Стаття 1. Прокурорський нагляд за додержанням законів в Україні

Прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Таття 4. Завдання прокурорського нагляду за додержанням законів

Діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань:  1) закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної системи, прав національних груп і територіальних утворень;  2) гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина;  3) основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих Рад, органів самоорганізації населення. 

Прокурорський нагляд - це регламантовані правовідносини, що виникають при його здійсненні між органами прокуратури та іншими установами, організаціями, посадовими особами та громадянами, а також між суб'єктами прокурорського нагляду при виконанні їх функцій. Відповідно прокурорський нагляд як галузь права утворює собою сукупність норм, які визначають побудову та діяльність органів прокуратури та регулюють правові відносини при здійсненні функцій пркурорського нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів.

Законодавство про прокурорський нагляд:

1) Конституція України (ст.ст.121, 122);

2) Закон України "Про прокуратуру" від 5.11.91р.

3) Положення "Про класні чини прачівників пркуратури";

4) Дисциплінарний статут прокуратури України від 5.11.91р.

5) Постанова Верховної Ради України "Про підпорядкування військових прокуратур";

6) Постанова Верховної Ради України "Про затвердження структури прокуратури";

7) Указ Президента України від 19.08.92р. "Про розмір надбавок до посадових окладів працівників прокуратури, класні чини та за вислугу років";

8) Накзи Генерального прокурора України.

Генеральний прокурор України має право видавати накази і вказівки, які носять нормативний характер і є обов'язковими для виконання.

Нагляд, як особливий вид державної діяльності, передбачає наділення прокуратури сукупністю функцій, які забезпечують виконання покладених на неї завдань.

Функція є одним із головних понять, через яке розкривається структура і весь зміст діяльності органів прокуратури.

Функції прокуратури обумовленні завданнями, на вирішення яких вони напрвлені і повинні здійснюватись. До основних віднесена функція нагляду за додержанням законів. Вона здійснюється тільки органами прокуратури і займає головне місце в структурі її діяльності. До забезпечуючих функцій відносяться функції управління в органах прокуратури. Без їх розгляду, розкриття механізму взаємодії з основними і допоміжними функціями важко зрозуміти проблему в цілому.

Під функцією прокуратури слід вважати таку частину діяльності її органів, яка характеризується певни предметом ведення, спрямованаа на вирішення відповідного завдання і здійснюється за допомогою властивої їй компетенції.

Функції прокуратури об'єктивно обумовлюють права і обов'язки її органів, правові засоби їх здійснення.

Головними функціями прокуратури України сформульованими в Конституції України є :

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді, у випадках, визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Підтримання державного обвинувачення в суді є найважливіщою функцією прокуратури на всіх етапах становлення і розвитку цього інституту не тільки в Україні, але й в інших державах. Передбачена вона Законом України "Про прокуратуру" (п.4ст.5). Підтримання державного обвинувачення в суді пркурором відповідно до Конституції України (п.5ст.129) є одним із принципів кримінального судочинства в Україні.

Функція представництва інтересів громадянина або держави в суді є для пркуратури України новою.Оскільк в Конституції зміст даної функції не розкривається, можливо це положення буде закріплене в новому Законі про прокуратуру. В цьому Законі потрібно буде сформулювати приводи та підстави представництва прокурора в суді, його повноваження в судовому засіданні.

Функція нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнанн, досудове слідство сформульована Законом України "Про прокуратуру" (п.2ст.5).

Розглянуті вище основні функції прокуратури покладені на неї Конституцією України.

Разом з ними в Конституції України (ст.9 Розділу 15) записано, що прокуратура "продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням та застосуванням законів до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів". Це означає, що "загальний нагляд прокуратури" як функція прокуратури зберігається на перехідний період, а це має знайти своє відображення у новому Законі про прокуратуру.

Прокуратура відповідно до процесуального законодавства України бере участь у розгляді справ судами, вносить протести на рішення вироки ухвали і постанови судів, що суперечать чинному законодавству. Бере участь у правотворчій діяльності, випускає спеціальні видання, має у своєму підпорядкуванні наукові та науково педагогічні навчальні заклади.

Генеральний пркурор України, його заступники, за їх дорученням інші працівники прокуратури мають право бути присутніми на засіданні Верховної Ради України, її комісій і комітетів, Уряду України, представницьких і виконавчих органів Автономної Республіки Крим, областей, м.Києва і Севастополя, районних, міських, селищних та сільських Рад народних депутатів та їх виконкомів.

Пррокурор, його заступники, а також за їх дорученням прокурори повинні координувати діяльність по боротьбі із злочиннівстю органів внутрішніх справ, Служби Безпеки України, Державної Податкової Адміністрації, та інших правоохоронних органів.

З метою забезпечення координаційної діяльності вказаних органів прокурор скликеє координаційні наради, організовує робочі групи, вимагає статистичну та іншу необхідну інформацію, здійснює інші повноваження відповідно до нормативних актів про координацію діяльності по боротьбі зі злочинністю, затверджених Президентом України. Прокурор при виявленні в ході здійснення своїх повноважень необхідності вдосконалення чинних нормативних правоввих актів має право вносити в законодавчі органи, і органи, що наділені правом законодавчої ініціативи, відповідного і нижчестоячого рівнів вимоги про зміни чи доповнення, про відміну чи прийняття законів або інших нормативно-правових актів.

21. розгляд судових справ як напрямок юридичної діяльності. Характеристика правового статусу суддів. Закон україни про стату суддів від 15грудня 1992 року

Протягом останнього часу однією з найбільш небезпечних загроз національним інтересам України залишається проблема криміналізації суспільства, зростання злочинності у різноманітних її проявах.

Судовий розгляд — це одна з основних стадій кримінального процесу. В цій стадії суд, здійснюючи правосуддя, остаточно досліджує всі істотні обставини, перевіряє докази, зібрані при провадженні дізнання і досудового слідства, та постановляє виправдувальний чи обвинувальний вирок з призначенням покарання або без призначення покарання. Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за винятком, якщо по справах законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років. Такі справи розглядаються колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді (ст. 17 КПК). Керує судовим засіданням головуючий, який повинен забезпечити учасникам судового розгляду справи здійснення їх законних прав і обов'язків згідно з нормами КПК, а також належний порядок судового процесу. Учасники судового розгляду, а також присутні в залі судового засідання особи зобов'язані виконувати розпорядження головуючого. Якщо хтось з учасників судового розгляду заперечує проти дій головуючого, що обмежують або порушують їхні права, такі заперечення заносяться до протоколу (ч. 2 ст. 260 КПК). Важливу роль головуючого в судовому засіданні підкреслив і Пленум Верховного Суду України в постанові «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 р. Покладений на головуючого обов'язок керувати судовим засіданням та усувати із судового слідства все те, що не стосується справи, дає йому право знімати запитання учасників судового розгляду, якщо вони достатньо з'ясовані або явно виходять за межі цієї справи, однак запитання і мотиви його зняття обов'язково заносяться до протоколу судового засідання. Разом із тим, виходячи з принципу рівності суддів у судовому засіданні, головуючий не має права зняти запитання, поставлене допитуваній особі іншим суддею або народним засідателем.

Загальні положення судового розгляду — це сукупність (система) процесуальних дій, що спрямовані на виконання основних завдань (принципів) кримінального судочинства: безпосередність, усність судового розгляду, незмінність складу суду при розгляді справи, рівність прав учасників судового розгляду та ін. Безпосередність, усність судового розгляду полягає в тому, що суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити, перевірити всі докази по кримінальній справі, зібрані органами дізнання і досудо-вого слідства; допитати підсудного (підсудних), потерпілих, свідків, заслухати висновки спеціалістів чи експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи слідчих (процесуальних) дій та інші документи (ч. 1 ст. 257 КПК). Завдяки цій нормі закону судді, прокурор, захисник та інші учасники процесу мають можливість одержати інформацію про події справи шляхом особистого, безпосереднього сприйняття всіх доказів у судовому засіданні, одержаних із перших джерел. Таке дослідження доказів дозволяє уникнути неповноти та перекручування під час передачі відомостей, необхідних для правильного вирішення справи. Вимога про безпосереднє дослідження доказів не дозволяє суду замість безпосереднього їх сприйняття обмежитися вивченням та оголошенням матеріалів справи, в яких докази були закріплені під час проведення досудо-вого слідства. Проте законодавець не може не рахуватися з тим, що можуть виникнути обставини, що зумовлять необхідність зробити винятки з цього правила і замість безпосереднього одержання інформації з її першоджерела дослідити відомості, що були закріплені у матеріалах справи, шляхом їх оголошення1. Закон, як виняток, дозволяє оголосити в судовому засіданні показання підсудного, потерпілого та свідка (статті 301, 306 і 308 КПК), що вони дали їх під час проведення допитів при провадженні дізнання чи досудового слідства, в таких випадках: 1)за наявності істотних суперечностей між показаннями підсудного, свідка і потерпілого, які вони дали на суді та під час дізнання або досудового слідства; 2)у разі відмови підсудного давати показання на судовому слідстві та якщо справа розглядається у його відсутності; 3)у разі неявки в судове засідання свідка або потерпілого, явка яких з тих чи інших причин неможлива; 4)якщо справа розглядається у відсутності свідка, щодо якого здійснюються заходи безпеки; 5)у разі винесення судом ухвали про відкладення розгляду справи, суд може допитати свідків, потерпілих та інших учасників судового розгляду, які з'явилися. По вторний виклик зазначених осіб у судове засідання провадиться лише в необхідних випадках. В таких ситуаціях,як правило, допитані у першому судовому засіданні особи повторно не викликаються для дачі показань, а за необхідності їх показання оголошуються в судовому засіданні за клопотанням потерпілого, прокурора, захисника та інших учасників процесу. Судове засідання по кожній справі відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку (ч. 2 ст. 257 КПК).

правовий статус судді характеризує обсяг правових можливостей, певну міру свободи поведінки носія судової влади. За своєю сутністю він є спеціальним різновидом професійного статусу, оскільки йдеться про виняткові правові можливості посадової особи судової влади, якій надаються відповідні правові можливості для ефективного здійснення професійної діяльності.

Неслужбові ролі судді нічим не відрізняються від соціальних ролей будь-якого іншого члена соціуму. Саме на цих позиціях функціонує громадянське суспільство, одним із принципів якого виступає відносна автономність держави від суспільства як органічної цілісності (соціального організму), хоча суб’єктами відносин, існуючих в кожному з них, є ті ж самі індивіди, групи, об’єднання тощо. Іншими словами, суддя є суб'єктом загальних правовідносин, котрі можуть виникати між ним і державою, іншими суб'єктами на основі норм національного (Конституція і закони України) і міжнародного (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і т.д.) права. Адже, незважаючи на обіймання посади носія судової влади, людина продовжує нести загальні (конституційні) обов'язки та інші обов’язки, що випливають, наприклад, із шлюбних, цивільних, майнових правовідносин, або може займати будь-які інші соціальні позиції як повноправний громадянин, член суспільства. Адже зрозуміло, що цілком відокремити суддю від його справ, не пов'язаних із суддівськими функціями, не є ні можливим, ні розумним. Суддя не повинен бути ізольований від суспільства, в якому він живе.

Проте слід визнати, що неслужбові ролі судді тісно пов'язані зі службовими — вони впливають одна на одну і можуть викликати деякі обмеження свободи поведінки їх носія. Такі обмеження свідчать про зменшення обсягу правових можливостей, а отже, і прав судді, що здійснюється за допомогою встановлення певних заборон, обов'язків, відповідальності, котрі зводять різноманітність у його поведінці до певного «граничного» стану.

Так, щодо професійних суддів Конституцією України (ч. 2 ст. 127) встановлені заборони на участь у будь-якій політичній діяльності, можливість мати представницький мандат або належати до політичної партії чи профспілки, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Ці обмеження спрямовані на створення гарантій незалежного і неупередженого правосуддя.

Законодавство України стосовно суддів встановлює заборону займатися будь-якою додатковою трудовою діяльністю, крім викладацької, наукової та творчої.

Отже, при визначенні змісту статусу судді слід враховувати такі положення:

- по-перше, правовий статус судді не повинен розглядатися поза зв'язку з конституційним статусом людини і громадянина, змістом та обсягом прав, основних свобод і обов'язків, закріплених у Конституції України, що є основою, фундаментом спеціального правового статусу судді. Але при цьому слід пам’ятати про передбачені Конституцією обмеження щодо конституційних прав громадян, які зайняли посади суддів.

По-друге, Закон України “Про статус суддів” наділив суддів статусом посадової особи державної (судової) влади, що свідчить про необхідність ураховувати особливості правового становища цієї категорії осіб при визначенні структури і правової природи елементів правового статусу судді.

В юридичній літературі правовий статус посадової особи державної влади прийнято характеризувати через правовий статут посади, яку вона обіймає. Але в реальному житті виконання службових функцій здійснюється не посадою як такою, а людиною, яка її обіймає і яка керується у своїх діях не тільки службовими правилами і розпорядженнями, а й власними спонуканнями, цілями і мотивами, що корегують її поведінку, і яка взаємодіє з іншими суб’єктами соціуму не тільки згідно з формальним (офіційним) порядком, а й відповідно до загальних закономірностей міжособистісного спілкування. Крім цього, очевидно, що кожна особистість має неповторний, властивий тільки їй набір соціально-психологічних якостей, які і впливають на ефективність праці судді в цілому. Це є одним із найважливіших елементів ефективної професійної діяльності. Особлива правова природа професійної суддівської діяльності передбачає своєрідну єдність, взаємопроникнення виконуваної соціальної функції та особи судді (виконавця), а відтак потребує нового підходу до визначення статусу носія судової влади. А саме: при характеристиці правового статусу судді повинно йтися не про правовий статут суддівської посади, а про правовий статус людини, яка обіймає посаду носія судової влади. Дане положення набуває особливого значення в умовах формування громадянського суспільства, налагодження соціальних відносин між його членами, між ними і правовою державою. Хоча, безперечно, статус не може існувати без посади, більше того, остання визначає позицію носія статусу в судовій системі та соціальній системі в цілому. Але й без особистості, безпосереднього виконавця соціальної ролі носія судової влади неможливо віднайти статус.

Крім того, особливість правової природи суддівської діяльності передбачає більш особистісний характер очікувань від судді, а отже, вимагає встановлення певних вимог, що ставляться до людини, яка заміщує цю посаду (або бажає обійняти). Для того щоб зрозуміти, прогнозувати ефективність, успішність здійснення судової влади, необхідно дослідити особливості змісту професійної діяльності судді, особи судді (безпосереднього її виконавця) та взаємовідносини цих особливостей.

Таким чином, правовий статус судді є цілісною правовою категорією, що характеризує весь спектр як юридичних можливостей, так і соціально-психологічних якостей людини, на яку покладена функція здійснення судової влади в державі.

Для забезпечення надійності правового статусу судді необхідне чітке теоретичне визначення і детальне закріплення в національному законодавстві всіх структурних елементів, що становлять зміст цієї правової категорії.

Виходячи із закладеної в Законі “Про статус суддів” юридичної конструкції, до складових елементів правового статусу судді відносяться:

а) права й обов’язки судді;

б) повноваження судді;

в) вимоги, що ставляться до судді;

г) юридичну відповідальність судді.

Ці елементи обов'язкові для всіх груп носіїв судової влади і в повному обсязі розкривати правову природу статусу судді, містять всі правові можливості, які надані судді для ефективної реалізації професійних завдань та досягнення соціальних цілей судової влади.

