняють насильство в сім’ї, наркоманів та інших правопорушників щомісячно вивчає та узагальнює: інформацію чергової частини міськрайорганів про виїзди чергових нарядів міліції на побутові конфлікти; повідомлення травматологічних пунктів, бюро судово-медичних експертиз, інших установ органів охорони здоров’я про заподіяння тілесних ушкоджень, пов’язаних з насильством у сім’ях; скарги та заяви громадян, повідомлення посадових осіб про правопорушення, вчинені в сім’ях
Необхідно зазначити, що для підвищення ефективності впровадження в діяльність дільничних інспекторів міліції нових форм і методів попередження правопорушень, зокрема насильства в сім’ї, першочергове значення має удосконалення правової основи їх діяльності, яка багато в чому не відповідає вимогам часу. Тому необхідним є не просто її вдосконалення, а якісно нове оформлення.
Зміна будь-яких соціальних умов тягне за собою зміну форм і засобів захисту міліцією правопорядку. Вміле оволодіння дільничними інспекторами міліції формами і методами попередження насильства в сім’ї, комплексне їх застосування дозволить не тільки їх удосконалювати, але й здійснювати пошук нових, більш ефективних форм і методів. Ефективність діяльності служби дільничних інспекторів міліції щодо попередження насильства в сім’ї також багато в чому залежить від того, наскільки добре налагоджена взаємодія з працівниками інших служб органів внутрішніх справ та з органами суду, прокуратури, установами по виконанню покарань, навчальними закладами, адміністраціями підприємств, військкоматами, засобами масової інформації, громадськістю тощо.
Можна виокремити наступні напрямки взаємодії служби дільничних інспекторів міліції з іншими підрозділами та службами органів внутрішніх справ, органами виконавчої влади, місцевого самоврядування та громадськістю:
1) Постійний аналіз організації заходів з попередження правопорушень та злочинів, пов’язаних з насильством у сім’ї, виконання Закону України ―Про попередження насильства в сім’ї‖, а також підготовка за його результатами коректив до комплексних планів щодо попередження насильства та негативних проявів у сім’ях і підлітковому середовищі.
41
2)Розробка планів та спеціальних робочих заходів, спрямованих на підвищення рівня профілактичної роботи з неблагополучними сім’ями з боку дільничних інспекторів міліції та працівників кримінальної міліції у справах дітей.
3)Обмін інформацією, скерування матеріалів на розгляд однією службою іншій та
навпаки.
4)Визначення заходів, націлених на своєчасне виявлення батьків та осіб, що їх заміняють, які не виконують обов’язків по вихованню дітей, вирішення питання позбавлення таких осіб батьківських прав.
5)Моніторинг злочинів, вчинених на побутовому ґрунті. Проведення службових перевірок за кожним тяжким злочином, пов’язаним з насильством у сім’ї, внесення за її результатами обґрунтованих пропозиції до управлінь (відділів) у справах сім’ї, дітей та молоді, служб у справах дітей місцевих державних адміністрацій, наркологічних служб системи охорони здоров’я з метою усунення причин та умов, які сприяють вказаним злочинам.
6)Взаємозвірки підрозділів органів внутрішніх справ, управлінь (відділів) у справах сім’ї, дітей та молоді, служб у справах дітей місцевих державних адміністрацій, наркологічних служб системи охорони здоров’я щодо обліків осіб, які вчиняють насильство
всім’ї.
7)Планування та проведення спільних профілактичних заходів органів та підрозділів міліції, управлінь (відділів) у справах сім’ї, дітей та молоді, служб у справах дітей місцевих державних адміністрацій, наркологічних служб системи охорони здоров’я щодо виявлення та взяття на облік дорослих осіб та дітей, які вчиняють насильство в сім’ях, зловживають спиртними напоями тощо, застосування до них заходів впливу відповідно до вимог чинного законодавства України.
8)Щоквартальні звірки підрозділів міліції з міськими, районними судами щодо кількості осіб, притягнених до адміністративної відповідальності за ст. 173-2 КУпАП для забезпечення контролю за ефективністю заходів, що вживаються до осіб, які вчиняють насильство в сім’ях.
