Залік

1. Фактори формув професійної свідомості та культури юриста

Професійна культура та свідомість юристів багато в чому співпадає з поняттям правової культури, що обумовлено правовою сферою їх професійної діяльності. Однак, не слід ототожнювати ці поняття, тому що, наприклад, юристу для здійснення своїх професійних обов'язків необхідно не тільки знати та розуміти право, складати документи, а ще й вільно і красиво викладати свої думки, елегантно одягатися, знати історію, філософію, політику, ввічливо та уважно спілкуватися з громадянами... Тобто володіти більш значною системою духовних цінностей, які складають поняття загальної культури особи. У зв'язку з цим в структурі професійної культури юристів виділяють правову культуру, етичну, психологічну, моральну, естетичну, політичну та інші, в залежності від мети та конкретизації предмету дослідження.

Перед тим, як аналізувати фактори, що впливають на формування професійної свідомості і культури юриста, необхідно визначитись попередньо із тими завданнями, які постають перед ними в ході виховного процесу. Йдеться про наявність кінцевої мети — абстрактної моделі або теоретичної конструкції професійної свідомості юриста. Спробуємо сформулювати деякі положення та вимоги щодо такої моделі:

¨ у визначенні моделі професійної свідомості юристів фундаментальною основою та складовим елементом є логіко-нормативний блок, до якого належать обсяг та глибина правових знань, рівень юридичного мислення. Знання права становлять конкретну вимірювальну категорію, мають свою структуру та поділяються на фундаментальні, галузеві, первинні та вторинні, знання про діюче право та знання про окремі закономірності його функціонування;

¨ іншою складовою професійної свідомості, яка має психологічне походження, слід назвати високу повагу до права та глибоку переконаність у необхідності свідомого виконання його вимог, сприйняття права як найвищої соціальної цінності;

¨ установка на активну правомірну і професійно значущу поведінку, яка передбачає: готовність до виконання будь-якого професійного обов'язку, точне і неухильне застосування вимог правових норм, принциповість у боротьбі з правопорушеннями, прагнення до справедливості, визнання необхідності самовдосконалення та інші.

Ці складові елементи слід вважати визначальними, тому що вони відображають структурні блоки людської свідомості, мають свій зміст та виступають як характерні риси загальної моделі професійної свідомості юристів. Залежно від спеціалізації юридичної професії, ця модель може зазнавати певних змін з точки зору її змісту, але нам все ж таки уявляється можливим стверджувати про наявність системи загальних вимог щодо свідомості юристів, які і складають зміст запропонованої моделі.

Процес формування професійної свідомості та культури юристів відбувається в певному соціальному середовищі, яке так чи інакше здійснює свій вплив на всі процеси, що відбуваються в ньому. Соціальне середовище за своєю структурою дуже складне явище, в якому крім суб'єктів слід розрізняти засоби, форми, методи, принципи діяльності, причинні зв'язки тощо. Тому доцільним буде розглянути названі фактори з точки зору їх суб'єктивного та об'єктивного впливу.

Серед факторів суб'єктивного порядку слід назвати правове виховання, яке здійснюється у різноманітних формах та має на меті безпосереднє втручання в духовний світ особи, внесення корективів в її світоглядні позиції. Характерною ознакою суб'єктивного фактору слід назвати безпосередність та цілеспрямованість впливу. Нагадаємо, що формами правового виховання можуть бути: правова агітація, пропаганда, правове навчання, юридична практика, самовиховання та самоосвіта. На практиці ці форми реалізуються у функціонуванні системи юридичної освіти, проведенні науково-практичних семінарів, конференцій, організації стажування, підвищенні кваліфікації. До суб'єктивного фактору слід також віднести умови сімейних відносин та відносин, що склалися* в робочому колективі та характеризують моральний мікроклімат колективу.

Серед факторів об'єктивного походження знаходяться, економічний та політичний устрій, правова система суспільства, домінуючі в суспільстві політико-правові ідеали, результати роботи юридичних установ тощо. І об'єктивні, і суб'єктивні фактори по своїй природі суть невід'ємні речі, які тісно взаємодіють та доповнюють один одного.

Висока якість соціальної обстановки, ефективність правового регулювання,Належний стан законності в суспільстві створюють надійну основу для здійснення ефективного впливу на свідомість представників юридичної професії. При цьому, високий рівень їх професійної свідомості і культури обумовлює ефективність функціонування права, стабільність правопорядку, стабільність у багатьох сферах соціального життя.

2. Характеристика системи навчальних дисциплін, що вивч в юр вузах.

Від юридичної деонтології як системи наукових знань слід відрізняти одноіменну навчальну дисципліну, що виконує дещо інші функції та вирішує свої спеціальні завдання.

Якщо в сфері деонтологічного наукового дослідження відбувається вироблення нових знань, то в сфері навчання, а конкретно - в системі юридичної освіти відбувається розповсюдження та опанування науковим досягненням з метою його подальшого використання на практиці.

Виходячи із специфіки завдань, що вирішуються юридичною деонтологією як навчальною дисципліною, в окремих навчальних закладах викладається курс, що має назву "Вступ до юридичної спеціальності". По суті, ця назва досить чітко відбиває основні функції та призначення даної дисципліни. Початківців студентів-юристів вводять до бази завдань, що визначатимуть умови та порядок їхньої життєдіяльності на найближчі 4-5 років та на майбутню перспективу, коли вони вже отримають диплом фахівця та візьмуться до самостійної роботи.

Слід відзначити, що здійснення такого роду інтелектуальної діяльності як навчання має найбільшу ефективність, якщо суб'єкти цього процесу однаково добре підготовлені до такої роботи. Щодо системи вищої освіти, то вона передбачає особливо ретельну підготовку до процесу засвоєння знань, починаючи від ознайомлення з правилами внутрішнього розпорядку, режимом, формами роботи і завершуючи. професійною орієнтацією студентів на далеку перспективу, формуванням загального уявлення про можливу сферу своєї професійної діяльності

Із вступом до навчального закладу практичними стають такі запитання - що і як треба вчити, де отримувати навчальну інформацію, як її обробляти, які якості виховувати в собі відповідно до майбутньої професії, в яких сферах можна використовувати отримані знання, які перспективи просування по службі або зміні свого соціального статусу тощо.

Відповіді на ці запитання повинна давати вступна навчальна дисципліна, яка базується на дослідженнях науки "юридична деонтологія". Таке співвідношення науки і освіти є необхідним і обов'язковим у підготовці майбутніх фахівців.

Окремим блоком питань до предмету юридичної деонтології входять питання юридичної освіти — підготовки та перепідготовки кадрів, підвищення кваліфікації, розповсюдження позитивного досвіду. Головною тут. є проблема підготовки не просто спеціаліста-юриста, а працівника високого рівня кваліфікації, тобто професіонала своєї справи. Зрозуміло, що професіоналом не можна бути взагалі. Професіонал — це добре підготовлений спеціаліст конкретної справи, тому система підготовки таких спеціалістів повинна відбивати специфіку практичних завдань, які треба вирішувати працівнику у повсякденній роботі. Юридична деонтологія повинна вивчати не просто систему виховання юриста взагалі, суспільству потрібні професіонали конкретної справи - прокурори, законодавці, слідчі тощо. Таким чином, у загальному вигляді предметом юридичної деонтології можна визначити юридичну теорію, юридичну практику та систему моральних вимог, що складають етикет професійної діяльності юристів. Слід додати, що юридична деонтологія як наука знаходиться у тісному контакті та взаємодії з іншими юридичними науками, використовує їх досягнення для дослідження власного предмету. Використовуються також знання неюридичних наук - педагогіки, психології, соціології, без чого практично не можливо отримати і узагальнити об´єктивні результати дослідження. Наприклад, розроблюючи практичні рекомендації для системи кадрової підготовки спеціалістів, реорганізації юридичної освіти або системи правового виховання, слід користуватися положеннями не тільки педагогіки та психології, а також досягненнями конституційного права, філософії права, теорії права тощо.