Отже, підсумовуючи викладене, зазначимо:

по-перше, правовий статус судді є цілісною правовою категорією, що характеризує весь спектр як юридичних можливостей, так і соціально-психологічних якостей людини, на яку покладено функцію здійснення судової влади в державі;

по-друге, правовий статус судді не повинен розглядатися поза зв'язко з конституційним статусом людини і громадянина, змістом та обсягом прав, основних свобод та обов'язків, закріплених у Конституції України, що є основою, фундаментом спеціального правового статусу судді;

по-третє, зміст правового статусу професійного судді визначається метою і завданнями професійної діяльності, виконуваною в суспільстві соціальною функцією і являє собою певну сукупність правових можливостей, певну міру свободи поведінки судді в суспільному житті і службовій діяльності. Цей статус є спеціальним різновидом професійного статусу, оскільки йдеться про специфічні правові можливості посадової особи судової влади;

по-четверте, особливість професійної діяльності судді передбачає деякі обмеження (виключення) свободи вибору поведінки судді в певній сфері правовідносин. Загальним призначенням цих обмежень є запобігання можливому протиправному використанню свого відповідального посадового становища з метою захисту й охорони інтересів інших суб'єктів чи суспільних інтересів. Суддя обмежений у можливостях вчиняти будь-які дії, вступати у відносини, що можуть завдати шкоди його репутації, авторитету судової влади в цілому. Щодо суддів України законодавством передбачені заборона їх участі у будь-якій політичній діяльності, можливості мати представницький мандат або належати до політичної партії чи профспілки, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Ці обмеження спрямовані на створення гарантій незалежного і безстороннього правосуддя;

по-п'яте, при характеристиці правового статусу судді має йтися не про правовий статут суддівської посади, а про правовий статус людини, яка обіймає посаду носія судової влади.

22. роль інституту адвокатури в ході вирішення юридичних справ. Закон україни про адвокатуру від 19 грудня 1992 року

Особа, що одержала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро або об’єднуватись з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвокатські об’єднання, які діють відповідно до Закону про адвокатуру і своїх статутів.  Діяльність адвокатських об’єднань грунтується на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Вони реєструються в Міністерстві юстиції України, після чого повідомляють місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати — про одержання свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю.  Закон про адвокатуру України відносить порядок утворення адвокатських об’єднань, питання їх діяльності, реорганізації та ліквідації, структури, штатів, функцій, порядку витрачання коштів, прав та обов’язків керівних органів, порядку їх виборів та інші питання до компетенції відповідних об’єднань.  Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори тощо є юридичними особами. Вони, як і адвокати, що приватне практикують, мають рахунки у банках на території України (а у встановленому законодавством порядку — і в іноземних банках), печатку і штамп із своїм найменуванням.  Закон визначає відносини адвокатури з державними структурами, гарантуючи при цьому їі самостійність та незалежність. Зокрема, Міністерство юстиції забезпечує фінансування оплати праці адвокатів за рахунок держави у випадку участі адвоката в кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадян від оплати юридичної допомоги, узагальнює статистичну звітність про адвокатську діяльність, сприяє здійсненню заходів щодо підвищення професійного рівня адвокатів. Стосовно місцевих органів державного управління, то вони у межах своєї компетенції сприяють адвокатам та адвокатським об’єднанням у вирішенні соціальних питань, забезпечують їх приміщеннями для роботи тощо.  Адвокати України виконують за Законом такі функції: дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб; виконують. свої обов’язки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством, під час дізнання та на попередньому слідстві. Разом з тим адвокату надається можливість здійснювати згідно з законом й інші види юридичної допомоги.  Закон про адвокатуру вперше надав адвокатам та адвокатським об’єднанням право створювати регіональні, загальнодержавні та міжнародні спілки та асоціації, які представляють інтереси адвокатів у державних органах і громадських об’єднаннях, захищають їх соціальні та професійні права, здійснюють методичну і видавничу діяльність, сприяють підвищенню професійного рівня адвокатів, а також створюють спеціальні фонди. Об’єднання і асоціації діють на підставі статутів і реєструються в Міністерстві юстиції України.  У контексті зазначеного слід підкреслити, що організаційне оформлення української адвокатури, її незалежне від державних структур існування, як зазначалося вище, сталося у вересні 1990 р. на установчому з’їзді (20—22 вересня), коли була створена Спілка адвокатів України — добровільна, громадська, незалежна, самоврядна організація. Метою Спілки за ЇЇ статутом є об’єднання зусиль адвокатів у розбудові демократичної правової держави, поліпшення юридичної допомоги, надаваної громадянам, установам, організаціям (у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам), підвищення ролі і авторитету адвокатури в суспільстві, сприяння розвитку індивідуальної адвокатської практики, а також набуттю адвокатурою повної самостійності й самоврядування, захист прав і законних інтересів членів Спілки, турбота про історичні традиції української адвокатури, розвиток і поглиблення міжнародних зв’язків та ін.  «Організація адвокатури»: «На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є настільки простими й нескладними, що доступні розумінню всіх і кожного, позивач має можливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими та заплутанішими, а разом з тим ускладнюються й відповідні юридичні норми. Знання і застосування їх стає значно складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підготовки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формами процесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або здійснювати правозаступництво. Саме ці спеціалісти правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, правозахист, тобто іншими словами юридичну допомогу, що надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами — правознавцями» .  Адвокатура важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію – захист прав і законних інтересів громадян та організацій . Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури це захист прав людини. А звідси реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, «якості» адвокатури .  Отже, поняття і сутність інституту адвокатури можна сформулювати таким чином. Адвокатура це громадська, самостійного виду організація професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію захист прав і законних інтересів громадян і організацій.  Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.  Закон про адвокатуру окремо закріплює норму, яка стосується гарантій адвокатської діяльності. Нею встановлено, що професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об’єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони також не можуть допитуватись як свідки. Документи, пов’язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди.  Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв’язку з оперативно-розшуковими заходами без рішення суду.  Не допускається офіційне негативне реагування з боку органів дізнання, слідства, суду на правову позицію адвоката у справі.  Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва.  Адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати їі застосуванням у зв’язку з наданням юридичної допомоги громадинам та організаціям.  Адвокатом, за Законом про адвокатуру, може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, котрий склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Він не може працювати Із суді, прокуратурі, нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.  Для визначення рівня професійних знань осіб, що мають намір займатися адвокатською діяльністю, створюються (у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури, Положення про які затверджені Указом Президента України від 5 травня 1993 р. Ці комісії діють у складі двох палат атестаційної та дисциплінарної. Атестаційна палата має у своєму складі 11 членів. До неї входять чотири адвокати, чотири судді та по одному представнику від Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів і відповідних управлінь юстиції, а також відділення Спілки адвокатів України.  Атестаційна палата розглядає заяви з доданими до неї документами осіб, які виявили бажання займатися адвокатською діяльністю, приймає кваліфікаційні іспити, ухвалює рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.  Особа, яка має бажання займатися адвокатською діяльністю, подає до атестаційної палати заяву, нотаріально засвідчену копію диплома про вищу юридичну освіту, документ, що підтверджує стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката тривалістю не менше двох років. Подані документи розглядаються палатою протягом одного місяця від дня надходження.  Кваліфікаційні іспити включають відповіді на усні запитання з різних галузей права, вирішення практичних завдань, співбесіди тощо. Програми цих іспитів розробляються і затверджуються Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури.  Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має право складати їх повторно через рік.  Рішення щодо видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або про відмову у його видачі приймається відкритим голосуванням більшістю голосів від загальної кількості членів палати.  Відмова у видачі свідоцтва може бути в місячний строк оскаржена до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури.  Вища кваліфікаційна комісія адвокатури утворюється при Кабінеті Міністрів України і діє на підставі Положення про неї, яке затверджується Президентом України1. До складу комісії входять по одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, Верховного Суду України, Міністерства юстиції, Спілки адвокатів.  Вища кваліфікаційна комісія має право запитувати необхідну для здійснення її повноважень інформацію від судів, органів юстиції, слідчих органів, адвокатських об’єднань, інших підприємств, установ та організацій, а також посадових осіб.  Вища кваліфікаційна комісія виконує такі функції: розглядає скарги на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій про відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю; про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності; розробляє і затверджує програми і порядок складання кваліфікаційних іспитів; здійснює контроль за діяльністю кваліфікаційно-дисциплінарних комісій. Скарги на їх рішення розглядаються у місячний строк від дня надходження.  Вища кваліфікаційна комісія має право: скасовувати або змінювати в межах своєї компетенції рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій; надсилати їм у необхідних випадках матеріали справи для додаткового вивчення; запрошувати на засідання комісії осіб, які звернулися зі скаргою на рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, представників адвокатських об’єднань, інших установ, організацій, а також посадових осіб.  Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури очолює голова та його заступник, які обираються відкритим голосуванням більшістю голосів від загальної кількості членів комісії. Члени комісії звільняються від виконання своїх посадових обов’язків на час її роботи.  Вища кваліфікаційна комісія, яка є юридичною особою, щороку інформує Кабінет Міністрів України про свою роботу. 

23. професія слідчого.

Слідчий - спеціаліст-юрист, призначення якого розслідувати скоєні злочини і, у разі доведення вини обвинуваченого, підготувати матеріали кримінальної справи для віддання його до суду. У даний час посади слідчих є у штатах органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України.

Проведення слідства різними відомствами визначено нормативними актами в залежності від тої чи іншої категорії справ. Діяльність слідчого полягає у встановленні фактичних обставин справи, їх оцінці, визначенні ступеня вини обвинуваченого в залежності від зібраних доказів і пред'явленні йому обвинувачення, виявленні причин і умов, що сприяли вчиненню злочинам і відповідному реагуванні на них. Визначальним фактором професійної діяльності слідчого є її творчий пошуковий характер. Звичайно, це положення стосується усіх видів професійної діяльності юристів. Однак, саме слідчі в основному спрямовують свою роботу на встановлення прихованої істини. Тут особливого значення набуває талант, наполегливість, творчий підхід до вирішення проблем, що виникають у процесі слідства. Виконання слідчої роботи вимагає високої позитивної мотивізації, готовності до напруженої праці, принциповості. Слідчому також треба мати хист до організаційної діяльності у справі розкриття злочину: розподіл виконання необхідних доручень працівникам карного розшуку, залучення спеціалістів, експертів, виявлення речових доказів, встановлення свідків тощо. Нарешті, ефективність роботи слідчого у певній мірі залежить від його комунікабельності у спілкуванні з іншими учасниками і суб'єктами попереднього розслідування.

Це окремий вид практичної юридичної діяльності, який заслуговує на особливу увагу з погляду його ролі та функціонального призначення у процесі здійснення правосуддя. Поряд з діяльністю судді, прокурора діяльність слідчого є невід'ємною частиною судочинства, завдяки якій у загальному плані відбувається процес втілення права, а з ним і втілення соціальної справедливості. Слідчу діяльність в аспекті кримінального процесу справді не можна розглядати відокремлено від діяльності суду або прокуратури, але видається цілком можливим виділити її характерні риси та особливості, які б на початковому етапі юридичного навчання допомогли скласти первинні особисті уявлення щодо цього напряму практичної діяльності юристів, визначитися на майбутнє у своїй професійній орієнтації.

З приводу слідства як виду діяльності та окремих його аспектів є достатня кількість наукової юридичної літератури, в якій досліджуються питання особистості слідчого, здійснення ним окремих слідчих дій, підвищення ефективності роботи тощо. Тому, характеризуючи цей вид діяльності, не можна не використовувати результати досліджень юридичної соціології, юридичної психології, криміналістики, кримінального процесу, які допоможуть, хоч і на загальному рівні (враховуючи завдання та предмет курсу), сформувати яскраву картину професіограми слідчого.

Основним завданням слідства є розкриття злочину. Зрозуміло, що в ході вирішення цього глобального завдання вирішують ще цілу низку завдань, передбачених кримінальним законом. Але вже на цій підставі можна зробити висновок: слідчий - це спеціаліст юрист, працівник спеціального відомства, який у встановленому законом порядку здійснює досудове розслідування кримінальних справ для їх подальшого розгляду в органах правосуддя - судах. У цьому визначенні набули відображення ті риси слідства, які вказують на його функціональне призначення у кримінальному процесі та на взаємодію з органами правосуддя.

Однак цих рис було б недостатньо, якщо не висвітлити питання про суб'єктів здійснення слідчої діяльності, принципи їх роботи, взаємозв'язок з іншими учасниками процесу та особливості психологічної діяльності слідчого.

Так, у сучасній юридичній літературі вказують на характерні риси слідчої діяльності, серед яких слід назвати такі.

1. Основне призначення слідчої діяльності є розслідування злочинів.

2. Слідча діяльність дуже чітко регламентована кримінально-процесуальним законом, хоча, з іншого боку, у прийнятті рішень слідчий залишається процесуально незалежною постаттю.

Здійснення слідства передбачає наявність у відповідного суб'єкта владних повноважень, які гарантовані державою та здійснюються від імені держави.

3. Діяльність слідчого характеризується високим рівнем відповідальності, а також надмірним рівнем емоційного напруження.

4. Слідчій діяльності властиві також елементи примусу, на що вказує B.C. Кузьмічов у своїй монографії. Це пояснюється не тільки власне характером слідчої діяльності, а й тим, що в ході встановлення об'єктивної істини зацікавлені, в тому учасники процесу, чинять протидію, для подолання якої і необхідно застосовувати примус.

5. Слідча діяльність, виходячи зі специфіки об'єкта свого впливу, передбачає виявлення елементів творчості у ході пошуку об'єктивної істини.

На цій підставі можна погодитися з висновком, що слідча діяльність є специфічним видом соціальної практики, який полягає в пізнанні подій протиправного характеру за допомогою прийомів та засобів, що відповідають закону, включаючи їх примусову реалізацію у випадках вчинення протидії розслідуванню злочинів.

Характеризуючи принципи здійснення слідчої діяльності, підкреслимо, що це основоположні ідеї, які визначають основу та шляхи підвищення ефективності та якості розслідування злочинів. При цьому не всі принципи набувають безпосереднього закріплення у статтях законів, керівних роз'ясненнях, наказах, а іноді формуються у сфері юридичної практики і лише потім отримують офіційне визнання. Але головне - принципи слідчої діяльності не можна формулювати свавільно, на хвилі політичного інтересу, інтересу окремої особи. Це об'єктивний процес, який ґрунтується на цілях та завданнях, що постають перед органами слідства. До системи принципів, на які спирається робота слідчих органів, слід віднести: законність, етичність, науковість, гласність, плановість, оперативність, динамізм, незалежність, гуманізм, економічність тощо. В літературі виділяють й інші принципи, які мають більш конкретний характер, є принципами здійснення окремих слідчих дій, використання методик, засобів криміналістичної техніки, взаємодії з іншими підрозділами та установами.

Наприклад, досить поширеним став такий принцип здійснення правосуддя, як принцип презумпції невинності, який має безпосереднє відношення до слідчої діяльності, в ході якої попередньо визначають винних осіб та ступінь їхньої вини. Але остаточне рішення щодо винності особи, згідно з чинним законодавством, приймає лише суд (за винятком адміністративного та дисциплінарного провадження, де юрисдикцію можуть здійснювати й інші органи). Головне, що незважаючи ні на які особисті амбіції, ні на інтуїтивні почуття, слідчий у своїх висновках керується лише доказами, що з неупередженістю потім вивчаються в прокуратурі та суді.

Окрім того, в літературі традиційно згадують про принципи об'єктивності, всебічності вивчення фактичних обставин справи, винних у скоєнні злочину, принцип забезпечення цивільного позову, якщо такий має місце у ході кримінального розслідування.

Зупинимося на характеристиці суб'єктів слідчої діяльності. Перш за все необхідно зазначити, що органи слідства як спеціалізовані підрозділи, котрі здійснюють досудову підготовку матеріалів, належать до системи органів Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, прокуратури, податкової міліції¹. їх повноваження мають певну диференціацію, що об'єктивно зумовлено функціональною націленістю того чи іншого державного органу або відомства.

Крім того, в Україні створено Національне бюро розслідувань як спеціалізований центральний орган виконавчої влади, основним завданням якого є проведення досудового слідства та оперативно-розшукових заходів в особливо складних кримінальних справах². Такі спеціалізовані структури вже діють в інших країнах, досить ефективно виконуючи свою функцію, але в нашій державі Національному бюро розслідувань такого досвіду ще треба набувати.