9)Організація тематичних брифінгів, семінарів, лекцій, висвітлення проблем насильства в сім’ї та шляхів їх вирішення у засобах масової інформації, проведення виступів у трудових колективах, перед населенням, у шкільних та інших навчальних закладах.
Для ефективної взаємодії повинні бути визначені взаємодіючі ланки, їх завдання та обсяг взаємодії, чітко розподілені функціональні обов’язки, вибрані форми взаємодії та визначені конкретні виконавці, яким повинні бути роз’яснені поставлені перед ними спільні задачі. Слід забезпечити обмін взаємною інформацією, визначити способи та засоби зв’язку між взаємодіючими ланками, а також постійний контроль за виконанням узгоджених спільних заходів.
На жаль, на сьогоднішній день експертами дається незадовільна оцінка рівня ефективності взаємодії при здійсненні попередження насильства в сім’ї. Також на неналежному рівні є взаємодія зазначених органів та установ з іншими структурами, які законом не уповноваженні здійснювати заходи з попередження насильства в сім’ї, проте їх діяльність впливає на цю проблему. Не завжди достатньо задовільним є рівень обміну інформацією між різними органами та установами, що займаються проблемою насильства в сім’ї. Тому актуальним постає питання вдосконалення діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, підрозділів органів внутрішніх справ, зокрема служби дільничних інспекторів міліції, різноманітних установ та організацій щодо протидії насильству в сім’ї, а також їх взаємодії при здійсненні даної діяльності.
Список використаних джерел:
5. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Навчальний посібник. –
К.: ПП «Дірект-Лайн», 2012. – 224 с.
42
6.Закон України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію». - Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 4. – Ст. 20.
7.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Дод. до № 1. – Ст. 1122.
8.Конституція України від 28 червня 1996 р.: за станом на 30 вересня 2009 р. [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Офіц. джерело: сайт ВР України – zakon.rada.gov.ua – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?Nreg =254%EA%2F96-%E2%F0&check=dCCMfOm7xBWMe2sEZiksBjc7HI4AMs80msh8 Ie6
9.Організація діяльності міліції громадської безпеки: навч. посіб. / Кол. авт.; кер. авт. кол. - д-р юрид. наук, проф., засл. юрист України О.В. Негодченко. - Дніпропетровськ: Дніпров. держ. ун-т внутр. справ, 2011. - 164 с.
10.Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України, затверджено наказом № 550 від 11 листопада 2010 року. - Офіційний вісник України. – 2010.- № 95.- Ст. 3386.
Особливості джерел адміністративного права та їх місце у сучасній правовій системі
Павленко Максим Анатолійович
курсант 3 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчальнонаукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС
Науковий керівник: Чиж Юлія Володимирівна
Право, як і всяке суспільне явище, також має форми свого зовнішнього вираження, об'єктивності, реального існування і функціонування. У волі людей, що втілюється в юридичні закони, знаходять своє вираження програми, надії великих соціальних груп людей, тобто чи народу його шарів. У правовій науці форми, за допомогою яких фіксуються, закріплюються, офіційно виражаються юридичні норми, одержали назву юридичних джерел.
Поняття «джерело права» у юридичній науці вживаються не тільки у формальному значенні, тобто як форма вираження права, але також у матеріальному й ідеальному змістах. Джерелом права в матеріальному змісті розглядається саме суспільство, його соціальноекономічний, культурний розвиток, зміст суспільних відносин.
В юридичній літературі під джерелом адміністративного права розуміють зовнішню форму виразу його норм. Відомо, що за своїм змістом адміністративно-правова норма відрізняється від норм інших галузей права тим, що регулює відносини управлінського характеру. Нормами адміністративного права визначаються межі належної поведінки органів виконавчої влади, їх службовців, громадян, а також громадських організацій (їх органів) у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності держави. За допомогою адміністративноправових норм органи управління, державні службовці, громадяни, громадські організації наділяються певними повноваженнями. В цих нормах встановлюються також гарантії реалізації прав і додержання обов'язків. Таким чином, завдяки дії адміністративно-правових норм створюється певний правовий режим управлінської діяльності.