3. Юридична деонтологія

Система юридичних деонтологічних знань склалася значно пізніше, ніж у медицині, а наука "Юридична деонтологія" виникла зовсім недавно.

У 70-ті роки в юридичних навчальних закладах викладався спеціальний курс "Вступ до юридичної спеціальності", метою якого була підготовка студентів до включення їх у процес навчання та інформація про майбутню професійну діяльність. Пізніше було видано відомий широкому колу спеціалістів підручник Алексеева С.С. (1976 p.). Це був перший крок на шляху до створення нової юридичної науки, хоча у той час термін "юридична деонтологія" ще не використовувався. Автор підручника дослідив та виклав важливі аспекти проблеми, які допомагають осмислити юридичну науку та юридичну практику, наблизитися до розуміння професійної юридичної діяльності. Алексеев С.С. довів необхідність етики юриста:

• Право, законність - це інститути соціального життя, що тісно пов´язані з суспільною мораллю, вони втілюють її ідеали та принципи. Здійснення правових норм багато у чому залежить віл моральної озброєності суддів, прокурорів, працівників міліції, від дотримання ними вимог професійної етики.

• Специфіка юридичної роботи містить у собі потенційну небезпеку професійної деградації особи, що виявляється в актах бюрократизму, формалізму, втрати самоконтролю, відповідального ставлення до справи, в прояві грубості, нелюдяності тощо.

• Робота юриста прямо впливає на долі людей, на їх взаємовідносини, що споріднює професію юриста з професією лікаря. Тому питання про етику цих професій виникає з об´єктивною закономірністю. Таким чином, діяльність юриста за своєю специфікою глибоко вторгається у сферу моралі і тому, як підкреслює Алексеев С.С, повинна співвідноситися з моральними вимогами, враховувати особливості юридичної діяльності.4 Етика юриста, на його думку, охоплює одночасно загальні моральні принципи, особливі вимоги, виходячи з окремих видів юридичної роботи, та включає своєрідний етикет — правила ввічливості, такту, культуру поведінки.

Слід згадати також ім´я професора Горшенєва В.М., який справедливо вважається засновником науки "Юридична деонтологія". У 1988 році авторським колективом було опубліковано з його участю навчальний посібник, де послідовно викладено предмет, функції нової науки, її принципи та роль у системі юридичних знань. Горшенєв В.М. зробив спробу узагальнити всю інформацію про кваліфікаційну характеристику юриста, розглянути професію юриста за кількома аспектами: а) юрист як особа; б) юрист як політичний діяч; в) юрист як спеціаліст; г) юрист як носій високих моральних якостей; д) естетична культура юриста. Теоретичні положення та висновки Горшенєва В.М. заклали підвалини подальшого розвитку системи філософсько-етичних знань у професійній діяльності юристів. Деякі з них будуть викладатися окремо.5

До питань співвідношення права і моралі, етики юристів за останні десятиліття так чи інакше зверталося багато вчених (Агєшин Ю.О., Сливка С.С., Суворов Л.К., Бородін В.В., Лукашо-ва О.О., Нєрсєсянц B.C. та інші). Правовій свідомості та правовій культурі служителів Феміди було присвячено значну кількість наукових досліджень, що складає міцну базу для поширення наукових деонтологічних знань. Виходячи з наведеного вище, робимо висновок, що юридична деонтологія виникла не на порожньому місці і розвивається цілком природно та закономірно. У галузі правових знань теж робилися спроби формулювання на офіційному рівні моральних якостей працівників юридичної сфери. В 20-х роках НКЮ УРСР затвердив певний порядок атесту-вання працівників суду, згідно до якого передбачалося робити професійний підбір кадрів на посаду судді лише з урахуванням визначеного переліку їх якостей.1´ У 1982 році Мінвузом СРСР було затверджено новий документ - Кваліфікаційну характеристику юриста, де визначалася система вимог до знань та умінь юриста.7 Деонтологічні питання не залишилися поза увагою і міжнародного співтовариства. Так у 1979 році Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (резолюція №34/ 169).8 Існують також інші міжнародні документи, які відображають окремі сторони професійної етики юристів.

Юридична діяльність значною мірою пов´язана з політикою і політичною діяльністю. Цим можна пояснити той інтерес, який періодично виявлявся до юриспруденції з боку політичного керівництва країни. Особливо це було помітно у період керівної ролі КПРС - період зрощення апаратів партії та держави. У партійних документах, які використовувались на рівні законів, йшлося про відданість комуністичній ідеї, про знання основ марксизму, радянського ладу та партійної програми, що становило основу моральних та професійних якостей юриста. Така політи-зація суспільних відносин, політизація юридичної науки негативно впливала на її стан, на хід наукових досліджень, на суспільство в цілому. Зараз ситуація дещо змінилася, але у системі деонтологічних знань ще існують недоліки, які, в основному, мають науково-методологічний характер. Наприклад, досі чітко не визначені межі предмету даної науки, недосконалою являється і структурна композиція навчальних програм з юридичної деонтології, не вистачає комплексних наукових досліджень. Слід згадати про проблеми кадрового, методичного забезпечення, які існують в системі юридичної освіти. У порівнянні з медичною деонтологією просліджуеться відставання у формуванні чіткої, узгодженої системи знань.

Позитивним моментом останнього етапу розвитку правової доктрини в Україні після розпаду СРСР стала департизація правоохоронних органів та деідеологізація сфери наукових досліджень. Зняття ідеологічного контролю досить значно вплинуло не тільки на деонтологічні уявлення щодо особистих та професійних якостей юристів, але й на саму правову практику, яку здійснюють не тільки юристи-професіонали.

На перший план у системі професійних вимог тепер ставляться не ідейно-політичні, а морально-ділові якості. Головним призначенням юристів тепер можна назвати не служіння ідеям партії або державним інтересам, а служіння закону, праву, ідеалам суспільної моралі. Це не означає повну безідейність та безприн-циповість, а мова йдеться лише про те, що в умовах багатопартій-ної системи захисники свободи та справедливості не можуть бути підконтрольні тій чи іншій партії або відчувати ідеологічний тиск. їх головний контроль - закон та совість. При цьому можна вірити, підтримувати ідейно ті чи інші програмні положення, співчувати політичним намаганням окремих лідерів.

Така ідейно-політична переорієнтація суспільства висвітила ряд недоліків у системі деонтологічних знань щодо особи працівника правової сфери. Це можна пояснити таким чином. Деонто-логічний аспект професіограми юриста - це в основному моральний аспект, хоча професійність має також велике значення для характеристики особи. Та, на жаль, мораль - це такий нормативний регулятор, який не змінюється швидко із зміною політичних та економічних відносин. І та глобальна перебудова, що відбулася в нашому суспільстві за короткий час, не призвела до формування нових моральних норм та вимог, в тому числі і у професії юриста. Не відбулося належного переосмислення суспільством цінності права, правової роботи, ролі юридичної професії в системі соціальних зв´язків. І це ставить проблему переосмислення особи юриста, а саме його внутрішнього світу, зовнішніх зв´язків та ефективності функціонування у різних сферах суспільного життя з урахуванням ускладненої структури соціального середовища.

Розшарування суспільства вимагає урахування специфічних особливостей спілкування з його представниками. Крім того, у середовище юридичної еліти також прибувають представники різних соціальних станів. Однак їхній інтерес, рівень забезпеченості, звички, традиції не повинні впливати на розуміння права, правової роботи, суспільної моралі, справедливості. Перед нормами права у формальному розумінні рівні всі, навіть ті, хто його застосовує. З цього приводу можна вказати ще на одну причину, що розкриває роль юридичних деонтологічних знань у формуванні юриста-професіонала та вказує на досить широку перспективу їх подальшого розвитку.