Говорячи про слідчу діяльність як можливість здійснювати слідчі дії, необхідно обов'язково згадати про таку форму розслідування як дізнання, що характерне не тільки для органів слідства. Закон передбачає, що розслідування кримінальних справ можуть здійснювати також міліція, командири військових частин, митні органи, начальники виправно-трудових установ, органи пожежного нагляду, охорони кордонів, капітани морських суден, але кожний у межах своєї компетенції, передбаченої законом. Проте відмінність полягає в тому, що одні з названих вище суб'єктів виконують слідчі дії фрагментарно, в міру необхідності, а інші - працюють на професійній основі.

У зв'язку з цим до кандидатів на посаду слідчого ставляться досить високі вимоги - вища юридична освіта, знання специфіки роботи системи правоохоронних органів, знання процесуального законодавства та навички його застосування, розвинений інтелект, уміння використовувати у мисленні закони логіки, високий рівень комунікативності, моральної культури тощо. На жаль, правоохоронні органи України переживають певні труднощі щодо цього, які передусім пов'язані безпосередньо з кадровою політикою держави. Не вистачає кваліфікованих та досвідчених працівників, посади слідчих займають люди без юридичної освіти, призначені поза своїм бажанням примусово або не здатні до такого роду діяльності. Виправленню ситуації сприятиме проведення судово-правової реформи в Україні, дбайливе ставлення до кадрового потенціалу державних службовців правоохоронної сфери.

Мабуть, характеристика слідчої діяльності була б неповною, якщо не зупинитися на психологічному рівні її розуміння. Це свого роду психологія праці слідчого.

1. Соціальний аспект. Працівники слідства є відокремленою професійною групою, з діяльністю якої суспільство пов'язує подолання злочинних діянь, пошук винних осіб і притягнення їх до відповідальності, захист потерпілих від правопорушення. Слідчі перебувають на передньому краї боротьби зі злочинністю і в безпосередньому контакті з її представниками. Ефективність розслідування передбачає ефективний захист та втілення справедливості у соціальні відносини, забезпечення стабільності суспільного розвитку, задоволення індивідуальних потреб та інтересів.

2.  Комунікативний аспект. Як вказує В.Л. Васильєв, у світі є значна група професій за типом "людина-людина". Це, наприклад, професії лікаря, педагога, судді, продавця тощо. Слідчий також належить до цієї категорії професій¹, тому що спілкування з різними категоріями громадян є одним з основних шляхів отримання інформації. Звідси до слідчих ставляться професійні вимоги входження в контакт, управління психологічним станом інших людей, вміння скеровувати розмову в необхідне русло.

3. Організаційний аспект. Уміння планувати роботу, розподіляти час з метою його ефективного використання має сенс у будь-якій сфері діяльності. Однак планування робочого часу для діяльності слідчого, організація себе та інших на відпрацювання версії, концентрацію зусиль слідчої бригади або оперативно-слідчої групи є необхідними умовами реалізації повноважень слідчого. Характерною рисою слідчої роботи є також її індивідуальність. Слідчий як головний виконавець провадження у справі особисто виконує переважну більшість різноманітних за характером дій. Організація особистої індивідуальної роботи більш проста справа, ніж, скажімо, організація колективної праці. Виникає необхідність розподілу обов'язків, погодженості та координації дій, налагодження взаємної інформації, злагоди та контролю за виконанням.

Слід пам'ятати, що в провадженні у слідчого одночасно перебувають кілька кримінальних справ, а їх розслідування повинно відбуватися у строки, чітко визначені законом, особливо якщо під вартою перебувають підозрювані. На цій підставі планування та розподіл робочого часу, призначення зустрічей, своєчасне виконання слідчих дій та оформлення документів мають виняткове значення, що зумовлює якісне ведення кількох справ одночасно. Організаційний аспект діяльності слідчого виявляється також у тому, що за характером роботи йому доводиться звертатися до різних установ, посадових осіб, організацій. Органи слідства з метою отримання необхідної інформації можуть давати доручення іншим органам слідства або дізнання, призначати проведення експертиз. Крім того, виконання окремих слідчих дій також вимагає від слідчого організаційних здібностей. Це, наприклад, проведення затримання підозрюваного, організація обшуку, очної ставки, де від якості організації процесу залежить перспектива справи.

Слідчі дії: допит, експеримент, впізнання, огляд та ін. відрізняються за своїм змістом.Виконання кожної з них пов'язано із застосуванням великої кількості різноманітних заходів, напрацьованих слідчою практикою та кримінальною наукою. Одне й те ж завдання можна вирішити різними прийомами та засобами, одну й ту ж обставину встановити різними шляхами. Крім найвищих форм інтелектуальної діяльності професія вимагає від слідчого багато суто технічних та маніпулятивних вмінь та дій: зшити справу, згідно з правилами документознавства, надрукувати текст документа, скласти топографічний план місцевості, виготовити зліпок, зробити фотозйомку. Для професії слідчого важливою рисою має бути подолання опору його діяльності з боку окремих осіб або в деяких випадках навіть макрогруп. Слідчий у пошуках істини у справі нерідко стикається з пасивним або активним опором з боку зацікавлених осіб - учасників процесу. Найбільш зацікавленою особою в такому ході справи є сам правопорушник, його представники, які всіма силами чинять протидію провадження слідства. Успіх слідства містить загрозу життєвим інтересам винної особи, що зумовлює її активність в організації протистояння слідству. Нерівність у становищі слідчого та названих вище осіб пов'язана також з тим, що останні знають, які обставини справи можна затаїти, щоб пом'якшити свою вину. Водночас слідчий постійно має в своєму розпорядженні неповну інформацію та уявлення про події та факти минулого, що підлягають доказуванню.

Своєрідною рисою розслідування є необхідність збереження слідчої таємниці. Процес слідства неминуче пов'язаний з проникненням в особисте життя людей, вивченням минулого устрою життя, сімейних відносин та суто інтимних обставин. Оголошення цих даних здатне вчинити велику шкоду, призвести до компрометації людей та особистої трагедії. Відомо багато випадків, коли злочинці збагачують свій досвід та знання, виношують нові засоби вчинення і приховання злочинів. Але справа не тільки в умінні зберігання таємниці. Необхідно також дотримувати спеціальних вимог конспірації, вміти зберігати службові секрети, запобігати їх просочуванню за межі того кола осіб, які займаються роботою в цій справі.

Контроль за роботою слідчих підрозділів здійснюється як з боку відомства, в якому зосереджено орган слідства, так і з боку інших правоохоронних структур, зокрема суду і прокуратури. Слід враховувати, що за роботою слідчого здійснюють контроль також інші учасники процесу - свідки, підозрюваний, обвинувачений, що втілюється в здійсненні ними права на ознайомлення з матеріалами справи, заявленні відводу, принесенні скарги на дії слідчого, користуванні правом на захист. Особливою формою контролю за попереднім слідством може стати участь адвоката - професійного юриста, який захищає інтереси однієї зі сторін (потерпілого або підозрюваного). У таких випадках документальні або процесуальні помилки можуть звести нанівець всю роботу слідства.

Відомо, що діяльність слідчих підрозділів перебуває також під контролем громадської думки, населення, працівників преси, які уважно стежать за кінцевими результатами слідства, навіть іноді не враховуючи підсумкової ролі суду. Однак ті цифри, що свідчать про кількість розкритих злочинів, характеризують перш за все ефективність роботи органів слідства, а не суду та прокуратури. І сформована на цій підставі громадська думка про діяльність правоохоронних органів є досить впливовим засобом контролю, тому що тема правопорядку стає предметом обговорення і трудових колективів, і громадських організацій, і політичних партій.

Депутатський запит також є формою контролю за діяльністю слідчих органів. Такий запит подається, коли скоюються досить резонансні злочини, і політична влада зацікавлена у швидкому і якісному їх розслідуванні або є підозра, що слідство не буде об'єктивним.

За скоєння правопорушень працівники слідства на підставі відомчих статутів та норм чинного законодавства несуть юридичну відповідальність у повному обсязі, не користуючись ніякими пільгами. Характерним є те, що в разі слідчої або судової помилки заподіюють збитки громадянинові. У цих випадках держава бере на себе обов'язок відшкодування шкоди у повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

Необхідно звернути увагу на той факт, що слідча діяльність в Україні здійснюється поза межами підприємництва. Є й приватний охоронний бізнес, але ці структури не мають права на проведення офіційного розслідування. Однак можна сподіватися на те, що зі стабілізацією обстановки у сфері правопорядку, проведенням судово-правової реформи в Україні питання приватної детективної служби постануть у порядку денному роботи Верховної Ради України.

24. принципи та організаційні форми діяльності адвокатури

За законом адвокатура України є добровільним професійним громадянським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм різноманітну юридичну допомогу.

Таке визначення поняття адвокатури як правового інституту є значним кроком у напрямі визнання адвокатури як громадської організації, адже до цього часу в законодавстві не робилося акцентування на цю важливу ознаку юридичної природи адвокатури. За своєю природою вона є вільною професією, а звідси й має громадянський характер.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Закон про адвокатуру окремо закріплює норму, яка стосується гарантій адвокатської діяльності. Нею встановлено, що професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вини також не можуть допитуватись як свідки.

Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди.

Забороняється прослуховувати телефонні розмови адвокатів у зв'язку з оперативно-розшуковими заходами без санкції органів прокуратури.

Не допускається офіційне негативне реагування з боку правоохоронних органів (зізнання, слідства, суду) на правову позицію адвоката у справі.

Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу.

Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв'язку з поданням юридичної допомоги громадянам та організаціям.

Адвокатом, за Законом про адвокатуру, може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, котрий склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Він не може працювати в суді, прокуратурі, нотаріаті, органах внутрішніх справ, національної безпеки, державного управляння. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Для визначення рівня професійних знань осіб, що мають намір займатися адвокатською діяльністю, створюються (у Автономній Республіці Крим, областях містах києві та Севастополі) кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури, Положення про які затверджені Указом Президента України від 5 травня 1999 р. Ці комісії діють у складі двох палат - атестаційної та дисциплінарної.

Атестаційна палата має у складі 11 членів, до неї входять чотири адвоката, чотири судді та по одному представнику від Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад народних депутатів, а також відділення Спілки адвокатів України.

Атестаційна палата розглядає заяви з доданими до них документами осіб, які виявили бажання займатися адвокатською діяльністю, приймає кваліфікаційні іспити, ухвалює рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва по право на зайняття адвокатською діяльністю.

Особа, яка має бажання займатися адвокатською діяльністю, подає до атестаційної палати, заяву, нотаріально засвідчену копію диплома про вищу юридичну освіту, документ, що, підтверджує стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років. Подані документи розглядаються палатою протягом одного місяця з дня надходження.

Кваліфікаційні іспити включають відповіді на усні запитання з різних галузей права, вирішення практичних завдань, співбесіди тощо. Програми цих іспитів розробляються і затверджуються Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури.

Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має право складати їх повторно через рік.

Рішення щодо видачі свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю або про відмову у його видачі приймається відкритим голосуванням більшістю голосів від загальної кількості членів палати.

Відмова у видачі свідоцтва може бути в місячний строк оскаржена до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури.

Вища кваліфікаційна комісія утворюється при Кабінеті міністрів України і діє на підставі Положення про неї, яке затверджується Президентом України. До складу комісії входять по одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, Верховного Суду, Міністерства Юстиції, Спілки адвокатів.

Вища кваліфікаційна комісія має право запитувати необхідну для здійснення її повноважень інформацію від суддів, органів юстиції, слідчих органів, адвокатських об'єднань, інших підприємств і установ, організацій, а також посадових осіб.

Вища кваліфікаційна комісія виконує такі функції:

• розглядає скарги на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій,

• про відмову у видачі свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю ;

• про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності ;

• розробляє і затверджує програми і порядок складання кваліфікаційних іспитів і здійснює контроль за діяльністю кваліфікаційно-дисциплінарних комісій.

Скарги на їх рішення розглядаються у місячний строк з дня надходження.

Вища кваліфікаційна комісія має право:

• скасовувати або змінювати в межах своєї компетенції рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій;

• направляти їм у необхідних випадках матеріали справи для додаткового вивчення;

• запрошувати на засідання комісії осіб, які звернулися зі скаргою на рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, представників адвокатських об'єднань, інших установ, організацій, а також посадових осіб.

Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури очолює голова та його заступник, які обираються відкритим голосуванням більшістю голосів від загальної кількості членів комісії. Члени комісії звільняються від виконання своїх посадових обов'язків на час її роботи.

Вища кваліфікаційна комісія, яка є юридичною особою, щороку інформує Кабінет Міністрів України про свою роботу.

Особа, що одержала свідоцтво, по право на зайняття адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуально або відкрити своє адвокатське бюро, або об'єднуватись з іншими адвокатами в колегії. фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до Закону про адвокатуру і своїх статутів.

Діяльність адвокатських об'єднань грунтується на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Вони реєструються в Міністерстві юстиції України, після чого повідомляють місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати - про одержання свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю.

Закон про адвокатуру України відносить порядок утворення адвокатських об'єднань, питання їх діяльності, реорганізації та ліквідації, структури, штатів, функції, порядок витрачання коштів, прав та обов'язків керівних органів, порядку їх виборів та інші питання до компетенції відповідних об'єднань.

Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори тощо є юридичними особами, вини, як і адвокати, що приватно практикують мають рахунки у банках на території України (а у встановлених чинним законодавством випадках - і в іноземних банках), печатку і штамп із своїм найменуванням.

Закон визначає відносини адвокатури з державними структурами, гарантуючи при цьому її самостійність та незалежність. Зокрема, Міністерство юстиції забезпечує оплати праці адвокатів за рахунок держави і у разі участі адвокати у кримінальній справі за призначенням та при звільнення громадян від оплати юридичної допомоги, узагальнює статистичну звітність про адвокатську діяльність, сприяє здійсненню заходів щодо підвищення професійного рівня адвокатів. Стосовно місцевих органів державного управління, от вони у межах своєї компетенції сприяють адвокатам та адвокатським об'єднанням у вирішенні соціальних питань, забезпечують їх приміщеннями для роботи тощо.

Адвокати України виконують за Законом такі функції:

• дають консультації та роз'яснення з юридичних питань;

• усні і письмові довідки щодо законодавства;

• складають заяви, скарги та інші документи правового характеру;

• посвідчують копії документів і справах, які вони ведуть;

• здійснюють представництво в суді, інших державних органах;

• подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям;

• здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;

• виконують свої обов'язки передбачені кримінально-процесуальним законодавством у процесі дізнання та на попередньому слідстві.

Разом з тим адвокату надається можливість здійснювати згідно з законом й інші види юридичної допомоги.