43
Кожне джерело адміністративного права відрізняється від інших за своїми особливостями, які зумовлені цільовою спрямованістю і змістом норм, що його складають, їх юридичною силою, масштабом функціонування (дії). Джерело може бути загальної та локальної дії, обов'язковим до виконання усіма органами управління і об'єктами, незалежно від підпорядкованості, або лише тільки підприємствами, установами, посадовими особами, підвідомчими органу, який видав акт. До системи джерел адміністративного права включені нормативні акти, які діють у межах України, а також такі, що регулюють роботу українських установ за кордоном.
Особливе місце у системі джерел адміністративного права посідають нормативні акти, які регулюють адміністративну відповідальність. Це КУпАП, законодавчі акти України. Ці акти в комплексі спрямовані на охорону державного і громадського порядку, державного і колективного майна, прав і свобод громадян, встановленого порядку управління, а також прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій.
Адміністративно-правова норма як юридичне правило поведінки завжди передбачає, що існують умови для її застосування, ті суспільні відносини, на які вона покликана впливати і які, у свою чергу, породжують конкретні правові правовідносини між суб'єктами адміністративного права. Адміністративно-правова норма визначає також права і обов'язки учасників відносин, що регулюються нею, передбачає наслідки, які настають у результаті невиконання або неналежного виконання приписів норми. Такою складністю і багатофункціональністю пояснюється наявність у норм адміністративного права певної структури.
Таким чином, джерело адміністративного права — це акт правотворчості органів державної влади, що складається з адміністративно-правових норм або навіть одного правила поведінки і регулює виконавчо-розпорядчу діяльність. Якщо акт охоплює поряд з нормами адміністративного права норми інших галузей права (фінансового, цивільного та ін.), то для адміністративного права він буде джерелом лише у частині, котра як би наповнена адміністративно-правовим змістом.
За допомогою адміністративно-правових норм органи управління, державні службовці, громадяни, громадські організації наділяються певними повноваженнями. В цих нормах встановлюються також гарантії реалізації прав і додержання обов'язків. Таким чином, завдяки дії адміністративно-правових норм створюється певний правовий режим управлінської діяльності.
Список використаних джерел
1.Бахрах Д.Н. Административное право: Учеб. – М., 2000. – 230 с.
2.Адміністративна діяльність ОВС: навч. посібник / за ред. В.В. Коваленка. – К.: КНТ, 2011. – 512 с.
3.Закон України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію». - Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 4. – Ст. 20.
4.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Дод. до № 1. – Ст. 1122.
5.Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30.
Забезпечення прав людини у діяльності міліції
Прус Дмитро Павлович
курсант 2 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчально-
44
наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС
Науковий керівник Брижик Валерій Олексійович
Пріоритетом розвитку сучасного демократичного суспільства є забезпечення прав людини. Безперечно, задачі щодо захисту прав і свобод людини мають загальний характер і визначаються чинним законодавством. Проте, в діяльності міліції існує певна ієрархія задач, які виникають інколи в силу непередбачених обставин чи в нестандартних ситуаціях. Завдання міліції та відповідні напрямки їх діяльності є адекватним відображенням внутрішньої політики держави, здійснення якої згідно з Конституцією України покладено на виконавчі органи державної влади.
Законом України законодавчо визначено систему завдань міліції, а саме її компетенцію, правомочність, обсяг повноважень, місце в структурі державних органів, межу правозастосування, а також напрямки діяльності вказаного органу та її підрозділів, у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина.
Виконуючи свої завдання міліція ні за яких обставин або вказівок службових осіб не повинна чинити будь – які незаконні дії чи бездіяльність. Проте окрім загальних завдань, органи внутрішніх справ виконують і специфічні завдання, які покладені на них в законодавчому порядку (боротьба зі злочинністю. охорона громадського порядку, здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, попередження насильства в сім’ї тощо).