Поняття та загальна характеристика науки "юридична деонтологія"

Серед всіх існуючих інших підходів до визначення даної науки, привертають увагу три основних, які з одного боку доповнюють один одного, а з другого вказують на відмінності у розумінні авторами меж та структури предмету даної науки.

Справа в тому, що досить поширеною є думка про те, що юридична деонтологія не являється самостійною наукою, а лише представляє собою комплексну навчальну дисципліну. Крім того, сама назва даної науки також не відображає в повній мірі структуру та зміст її предмету, який безумовно є специфічним. Деякі автори намагаються розкрити поняття даної науки, виходячи з однієї назви. Можна сказати, що термін "деонтологія" в даному випадку ми продовжуємо використовувати лише традиційно, хоча вкладаємо набагато більше змісту, аніж його можна отримати шляхом філологічного дослідження. При цьому, мабуть, буде досить складно знайти такі приклади, щоб назва галузі наукових знань відбивала їх системність, структуру або зміст.

Тому, формулюючи поняття даної науки, ми перш за все в загальному вигляді формулюємо її предмет, а потім вже на цій підставі визначаємо особливості методології, стан сучасних досліджень та перспективи розвитку. І навпаки, аналіз того чи іншого визначення науки дає змогу охарактеризувати предмет дослідження.

Розглянемо основні визначення науки юридична деонтологія.

 Сливка С.С. визначає юридичну деонтологію як науку про внутрішній імператив службового обов´язку, який створює передумови та мотиви вибору юристом норм поведінки у практичній діяльності, про формування власних норм для кожної ситуації зокрема.9

 З Горшенєв В.М. стверджує, що юридична деонтологія - це галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування та мистецтво прийняття вірного рішення у юридичній практиці, тобто наука про пошук атмосфери досягнення необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає свої професійні послуги та кого повинен обслуговувати правовими засобами в процесі реалізації ними свого правового статусу.

Р Шмоткін О.В. під юридичною деонтологією розуміє систему загальних знань про юридичну науку та юридичну практику, вимоги до професійних на особистих якостей юриста, про систему формування цих якостей."

Візьмемо за основу пропозицію Шмоткіна О.В. і спробуємо її аргументувати. Деонтологічна галузь наукових юридичних знань ще не завершила своєї структуризації та не сформувала традицій, стереотипів наукового мислення. Все більше дослідників звертають свою увагу до особливостей та соціального значення правової діяльності юристів професіоналів, привносять елементи новини. І якщо на перших етапах розвитку деонтологічних знань головним чинником вважався культурологічний, моральний фактор, то на сучасному етапі в результаті додаткових колективних досліджень, акцент робиться на факторі діяльності, використовується функціонально - діяльностний підхід. Це значною мірою вплинуло на розширення предмету. Звідси до кола питань, що досліджуються входять питання не тільки особисто суб´єктивного та психологічного порядку, а й ті, що пов´язані з об´єктивною дійсністю. Так, наприклад, крім структури моральної та правової культури юриста (суб´єктивний фактор) необхідним є вивчення шляхів їх формування (юридична освіта як зовнішній фактор) та особливостей використання в залежності від сфери юридичної діяльності (виробництво, правоохорона, підприємництво, політика тощо) та професійної належності (судця, прокурор, слідчій, адвокат...). Цікавими вважаються проблеми здійснення юридичної діяльності в інших країнах, а також шляхом створення міжнародних юридичних співтовариств.

Такий широкий підхід до проблем юридичної діяльності в різних аспектах її розуміння передбачає і відповідно широке визначення поняття даної юридичної науки.

До характерних ознак науки "юридична деонтологія" слід віднести:

¨ це одна із юридичних наук, яка разом з іншими входить до системи гуманітарних знань;

¨ юридична деонтологія розкриває зміст та взаємозв´язок таких соціальних явищ як юридична наука та юридична практика, визначає їх функції;

¨ наука "юридична деонтологія", виходячи з норм та принципів суспільної моралі, формує систему вимог професійного та особистого порядку, висвітлює етичну сторону діяльності юриста, враховуючи спеціалізацію юридичної професії;

¨ юридичною деонтологією вивчаються система, форми, методи та засоби підготовки висококваліфікованих юристів-професіоналів;

¨ характерною ознакою можна назвати також те, що це молода за своїм віком юридична наука, яка знаходиться на стадії свого становлення та поступово набуває заслуженого авторитету в системі юридичних знань.

4. Роль юр деонт у форм проф свідомості майб юриста

Юридична і медична деонтології націлені на забезпечення високоякісного, високогуманного ставлення до такої соціальної цінності як особа. Медик, юрист повинні захищати інтереси особи - життя, честь, гідність, тобто всі ті природні якості, без яких вона стає просто індивідуумом — частиною живої природи. З цього витікає, яке значення для суспільства в цілому або для окремо взятої людини має якісне виконання свого професійного обов´язку медиками або юристами. Кожна помилка, зроблена ними, чи недбале ставлення до людини може привести до трагічних наслідків. Саме працівникам цих професій ми багато в чому довіряємо свою долю, своє майбутнє. Кожен з нас хоче бути впевненим в їх добропорядності, гуманному ставленні до себе. Інакше не може бути тому, що і медик, і юрист є представниками найбільш гуманних професій, що ще раз підтверджує висновок про особливе значення проблем професійного етикету, їх головне місце у системі знань науки юридична деонтологія.

Деонтологія відображає внутрішні процеси теперішнього і майбутнього. Для неї важливий хід думок у майбутнє, до дій, до потрібного й належного. Для останнього найбільш характерним є внутрішнє ставлення особи до реальної дійсності, що знаходить вияв в обов’язках юриста: спілкуванні, прийнятті рішення, пізнанні явища та ін. Обов’язок — поняття ширше, ніж усі інші, оскільки основними тут є внутрішні процеси — думки, а не дії. Тобто з почуття обов’язку, його ступеня випливають певні особисті норми, які характеризуються високою якістю.

В.Сокуренко зазначав, що приписи моральних і юридичних норм чинять безпосередню дію на суб’єкта, який усвідомлює, що його воля підкорена вимогам норм. Це породжує уявлення про внутрішній обов’язок, його загальнолюдську цінність і конкретні соціальні блага, закладені у самому вчинку. Це формує той внутрішній імператив, закон, який людина накладає сама на себе, який необхідний сам собою. Сутність внутрішнього імперативу (закону) як вихідного моменту полягає в тому, що людина ставить собі мету, яка у той же час є її внутрішнім обов’язком. У цьому немає суперечності, оскільки людина сама себе примушує, що цілком сумісно з її внутрішньою свободою й виявом власної свобідної волі — права вибору поведінки у межах об’єктивно існуючого соціального нормування.

Під обов’язком розуміють те, що треба безвідмовно виконувати згідно з вимогами суспільства або виходячи із власного переконання. Тому його треба розглядати як зовнішній та внутрішній імператив (наказ). Зовнішній імператив обов’язку виробляє для конкретного юриста інша особа, держава. Це своєрідна повинність, яку незалежно від своєї волі зобов’язаний виконувати юрист.

Існують різновиди обов’язку: духовний, моральний, національний, суспільний, професійний, юридичний, службовий та ін. Ми зосереджуємо увагу на службовому обов’язку. Для юриста — це система обов’язкових, самостійних і правових дій у різних соціальних ситуаціях, пов’язаних з духовною, моральною й внутрішньою потребою служіння суспільству, своїй нації.