25. об”єкти та види юридичних справ

Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб. Здійснення операцій з нормами права здійснює строго встановлене коло органів держави і посадових осіб. Конкретний склад, обсяг компетенції кожного з уповноважених учасників процесу установлений відповідним законодавством, у якому точно зафіксовано, що може бути суб'єктом процесу, що він повинний робити і яким образом здійснювати свої посадові (службові) функції. юридичний процес як діяльність, результати якої, обов'язково оформляються у відповідних документах. Чіткий поділ функцій між учасниками традиційного юридичного процесу і їхній офіційний характер викликають потреба у відповідних способах закріплень результатів, одержуваних у ході розгляду юридичної справи. Як такі способи, як правило виступають різні процесуальні акти-документи, що містять у собі розпорядження індивідуального характеру, тобто, вони завжди індивідуалізовані по предметі: стосуються даної справи й адресовані конкретному суб'єкту, зацікавленому учаснику процесу. До числа процесуальних актів-документів у традиційному юридичному процесі відносяться вироки, рішення суду, різного роду постанови і визначення суду, слідчого, дізнавача і т.д. Офіційний характер зазначених документів виражається не тільки в тім, що вони оформляються уповноваженими на те суб'єктами, але й у тім, що природа даних документів, їхня структура і відповідні реквізити закріплені в законодавчих актах. Крім того, кожний з них має свій державний стандарт і визначену форму. юридичний процес як діяльність, що викликає об'єктивну потребу в процедурно-процесуальній регламентації. Юрисдикційна діяльність у силу своєї особливої соціальної гостроти як по чинених діях, так і за результатами має потребу в забезпеченні цілим поруч гарантій. Найбільш ефективною гарантією юридичного процесу є те, що він одержує чітке, всебічне і найбільш зроблене врегулювання за допомогою цивільно-процесуального і карно-процесуального права, оскільки об'єктивно обумовлене такий стан, коли матеріальне право повинне мати свої процесуальні норми. Юридичний процес як діяльність, безпосередньо зв'язана з необхідністю використання різних методів і засобів юридичної техніки. Для одержання достовірних відгуків по розглянутій юридичній справі й обґрунтування прийнятого рішення учасникам-організаторам юридичного процесу завжди приходиться установлювати відповідні фактичні дані й обставини юридичної справи, тобто шукати і доводити істину в справі. Найефективнішими способами добування істини в справі розташовує така галузь юридичної практики, як криміналістика. Відзначимо, що карний процес немислимий без систематичного і всебічного користування послугами криміналістики. У традиційному юридичному процесі дуже істотне значення мають і такі технічні норми, що відносяться до порядку оформлення процесуальних документів: рішень, визначень, протоколів, повісток. Таким чином, юрисдикційної діяльності властиво широке використання найрізноманітніших технічних засобів і відповідних правил, спрямованих на ефективне одержання процесуальних результатів, дотримання таких правил обов'язково для всіх посадових осіб, суб'єктів-організаторів і безпосередньо зацікавлених учасників юридичного процесу. Види юридичного процесу звичайно групуються по предметній ознаці, коли як підставу класифікації враховуються тільки відповідні галузі матеріального права, застосовувані в діяльності визначених органів держави. Звідси такі різновиди юридичного процесу, як карний, цивільний, адміністративний і т.д. Причому, як правило, самі процеси розуміються винятково в юрисдикційному значенні. Зазначена класифікація в принципі цілком прийнятна, тому що містить визначений матеріал для з'ясування загальних і особливих моментів процесу як комплексу, так і його окремих підрозділів. Однак, вона не дозволяє установити функціональний зв'язок юридичного процесу зі структурою механізму правового регулювання, а також узагальнити юридичний процес не тільки як поліструктурний комплекс, але і як функціональну систему. У дійсності ж основ для класифікації різновидів юридичного процесу більше, наприклад, в узагальнених комплексах по функціональній ознаці, коли виділяються чотири основні комплексні різновиди процесів: установчий, правотворчій, правозастосовчій, контрольний. Вони розрізняються перш за все за своїм змістом і функціям, характеру спонукальних чи обставин загальних юридичних фактів, специфічності безпосереднього юридичного наслідку. УСТАНОВЧИЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, посадових осіб і громадських організацій по реалізації норм матеріального права, що встановлюють їхню правомочність по формуванню, чи ліквідації перетворенню органів держави, посадових осіб і інших керуючих суб'єктів. Дана діяльність виражається головним чином у здійсненні дій по підготовці умов організації, проведенню чи виборів призначенню керуючих суб'єктів і твердженню відповідних установчих результатів, Спонукальними обставинами установчого процесу звичайно є відповідні юридичні чи акти юридичні стани, наприклад, витікання терміну повноважень органів чи держави терміну призначення посадової особи. Установчий процес надзвичайно різноманітний по своєму конкретному змісті. З найбільш розповсюджених його видів можна вказати на діяльність по виборам представницьких органів держави, народних судів, діяльність по призначенню посадових осіб і т.д. Установчий процес можна розглядати й у плані процесуального режиму, оскільки юридична атмосфера формування органів держави, посадових осіб і суб'єктів права носить різний характер і виявляється в різних умовах. Правомірно виділяти наступні установчі режими: публічний режим - вибори всіх представницьких органів держави; режим призначення посадових осіб в умовах номенклатури; режим порядку утворення юридичних осіб - розпорядницький, дозвільний і явочно-нормативний. ПРАВОТВОРЧІЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що складаються із системи дій по підготовці, твердженню й офіційному оголошенню нормативно-правових актів. Вона виражається насамперед у тім, що має на меті створення і підтримки системи права в належному стані, що відповідає потребам правового регулювання на тім чи іншому етапі розвитку суспільства. Спонукальними обставинами правотворчого процесу безпосередньо виступають об'єктивна потреба в правовому оформленні відповідних суспільних відносин, а також прояву права правотворчої ініціативи. У правотворчості легко знайти всі основні елементи процесуальної форми з їхніми специфічними рисами й особливостями. ПРАВОЗАСТОСОВЧІЙПРОЦЕС - це такий комплекс, що по своєму обсязі є домінуючим у системі юридичного процесу, а по своєму соціальному призначенню уступає лише правотворчості. Правозастосування поширене у всіляких сферах, безпосередньо зв'язано з реалізацією інтересів і насущних нестатків різних суб'єктів  права і тому виконує найбільше істотну функцію в механізмі правового регулювання. Правозастосовчій процес - специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій, посадових осіб по розгляду  всіляких індивідуальних справ, що мають юридичні значення. Вона полягає в тім, що наділяє одних суб'єктів правомочності, покладанні на інших суб'єктів юридичних обов'язків, дозволі споровши про право, розгляд справ про правопорушення і відповідно до юридичної відповідальності. Спонукальними обставинами правозастосовчого процесу безпосередньо виступають юридичні факти і фактичні склади. Кінцевими юридичними наслідками є відповідні правозастосовчі акти всілякого призначення, що містять розпорядження індивідуального характеру. Це однаковою мірою стосується характеристики як правозастосовчих проваджень, так і правозастосовчих стадій і режимів. КОНТРОЛЬНИЙ ПРОЦЕС - це правова форма діяльності органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що виражаються в здійснення юридично значимих дій за спостереженням і перевіркою відповідності виконання і дотримання підлеглими суб'єктами нормативно-правових розпоряджень і припиненні правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами: 1) установлення фактичного виконання заданого управлінського рішення; 2) дача правильної об'єктивної суспільно-політичної і юридичної оцінки результатам перевірки стану дотримання правових розпоряджень; 3) прийняття ефективних по змісту рішень, спрямованих на удосконалювання діяльності підконтрольного об'єкта; 4) забезпечення оперативного найбільш повного і якісного виконання прийнятого рішення. Спонукальними обставинами контрольного процесу є потреба в створенні найбільш сприятливих умов для реалізації нормативно-правових розпоряджень у поводженні, діяльності суб'єктів суспільних відносин, забезпеченні ефективності правового регулювання. Відновлення стану законності і правопорядку у випадках їхнього порушення. Своєрідність контрольного процесу в тім, що він займає самостійне місце в структурі юридичного процесу як комплексної системи, пронизує їх своїм організуючим впливом, сприяє здійсненню названих правових форм на належному організуючому рівні. Розглянута конструкція юридичного процесу, послідовність розташування окремих їхніх різновидів виправдані самою логікою механізму правового регулювання, у якому як безпосередні генератори юридичного впливу виступають самі різні суб'єкти, утворені в результаті установчого процесу. Реальний юридичний вплив припускає накладене функціонування правозастосовчої і контрольної діяльності, здійснюваної на основі нормативних розпоряджень, що встановлені в результаті правотворчості.

26. Поняття та види юр справ

Ефективність функціонування державного механізму безпосередньо пов'язана з існуванням та дією правовиховних засобів регулювання суспільних відносин. Одним із правових засобів є джерела права, які у сукупності складають цілісну і взаємопов'язану систему. Перш ніж аналізувати різні джерела права, необхідно розглянути співвідношення понять «форма права» і «джерело права».

Під формою права треба розуміти організацію власного змісту, способи його існування, прояву, впорядкування та функціонування. Розрізняють внутрішню та зовнішню форми права. Під першою розуміють систему права, структуру змісту або систему права та його структуру, а під зовнішньою — джерела права.

Сучасна юридична література поняття «джерело права» визначає у декількох аспектах.

1) Джерело права визначається як джерело виникнення права як соціальної категорії. У значенні джерел права характеризують пам'ятки історії, літописи, судові справи та звичаї, що існували історично, мають юридичний зміст та визначають основні напрями становлення права конкретної держави. Наприклад, Руська правда, Закони Ману.

2) Джерело права у генетичному розумінні характеризують як умови формування права, тобто фактори правотворчості та загальнолюдські цінності, що безпосередньо впливають на процес формування та функціонування права. Фактори, що обумовили появу права, поділяють на матеріальні (потреби суспільства, обумовлені соціально-економічними потребами його розвитку) і ідеологічні (система уявлень суб'єктів про те, яким має бути право).

3) Джерело права у юридичному значенні визначають як спосіб зовнішнього прояву права. Це текстуальні джерела права, які можна поділити на первинні (котрі є підставою для виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків: нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, правові прецеденти, релігійні норми, правові звичаї) і похідні (уточнюють зміст первинних: судова та адміністративна практика).

4) Джерело права — це діяльність суб'єктів суспільних відносин, в результаті якої реалізуються їх потреби і задовольняються інтереси.

У юридичній науці існують різноманітні підходи до визначення класифікації джерел права. Оскільки предметом нашого вивчення є джерела права у юридичному значенні, необхідно зазначити, що історично першим джерелом права був правовий звичай, процес виникнення якого безпосередньо пов'язаний з виникненням держави. У первісному суспільстві людина діяла певним чином в силу зовнішніх обставин, а періодичне повторення таких дій протягом тривалого часу призвело до виникнення звичаю діяти саме таким чином. З поступовим ускладненням суспільних відносин звичай набуває характеру правила поведінки, якого дотримуються всі члени певної соціальної групи в обов'язковому порядку.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають в результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять в звичку, існуючі у вигляді соціальних норм. Дане джерело права з'явилося на ранніх етапах розвитку держави і права, у так званих полісах — містах-державах і було спрямоване на регулювання сімейних, шлюбних, господарських, майнових відносин. Про важливу роль звичаїв у формуванні правових систем країн стародавнього світу свідчить те, що перші закони цих країн — це зведення звичаєвих правил поведінки (Закони XII таблиць, Закони Ману, Руська правда).

Поява соціальної нерівності, протилежних інтересів призводить до порушення звичаєвих правил поведінки окремими індивідами. Тому досягти обов'язкового виконання звичаїв можна було лише надавши їм захист з боку держави шляхом санкціонування (визнання). Відповідно, на відміну від звичаїв, реалізація правових звичаїв забезпечується мірами державного примусу. Крім того, в результаті санкціонування державою звичай набуває загальнообов'язкового характеру щодо виконання, що означає можливість не лише його поширення на всіх суб'єктів, а й гарантування його виконання з боку держави.

Виділяють дві форми санкціонування звичаю: посилання на нього у статті закону (так, у п. 1 ст. 19 Цивільного кодексу Російської Федерації зазначається, що громадянин набуває і здійснює права та обов'язки під своїм іменем, що включає прізвище і особисте ім'я, а також по-батькові, якщо інше не випливає із закону або національного звичаю) або його визнання судовою, адміністративною практикою та використання як основи судового рішення. У таких випадках звичай набуває форми правового і забезпечується не тільки заходами суспільного впливу, а й можливістю примусу з боку держави.

Правовий звичай має такі ознаки:

— природну основу виникнення;

— визначеність, тобто наявність конкретних ознак правила поведінки;

— неписаний характер;

— загальність тобто поширеність серед всього населення або локальність — поширеність серед невеликих соціальних груп чи у межах певної території;

— тісний зв'язок з релігійними нормами, обрядами тощо;

— безперервність дії протягом тривалого часу та одноманітність дотримання;

— поступовість формування забезпечує врахування змін, що відбуваються в суспільних відносинах;

— входить у звичку людини, що не дає можливості сумніватися у його необхідності;

— юридична сила як визнання правила певною спільністю та його санкціонування державою.

Рене Давід залежно від ролі у правовій системі розрізняє три види звичаїв.

1. Звичаї (secundum legem) — доповнення до закону, покликані полегшити з'ясування розуміння тих термінів і словосполучень закону або судового рішення, які вживаються в особливому значенні (наприклад, зловживання правом).

2. Звичаї (praetter legem) — крім закону, застосовуються у випадку існування прогалин у праві.

3. Звичаї (contra legem) — проти закону, якщо існує колізія звичаю й закону, то перевага надається звичаю.

Сукупність правових звичаїв створює звичаєве право, розвиток і дія якого має різні тенденції у різних країнах світу: витіснення іншими джерелами як регулятора найважливіших суспільних відносин і обмеженого використання в окремих сферах суспільного життя або визнання правового звичаю основним джерелом права. У останньому випадку, це, як правило, країни, соціально-економічний розвиток яких відбувався еволюційним шляхом, з врахуванням наступництва основних державних і правових інститутів, розвитку науки і культури. У країнах, хід історичного розвитку яких часто змінювався в результаті революційних подій, використання правового звичаю має епізодичний характер, не відіграє суттєвої ролі в розвитку держави і права.

В Україні ставлення до правового звичаю як джерела права у різні періоди її історії було неоднозначне. Беззаперечним є те, що державно-нормативне регулювання не охоплює всі суспільні відносини і тому звичай зберігає своє значення в окремих галузях приватного і публічного права. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як джерело права, але окремі акти законодавства містять такі норми. У ст. 7 Цивільного кодексу України передбачається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у певному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Звичай має велику роль у формуванні конституційного законодавства. Створення парламенту, відкриття першого його засідання, порядок голосування та деякі інші звичаї отримали закріплення у Регламенті Верховної Ради України та інших законодавчих актах. Таким чином, звичай виступає одним з факторів правотворчої діяльності.

У цілому ж використання правового звичаю як джерела права має обмежений характер в силу консерватизму і неможливості впорядкування всіх сфер суспільних відносин. З певними винятками сфера його використання може звужуватись відповідно до вдосконалення законодавства.

На сьогодні правовий звичай залишається провідним джерелом права в країнах із звичаєвою правовою системою, мусульманського права, одним з основних в країнах англосаксонської правової сім'ї.

Батьківщиною правового прецеденту традиційно вважається Англія, де на ранніх етапах формування державності основним джерелом права був правовий звичай. Розвиток суспільних відносин призвів до централізації влади, що в умовах відсутності законодавчих актів викликало потребу винесення судами подібних рішень при розгляді аналогічних справ. Так виник судовий прецедент як джерело права.

Правовий прецедент (від лат. praecedens — той, що попереду) — джерело права, виражене в об'єктивованому рішенні органу держави, містить юридичне положення або надає тлумачення спірному питанню, або ж вирішує не передбачене у законі питання, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. При розгляді справи суддя повинен обов'язково враховувати обставини справи, у зв'язку з якими прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рішення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики. Офіційно вважається, що суддя не створює право, а вирішує справи відповідно до існуючих (у законі або у раніше вирішеній справі) правових норм. З іншого боку, приймаючи рішення суддя формулює правило, для застосування якого в майбутньому обов'язковим є тлумачення, тому остаточно прецедент є результатом узагальнення судової практики з його застосування.

Структура правового прецеденту містить три елементи: встановлення конкретних обставин справи, правові принципи, які застосовуються при її розгляді і вирішенні, та висновок у справі. Особливістю правового прецеденту як джерела права є те, що не все рішення є обов'язковим, а лише його частина racio decidendi, що у перекладі означає сутність рішення, а на практиці — це сформульоване судом правило. Racio decidendi містить правові принципи, які застосовуються для вирішення правових питань відповідно до конкретних обставин справи. Ішими словами це аргументація судді стосовно вирішення справи.