Безперечним є те, що виконання задач вимагає від міліції знання потреб суспільства та уміння адекватно реагувати на них. Цілком очевидним є надії і потреби суспільства стосовно міліції, які забезпечуються окремими структурними підрозділами органів внутрішніх справ України. Зокрема, діяльність міліції громадської безпеки як структурного підрозділу міліції спрямована на забезпечення особистої безпеки громадян, охорону громадського порядку та громадської безпеки, запобігання та припинення злочинів та адміністративних правопорушень, а також надання у межах компетенції міліції допомоги громадянам, посадовим особам, підприємствам, установам, організаціям та громадським об’єднанням.
Так, задачі міліції, при здійсненні адміністративно - проваджувальної функції, полягають в тому, щоб не допустити свавільного обмеження свободи людини, а також свавільного затримання чи арешту, позбавлення волі при здійсненні охорони громадського порядку. Важливою задачею є також встановлення (налагодження) співробітництва та партнерства особового складу з населенням регіону стосовно конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Згідно Закону ‖Про міліцію‖ – працівники міліції мають повноваження затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях певну категорію осіб, тобто обмежувати їх волю і свободу на законних підставах.
Забезпечення прав і свобод громадян у службовій діяльності міліції - проблема складна й актуальна, вона все більше переміщається в політичну площину, про що свідчить низка нормативно-правових документів. Адже право людини є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світу, забезпечення належного рівня захищеності громадян є критерієм оцінювання рівня демократичного розвитку суспільства.
Особовий склад органів і підрозділів внутрішніх справ бере активну участь у громадсько-політичному житті суспільства, особливу відповідальність покладено на нього під час організації та проведення виборчих кампаній; міліція незалежна від впливу партій та громадських об'єднань, що ставлять політичну мету, а забезпечує законність і правопорядок,
45
виконуючи важливе соціально-політичне завдання. Крім того, дехто з працівників міліції став депутатом різних рівнів, що зобов'язує їх виконувати важливі соціально - політичні функції.
Суттєвим недоліком державної політики та ідеології, а також ЗМІ, є недостатня увага піднесення престижу і ролі міліції, виховання в суспільстві поваги до правоохоронців, формування в них честі, гідності, патріотизму, вірності присязі та своєму народу. Крім того на стан і функціонування адміністративно-службової діяльності ОВС все більше впливає не лише внутрішня й зовнішня політика держави; представники міліції є активними учасниками миротворчих процесів, провадять активну боротьбу з транснаціональною злочинністю. Міжнародні політичні контакти сприяють об'єднанню зусиль держав та їх правоохоронних органів у боротьбі з загальним злом - злочинністю, створюють чималі можливості для обміну професійним досвідом з правоохоронцями інших країн.
На сьогоднішньому етапі розвитку держави в міліції виникла нагальна потреба у вдосконаленні (реформуванні) системи МВС України. У суспільстві обговорюється нова структура МВС України, у Верховній Раді України зареєстровано ряд законопроектів, що передбачають створення міліції нового зразку, що буде відповідати європейським стандартам та максимально наблизить органи внутрішніх справ України до громадян та забезпечить реалізацію їх прав та свободи.
Список використаних джерел:
1.Авер’янов В., Дерець В., Пухтецька А. Організація виконавчої влади потребує реформування. - Право України. – 2009. - № 12. – С. 39.
2.Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року. - Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - № 4. - Ст. 20.
3.Конституція України від 28 червня 1996 р.: за станом на 30 вересня 2009 р. [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Офіц. джерело: сайт ВР України – zakon.rada.gov.ua – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi- bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0&check=dCCMfOm7xBWMe2s EZiks Bjc7HI4AMs80msh8Ie6
4.Мартиненко О. Основні принципи реформування органів внутрішніх справ як превентивний фактор порушень прав людини. - Право України. – 2009. - № 10. – С. 139-143.
5.Негодченко О. В. Організаційно-правові засади діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення прав і свобод людини: монографія / Негодченко О. В. - Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2003. – 448 с.
6.Указ Президента України від 19.07.2005 № 1119/2005 «Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності». – Урядовий кур’єр. –
2005. - № 135.