Внутрішній імператив службового обов’язку — це той самий службовий “долг”, хоча вислів цей досить умовний і не зовсім вдалий (подібно до морального імперативу Канта). “Долг” — це соціальний категоричний імператив. Норми повинності покликані примирити людину з чужим, ворожим їй світом. Поняття “долга” стало головною категорією моралі: саме почуття “долга” визначає моральну поведінку людини.

Зміст внутрішнього імперативу службового обов’язку полягає у тому, що він є свідомим, мотивованим чинником реальної поведінки юриста, його певною позицією та добровільно прийнятим рішенням. Тобто цей імператив є внутрішнім, особисто виробленим законом для юриста. Під впливом добровільно покладеного на себе імперативу юрист сам себе примушує діяти, виявляти особисті якості (зокрема, людяність), а також демонструвати свободу розумної волі, веління серця, поклик сумління тощо.

Між внутрішнім і зовнішнім імперативами службового обов’язку загалом є спільні й відмінні риси. Але перше поняття для юридичної діяльності є ціннішим, оскільки юрист усвідомлює свої вчинки, які мають цільову спрямованість. Якщо зовнішній імператив службового обов’язку розрахований на певну імпульсивність юриста, то внутрішній — на систематичність. Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній — ні, бо він не розрахований на повторюваність однотипних випадків. Характерною відмінністю є те, що внутрішній імператив службового обов’язку юристом не тільки усвідомлюється, а ще й виконується, що зовнішньому імперативу службового обов’язку невластиво. Зовнішній імператив обов’язку можна виконувати і не замислюючись, а внутрішній — ні. Внутрішній імператив має кожна людина, але не завжди ним користується у повній мірі.

Внутрішній імператив службового обов’язку не регулюється жодним нормативним документом, оскільки він не підвладний чужим нормам, не пов’язаний із матеріальною зацікавленістю. Але це не означає, що внутрішній імператив не відповідає за дії. Хоча юрист чинить за велінням серця, але дії його можуть суперечити праву. Це ж стосується й наслідків дій. Тому в цьому випадку можливі усі види відповідальності, незважаючи на те, що в якійсь ситуації мав би “спрацювати” тільки внутрішній імператив обов’язку, а не зовнішній. Тобто внутрішній імператив має свою межу, вихід за яку карається законом. Це один із видів порушення юристом правового почуття, “меж необхідної оборони”, де його зусилля спрямовані не на якийсь розрахунок, власну вигоду чи користь, а на загальне благо, торжество справедливості.

Внутрішній імператив службового обов’язку юриста виконує певні функції. В основному вони збігаються з функціями юридичної деонтології й полягають у виробленні соціального регулятора для юриста та спрямованості на активний захист духовних, моральних, правових принципів суспільства. Це означає, що внутрішній імператив є не тільки особистим почуттям, а й правовою вимогою членів суспільства щодо юриста.

На внутрішній імператив службового обов’язку юриста впливають різні чинники: юридична та загальна соціалізація; духовні, моральні, правові норми; принципи суспільства; державний, професійний, юридичний, службовий, трудовий, громадський, моральний обов’язки; обітниця. Найважливіше значення для формування внутрішнього імперативу мають загальнолюдські цінності, якими юрист керується у своїй діяльності.

5. характерні відмінності юр наукової діяльності

В юридичній літературі викладено різноманітні підходи до дослідження юридичної практичної діяльності, визначення її поняття, ознак, структурних елементів, призначення, функцій і т. ін.

В одному випадку:

• юридична практична діяльність пов'язується з постійною роботою над юридичними текстами (законами, судовими рішеннями, літературою), подоланням юристами особистих установок, надпартійністю та об'єктивністю юристів у професійній діяльності, використанням під час її здійснення таких професійних категорій, як винність, причинність, відповідальність, давнина, компетентність, правова сила та ін.;

• зазначається, що такій діяльності мають бути притаманні: правовий захист безпеки і суспільного порядку, повага до договорів, самоконтроль за критеріями законності, рівності, справедливості й практичності, дотримання принципу добрих звичаїв і поваги;

• підкреслюється, що діяльність юристів має проходити в межах і на основі упорядкованих процедур і методично коректної поведінки, а їх рішення - ґрунтуватися на вільній від суперечностей і логічно точній аргументації.

В інших - акцентується увага на взаємозв'язку юридичної практичної діяльності і права, підкреслюється, що:

• в основі лежить право, створене цивілізацією для встановлення відповідних меж поведінки членів суспільства, держави;

• вона здійснюється як у формі правової врегульованості, так і поза правовою регламентацією, причому правова форма діяльності пов'язана з розглядом і вирішенням по суті юридичної справи - правопорушення, спору про право, скарги і т. ін., а не врегульована правом юридична діяльність базується на таких соціальних нормах, як норми моралі, звичаї, традиції, канонічні, церковні норми, норми громадських організацій;

• вона забезпечує досягнення в суспільстві і державі правової й загальної культури, що сприяє створенню цивілізованого правопорядку¹.

Основа методології пізнання юридичної практичної діяльності - діяльний підхід, який має статус загальнонаукового і використовується багатьма гуманітарними науками - філософією, соціологією, психологією та ін. Це дає підстави вивчати юридичну практичну діяльності як вид або форму соціальної діяльності взагалі, а серед характеристик виділяти ознаки, притаманні усім видам соціальної діяльності, та ознаки, специфічні та унікальні для юридичної практичної діяльності. У вивченні особливостей юридичної практичної діяльності можна використовувати не тільки діяльний підхід, а й контент-аналіз правових документів національного та іноземного права, міжнародних вимог, їх порівняльно-правовий (порівняльно-логічний і порівняльно-історичний) аналіз, а також думки практикуючих юристів, які безпосередньо здійснюють цю діяльність, а не тільки правові наукові поняття, конструкції та формально-логічні правила виведення їх.

У загальнонауковому аспекті соціальну практичну діяльність розглядають як форму свідомого та активного відношення людини, соціуму до навколишнього світу, що є домінантою та фактором розвитку суспільства, умовою його існування, складовою його культури, зміст якої становить доцільна зміна та перетворення суспільства в інтересах людей і яка охоплює мету, засоби, результат і власне самий процес діяльності. Всі ці характеристики тією чи іншою мірою притаманні й правовій практичній діяльності (правовій поведінці), становлять її загальносоціальні властивості. Проте правова практична діяльність має властивості, які відрізняють її від інших видів соціальної та правової духовної (наукової, освітянської) діяльності. Основною відмінністю від інших видів соціальної практичної діяльності є те, що правова практична діяльність так або інакше пов'язана з правом, загалом її сутністю є втілення норм права в соціальній взаємодії. Найчастіше правова діяльність може розглядатись як правова форма соціальної діяльності, тому що основні дії та зв'язки останньої, так би мовити її "каркас" чи структура, визначено в нормах права. Значні відмінності є в тих видах соціальної діяльності, в яких право виступає не тільки як форма (засіб), а і як об'єкт та результат діяльності. Зокрема, це стосується правотворчості та правозастосування, у процесі здійснення яких видаються нові нормативно-правові та індивідуально-правові акти, що містять нормативні або індивідуальні правила поведінки інших суб'єктів, невиконання яких тягне за собою застосування заходів юридичної відповідальності.

Діяльність у правовій сфері суспільства існує і як методологічний, пояснювальний принцип, засіб, підхід, за допомогою яких вивчають правові явища і результатом використання яких є поняття та теоретичні конструкції, зокрема правової діяльності, правопорушення, правомірної поведінки, і як процес правового життя, реально здійснювані наукова юридична діяльність, навчальна діяльність у юридичних закладах, практична діяльність суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів та інших юристів або правотворча, правозастосовна діяльність, реалізація суб'єктивних прав та юридичних обов'язків тощо.