Судовий прецедент є обов'язковим для судів тієї ж або нижчої інстанції при розв'язанні аналогічних справ, або є таким, що слугує прикладом тлумачення закону та не має обов'язкової сили. Ступінь обов'язковості прецеденту залежить від місця в судовій системі як суду, що вирішує справу, так і суду, чиє рішення береться за зразок.

Серед основних рис судового прецеденту визначають:

— динамічність, тобто можливість при прийнятті рішення найповніше врахувати особливі й конкретні обставини справи та врахувати попередній судовий досвід;

— гнучкість як можливість судді обирати відповідний прецедент та відхиляти той, що не відповідає суттєвим обставинам справи;

— потреба високого рівня професіоналізму суддів, що виявляється у знаходженні відповідного прецеденту;

— формальна визначеність та можливість реалізації забезпечується регулярною публікацією в офіційних засобах масової інформації;

— можливість вільного тлумачення справи суддею та її вирішення відповідно до суб'єктивного розуміння ним норми.

Класифікація правових прецедентів відбувається за наступними критеріями:

— залежно від змісту прецеденту: креативні, ті, що створюють нову норму права у випадку існування прогалини у праві, інтерпретаційні, ті, що тлумачать зміст існуючих норм права;

— залежно від того, який орган постановив рішення, правові прецеденти поділяють на: судові та адміністративні.

У країнах англосаксонської правової системи прецедент тісно взаємодіє із законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Останнім часом можна простежити наступну тенденцію: кількісне зростання законів призвело до більш активного застосування прецедентів. З іншого боку, прецедент має меншу юридичну силу ніж закон, оскільки може бути ним скасований. Як правило, правовий прецедент містить норму — правило поведінки, яка регулює суспільні відносини, що не врегульовані ні законодавчими актами, ні іншими правовими актами. Велика кількість прецедентів стосовно подібних справ часто призводить до виникнення прецедентів протилежного змісту. Про певні труднощі у пошуках того чи іншого прецеденту йдеться у виданні у 1982 р. у штаті Нью-Йорк Сполучених Штатів Америки 900-томного збірника судових рішень з наступним щорічним поновленням в обсязі 12—15 томів.

У країнах романо-германської правової сім'ї, де прецеденти не визнаються джерелом права, існуюча практика (засоби, узвичаєння, прийоми) вирішення справ судовими і адміністративними органами державної влади і прийняття відповідних правових актів має характер з'ясування і роз'яснення змісту правових норм. Вищі судові інстанції узагальнюють таку практику, видаючі відповідні збірники (наприклад, Збірники постанов Пленуму Верховного Суду України).

Постанови Пленумів Верховного Суду України містять норми процесуального характеру, які регламентують порядок застосування чинного законодавства за наявності специфічних обставин, що потребують цього застосування. Акти судових органів влади приймаються на підставі узагальнення судової практики і статистики, мають на меті здійснення керівних роз'яснень судам у питаннях щодо застосування законодавства, що є обов'язковими для судів, інших суб'єктів правозастосування, чиї права у разі їх порушення, захищаються судом. На думку відомого правознавця Г. Кельзена, вільна законотворчість повністю виключається у судочинстві, оскільки на відміну від законодавця, діяльність правосуддя повністю детермінована і обмежена конституцією (законами) у напрямі відновлення порушеної законності. Невиконання правових приписів суду призводить до скасування рішень, які не відповідають рішенням вищих судових органів. Наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про обман покупців».

Всупереч традиційному підходу до закону як основного, а іноді й єдиного джерела права в країнах романо-германської правової системи, сучасна юридична наука на підставі існуючої практики поступово досліджує і обґрунтовує договір нормативно-правового змісту як джерело права, яке у розвиненому громадянському суспільстві стає однією з головних юридичних форм існування правових норм. З'явившись у Стародавньому Римі у період республіки, договір нормативно-правового змісту був використаний юристами Західної Європи у середні віки. Основним положенням доктрини природного права було визнання договору як джерела права. В силу історичних обставин повернення до цієї доктрини відбулося лише в XX ст., коли в умовах формування громадянського суспільства договір стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.

Нормативно-правовий договір — це двостороння чи багатостороння угода між суб'єктами, що містить норми права.

Для нього характерні наступні риси:

1. Суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічно-правових відносин, і перш за все той, що має владні повноваження. Держава, її органи, посадові особи, міжнародні організації — такі найбільш типові суб'єкти нормативних договорів. Від місця суб'єкта у механізмі держави залежить юридична сила договору. Чим вище місце, тим більша сила.

2. Формальність та об'єктивація забезпечується прийняттям правового акта у формі нормативно-правового договору.

3. Змістом нормативно-правового договору є норми права (правила поведінки — права і обов'язки сторін), що виникають в результаті згоди сторін та регулюють питання владування, управління та саморегулювання, але не всі, а лише ті, що допускають договірну форму регулювання. За харак- тером це норми-цілі, норми-наміри, норми-координатори, норми-узгодження, норми-утримання тощо.

4. Своєрідність зобов'язань сторін нормативно-правового договору та засобів їх забезпечення полягає у тому, що межі договору як засобу нормативно-правової саморегуляції сторін жорстко передбачені їх статусом, що не знижує обсяг їх інтересів та добровільності у визначенні предмета договору. Зміст договору не може суперечити конституції, в протилежному випадку укладання таких договорів може мати місце лише після внесення відповідних змін до конституції.

5. Тривалий термін дії.

6. Набуття чинності відбувається лише після проведення відповідної процедури: ратифікації парламентом (для міжнародних договорів), підписання керівником парламенту та президентом (для конституційних договорів) тощо.

7. Забезпечення виконання договірних зобов'язань державою та її органами включає багато різних засобів, у тому числі: організаційних, правових, економічних тощо. Відповідно норми, які містяться у договорах такого роду, є загальнообов'язковими для виконання, що забезпечується гарантіями держави шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державного примусу.

8. Нормативно-правовий договір є частиною національного законодавства, може бути підставою для укладання інших правових актів, у тому числі й договорів з метою реалізації норм, що в ньому містяться.

Складність дослідження юридичної природи нормативно-правових договорів як джерела права обумовлена їх багатоманітністю. Відповідно їх можна класифікувати за різними критеріями. За сферами правового регулювання суспільних відносин: конституційні, у тому числі й федеративні; міжнародні; колективні; господарські. За змістом: договори компетенції та договори про взаємодію.

Незважаючи на зазначені властивості, нормативно-правовий договір не може бути застосованим у всіх сферах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.

Нормативно-правовий акт — письмовий документ, прийнятий компетентним органом держави або уповноваженим суб'єктом, встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує норми права, містить розпорядження загального характеру і постійної дії, розрахований на багаторазове застосування. У роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 26 січня 2000 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» зазначено, що «нормативно-правовий акт це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово». Це правовий акт, що приймається органами державної влади у процесі правотворчості. У Конституції України визначено перелік форм нормативно-правових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієрархічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі, просторі.

Основні ознаки нормативно-правового акта:

— відображає державні інтереси та спрямований на регулювання широкого кола найважливіших сфер суспільних відносин;

— має визначену структуру (може складатись із частин, розділів, статей, параграфів, пунктів, підпунктів) та зміст (назва, дата, місце і суб'єкт прийняття, підпис уповноваженої посадової особи, реєстраційний номер), визначену законом документальну форму закріплення; закон чи підзаконний нормативно-правовий акт;

— змістом нормативно-правового акта є правила поведінки загального характеру, дія яких розповсюджується на невизначене коло суб'єктів;

— приймається чітко визначеним колом правотворчих органів;

— розробляється та приймається у чітко визначеному порядку;

— є обов'язковим для виконання, забезпечується системою державних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;

— публікується у спеціальних виданнях (в Україні згідно з Указом Президента від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Урядовий кур'єр»);

— діє в часі, просторі і за колом осіб;

— має юридичну силу, що дає можливість визначити принципи підпорядкування й ієрархічної побудови системи нормативно-правових актів.

Юридична сила — основна властивість нормативно-правових актів діяти та породжувати правові наслідки: виникнення, зміну, припинення правовідносин. Має два аспекти: співвідношення правових актів між собою та обов'язковість виконання. З точки зору співвідношення встановлюється ієрархія, тобто чітка система підпорядкованості правових актів. Це означає, що кожний акт займає своє місце у загальній системі правових актів. Таке розташування останніх залежить від місця органів державної влади, які їх видали, у системі органів державної влади та наданих їм повноважень.

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяють на: закони і підзаконні правові акти.

Сукупність нормативно-правових актів утворює систему нормативно-правових актів, яка має вертикальний та горизонтальний вимір. Вертикальний вимір характерний для федеративних держав, де існує загальнофедеративне законодавство і законодавство суб'єктів федерації. Горизонтальний вимір (поділ на інститути і галузі законодавства) характеризує системи нормативно-правових актів всіх країн.

Таким чином нормативно-правові акти як джерела права володіють рядом суттєвих специфічних ознак, які якісно відрізняють їх від інших джерел права. Зокрема, видання нормативно-правових актів є безпосереднім імперативним виразом волі державно-владних суб'єктів щодо регулювання найважливіших сфер суспільних відносин. Нормативно-правовий акт є консервативним за характером та має ускладнений порядок внесення змін та доповнень, а також підлягає тлумаченню у випадках нечіткості змісту, що не дає змоги уникнути його неправильного роз'яснення. Він найбільш поширений у країнах романо-германської правової сім'ї та є основним джерелом права в Україні.

27. система юридичної освіти в україні

В останні роки система юридичної підготовки фахівців в Україні зазнала істотних змін з підвищенням значення права у житті суспільства суттєво розширились межі правової діяльності в сферах державного будівництва, економіки, забезпечення суспільного порядку та інших, а відтак значно збільшився престиж юридичної професії, попит на юристів.

Помітно поширилась мережа вищих юридичних учбових закладів. Якщо у недалекому минулому центри юридичної освіти і науки зосереджувалися в основному у містах Києві, Харкові, Львові, Донецьку, Одесі, то сьогодні фахівців з вищою юридичною освітою готують Сімферопольський, Прикарпатський(Івано-Франківськ) Дніпропетровський, Ужгородський, Східноукраїнський (Луганськ)державні університети.

Картина системи юридичної освіти була б не повною, якщо б не зазначити юридичних закладів 1-го та 2-го рівнів акредитації В основному, вони функціонують у системі Міністерства внутрішніх справ України.

Маючи добру матеріально-технічну базу, досвідчені викладацько-педагогічні кадри, вони складають важливий і корисний компонент системи юридичної освіти України. Чималу роль в цій галузі покликане відігравати правове навчання у середній школі, де викладається курс "Основи держави та права". Не дивлячись на великі складнощі в організації навчання — обмеженість програми, брак кваліфікованих кадрів, вчителів з цієї дисципліни, навчальних посібників, мізерність матеріально-технічної бази, школи дають учням первинні знання про право, виховують навички їх застосування в реальному житті, формують основи правової культури та правосвідомості.

Юридична освіта - явище багатогранне. В залежності від того, до якого профілю юридичної діяльності готуються фахівці, складається відповідна програма їх навчання, де поряд з фундаментальними знаннями передбачається надання студентам, слухачам спеціальних знань з урахуванням специфіки тієї сфери, де їм доведеться працювати. Так, майбутнім прокурорам, суддям необхідно глибоко знати кримінальне, цивільне, трудове, шлюбно-сімейне, адміністративне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне право. Для слідчих особливо важливо добре знати кримінальне, кримінально-процесуальне право.

Юристам, що працюють у сфері державного будівництва, необхідно володіти знаннями конституційного, адміністративного права Юрисконсультам та іншим фахівцям, що діють у галузях економіки, потрібні широкі знання цивільного, господарського права, арбітражної практики, нотаріусам - знання цивільного права. Безперечно, цим не обмежується коло знань юристів, рівень кваліфікації яких залежить від постійного пошуку, здатності орієнтуватися у всьому комплексі правових знань, у численних змінах діючого законодавства.

Отже з цього можна сказати, що юридична освіта - це сукупність організаційно-виховних, інформаційних, процесуальних та Інших заходів, за допомогою яких здійснюється процес професійного відбору кадрів, їх правового виховання та навчання для вирішення практичних завдань соціального життя, задоволення законних потреб та інтересів членів суспільства.

Юридична освіта базується на певних принципах:

• Безперервність та поступове ускладнення навчального процесу. Безперервність полягає у тому, що кожна навчальна дисципліна є логічним продовженням попередньої. Наприклад, вивчення окремих галузей права починається після засвоєння курсу теорії держави і права. Кримінальний процес вивчається слідом за кримінальним правом, цивільний процес - після цивільного права. Щодо ускладнення процесу навчання, то воно виявляється у поступовому переході від засвоєння первинних понять про державу та право до розгляду концепцій права, сучасних проблем тої чи іншої юридичної науки.

• Поєднання загальних та спеціалізованих знань у процесі навчання. Всім студентам юридичних закладів даються знання, необхідні для юриста будь-якого профілю, які складають базову основу юридичної освіти. Разом з тим, з урахуванням характеру майбутньої спеціалізації випускників, їхні знання цілеспрямовано поглиблюються у відповідних галузях права: для експертів-криміналістів - спеціалізовані знання у галузі криміналістики, для слідчих у галузі кримінального процесу, судової медицини, судової психіатри, бухгалтери, для адвокатів та юрисконсультів - у галузі цивільного права та процесу, господарського права та арбітражу.

• Поєднання теоретичного та прикладного у юридичному навчанні. Виявляється в апробації теоретичних положень на практиці, у максимальному наближенні юридичного навчання до життєвих реалій, у вирішенні конкретних ситуацій за допомогою та урахуванням фундаментальних досліджень сучасної юридичної науки.

• Творчий підхід до розв'язання наукових проблем та практичних ситуацій Прищеплення студентам почуття зацікавленості до нового, прагнення до творчого пошуку шляхів розв'язання визначених завдань на основі глибокого осмислення правових та інших соціальних явищ, з використанням сучасної методології Виховання нетерпимості до догматизму та схоластики.

В сучасних умовах завдання юридичної освіти полягають в тому, щоб дати студентам повноцінні юридичні знання з навчальних дисциплін в обсязі програми, прищепити їм навички умілого застосування теоретичних положень у ході практичної діяльності, сформувати у студентів переконаність у тому що із закінченням навчального закладу не закінчується процес пізнання, що тільки безперервне удосконалення своїх знань, збагачення їх досягненнями теорії та практики - ключ до успіху у діяльності кожного юриста.

Відомо, що юридична наука, як і всяка інша, розвивається прогресує за умови поповнення її кадрів молодими вченими. Тому поряд з випуском фахівців-практиків, необхідно дбати про виявлення та вирощування з числа обдарованих студентів осіб здібних до наукової праці, допомагати їм в реалізації своїх творчих можливостей.

28. галузі законодавства, що регулюють окремі види та напрямки юридичної діяльності в систкемі ОВС

ДИСЦИПЛІНАРНИЙ СТАТУТ органів внутрішніх справ України

Цей Статут визначає сутність службової дисципліни, обов'язки осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України (далі - особи рядового і начальницького складу) стосовно її дотримання, види заохочень та дисциплінарних стягнень, порядок і права начальників щодо їх застосування, а також порядок оскарження дисциплінарних стягнень.

Державне регулювання правоохоронної діяльності здійснюється шляхом правового визначення конституційних та Інших законодавчих засад останньої, й стратеги, основних напрямів І завдань на певний період, забезпечення реальної координації зусиль усіх державних структур, насамперед, правоохоронних органів Здійснення правоохоронної функції можуть виконувати спеціальні державні органи, в тому числі и органи внутрішніх справ (далі — ОВС)

Легального визначення ОВС немає, як І не Існує законодавчого переліку вказаних органів Поняття органу внутрішніх справ наводиться у Довіднику з управління ОВС, де вказано, що орган внутрішніх справ — це автономно діюча структура (складний елемент, підсистема) у системі ОВС з визначеним правовим статусом, що самостійно вирішує певні питання соціального управління (де за організацшно-правовим статусом ОВС поділяються на відділення, відділи, управління, головні управління, міністерство).