7.Федосова О. В. Стан наукової розробки проблеми забезпечення прав і свобод людини в діяльності оперативних підрозділів ОВС / О. В. Федосова // Форум права. – 2011. –
№2. – С. 914-920.
Актуальні проблеми Російської Федерації в протидії домашньому насильству
Сорокун Михайло Олександрович
курсант 3 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчальнонаукового інституту підготовки кадрів
46
громадської безпеки та психологічної служби НАВС
Науковий керівник Галай Андрій Олександрович
Станом на зараз в Російській Федерації (далі РФ) відсутній спеціальний Закон, який був би спрямований на попередження та протидії домашньому насильству. В Парламенті РФ зареєстровано та залишено без розгляду щонайменше один законопроект спрямований на протидію насильству в сім'ї. Також, 14 січня 2013 року був поданий до громадської палати законопроект Закону «О предупреждении и профилактике насилия в семье». Основною метою даного Закону буде попередження насильства в сім'ї ще до вчинення протиправних дій [1].
Відсутність спеціального Закону не є основною проблемою РФ щодо покращення стану протидії насильству в сім'ї. Ще однією проблемою РФ є недовіра правоохоронним органам та стереотипи, які вже давно не відповідають реальності. Прикладом таких стереотипів є: «Сварки з сім'ї не виносять» та «Якщо б’є значить любить», ці стереотипи є однією із запорук проведення ефективної профілактики та інших дій спрямованих на попередження насильства в сім'ї, у зв’язку з тим, що неможливо допомогти особі, яка страждає від домашнього насильства без її звернення [2].
У зв’язку із відсутністю спеціального закону спрямованого на попередження та припинення насильства в сім'ї, немає також і норм, які б передбачали відповідальність за вчинення домашнього насильства та відсутні захисні приписи для жертв насильства в сім'ї. В РФ для того щоб притягти до відповідальності особу яка вчиняє насильство в сім'ї потрібно самостійно в порядку приватного позову звертатися до суду, але не всі громадяни мають юридичну освіту та в змозі самостійно скласти позовну заяву та пред’явити достатню кількість доказав для притягнення кривдника до відповідальності. Також у зв’язку з відсутністю захисного припису більша кількість звернень потерпілої сторони забираються самими заявника через погрози розправи зі сторони кривдника.
Також, в законодавстві не передбачено спеціальної відповідальності за вчинення насильства в сім'ї. Дані злочини кваліфікуються, як загально кримінальні злочини проти життя та здоров’я. Тому Російська система правосуддя розглядає насильство, вчинене в громадському місці з незнайомцем, більш суспільно небезпечним, ніж ті ж дії, які вчинені в сім'ї, стосовно родичів [3].
Заходи спрямовані на попередження домашнього насильства в більшості випадків здійснюються здебільшого громадськими організаціями та відповідно до Закону «Про основи соціальної Послуги для населення в Росії». Насильство в сім'ї в даному законі згадується, як «конфлікти і жорстоке поводження у сім'ї» в якості одного з визначень "важкій життєвій ситуації".
В РФ майже відсутні спеціальні установи (центри реабілітації, притулки) куди б могли звертатися жертви домашнього насильства за професійною допомогою та захистом.
Також правоохоронними органами РФ здійснюються превентивні заходи спрямовані на запобігання та протидію домашньому насильству, але вони здійснюються лише один раз на рік і не у всіх областях, що призводить до відчуття непокараності осіб які вчиняють насильство в сім'ї [4].
Виходячи з вище зазначеного хотілося б сказати, що на даному етапі розвитку Російської Федерації заходи, які спрямовані на запобігання та протидію домашньому насильству є недостатніми для подолання насильства в сім'ї.
Список використаних джерел:
47
1.Законодательство против домашнего насилля [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://ria.ru/infografika/20130208/921936798.html
2.Российская Газета [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.rg.ru/2012/04/17/nasilie.html
3.Уголовный кодекс РФ [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.zakonrf.info/uk/
4.Russia: Domestic violence; recourse and protection available to victims of domestic violence (2005-2007) [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.unhcr.org/refworld/country,,IRBC,,RUS,,474e89561e,0.html
Поняття та сутність медіації як однієї з форм примирення сторін.