Основні складові та характеристики правової практичної діяльності містять:

• зміст, який включає її суб'єктів, учасників, правових дій, засобів, завдань, цілей, мотивів, результатів тощо;

• внутрішня організація (форма, структура), яка розкривається через поняття правових процесів, режимів, процедур, стадій, процесуальних проваджень тощо;

• зовнішня форма, що виявляється і визначається у поняттях правотворчих та правозастосовних актів, судових рішень, подань прокурорів, угод, актів тлумачення чи інтерпретації нормативно-правових актів, промов адвокатів у судах, скарг, заяв і т. ін.;

• види правової діяльності, зокрема правотворчої, правозастосовної, правореалізуючої, контрольної, наглядової, установчої або слідчої, адвокатської, суддівської, прокурорської, арбітражної, нотаріальної або нормативної, конкретизаційної, інтерпретаційної, інтерпретаційної правової діяльності;

• зовнішні зв'язки з навколишнім середовищем, тобто її функції, соціальна цінність, призначення, результативність, ефективність.

Проте не будь-яка правова практична діяльність є юридичною, так само як і не будь-яка юридична діяльність є практичною. Юридичну практичну діяльність необхідно відрізняти як від юридичної наукової та освітянської діяльності, так і від правової практичної діяльності, правової поведінки, правовідносин, реалізації суб'єктивних прав та обов'язків, правової активності, правових форм соціальної діяльності тощо.

Унікальною та універсальною властивістю, притаманною лише юридичній діяльності, є її юридичність.

Юридичність як якісна особливість професійної діяльності юриста на сутнісному рівні відображає її природу, місце, роль і призначення в правовій сфері, відрізняє її від інших видів соціальної, професійної, правової діяльності та правової поведінки або правових форм соціальної діяльності.

Невизначеність характеристик юридичності зумовлює виникнення низки практичних проблем і питань, зокрема, які посади повинні заміщатися тільки юристами, які види робіт є юридичними, що означає визнання роботи юридичної, які сподівання з цим пов'язані, які вимоги до неї ставляться і є основою для підготовки юристів, які професійні знання, уміння і навики треба формувати в процесі навчання юристів.

Юридичність доцільно розглядати як особливий прояв правової форми соціальної діяльності, в якій правова форма стає об'єктом діяльності, проте й сама ця діяльність має правову форму, іншими словами, юридичність - це властивість особливої соціальної діяльності:

• для якої право є основним об'єктом діяльності;

• суб'єкти якої володіють правовими знаннями, вміннями і навиками;

• у процесі якої вплив на об'єкт здійснюється переважно з використанням правових засобів;

• яка особливо суворо регламентується правовими нормами;

• здійснюється тільки для досягнення правової мети;

• результати якої мають правове значення.

Юридичність як властивість соціальної діяльності у викладеній вище інтерпретації притаманна тільки професійній діяльності юриста, а всі інші, хоч і близькі за характеристиками види соціальної або правової діяльності, володіють окремими проявами юридичності, а не всім комплексом її ознак, і тому не можуть бути віднесені до юридичної практичної діяльності. Як, наприклад, не можна віднести до неї діяльність народних депутатів, більшість видів службової діяльності працівників органів внутрішніх справ, Служби безпеки, керівників і посадових осіб міністерств, відомств, установ та організацій, для яких право, правові засоби, правові наслідки результатів діяльності - тільки засіб для досягнення інших цілей - політичних, економічних, управлінських тощо.

Отже, основні ознаки, властивості, характеристики, особливості юридичної практичної діяльності такі:

• вона може розглядатись як соціальна діяльність, як вид соціальної діяльності - правова діяльність, поряд з іншими формами нормативно регламентованої діяльності - моральною, релігійною, корпоративною, традиційною або звичаєвою, а також як один із видів правової діяльності чи правової форми соціальної діяльності - юридична діяльність, і, зрештою, - як вид юридичної діяльності - юридична практична діяльність. Тому необхідно виділяти її загальні риси та відрізняти від інших видів соціальної і правової діяльності, правової поведінки, правовідносин, реалізації суб'єктивних прав та обов'язків, правової активності, правових форм соціальної діяльності тощо;

• як вид соціальної, правової та юридичної діяльності юридична практична діяльність характеризується:

- загальними ознаками, притаманними усім видам відповідно соціальної, правової та юридичної діяльності;

- особливими ознаками, які відображають своєрідність трансформування загальних ознак у властивості юридичної практичної діяльності;

- унікальними ознаками, притаманними лише юридичній практичній діяльності;

• як і будь-які інші види соціальної діяльності, юридична практична діяльність включає мотив, мету, планування дій, опрацювання поточної інформації, створення моделі діяльності, прийняття рішення, безпосередні діяння, перевірку результатів, коригування результатів та подальших діянь або окремі рухи, операції, діяння, діяльність у цілому;

• юридична практична діяльність здійснюється у прямій або опосередкованій взаємодії, спілкуванні з іншими суб'єктами права, здійснюється для і в законних інтересах інших суб'єктів права, спрямована на їх правову поведінку;

• особливість її визначається зв'язком з правом, врегульованістю ним, спрямованістю на правові явища, використанням правових засобів;

• унікальною властивістю, тобто притаманною лише юридичній діяльності, є її юридичність.

6. система методів і фукц юр науки

Методи юриспруденції являють собою певні "цеглинки" або "інструменти" методологічних підходів. Метод як засіб пізнання є способом відбиття і відтворення в мисленні досліджуваного предмета. Застосування науково обґрунтованих методів є важливою умовою одержання нових істинних наукових знань. Головними елементами методу є принципи, правила, прийоми, способи і засоби. Структура системи методів може бути розглянута на горизонтальному і вертикальному рівнях.

Горизонтальну структуру складають види методів певного рівня, наприклад, до загально-наукових методів відносяться: структурний, функціональний, системний, історичний, логічний і т.д., а до конкретно-наукових - конкретно-соціологічні, психологічні, математичні та інші методи цього рівня. Внутрішню структуру кожного методу складають: його принципи, правила, прийоми, способи,засоби.

Вертикальну структуру методів утворюють:

¨ загальні методи - це вищий (філософський) рівень, до якого відносяться діалектична і формальна логіка, що використовуються не тільки в науковому пізнанні, але й у практичній діяльності (практичному пізнанні);

¨ загальнонаукові методи - наукові методи, що використовуються усіма науками (у свою чергу поділяються на теоретичні та емпіричні);

¨ конкретно-наукові методи, що використовуються окремими групами наук;

¨ спеціальні методи, що використовуються окремою наукою.

Соціальне призначення, місце та роль юридичної науки в суспільстві, гуманітарних науках та правовій системі найбільш повно і конкретизовано розкриваються через поняття та види функцій науки. Завдяки функціям можна простежити шляхи розвитку систем науково-юридичних знань, їх вплив на систему соціальних зв´язків, наукове і практичне значення результатів наукових дослідження, завдання, які стоять перед юридичною наукою. Таким чином, в результаті вивчення функцій юридичної науки стає більш зрозумілим її соціальне призначення та практична цінність, окреслюються основні напрямки впливу на державно-правову дійсність та на процес її перетворення в ході соціальної практики. Юридична наука здійснює як загально-наукові функції, що притаманні будь-якій науці, так і спеціально-юридичні функції, які є прерогативою лише юриспруденції.

До загально-наукових функцій юриспруденції відносяться:

¨ пізнавальна функція, яка передбачає теоретичне відображення держави та права як на рівні їх загальних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування, так і формування загальних уявлень про окремі державні та правові інститути, а також констатацію існуючого стану розвитку та функціонування державно-правової дійсності;

¨ інтерпретаційна функція спрямована на пояснення сутності державно-правових явищ, висвітлення їх причинного зв´язку, структурної організації, соціального призначення тощо;

¨ прогностична функція відбиває здатність юридичної науки на підставі виявлених закономірностей та тенденцій розвитку державної та правової систем, шляхом висунення гіпотез та прогнозів, аналізу різних варіантів та альтернатив, визначати перспективи їх подальшого розвитку. Наукове передбачення має велике значення для практики соціального будівництва, є однією з найважливіших функцій суспільних наук.