У той же час О Бандурка зазначає, що до основних функцій (напрямів діяльності) ОВС належать гарантування особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних Інтересів, забезпечення охорони громадського порядку, викриття злочинів І покладення краю їм та Іншим правопорушенням тощо Відповідно до цих напрямів будується функціональна структура органів внутрішніх справ, а саме міліція, слідчий апарат ОВС, внутрішні війська, пожежна охорона тощо

Викладене вище має безпосереднє відношення до вирішення проблем, пов´язаних з матеріальною відповідальністю працівників ОВС, тому що становлення ринкових відносин в Україні висуває нові, вищі вимоги до правового регулювання цього виду відповідальності

Чинне законодавство, що регулює діяльність працівників ОВС, в основному формувалося до внесення суттєвих змін і доповнень у законодавство про працю У зв´язку з прийняттям нових нормативних актів зміст багатьох норм, правових Інститутів спеціального законодавства про ОВС України нині не повною мірою відбиває потреби правової регламентації окремих суспільних відносин, у тому числі и тих, що встановлюють притягнення працівників ОВС до матеріальної відповідальності за заподіяну ними шкоду Відсутність чіткої правової регламентації утруднює правозастосовчу практику, негативно впливає на виконання працівниками поставлених завдань, призводить до необгрунтованого зниження рівня їх правових І соціальних гарантій

На сьогодні законодавчим актом, який регулює питання матеріальної відповідальності працівників ОВС, підстави та порядок притягнення до неї, є Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затверджене Постаново Верховної Ради України від 23 червня 1995 p № 243/95-ВР (Відомості Верховної Ради Україні — 1995 —№25 —Ст 193) Воно поширюється на рядовий І начальницький склад МшютерстЕ внутрішніх справ України (далі — Положення)

Чинне Положення — нормативний акт, який містить правові норми, що регулюкл відносини, котрі виникають внаслідок винного заподіяння майнової шкоди при виконат службово-трудових обов´язків працівниками ОВС державному майну Дане Положення, на мі погляд, поєднує елементи правового регулювання матеріальної відповідальності працівник! за трудовим правом (диференціація розміру відшкодування залежно від форми вини заподію вача шкоди, відшкодування тільки прямої дійсної шкоди тощо) з елементами цивільне правової відповідальності

Дане Положення, як і Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовці 1984 p, можна охарактеризувати як комплексний правовий акт, норми якого знаходяться на стику декількох галузей права і, насамперед, адміністративного, трудового і цивільного. На, мою думку, нині немає серйозних проблем навколо відмежування матеріальної відповідальност від цивільно-правової, дисциплінарної за трудовим правом та адміністративної. Ці питанні свого часу розглядалися у науковій літературі вченими О Бєлінським, Л Сироватською, П Ста енським тощо Вони проаналізували основні питання даної теми. Тому подальше їх досліджень не потребується

Разом з тим галузева належність норм з матеріальної відповідальності працівників ОВС така сама, що І з матеріальної відповідальності Інших працівників Кількість предметних методологічних ознак трудового права у ній переважає суб´єктом є особа, яка перебуває > службово-трудових відносинах з органом внутрішніх справ , шкода заподіюється у зв´язку з виконанням службових обов´язків, відшкодуванню підлягає лише пряма дійсна шкода, відповідальність має Індивідуальний (особистий) характер, матеріальна відповідальність працівників ОВС диференціюється залежно від об´єктивних та суб´єктивних обставин, універсальною є обмежена матеріальна відповідальність, І лише у окремих випадках настає повна та підвищена відповідальність, наявність вини працівника у заподіяній шкоді для притягнення до відповідальності, презумпція невинуватості працівника, можливість оскарження рішення про притягнення до відповідальності І зменшення суми, що стягується, залежно від матеріального становища винного, його сімейних обставин тощо, наявність спеціальних строків позовної давності для притягнення до названої відповідальності, особливі цілі та функції матеріальної відповідальності працівників ОВС

Правове регулювання матеріальної відповідальності працівників ОВС І військовослужбовців протягом багатьох років здійснювалося за Положеннями про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі (1966 p , 1984 p І 1995 p ) У кожному з цих нормативних актів є посилання, що вони поширюються І на військовослужбовців органів І військ Комітету державної безпеки СРСР, на начальницький І рядовий склад Міністерства внутрішніх справ СРСР, на курсантів віиськово-навчальних закладів, а також на осіб рядового І начальницького складу Міністерства внутрішніх справ України (п 8 Положення 1966 p , п 5 Положення 1984 p І ч 3 п 1 Положення 1995 р)

На мою думку, чинне Положення має Істотні прогалини у правовому регулюванні службово-трудових відносин працівників ОВС з відшкодування заподіяної ними шкоди Його нормами не визначені об´єкт І предмет службово-трудового правопорушення, що породжує труднощі при розмежуванні І встановленні розмірів шкоди, заподіяної працівниками ОВС І військовослужбовцями

Чинне Положення, насамперед, спрямоване на врегулювання питань матеріальної відповідальності військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі Теоретичною підставою для цього було те, що багато вчених ототожнювали дисципліну працівників ОВС з дисципліною військовослужбовців Так, С Ілясов вважає якщо уважно проаналізувати сутність, характер дисципліни встановленої для працівників ОВС, то вбачається, що за своїм змістом вона майже повністю відповідає вимогам військової дисципліни Лише певна специфіка службової діяльності ОВС та їх посадових осіб не дозволяє прямо встановити у цих органах військову дисципліну. Але нині це не так Тому для працівників ОВС у разі, коли шкода заподіяна державному майну органу внутрішніх справ, не має ніяких особливостей у притягненні їх до матеріальної відповідальності порівняно з підставами, передбаченими КЗпП України.

Адміністративно-правовии підхід при характеристиці матеріальної відповідальності працівників ОВС призводить до ототожнення правового статусу військовослужбовців та працівників, що проходять державну службу в спеціальних органах виконавчої влади А це також викликає справедливу критику в літературі.

Вважаю, не можна розглядати в одній площині відносини, у які вступають військовослужбовці, і ті, де суб´єктами є працівники ОВС, про що автор даної публікації вказувала у своїх виступах. Відносини, в які вступають військовослужбовці за призовом, виникають на підставі адміністративного акта, для видання якого волевиявлення громадянина не має юридичного значення Інший характер носять підстави виникнення відносин, у які вступають працівники ОВС Вони базуються на волевиявленні громадян, на їхньому бажанні вступити у зазначені службово-трудові відносини У такому ж порядку виникають трудові відносини Інших працівників Тому для працівників ОВС матеріальна відповідальність повинна мати свої особливості

На мою думку, такі складні правовідносини необхідно регулювати окремим нормативно-правовим актом Ним повинен стати Закон України «Про матеріальну відповідальність працівників органів внутрішніх справ»

Прийняття окремого законодавчого акта про матеріальну відповідальність працівників ОВС пов´язана з нагальною необхідністю загальної систематизації законодавства в органах внутрішніх справ Питання їх діяльності розглядаються у різних нормативно-правових актах, які до того ж прийняті неоднаковими за рівнем компетенції органами нормотворчості Коли б ці документи одержали силу закону, відкрилися б перспективи для більш плідної діяльності ОВС Якнайоперативніше прийняття важливих законодавчих актів, поза сумнівом, буде внеском у справу утвердження правопорядку в державі.

Чинне Положення, хоча і затверджене Постановою Верховної Ради України, але не має властивостей, притаманних законам Однак це не свідчить, що ОВС можуть діяти без підза-конних нормативно-правових актів Спроба обійтися без них об´єктивно неможлива Щоправда, Існують окремі негативні наслідки при такому регулюванні

Підзаконні акти здатні оперативніше від закону реагувати на зміни в об´єкті правового регулювання, через що такий акт дозволяє з найменшими втратами подолати прогалини у законі, що особливо характерно для питань матеріальної відповідальності працівників ОВС Нині завдання полягає у тому, щоб чітко розмежувати сфери правового впливу, де закритий доступ шдзаконним актам У зв´язку з цим деякі автори відмічають, що юридичною наукою ще не вироблені критерії розмежування суспільних відносин, з допомогою яких вони будуть регулюватися на законодавчому та подзаконному рівнях Інші зазначають питання, які торкаються прав, свобод та відповідальності, недопустимо регулювати через посередництво підзаконних актів. Я підтримую точку зору відносини, пов´язані з відповідальністю, повинні регулюватися на рівні законів Таким чином, пропоную прийняти Закон України «Про матеріальну відповідальність працівників органів внутрішніх справ»

Безперечно, виключною сферою дії закону повинне бути установлення всіх елементів матеріальної відповідальності працівників ОВС У сферу ж компетенції підзаконної нормотворчості повинні увійти лише конкретизація І деталізація законодавчих приписів, а також регламентація організації їх виконання, при цьому не змінюючи обсягу правового регулювання У результаті підзаконного нормовстановлення органи виконавчої влади не повинні набувати нові І втрачати вже передбачені законодавчими актами повноваження, недопустимо також розширення чи звуження порівняно Із законом підстав їх застосування Звідси випливає, що необхідно створити юридичні гаранти, щоб щдзаконні нормативно-правові акти не ущемлю-вали чи не обмежували законні права і свободи людини та громадянина.

Розглянемо питання матеріальної відповідальності осіб рядового та начальницького складу МВС. До них належать ті, яким присвоєно спеціальні звання згідно з Постановою Верховної Ради України «Про спеціальні звання, формений одяг та знаки розрізнення в органах внутрішніх справ України» (Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 22. — Ст. 234) та які проходять службу в органах внутрішніх справ згідно з Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС України (36. норм, актів України з питань правопорядку. — К., 1999. — С. 438). Для названих працівників Положення про матеріальну відповідальність встановлює її у вигляді обов´язку відшкодувати завдану державі шкоду та передбачає умови, за яких вона настає, визначає види та межі цієї відповідальності, регулює порядок визначення розміру останньої і порядок її відшкодування, а також обставини, що виключають матеріальну відповідальність працівників ОВС.

Як вже зазначалося вище, одним з органів функціональної структури ОВС є міліція. Вона - єдина система органів, яка входить до структури МВС України, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Міліція складається з підрозділів: кримінальної міліції; міліції громадської безпеки; транспортної міліції державної автомобільної інспекції; міліції охорони; спеціальної міліції (ст. 20 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1991 p.).

Аналізуючи наведений Закон, можна побачити, що питання матеріальної відповідальності в ньому не порушуються. У той же час у ч. 1 ст. 25 його вказується, що працівник міліції у межах повноважень, наданих цим Законом та іншими законодавчими актами, самостійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну чи кримінальну відповідальність. А у ч. 5 ст. 25 Закону йдеться: службова особа міліції, яка порушила вимоги Закону або ненадежно виконує свої обов´язки, несе відповідальність у встановленому порядку. В зв´язку з тим, що працівники міліції згідно з чинним законодавством України притягаються до всіх видів юридичної відповідальності, на мій погляд, певним недоліком вказаного Закону є те, що питання матеріальної відповідальності працівників ОВС в ньому не регулюються.

На підставі вивчених матеріалів про притягнення працівників ОВС до названої відповідальності автор даної публікації дійшла висновку, що необхідно закріпити положення про їх притягнення до матеріальної відповідальності на рівні спеціального законодавства, тобто Закону України «Про міліцію» (ч. 1 ст. 25) або внести до проекту Закону «Про органи внутрішніх справ», розроблений вченим і народним депутатом України О.Бандуркою, пропозицію в такій редакції: «Працівник ОВС (міліції) в межах повноважень, наданих цим Законом та іншими законодавчими актами, самостійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або бездіяльність всі види юридичної відповідальності». Слід затвердити запропоноване положення відповідною постановою Кабінету Міністрів України.

Іншим нормативним актом, який регулює діяльність працівників ОВС, є наведене вище Положення про проходження служби. Зазначу, що у його п. 23 є норма про матеріальну відповідальність, крім цього вказується, що працівники ОВС притягаються до всіх видів юридичної відповідальності. У той же час питання матеріальної відповідальності даним Положенням не регулюються. На мою думку, слід доповнити його п. 23 новою частиною, де буде йтися, що порядок та умови притягнення до матеріальної відповідальності працівників ОВС встановлюються Законом «Про матеріальну відповідальність працівників органів внутрішніх справ».

Отже, виходячи з наведеного вище, можна зробити висновок, що нині безпосереднім нормативно-правовим актом, який регулює питання зазначеної відповідальності працівників ОВС, є тільки Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі. У зв´язку з цим не можна ототожнювати правовідносини з матеріальної відповідальності працівників ОВС з правовідносинами з такої військовослужбовців. Тому, на мою думку, необхідно названі складні правовідносини регулювати окремим нормативно-правовим актом. Ним повинен стати Закон України «Про матеріальну відповідальність працівників органів внутрішніх справ».

29. поняття і зміст юр освіти

Зміст освіти — система наукових знань, умінь І навичок, оволо­діння якими забезпечує всебічний розвиток розумових І фізичних здібностей учнів, формування їх світогляду, моралі та поведінки, підготовку до суспільного життя, до праці.

Юридична освіта в Україні - це галузь вищої освіти, яка є ключовою в існуючій соціально-економічній ситуації, коли народ виборює свою державність. Будівництво правової держави, реформи політичної і судово-правової системи настійно потребують розвитку юридичної освіти в Україні. Концептуально розвиток юридичної освіти ми розглядаємо в контексті Конституції України, Закону України "Про вищу освіту", Програми розвитку юридичної освіти на період до 2005 року, затвердженої постановою Кабінету міністрів України від 10 квітня 2001 року № 344, інших законодавчих актів, що забезпечують утвердження верховенства права, надійного захисту прав людини та громадянина, впровадження цивілізованих форм суспільного життя.

Система юридичної освіти складається з ряду компонентів: 1. Професійний відбір, як цілеспрямована діяльність спеціалізованих навчальних закладів по відбору абітурієнтів, яка полягає у вивченні їх якостей з точки зору придатності для майбутньої професії і виявленні потенційних можливостей подальшого професійного розвитку. 2. Забезпечення засвоєння студентами (слухачами) загальнонаукових, фундаментальних та спеціалізованих правових знань, формування правової та політичної культури, юридичного мислення, сучасного праворозуміння. 3. Прищеплення вмінь, навиків юридичної роботи, знань про особливості діяльності юридичних установ, органів, сприяння втіленню загально-теоретичних положень у практику юридичної діяльності. 4. Удосконалення юридичної кваліфікації, збагачення форм та методів роботи, узагальнення практичного досвіду для задоволення потреб розвитку суспільства.

У вищих навчальних закладах, підпорядкованих Міністерству освіти і науки України, за державним замовленням було зараховано на перший курс на підготовку фахівців за напрямом "Право" за всіма освітньо-кваліфікаційними рівнями у 2001 році - 8035 осіб, а у 2002 році - 8457 осіб. Потенціал мережі підготовки юристів у розрізі регіонів істотно диференційований. Ліцензований обсяг у розрахунку на 10 тис. населення регіонів становить: північний - 10,2 вакантного місця, східний - 4,7, південний - 3,0. Західний і центральний регіони мають по 2 вакантних місця. Як результат, обсяг підготовки фахівців за напрямом "Право" розподілений за регіонами нерівномірно. Він сконцентрований в основному в північному і східному регіонах. Слід підкреслити, що ліцензований обсяг переважно припадає на вищі навчальні заклади МВС, Національну юридичну академію імені Ярослава Мудрого, Національний університет імені Тараса Шевченка, Одеську національну юридичну академію, Державну академію податкової служби, Львівський національний університет імені Івана Франка, Військовий інститут при Національному університеті "Львівська політехніка". Ліцензований обсяг цих вищих навчальних закладів за програмами спеціаліста, магістра становить близько 80 відсотків загального ліцензованого обсягу за цими освітньо-кваліфікаційними рівнями напряму "Право".