Чобанюк Жанна Богданівна
курсант 3 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчально – наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС
Науковий керівник: Галай Андрій Олександрович
У стародавні часи правосуддя було швидким, непередбачуваним і суб'єктивним. Людям, які потребували ділового вирішення справ, не подобалося ризикувати при ухваленні рішень, тому ними створювалися свої власні системи, такі як торгові палати. Це дозволяло підприємцям тих часів залагоджувати конфліктні ситуації без убивств і непередбачуваних рішень суддів і присяжних [1, c. 158]. У багатьох випадках, якщо люди можуть вирішити проблему шляхом обговорення і переговорів, вони досягнуть швидшого і кращого результату, ніж при протистоянні або судовому розгляді. Проте здебільшого їм цього не вдається зробити без допомоги когось третього. Сильні емоції, ворожість, тактика протистояння та нерівність соціального положення можуть стати перепонами на шляху до конструктивних переговорів. Узагальнюючи численні визначення, пропонуємо медіацію (посередництво) розглядати як добровільний і конфіденційний процес розв’язання будьякого спору, в якому нейтральна третя особа допомагає сторонам досягнути домовленості (згоди) в їхньому спорі шляхом переговорів. У всьому світімедіація є однією з найпопулярніших форм урегулювання конфліктів[2, c. 70].
Медіація (від лат. Mediation - посередництво) - це приватне та конфіденційне використання посередників для виходу з конфліктної сиуації. Вона дає можливість уникнути втрати часу в судових розглядах та додаткових і непередбачуваних матеріальних витрат. Як стверджує відомий російський конфліктолог О.В. Вишневська, статистика розвинених країн показує, що 83-85 % усіх конфліктів з використанням медіаторів успішні. Навіть якщо бажаного результату не досягнуто, то залучення медіаторів сприяє порозумінню між сторонами та позитивно впливає на сприйняття дії протилежної сторони в судовому процесі.
Завданнями медіації є:
1)вичерпання конфлікту шляхом досягнення його сторонами взаємоприйнятного
рішення;
2)усунення спричиненої конфліктом шкоди;
3)якомога повне задоволення потреб сторін конфлікту;
48
4)зниження рівня конфліктності сторін та запобігання поновленню конфлікту;
5)відновлення правопорядку та соціального миру.
Головне завдання медіатора концентрація зусиль на зміцнення здатності сторін. Саме ж вирішення спору, досягнення рішення – не самоціль для медіатора до медіації, на визнанні на досягнення рішення, яке задовольнятиме обидві сторони, що конфліктують і сприйнятті сторонами один одного з усіма розбіжностями по ядрах. Медіація проводиться під керівництвом медіатора, за узгодженим зі сторонами порядком, з дотриманням вимог чинного законодавства про медіацію.
З’ясувавши основні риси процесу поняття медіації, важливо розкрити питання, хто такий медіатор і які вимоги ставлять до такого фахівця в Україні. У деяких джерелах медіатора називають хранителем процесу медіації. На такого фахівця покладається місія трансформації спору зі сфери емоцій у сферу фактів, і лише тоді можна досягнути результату під час проходження раціонального процесу медіації, що вимагає спокою, холоднокровності, твердості, вміння вести дискусію.
Зазначимо, що медіатор – це особа, завданням якої є надання допомоги сторонам з метою досягнення примирення у судових справах.
Медіація припиняється:
1)підписанням медіаційної угоди;
2)складанням звіту про проведення медіації, якщо медіаційну угоду не укладено;
3)відмови сторін або медіатора від медіації;
4)спливу строку, встановленого угодою про проведення медіації;
5)внаслідок смерті однієї зі сторін, що є фізичною особою, або ліквідації однієї із сторін, яка є юридичною особою [3].