¨ евристична функція за своїм характером близька до пізнавальної функції, але на відміну від неї, означає не теоретичне опанування дійсності та розповсюдження, систематизацію існуючих юридичних знань, а виявлення нових, раніше невідомих властивостей держави та права;

¨ комунікативна функція забезпечує взаємозв´язок та взаємодію юридичних наук, дотримання оптимальних темпів приросту та удосконалення юридичних знань, використання юридичними науками наукових досягнень неюридичної сфери, запобігання дублюванню наукових досліджень та утворенню прогалин в юридичних знаннях, подолання неконструктивних та необґрунтованих дискусій.

¨ прикладна функція відбиває призначення будь-якої науки сприяти вирішенню практичних завдань соціальних перетворень, служити на користь людям. Ця функція юридичних наук реалізується через розробку проектів нормативно-правових актів, концепцій реформування державних та правових інститутів, аналіз та узагальнення юридичної практики, виконання наукових досліджень на замовлення практичних юридичних органів тощо.

¨ ідеологічна функція відображає роль юридичних наук у формування суспільної ідеології, зокрема, правові ідеї, принципи, теорії, концепції є складовими ідеології, закріплюють загально-людські цінності та ідеали, відображають інтереси та волю певних соціальних прошарків, використовуються для утворення партійних програм, визначення основних засад внутрішньої та зовнішньої політики тощо;

¨ виховна функція конкретизує роль науки у проведенні правової освіти, правового виховання різних верств населення, формуванні у членів суспільства певних правових орієнтирів, установок правомірної поведінки, навичок правового спілкування на засадах гуманізму, взаємної поваги тощо.

Спеціально-юридичні функції розкривають ті особливості призначення юридичних наук, які обумовлені їх спрямованістю на дослідження держави та права як особливих соціальних явищ, що мають власну природу та тенденції розвитку, зокрема:

¨ право-орієнтуюча функція відображає роль юриспруденції у визначенні правових орієнтирів, правових цінностей, правових ідей та принципів, шляхів вдосконалення законодавства, правового регулювання, створенні надійних правозахисних механізмів тощо;

¨ інструментальна (практикозабезпечуюча) функція визначає значення юридичної науки як інструмента суспільства та держави щодо наукового забезпечення державно-правової практики, наприклад, за державними замовленнями вченими досліджуються певні проблеми практичного характеру, опрацьовуються відповідні рекомендації, створюються нові технології державно-правової практики, розробляються нові методи та засоби її здійснення тощо;

¨ критично-експертна функція означає, що юриспруденцією не тільки пізнаються загальні закономірності та тенденції державного-правового розвитку, чи визначаються правові орієнтири, прогнози, але й критично осмислюється стан законодавства, організації та діяльності органів держави, їх відповідність загальноприйнятим правовим та демократичним принципам, проводиться наукова експертиза проектів нормативно-правових актів та державної і правової практики.

7. поняття та зміст юр практики

Термін практика має грецьке походження (praktikos — діяльний, активний). У широкому розумінні практику можна визначити як цілеспрямовану діяльність людини, опанування і перетворення об'єктивної дійсності, всезагальну основу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика — багатозначний термін. З одного боку, це — мотивована діяльність людини, цілеспрямована на досягнення бажаного особистого чи соціального результату. З іншого — це підсумок, результат, досвід, який отримується внаслідок такої діяльності людини. До речі, й у тлумачних словниках зміст практики розуміється багатозначно. Наприклад, В.Даль визначає практику як досвід, саму справу, досвід на справі, справу на досвіді.

У юридичній літературі теж немає єдиного погляду на визначення цього терміна. Деякі вчені (І. Дюрягін, В. Кнапп) під юридичною практикою вбачають саме юридичну діяльність. Інші дослідники, наприклад С. Алєксєєв, визначають юридичну практику як результат, об'єктивований досвід юридичної діяльності. Третя група авторів, такі як В. Леушин, розглядають юридичну практику в нерозривній єдності правової діяльності з сформованим за її результатами юридичним досвідом.

Два перших визначення юридичної практики по суті є правильними, але неповними, оскільки відображають лише один бік юридичної практики. Третє визначення юридичної практики найбільш всебічно характеризує сутність цього явища проте, на наш погляд, вимагає певного уточнення.

Людина, як свідомий вольовий суб'єкт, існуючи у суспільстві, має певні інтереси і потреби. Бажаючи їх задовольнити людина свідомо формує відповідні цілі. Для досягнення поставлених цілей особа здійснює необхідну діяльність, використовуючи потрібні і доступні засоби. Здійснюючи таку діяльність, людина вступає у відносини з іншими членами суспільства, реалізуючи норми права, які регулюють ці відносини. При цьому, різні люди, бажаючи отримати однаковий результат, можуть вчиняти різні дії, використовувати різні засоби та реалізовувати різні правові норми. Внаслідок цього деякі з них досить легко і швидко задовольняють свої інтереси та потреби, інші досягають поставленої мети затративши багато зусиль і часу, треті взагалі не отримують бажаного результату. З часом інші люди, бажаючи досягти того ж результату, починають вчиняти і використовувати такі ж дії та засоби, як і особи, котрі досягли цього результату найбільш легко і швидко. Поступово у суспільстві формуються певні моделі (порядки, правила) найбільш ефективних і оптимальних дій, необхідних для досягнення бажаного особистого чи суспільного результату.

Юридичну практику можна розглядати у динамічному і статичному аспектах. У динаміці вона проявляється у правовій діяльності суб'єкта суспільства, спрямованій на досягнення поставленої мети. Статичний бік характеризує юридичну практику як сформовану в суспільстві модель, порядок дій, здійснення яких призведе до бажаного результату з найменшими витратами зусиль і часу.

З огляду на викладене можна визначити юридичну практику як сформовану в суспільстві діяльність соціальних суб'єктів, яка забезпечує найбільш ефективне і оптимальне досягнення цими суб'єктами бажаного суспільного чи особистого результату.

Сутність юридичної практики виявляється у наступних змістовних ознаках, притаманних цій правовій діяльності:

— юридична практика є частиною суспільної практики, відповідно їй притаманні загальні риси, що характеризують будь-яку суспільну практику;

— юридична практика має суспільний характер, оскільки вона обумовлена іншими типами соціальної практики, будь-яка правова діяльність припускає певну взаємодію суб'єктів суспільства, отриманий правовий досвід та сформовані на його підставі соціальні моделі дій є сукупним продуктом суспільної діяльності;

— юридична практика є свідомою діяльністю, припускає обізнаність і усвідомлення соціального суб'єкта про існуючі в суспільстві досвід, моделі дій для отримання результату, якого бажає досягти цей суб'єкт. Якщо особа вчиняє дії на досягнення поставленої мети не будучи обізнаною і не усвідомлюючи існуючого суспільного досвіду, правильніше говорити про певну правову діяльність такої особи, а не про юридичну практику;

— юридична практика здійснюється у межах існуючих правових і соціальних норм і положень. Суттєві регулятивні основи закладені у зовнішніх природних, соціальних, правових, економічних, політичних, матеріальних, духовних та інших факторах, які впливають на дії членів суспільства, спрямовують їх діяльність, обмежуючи суб'єктивізм і волюнтаризм;

— юридична практика впливає на оточуючу дійсність, сприяє змінам у суспільному житті. Здійснювана у межах правових норм вона разом з тим заповнює прогалини у праві, врегульовує нерегламентовані правом суспільні відносини, усуває суперечності, колізії у праві, створює прецеденти та формує звичаї у суспільстві;

— юридична практика є одним з вагоміших елементів правової системи суспільства. Вона — своєрідний місток між правом і правосвідомістю та правовідносинами у суспільстві. Без юридичної практики неможливі виникнення, розвиток і функціонування правової системи. Юридична практика поєднує нормативно-правові й індивідуально-правові приписи, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, правові ідеї з рішеннями, що приймаються на їх реалізацію, тощо;

— юридична практика є частиною культури суспільства. Дослідження джерел юридичної практики дає уявлення про державний і суспільний лад певної країни, економічний, соціальний, правовий, політичний устрій відповідного суспільства у різні часи його існування;

— юридична практика впливає на всі сторони життя суспільства, сприяє розвитку одних суспільних процесів та гальмує інші. Це методологічно важливе положення треба враховувати при розробленні і втіленні у життя будь-яких планів і програм економічного, політичного, соціального устрою суспільства. Юридична практика є критерієм істинності права і правової діяльності.