30. правові засоби регул юр діяльності

На шляху функціонування складових елементів і стадій ме­ханізму правового регулювання виникають перешкоди, які усу­ваються за допомогою засобів, що перебувають поза сферою пра­вового регулювання. Ці зовнішні сторони кваліфікуються як пра­вові форми діяльності держави.

Правова форма діяльності — організаційно-управлінська фор­ма діяльності уповноважених на те суб'єктів, завжди пов'язана зі здійсненням юридичне значущих дій (розглядом юридичних справ) у порядку, визначеному законом.

Юридична сутність правової форми діяльності держави:

— ґрунтується на розпорядженнях права;

— завжди спричиняє певні правові наслідки. На відміну від фактичної правова форма діяльності має чітко виражені ознаки (риси):

1) припускає розгляд юридичної справи (прийняття норма­тивно-правового акта, винесення вироку та ін.);

2) використовує норми матеріального або процесуального права як спеціальний робочий інструментарій;

3) здійснюється виключно уповноваженими на те суб'єктами (правосуддя — суддями, розслідування — слідчими);

4) закріплюється в офіційних процесуальних документах (ви­року, протоколі допиту, постанові про проведення обшуку та ін.);

5) у ході розгляду справи регламентує відносини, що склада­ються, системою норм процесуального права;

6) при розгляді справ використовує досягнення юридичної опіки (наприклад, при розгляді кримінальних справ широко застосовується криміналістика).

Основні правові форми діяльності держави:

• правотворча;

• правозастосовна;

• правоохоронна;

• установча;

• контрольно-наглядова.

Правова форма діяльності безпосередньо пов'язана з необ­хідністю використання різних методів і способів юридичної тех­ніки.

Юридична техніка — це система засобів, правил і прийомів підготовки компетентними органами юридичних актів.

Розрізняють юридичну техніку в правотворчості та правозастосовній діяльності.

Юридична техніка в правотворчості охоплює нормативні акти (техніко-юридичні прийоми і правила при виробленні законів і підзаконних актів), а в правозастосовній діяльності — індивіду­альні акти (техніко-юридичні прийоми і правила при вироблен­ні судових актів, договорів).

Для забезпечення верховенства закону і його ефективної дії необхідний високий рівень законодавчої техніки.

Юридична техніка в правотворчості містить у собі методики роботи над текстами нормативно-правових актів, прийоми най­досконалішого викладу думки законодавця (інших суб'єктів пра­вотворчості) у статтях нормативно-правових актів, вибір найдо­цільнішої структури кожного з них, термінології і мови, спосо­би оформлення змін, доповнень, повного або часткового скасування, об'єднання нормативно-правових актів тощо. Вона забезпечує юридичну досконалість нормативних документів.

Істотне значення має зведення до мінімуму кількості норма­тивних актів з одного й того ж питання, а також наявність спе­ціальних правових засобів, що забезпечують додержання норма­тивно-правового акта (організаційні заходи, заходи заохочення, контролю та ін.).

Найзагальнішими прийомами і правилами юридичної техніки є:

1) юридична термінологія;

2) юридичні конструкції;

3) форма нормативного акта, прийоми і правила викладу його змісту.

Юридична термінологія — це система юридичних термінів, тобто словесних позначень понять, що використовуються при викладі змісту закону, іншого нормативного акта.

Вона припускає так звану термінологічну уніфікацію: одно­значність, загальновизнаність, стабільність і доступність термінів, визначеність і чіткість у викладі нормативно-правового ма­теріалу, які виключають різне розуміння думки законодавця.

Однозначність — уживання терміна в даному законі в тому самому значенні.

Загальновизнаність — уживання термінів відомих, а не вига­даних законодавцем для даного закону.

Стабільність — усталеність термінології, а не зміна її з прий­няттям кожного нового закону.

Доступність — простота і адекватність терміна змісту норм права.

Розрізняють три види термінів у текстах законів:

Юридичні конструкції — це стійкі побудови нормативного матеріалу за особливими типами зв'язків його елементів, їх ти­повими схемами, моделями, в які втілюється «юридичний мате­ріал». Тобто юридичні конструкції — це чіткі, відпрацьовані на­укою і законодавчою діяльністю, перевірені практикою типові схеми правовідносин. Особливі юридичні конструкції дозволя­ють включати в дію — залежно від обставин — різні юридичні норми. Відпрацьованість конструкцій — показник досконалості законодавства. Такими юридичними конструкціями є «кримі­нальна недоторканність», «необхідна оборона», «суб'єктивні пра­ва» та ін.

Прийоми і правила викладу юридичних норм у тексті нормати­вно-правового акта стосуються:

1) способів викладу;

2) формулювання заголовних назв статей і частин тексту;

3) юридичного стилю;

4) юридичної мови.

Існують два основних способи викладу юридичних норм у те­ксті закону:

• абстрактний — характеризується тим, що ознаки явищ, не­зважаючи на їх різноманіття, подаються в узагальненому виді, виражаються абстрактними поняттями;

• казуїстичний — характеризується урахуванням індивідуаль­них ознак явищ, їх видів, фактів; перелічуються ті чи інші випа­дки — казуси.

Абстрактний спосіб (прийом) викладу свідчить про вищий рівень юридичної техніки. Однак казуїстичний спосіб (прийом) дозволяє з більшою визначеністю і чіткістю регулювати суспіль­ні відносини, точно визначати кількість випадків відповідально­сті тощо. Абстрактний і казуїстичний способи викладу юридич­них норм доповнюють один одного у разі їх правильного засто­сування.

Загальні вимоги до форми нормативних актів (формулювання заголовних назв статей і частин тексту, юридичного стилю, юри­дичної мови)'.

1) логічна послідовність і компактність викладу норматив­них розпоряджень, що містяться в нормативному акті; відповід­ність змісту закону його найменуванню;

2) відсутність суперечностей усередині нормативного акта, а також суперечностей з іншими нормативними актами; запов­нення прогалин;

3) наявність формальних реквізитів у нормативних актах:

найменування акта; органу, що його видав; місця видання; дати видання; підписів офіційних осіб; порядкового номера;

4) наявність встановленої структури нормативного акта: глав, розділів і частин — у великих законах; статей — у всіх законах;

пунктів — у підзаконних актах; заголовків у кожній статті — у законах, переважно в кодексах, а також можливість преамбул в окремих законах; додатків — у підзаконних нормативних актах.

5) стислість викладу і разом з тим ясність, логічність, грама­тична правильність мови нормативного акта — без художньої красивості і декларативних положень: метафор, епітетів, порів­нянь, абревіатур, ненормативних слів і словосполучень та ін.

Для юридичної мови характерним є наказовий стиль викладу.

Відступ від цих вимог призводить до юридичних помилок: прогалин у нормативному акті, суперечностей між його стаття­ми, нечітких формулювань, стилістичних погрішностей та ін., які знижують якість акта, ускладнюють його усвідомлення і роз'­яснення (тлумачення), реалізацію норм права в конкретних від­носинах.

Види юридичних (правотворчих) помилок такі.

1. Власне юридичні — прийняття декларативних норм, тобто норм, не забезпечених матеріальними ресурсами і необхідними юридичними засобами; наявність колізійних норм, тобто норм, що суперечать одна одній; відсилання до неіснуючих норматив­но-правових актів або неповне закріплення життєвих обставин, що мають істотне значення для застосування норм права; прога­лини та ін.

2. Логічні — наявність логічних суперечностей між окремими нормативними розпорядженнями, порушення домірності визна­чення понять; тавтологія — повторення одного терміна в іншо­му, наприклад, «живі тварини», «ліс як деревна рослинність»;

визначення одного невідомого терміна через інший невідомий, наприклад, визначення оперативно-розшукової діяльності як виду діяльності, здійснюваної шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, та ін.

3. Граматичні — наявність ненормативних словосполучень, громіздких конструкцій, що ускладнюють розуміння змісту статті нормативного акта, та ін.

Юридична техніка в правозастосовній діяльності містить:

1) методики роботи над текстами правозастосовних актів;

2) прийоми найдосконалішого викладу думки правозастосувача (суду, адміністрації та ін.) у судовому рішенні, рішенні ар­бітражних судів та інших актах;

3) вибір найдоцільнішої структури правозастосовного акта, термінології і мови та ін.

Виносячи правозастосовний акт, суб'єкт застосування пови­нен указати орган, що застосовує право, і відповідальну особу (якщо орган колегіальний, то вказується його склад), осіб, що беруть участь у розгляді справи (якщо ця участь є обов'язковою). Правозастосовник зобов'язаний описати діяння, що стало пред­метом розгляду, навести докази вчинення діяння конкретною людиною. У тексті документів слід навести і норми законодавства. Правозастосовний акт має таку структуру: вступна частина, кон­статуюча частина, мотивувальна частина, результативна частина.

31. моральні принципи права

Право вже самим фактом свого існування рятує суспільство від конфліктогенної ситуації свавілля та насильства, якій притаманна „боротьба всіх проти всіх”, та підказує людям найбільш прийнятні для всіх (тобто найбільш безконфліктні) моделі поведінки. В цьому і дістає вияв функція права як системи норм, спрямованих на запобігання соціальним конфліктам. Право володіє достатньо ефективними засобами та процедурами, необхідними для регулювання та розв'язання конфліктів. Саме йому належить ключова роль у системі вироблених з цією метою суспільством соціальних інститутів. Для вирішення зазначених вище завдань необхідно юридизувати соціальний конфлікт - перевести його у правову площину, трансформувати у правовий спір, тобто у юридичний конфлікт. Таким чином здійснюється перехід від неправової (і такої, яку безпосередньо не можна вирішити правовими засобами) ситуації конфлікту до правової, від невизначеного, хаотичного, неформалізованого і, по суті, силового конфлікту до юридично визначеного, формалізованого, упорядкованого і, як наслідок, до спору учасників конфлікту про право. Юридизація конфлікту, трансформація останнього у спір про право дозволяють підключати до його розв'язання правові механізми (законодавчі норми, інституційні та процесуальні форми вирішення спору, правові засоби забезпечення реалізації прийнятих рішень). Переведення конфлікту у правову площину відкриває можливості для пошуку таких способів його розв'язання, які дозволяють зберегти доводи кожної з сторін у тій мірі, в якій інтерес однієї сторони не зачіпає інтереси іншої. У правовій державі право як форма вираження загальної волі та правоутворюючого інтересу не придушує інтерес тієї чи іншої сторони конфлікту та волю його носія, не уніфіковує різні інтереси. Воно зберігає їх різноманіття у тих межах, в яких ці інтереси мають правомірний характер. Правова норма (і право в цілому), як і будь-яка інша соціальна норма, впливає на поведінку людей через декілька каналів. По-перше, вона здійснює інформаційний вплив, тобто пропонує індивіду (соціальній групі) варіанти поведінки, що схвалюються державою, попереджає про наслідки того або іншого вчинку.

По-друге, ця норма декларує цінності, визнані суспільством і державою (нерідко з урахуванням цього говорять про „виховний вплив” права).

По-третє, правова норма має силу примусу щодо тих, хто ігнорує її вимоги. Через зазначені канали право впливає на причини і передумови виникнення конфлікту, на його розвиток і розв’язання, на наслідки конфлікту, включаючи долю його учасників. Найменшого впливу з боку права зазнають об'єктивні причини конфлікту. Можливий лише вплив на мотивацію поведінки його учасників. А оскільки ця мотивація тісно пов’язана з морально-психологічним кліматом у суспільстві, рівнем загальної та правової культури його членів, правові норми можуть хоч й опосередковано, але позитивно впливати не тільки на можливість виникнення конфліктів, а й на характер майбутнього протистояння сторін.

Судочинство - це специфічна й ефективна форма розв’язання конфліктів, вироблена багатовіковою людською практикою. Вона має багато переваг, до яких можна віднести розгляд конфлікту незалежним від іншої влади органом, який за своїм призначення та становищем повинен бути незацікавленим у наслідках розгляду справи; наявність чітко розробленої процедури встановлення та перевірки фактичних обставин і прийняття рішення; нормативну основу діяльності суддів, які керуються законом та внутрішнім переконанням; обов’язковість прийнятих рішень для виконання як сторонами конфлікту, так й іншими юридичними і фізичними особами. Зрозуміло, що не всі соціальні конфлікти становлять об'єкт правового регулювання. Іноді юридизація конфлікту не може дати бажаного результату або є неможливою. Бувають ситуації, коли гострота соціальних суперечностей є настільки сильною, що суспільство не здатне вирішувати найбільш принципові конфлікти правовими засобами. Для їх розв'язання можуть знадобитися значні якісні зміни в системі суспільних відносин, тобто соціальна революція, під час якої відбувається злам старої системи права, як такої, що не забезпечила вирішення найбільш значущих для суспільства проблем.

32. моральні і правові засоби у регул права

Взаємодія права і моралі у суспільстві – процес, що характеризується різноманітністю форм. Активно діючи на мораль право сприяє більш глибокому їх вкоріненню в суспільстві, в той же час під впливом морального фактора постійно збагачується: розширюється його моральна основа, підвищується авторитет зростає його роль, як регулятора суспільних відносин. Таким чином вплив права на мораль, відбувається зворотний вплив моралі на право. Право і мораль в суспільстві, доповняючі одне одного засоби соціального нормативного регулювання. В реальній дійсності право і мораль нерозривні. В процесі взаємодії, реалізуючи своє соціальне призначення право і мораль погоджено і цілеспрямовано формують нові суспільні відносини. В процесі сумісного регулювання суспільних відносин виникає якісно нове явище – морально-правовий вплив. Право і мораль як складові частини цього явища, не розчиняючись у ньому і не втрачаючи своїх індивідуальних властивостей, в сукупності утворюють соціальну цілісність, реально існуючу і впливаючу на суспільну практику. Особливо в сучасний період зростає значення моралі при застосуванні правових норм. Взаємодія права і моралі полягає у їх функціональній та соціальній взаємодії. Моральним визнається дотримання норм закону і навпаки – протиправна поведінка, що порушує норми чи суперечить закону є аморальною, засуджується суспільством. Правові норми багатьох міжнародних актів, що визначають принципи національного законодавства засновані на загальнолюдських принципах, морально обгрунтовані. Цей же принцип було взято за основу положень Конституції України. Глибше та повніше, ніж в інших нормативних актах, у ній відображені моральні погляди та спрямування українського народу в майбутнє. Моральна основа стає складовою частиною механізму дії правової норми, особливо у правозастосовній діяльності посадових осіб та державних органів. Аморально не знати функцій та повноважень, що покладаються на посадових осіб, аморально не виконувати їх чи прикриватися добрими намірами, свідомо переступати норми моралі та права, аморально уникати відповідальності. Побудова правової, демократичної держави вимагає об’єктивного підвищення рівня організації всіх сфер життя і діяльності суспільства, науково обгрунтованого регулювання суспільних відносин. Важливим засобом цих перетворень є соціальні норми, значна роль серед яких належить нормам конституційного права України. Останні існують, розвиваються і виконують своє призначення в тісному взаємозв’язку один з одним, а також з іншими складовими єдиної системи соціальних норм. Без глибокого і всебічного дослідження зв'язку норм права з іншими соціальними нормами суспільство не може ні встановлювати, ні тим більше використовувати їх як найбільш дієвий засіб регулювання суспільних відносин. Поняття правової норми в цілому, і конституційно-правових як пріоритетних норм права, невід’ємне від соціальної діяльності людей, від суспільних відносин.