Отже, зважаючи на все викладене вище, беручи до а уваги, що Україні як країні з континентальною правовою системою притаманно закріплювати все на рівні законодавства, закону про медіацію в Україні – бути! Але яким йому бути, залежить від далекоглядності народних обранців, на яких лежить [3] відповідальність виконати міжнародні зобов’язання України щодо вдосконалення судівництва, відкрити широку дорогу медіації, але не обгородити цей шлях такими мурами, через які медіація не достукається до своїх споживачів – українських громадян, яким час випробувати прогресивні методи розв’язання будь-яких життєвих конфліктів.
Список використаних джерел:
1.Колесниченко В.М. Медіація – альтернативне вирішення спорів / В.М. Колесниченко // Вісник Вищої ради юстиції. – 2011. - № 1 (5) – С. 229
2.Орлянський В. С. Конфліктологія: Навч. посібник для вузів/ В. С .Орлянський; Мін-во освіти і науки України, Запорізький нац. техн. ун-т. - К.: Центр учбової літератури,
2007. - 160 с.
3.Практика вирішення конфліктів: Примирення потерпілого і правопорушника [Електронний ресурс] – режим доступу до статті: http://www.commonground.org.ua/ukr/rj_vom.shtml
Участь громадських формувань в охороні громадського порядку
Шлапак Богдан Борисович
курсант 2 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчальнонаукового інституту підготовки кадрів
49
громадської безпеки та психологічної служби НАВС
Науковий керівник: Галай Андрій Олександрович
Одним із найважливіших завдань сьогодення є вдосконалення громадського суспільства шляхом оптимізації механізму його взаємодії з державою [1, с. 22].
Проведене наукове дослідження дало підстави, на думку науковця, зробити низку висновків, які виносяться на захист:
1.Проведений історико-правовий аналіз становлення, розвитку і функціонування інституту участі громадян в правоохоронній та правозахисній діяльності, свідчить про те, що громадяни незалежної України, реалізуючи гарантоване Конституцією право на захист життя, здоров'я, власності та інші права і свободи, за участю органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, органів внутрішніх справ, Державної прикордонної служби України, інших органів державної влади, а також керівників підприємств, установ та організацій, почали створювати добровільні народні дружини, спеціалізовані загони місцевого самозахисту та інші громадські формування правоохоронного та правозахисного спрямування, які припинили своє існування практично
здня проголошення Україною незалежності [2, с. 184]. Але процес відродження руху добровільних народних дружин та інших громадських формувань почав давати вагомі результати у справі охорони громадського порядку тільки починаючи з 2000 року [3, с. 5], коли Верховна Рада України, враховуючи побажання і пропозиції громадян, трудових колективів, органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій, органів внутрішніх справ, керівництва Державної прикордонної служби України, керівників підприємств, установ і організацій, прийняла Закон України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону", який визначив основні завдання громадських формувань, їх функції, порядок утворення, структуру і форми діяльності, а також форми взаємодії з місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, органами внутрішніх справ та підрозділами Державної прикордонної служби України [4, с.
14].
2.Вагоме значення для організації та діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону має позитивний історичний вітчизняний досвід участі громадськості в правоохоронній та правозахисній діяльності, особливо добровільних народних дружин і опорних пунктів охорони порядку в радянський період [5, с. 93].
3.Деталізовано перелік передумов набуття статусу члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону [6, с. 44].
4.Ефективність громадської діяльності правоохоронної та правозахисної спрямованості значно зросла б у випадку виконання рішення Всеукраїнської наради представників громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону щодо створення Республіканського штабу громадських формувань з охорони громадського порядку державного кордону [7, с. 34].
5.Доведено необхідність об’єднання всіх козацьких формувань України в єдине громадське формування „Українське козацтво‖, з метою активізації залучення всіх козаків до забезпечення охорони громадського порядку і державного кордону.
6.До принципів організації та діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону долучити і принцип самоврядування, який включає самоорганізацію та саморегуляцію, що має важливе значення для функціонування громадських формувань як об’єднань громадян і є виявом активності і добровільності участі громадян в правоохоронній та правозахисній діяльності.
50