8. взаємозв'язок юр науки і юридичної практики

Юриди́чна пра́ктика — сукупність юридично значущих дій, діяльність, що здійснюється суб'єктами юридичної діяльності, та має результатом правові наслідки.

Класиф. Юр практики

На сучасному етапі до змісту юридичної практики (діяльності) відносять не тільки складання документів, консультування та участь у судовому засіданні, а також багато інших юридично значущих дій. До вже існуючого переліку слід додати:

• попередження,

• припинення та розслідування] правопорушень

• притягнення до юридичної відповідальності,

• виконання покарань,

• підготовка та прийняття нормативно-правових актів,

• здійснення правовиховної та науково-дослідницької діяльності,

• реєстрація та статистичний облік правових явищ, результатів юридичної діяльності.

За суб'єктами юридичну практику поділяють на:

• судову;

• прокурорську;

• законодавчу;

• слідчу та інші.

За змістом інтелектуальної діяльності юридична практика класифікується:

• пізнавально-пошукова практика

• реконструктивна юридична практика

• організаційна,

• реєстраційна,

• комунікативна практика

• оперативно-процесуальна практика

• слідча практика

юр. Наука - - система знань про об'єктивні закономірності розвитку держави і права, їх місце і роль у суспільному житті. Належить до сфери суспільних наук. Головне призначення Ю. н. - бути науковим орієнтиром для практики державно-правового будівництва на основі пізнання й усвідомлення відповідних суспільних процесів і явищ. Ю. н. вивчає різні сторони й аспекти виникнення, функціонування та розвитку держави і права. Залежно від цього розрізняють загаль--^ но-теоретичні (теорія держави і права), галузеві (державне, або конституційне, право, цивільне право, адміністративне право, кримінальне право тощо) та міжгалузеві (комплексні) (господарське право, екологічне право та ін.) розділи Ю. н. Всі вони тісно взаємопов'язані і становлять єдину Ю. н.

9. роль юр практики в оволод теорет знаннями

Під функцією розуміють роль, яку виконує певне соціальне явище, певний інститут в суспільному житті.

Функції юридичної практики — це певні напрями впливу юридичної практики на суспільне й особисте життя суб'єктів суспільства, які визначають природу і сутність названої практики, її місце у правовій системі суспільства, соціально-правове призначення та перетворюючий характер.

У правовій науці вчені визначають різні функції юридичної практики. Так, С. Алєксєєв виокремлює три функції юридичної практики: правоспрямовуючу, правоконкретизуючу і сигнально-інформаційну. Інші автори, наприклад В. Леушин, визначають за юридичною практикою чотири функції: формування права, правоконкретизації, удосконалення правозастосовчої діяльності і виховання. Треті, такі як В. Карташов, класифікують функції юридичної практики за сферами суспільного життя (економічна, політична, соціальна, ідеологічна, екологічна, демографічна тощо); способами дій, характером діяльності і здійснюваними юридичними перетвореннями (правотворча, правозастосовча, правороз'яснювальна тощо); цілями юридичного впливу (регулятивні — реєстраційно-посвідчувальні, регулятивно-орієнтаційні та охоронні — правозабезпечувальна, превентивна, правовідновлююча, компенсаційна, каральна); способами і результатами юридичного впливу (правостворююча, правоприпиняюча, правозмінююча); часом впливу (постійна, тимчасова).

Враховуючи визначення юридичної практики, як сформованої у суспільстві діяльності суб'єктів, яка забезпечує найбільш ефективне і оптимальне досягнення ними бажаного результату, доцільно, на наш погляд, визначати функції юридичної практики залежно від виду правової діяльності.

У правотворчій діяльності юридична практика виконує наступні функції:

— правоспрямовуюча функція. Бажаючи досягти поставленої мети суб'єкти суспільства здійснюють діяльність, яка дозволить отримати результат з найменшими затратами зусиль і часу. У процесі цієї діяльності деякі правові норми проявляють найбільшу ефективність, інші взагалі не реалізуються, виявляються прогалини, суперечності, колізії у праві. Аналіз юридичної практики допомагає правотворчому органу визначити шляхи розвитку права, врегулювати нерегламентовані ним суспільні відносини, заповнити прогалини, усунути суперечності, колізії у праві, санкціонувати звичаї;

— оптимізуюча функція. У процесі діяльності правотворчий орган формує такі оптимальні моделі, форми своєї діяльності, котрі дозволяють йому з найменшими затратами зусиль і часу розробляти й приймати ефективні правові норми, які вимагаються потребами життя суспільства. Здійснення діяльності за такими сформованими моделями дій оптимізує діяльність правотворчого суб'єкта, значно підвищує ефективність і продуктивність його роботи.

У тлумаченні правових норм юридична практика, крім оптимізуючої функції, виконує наступні:

— з'ясувальнозабезпечуюча функція. Внаслідок абстрактного характеру, особливостей структури, інших складових змісту чимало норм права уявляються досить складними для з'ясування членами суспільства. Неоднакове розуміння соціальними суб'єктами дійсного змісту правових норм призводить до неоднакової реалізації цих норм у їх суспільному житті, що негативно впливає на підтримання порядку і законності у державі. Юридична практика створює моделі тлумачення норм права, забезпечуючи таким чином правильне й однакове розуміння суб'єктами права дійсного змісту правових норм;

— роз'яснювальнозабезпечуюча функція. Дана функція юридичної практики спрямовує уповноважених суб'єктів права на правильне і однакове роз'яснення іншим членам суспільства дійсного змісту правових норм, внаслідок чого створюються передумови для правильної і ефективної реалізації членами суспільства правових норм при використанні прав, виконанні обов'язків, дотриманні заборон та правозастосуванні.

До функцій юридичної практики у такому виді правової діяльності, як реалізація права, можна віднести такі:

— правотворча функція. Відносини у суспільстві розвиваються досить динамічно. Законодавцю та іншим уповноваженим правотворчим органам далеко не завжди вдається вчасно і ефективно врегульовувати правовими нормами відносини, що виникають і розвиваються у суспільстві. Внаслідок цього залишаються неврегульованими позитивним правом цілі масиви відносин, які вимагають такого регулювання, в правовій системі існують численні прогалини та неузгодження. Юридична практика, формуючи моделі дій соціальних суб'єктів для досягнення бажаного ними результату, створює звичаї і прецеденти, які врегульовують суспільні відносини, нерегламентовані правовими нормами. У даному випадку юридична практика виступає своєрідним містком з'єднуючим суспільні відносини з позитивним правом;

— правоконкретизуюча функція. Норми права мають абстрактний характер, поширюють свою дію на необмежене коло осіб і реалізуються у необмеженій кількості правових ситуацій. Крім того, внаслідок вад законодавчої техніки та інших причин об'єктивного і суб'єктивного характеру правова система суспільства містить чимало суперечностей, колізій, прогалин, які заважають ефективній реалізації правових норм. Завдяки формуванню юридичної практики зміст багатьох норм права конкретизується, узгоджується з вимогами інших правових норм, долаються суперечності, заповнюються прогалини у праві;

— правостабілізуюча функція. Крім абстрактного характеру, правові норми через свої мовні, логічні та системні особливості досить часто мають складний зміст. Внаслідок цього чимало норм права неоднаково розуміються та по різному реалізуються членами суспільства і застосовуються уповноваженими органами. Неоднакові реалізація і, особливо, правозастосування правових норм різними соціальними суб'єктами дестабілізує правові відносини у суспільстві, призводить до погіршення правового порядку і стану законності у державі. Юридична практика, створюючи певні моделі дій, вчинення яких дозволяє особі досягнути бажаного результату з найменшими затратами зусиль і часу, спрямовує діяльність суб'єктів права в русі однакової реалізації правових норм, у тому числі їх застосування;

— оптимізуюча функція. Як і у правотворенні, дана функція властива юридичній практиці також у реалізації права. Під час реалізації фізичні особи, соціальні угрупування, правозастосовчі органи, інші суб'єкти права вчиняють дії згідно з вже сформованими у суспільстві оптимальними моделями, внаслідок чого вони витрачають значно менше зусиль і часу для отримання бажаного результату. Таким чином, юридична практика суттєво оптимізує діяльність ченів суспільства з реалізації норм права та підвищує ефективність цієї діяльності.

Визначаючи функції юридичної практики у систематизації права разом з оптимізуючою функцією, можна виділити систематизаційно - спрямовуючу функцію. Здійснюючи систематизацію права, особливо кодифікацію, суб'єкт права оцінює існуючі правові акти, ефективність правових норм що в них містяться, доцільність їх перенесення у кодифікований акт. Така діяльність неможлива без аналізу юридичної практики реалізації правових норм цих актів у суспільних відносинах. Аналіз юридичної практики дозволяє виявити найбільш ефективні норми права, реально недіючі правові норми, прогалини у правовому регулюванні, інші суперчності та спрямувати процес систематизації на створення систематизованого акта, який найбільш повно й ефективно врегулює суспільні відносини та буде позбавлений вказаних недоліків.

У правовому вихованні, поряд з функцією оптимізації правовиховної діяльності, юридична практика виконує функцію виховання. Зміст цієї функції полягає у тому, що юридична практика органів державної влади, політичних партій, громадянських організацій, наукових установ, навчальних закладів, інших суб'єктів з правотворення, тлумачення, реалізації, систематизації права, інших видів правової діяльності суттєво впливає на правову свідомість і поведінку членів суспільства та має правовиховний характер.

Юридична діяльність, характеризуючись своїми специфічними рисами, не являєть-ся виключенням із загального правила. Як і інші види соціальної діяльності, вона впорядковується за допомогою цілої системи засобів, серед яких правові займають вагоме місце. Однак, в деонтологічному аспекті привертають до себе увагу засоби неюридичного походження, за допомогою яких здійснюється регулятивний вплив. В чому ж полягає сутність соціального регулювання, які види його бувають та як воно трансформується в сферу юридичної діяльнбсті? Треба зазначити, що виходячи із системного характеру соціальної організації (суспільство як система), її багатоплано-вості, необхідності розвитку і функціонування, соціальне регулювання як невід'ємний фактор і умова співіснування різнородних суб'єктів, умова здійснення будь-яких видів соціальної діяльності існувало на протязі всього періоду суспільства. Можна визначи-ти два основних види соціального регулювання: нормативне та індивідуальне. Суть нормативного зводиться до створення загальних правил поведінки людей в суспільстві, які розраховані на невизначене коло осіб та ситуацій. Індивідуальне регулювання по-лягає у встановленні моделі поведінки для конкретно визначених осіб, яка розрахова-на на одноразове використання. В залежності від суб'єктів регулювання розрізняють державне та недержавне. При цьому зазначимо, що для регулювання юридичної діяль-ності характерно поєднання різних видів регулятивного впливу. Таким чином, в ході регулювання відбувається формування моделей поведінки загального або індивіду-ального характеру. При цьому використовуються слідуючі засоби: надання права на певні дії, покладання обов'язку, встановлення заборон та визначення мір відпові-дальності. В залежності від способу встановлення та забезпечення реалізації існуючих нормативів, вони можуть бути юридичного, морального, релігійного або іншого по-ходження. При цьому, їх головне призначення полягає в тому, що вони визначають алгоритм дій людини в різноманітних життєвих ситуаціях і в комплексі складають нор-мативну основу всякої соціальної діяльності. Виходячи з того, що предметом нашого дослідження виступає діяльність юридична, то безпосередньою основою її здійснен-ня являються юридичні норми. Але при цьому існує система моральних вимог, які складають деонтологічну характеристику юридичної діяльності. Це не означає, що мораль і право існують відокремлено, не знаходячи аспектів взаємодії. Навпаки, вони доповнюють одне одного, узгоджують свої регулятивні можливості, хоча пріоритет у цій взаємодії визнається за нормами морального походження, які виконують роль визначального фактору у формуванні нормативної бази всякої соціальної регуляції.

Існують такі сфери життя суспільства, де тільки шляхом морального регулювання можна визначити поведінку людей (відносини дружби, любові), хоча Юридичне право у порівнянні з мораллю має значно більше можливостей. Щодо юридичної діяльності, то поряд з наявністю системи правових норм існує також нормативна база, що харак-теризується поняттям професійної моралі. Визначення системи цих норм, принципів або окремих положень має практичне значення у справі формування правової свідо-мості майбутніх юристів. Крім того, загальне визнання та використання системи де-онтологічних вимог у юридичній діяльності сприятиме зміцненню законності, право-порядку в країні, визнанню дійсного авторитету юридичної професії, авторитету пра-ва в цілому.

10. роль теорет юр знань у процесі досконал практичної діяльн юриста

Юриспруденція є достатньо розгалуженою і диференційованою системою наукових знань, видів і форм наукової діяльності. Кожна її структурна частина обумовлена потребами пізнавальної і практичної правової діяльності і відбиває багато-аспектне і багатоцільове призначення юриспруденції як науки.

Зміст юриспруденції складають такі блоки наукових юридичних знань:

Фундаментальні теоретичні й історичні основи юриспруденції.

Методологія юриспруденції (парадигми, методологічні підходи, методи побудови наукових знань, теоретичних і емпіричних досліджень).

Системи наукових юридичних знань галузевого і проблемного характеру (теорія правопорушень, теорія правоохоронної діяльності, науки цивільного, адміністративного, кримінального права та інші);

Системи наукових знань прикладного характеру, що відбивають порядок, форми, методи, прийоми, засоби різноманітних видів правової, зокрема, юридичної діяльності.

Зміст систем наукових юридичних знань складають теорії, наукові закони, постулати та аксіоми, проблеми, гіпотези, методи, поняття та категорії, наукові факти. Галузеві та прикладні (спеціальні) системи правових наукових знань, які допускають емпіричну перевірку за допомогою фактів, як правило, повинні містити такі елементи: вихідні принципи або аксіоми, на підставі яких будуються висновки для прояснення або передбачення специфічних явищ; сукупність логічних правил, які вводяться для оперування поняттями, термінами, знаками в межах цих систем знань; спосіб побудови логічних висновків, які дозволяють передбачати специфічні факти в предметній області єдиним чином; твердження або правила, за допомогою яких уведені поняття, терміни та знаки, що пов'язуються з тими або іншими конкретними характеристиками вивчаємої предметної області - властивостями, зв'язками, залежностями та іншими характеристиками; твердження про факти як суттєву складову частину системи знань.