Норма органічно пов’язана з діяльністю людей, вона не може бути відокремлена від суспільних відносин, а навпаки, виражає найбільш типові зв’язки, що виникають між соціумами. Тому вважаємо, що норму конституційного права України слід розглядати як соціально-юридичне явище.[14;7]

На мій погляд, такий підхід дозволить дати більш глибоке визначення конституційно-правової норми, виявити її структуру, специфіку, місце та роль у регулюванні суспільних відносин. Конституційні та інші види соціальних норм являють собою ті основні форми та засоби, за допомогою яких здійснюється регуляція поведінки та суспільних відносин людей. Вони в концентрованому вигляді виражають об'єктивну потребу будь-якого суспільства у впорядкуванні дій та взаємовідносин його членів, у підпорядкуванні їх поведінки соціальне необхідним правилам. Не випадково розгляд питань теорії права традиційно починається з вивчення проблеми місця та ролі права в системі нормативного регулювання, взаємодії різних регуляторів, за допомогою яких досягається відповідний рівень життєдіяльності суспільства. Зазначимо, що система соціальних норм виступає частиною системи нормативного регулювання і являє собою сукупність соціальних норм, що регулюють поведінку людей в суспільстві, їх відносини між собою в рамках об'єднань, колективів, тощо. У свою чергу, соціальні норми - правила поведінки загального характеру, які складаються у відносинах між людьми в суспільстві у зв’язку з проявом їх волі (інтересу), і забезпечуються різними засобами соціального впливу. Деякі автори зазначають, що соціальні норми - це повторні та сталі суспільні зв'язки, що виникають у процесі діяльності людей з обміну матеріальних та духовних благ і виражають потребу соціальних систем в саморегуляції.

Отже, як видно з усіх наведених визначень, поняття норми невід’ємне від соціальної діяльності людей, від відносин, що виникають у суспільстві. У ході історичного розвитку людства суттєво змінюється система соціальної регуляції - відмирають одні види соціальних норм, виникають нові, змінюються способи їх взаємозв’язку, а також місце та роль у системі соціальних регуляторів, іншими словами, у результаті розвитку соціального життя відбуваються зміни якості регулювання, ускладнення та вдосконалення регулятивних засобів та механізмів. Враховуючи історичне становлення соціальних норм, можна виділити їх різноманітні види. Так, наприклад, професор О.Ф.Скакун пропонує розподіляти соціальні норми - економічні, політичні, релігійні та екологічні - за сферами дії. Такої ж думки дотримуються автори російського підручника „Теория государства и права” за ред. В.М.Карельського та В.Д.Перевалова. Кожний з названих видів має впливати на поведінку людей, але здійснює це завдяки своїм специфічним методам. До вищезазначеної класифікації С.А.Комаров додає ще організаційні, етичні та естетичні норми. Крім цього, він називає й інші критерії поділу соціальних норм:

- за способом утворення (ті, що складаються стихійно або створюються свідомо);

- за способом закріплення або виразу (усна або письмова форма).

33. роль юр знань у формуванні світогляду

У юридичній науці до логіко-нормативного блоку правової свідомості юристів, у тому числі і співробітників ОВС, відносять об'єм правової інформованості, глибину юридичних знань, рівень юридичного мислення, тобто розуміння вимог законодавця і суті правових явищ і процесів, уміння аналізувати, зіставляти їх з вимогами законодавця і робити на основі цього правильні висновки. Це стосується і фахової правосвідомості співробітника міліції.

Найважливішою ознакою правової культури, отже, і моделі фахової правосвідомості співробітника міліції є знання, а також правильне розуміння сучасного права, правових принципів, політичних, економічних і ідеологічних завдань, засобом здійснення яких служать закони, а також правові навички.

Більш високим рівнем правових поглядів є перехід від простого знання права до його наукового пізнання, яке відбувається через розуміння права в його цілісності та єдності з суспільним буттям.

Правові знання і навички набуваються співробітниками міліції як у процесі одержання фахової освіти, так і пізніше, в результаті практичної діяльності.

Безперечно, що повне знання законодавства кожним співробітником міліції неможливо та й у цьому немає необхідності. Розпорошеність і узагальненість знань, знання про все право при відсутності конкретних знань -не тільки не потрібно професіоналу, але і шкідливо.

Як відзначив В.А.Сапун, в основі фахової правосвідомості лежать спеціалізовані знання про правові норми і принципи та механізм правового регулювання.

Для правильної правозастосовчої діяльності необхідні глибокі знання законодавства і практики його застосування, детальне уявлення про дію норм та юридичні наслідки їх реалізації [160, ст.53].

Вимога глибини, детальності, якості пізнання повинно визначити і їхню раціональну кількість або необхідний об'єм.

У науковій літературі намітився підхід до розуміння цієї проблеми з погляду визначення необхідного мінімуму правових знань для професіонала, що являє собою дуже складну теоретичну і практичну проблему.

Можна, в певній мірі, погодитися з концепцією «знання» права в правосвідомості, висунутої П.П. Барановим. З його точки зору знання права уявляє собою конкретно вимірювану результативну категорію.

У такій якості правове знання співробітників міліції (особового складу) містить у собі дві основні складові:

•         активне   знання   чинного   законодавства,   що   відноситься   до компетенції органів внутрішніх справ;

•         поінформованість про право як соціальне і культурне  явище [14, ст.26].

 

До активного знання чинного законодавства, віднесеного до компетенції органів внутрішніх справ, відносяться ті галузі, інститути і норми, що прямо і безпосередньо регулюють діяльність ОВС.

У загальному розумінні до активного знання поряд із кримінальним, адміністративним, кримінально-процесуальним, виправно-трудовим та іншим законодавством у нього входять розділи, інститути, групи норм, що регламентують відношення в сфері охорони природи, суспільної безпеки, освіти, охорони здоров'я та ін. Цей нормативно-правовий матеріал, на думку Баранова, співробітник зобов'язаний знати детально і глибоко [ 14, ст.27-28].

Не стосовне до діяльності ОВД законодавство не потребує детального знання, а потребує загальної поінформованості.

Поінформованість особового складу про право уявляє собою найбільш загальні знання, що мають систематизований характер знань і уявлень про правові явища, їх законодавче втілення, реалізацію і т.п.

Із змістовної точки зору, це дані про законодавство, що регламентує, трудові, земельні, шлюбні і інші відношення. Співробітник міліції зобов'язаний орієнтуватися в них «на загальних підставах», виходячи з отриманої відповідної освіти.

Глибоке знання цих правових норм і відносин не обов'язково в зв'язку з тим, що співробітники не виступають у ролі правозастосовувачів у цих галузях юридичної практики [14].

Спірним, проте, уявляється віднесення Барановим. теоретичних знань, а також знань про устрій правової системи суспільства до інформаційного блоку.

З одного боку, теорію держави і права можна визначити, як систему загальних знань і уявлень про різноманітні явища державно-правової дійсності. Проте, з цього не виходить, що термін «загальні» рівнозначний поняттю «загальна поінформованість». Навпаки, система теоретичних уявлень повинна носити достатньо глибокий, фундаментальний характер. Від теоретичних знань про право залежить правильне розуміння права, його норм і інститутів.

Розуміння права, його соціальної значимості не варто ототожнювати з безпосереднім знанням тих або інших норм законодавства. Але саме знання його сутності, системності, якості практичного втілення, взаємозв'язку соціального призначення права і реального його втілення в житті - джерело розуміння законодавства [ 156, ст.49].

Різниця між тим що декларується і реально втіленим у законодавстві та експлуатація на уявному втіленні права у життя в пропаганді, пресі, науці - є грунт нерозуміння як дійсності, так і самого права.

Максимально і оптимально необхідний обсяг цих теоретичних знань важливий ще і в зв'язку з удосконаленням законодавства і практики його застосування.

34. етикет працівника

У системі цінностей будь-якого працівника правоохоронних органів особливе місце займають проблеми професійної етики. Це обумовлено низкою об'єктивних причин. По-перше, боротьба зі злочинністю та іншими правопорушеннями - це не тільки правова, а й моральна проблема, оскільки не можна вести боротьбу зі злочинністю і причинами її породжують, не зміцнюючи моральні підвалини суспільства, а без боротьби зі злочинністю неможливо забезпечити всебічний розвиток і прояв морального фактора в його конструктивної, творчої ролі. По-друге, співробітникам органів внутрішніх справ доводиться мати справу, як правило, не з найкращою частиною суспільства, що, з одного боку, дуже несприятливо впливає на їх моральне обличчя і здатне за певних умов призвести до моральної деформації, а з іншого боку, службова етика зобов'язує кожного співробітника виявляти такт, витримку, морально впливати на затриманого, заарештованого, засудженого. До того ж, як показує практика та дослідження, моральна культура співробітників органів внутрішніх справ виявляє помітний дисциплінуючий, виховний вплив на громадян. Не секрет також, що в умовах демократизації і гуманізації суспільства, розширення гласності про діяльність правоохоронних органів значення професійної моралі їх співробітників помітно зростає. У науковому сенсі слова етика - це філософська наука, об'єктом вивчення якої є мораль у всіх її проявах, тобто як одна з форм суспільної свідомості, як моральні відносини і як моральна практика, вчинки. Проте в житті під етикою нерідко розуміють саму моральну практику, певні моральні якості і норми поведінки людей, моральні правила, кодекси, заповіді, звичаї тощо, які мають те чи інше конкретне прояв. Тому існують такі поняття як "етика поведінки", "етика виховання", "етика сімейного життя", "етика політичної боротьби", "трудова етика", "етика міліцейської служби". Виходячи зі сказаного, професійна етика може розглядатися або як теорія професійної моралі, або як певні моральні вимоги до працівників, обумовлені специфікою їх професії. Мораль втратила б свої функції найбільш універсального регулятора поведінки й діяльності людей, якби її вимоги, норми не були б настільки універсальні і загальнозначущі в суспільстві. Разом з тим у кожному суспільстві є такі професії, працю працівників яких найбільш строго "опікується" мораллю, регламентується нею. До числа таких професій, безперечно, належать професії співробітників органів внутрішніх справ. У наш лексикон вже міцно увійшло поняття "міліцейська етика", таку ж "право на життя" мають і "етика пожежної служби" та ін Недостатня увага до професійної етики (і в науці, і ще більше на практиці) завдає нашому суспільству не тільки моральний, а й матеріал, а в ряді випадків і політичний шкоди, веде до падіння авторитету органів внутрішніх справ, послаблення їхніх зв'язків з населенням, зниження ефективності оперативно-службової діяльності, підриває престиж міліцейських професій. Професійна етика включає в себе певні категорії етики та моральні принципи, що лежать в основі діяльності людей тієї чи іншої професії, моральні якості, якими вони повинні володіти, моральні норми, що регламентують їх службову діяльність, і ряд інших моральних аспектів професійної діяльності. Професійна етика характеризується такими категоріями як "професійний обов'язок", "службова гідність", "професійна честь мундира". Мають цілком певне професійне звучання в практиці органів внутрішніх справ і такі етичні категорії як "відповідальність", "справедливість", "гуманізм", "колективізм" і ряд інших. Як правило, співробітник визначає свою лінію поведінки, конкретні вчинки, ставлення до служби і людям, звіряючи їх з його розумінням "особистого та службового гідності", "професійного обов'язку і честі". Якщо його передбачувані дії відповідають уявленням працівника про обов'язок, честь, гідність, то він охоче виконує свої обов'язки, діє ініціативно, не боїться взяти на себе відповідальність, тому що морально він схвалює і заохочує свої дії. Професійну гідність, з одного боку, відображає ставлення інших людей до даного співробітника як до фахівця, професіонала, а з іншого боку, свідчить про ставлення людини до самої себе як до працівника, про усвідомлення ним своїх заслуг, професійних якостей. Професійне гідність є багато в чому наслідок гідної професії, тобто визначається суспільною значущістю даної професії, її престижем, сформованим громадською думкою. Однак не можна не враховувати і особистого, індивідуального ставлення людини до своєї професії, яке аж ніяк не завжди збігається з об'єктивним становищем у суспільстві людей даної професії. Дослідження показують, що по закінченню трьох років роботи в карному розшуку лише 40% співробітників вважали свою роботу гідною, а від 37 до 50% (залежно від служб, де працюють) опитаних заявили, що їх колишні уявлення про роботу в міліції не збігаються з дійсністю.На жаль, далеко не завжди ці розбіжності на користь міліцейської служби. Ось чому крім поліпшення умов праці та побуту працівників органів внутрішніх справ, підйому їх авторитету настільки важливо формування і зміцнення професійної гідності кожного працівника, виховання якщо не любові, то належної поваги до обраної професії. Професійну гідність особистості тісно пов'язане з її конкретним становищем у службовому колективі, її особистими заслугами і відповідної їм мірою поваги та пошани, тобто пов'язано з честю співробітника як представника даної професії, конкретного колективу, всього міліцейського корпусу. Честь співробітника органів внутрішніх справ, з одного боку, виступає як результат його особистих заслуг і достоїнств як громадянина і як працівника, а з іншого боку, вона є наслідком заслуг перед суспільством, народом всіх охоронців правопорядку, працівників усіх поколінь і служб. Таким чином, надівши погони співробітника органу внутрішніх справ, працівник хіба авансом отримує частку пошани і слави всього корпусу гідних працівників, що стояли на варті правопорядку. Це, природно, накладає на кожного співробітника органів внутрішніх справ особливу відповідальність за підтримання його честі не тільки як конкретної особистості, але і як представника всього рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ. Не секрет, що й населення, суспільство оцінюють працівників правопорядку не тільки як конкретних представників влади, а й узагальнено, переносячи на людину в мундирі добру чи недобру славу інших співробітників органів внутрішніх справ. Професійна честь вимагає від співробітника підтримувати репутацію, авторитет тієї професійної групи, до якої він належить і приналежністю до якої він дорожить. За цим честь - не тільки визнання минулих заслуг людини її сьогоднішніх чеснот, достоїнств, а й хороший стимул його подальшого морального вдосконалення, застава успіхів у службовій діяльності. Важливо при цьому зазначити, що честь співробітника органів внутрішніх справ визначається не його службовим чи матеріальним становищем, спеціальним званням, освітою, а тільки його особистими якостями (моральними, діловими, політичними, інтелектуальними та іншими) як громадянина, як працівника, як представника органів внутрішніх справ. Турбота про професійну честь і гідність службовому співробітників внутрішніх справ спонукає їх підтримувати честь і гідність усіх громадян і навіть осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів або позбавлених волі (але не позбавлених цивільних прав і гідності особистості). У Кодексі честі рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ Російської Федерації говориться: "Співробітник органів внутрішніх справ, будучи державним службовцем, наділеним владою, має ставиться до людини як до найвищої цінності, гуманно, великодушно і милосердно. Ввічливе і попереджувальне поводження з громадянами не є проявом слабкості і цілком сумісне з твердістю ". Як показує досвід і наукові дослідження, чим вище розвинуте у співробітника почуття особистого та службового гідності, чим більше він дорожить своєю професійною честю, тим більш значуща його соціальна цінність, якщо вони поєднуються з високою моральною зрілістю, культурою співробітника, необхідними моральними якостями. Професійна етика наказує кожній професійній групі відповідні моральні якості.Проте це зовсім не означає, що особи кожної професійної групи мають унікальні, неповторні моральні якості. Моральних якостей і почуттів налічується всього кілька десятків, включаючи як чесноти - високоморальні властивості людини, так і пороки - аморальні якості. Тому мова може йти тільки про специфіку прояви цих, універсальних моральних якостей особистості і про значимості тих чи інших з них по відношенню до працівників конкретної професії. Так, наприклад, мужність, сміливість, рішучість - дуже позитивні якості будь-якого працівника, але якщо дані якості виступають як бажані для пекаря, перукаря, фотографа ательє, то по відношенню до працівника органів внутрішніх справ вони є професійно необхідними. Благодушність вихователя дитячого садка або шкільного вчителя - швидше чеснота, ніж вада, але це ж якість в умовах органів внутрішніх справ, як правило, породжує безвідповідальність, потурання, безпринципність, безтурботність, що загрожує серйозними негативними наслідками для службової діяльності конкретного співробітника і всього колективу. Професійна етика, підкреслюючи важливість тих чи інших моральних якостей, звичайно, не може і не повинна наказувати, як потрібно поступати співробітнику в тій чи іншій ситуації. Тому це апелює до моральних принципів і норм, які регламентують поведінку і діяльність працівника, не виходячи з конкретної ситуації, а відповідно до загальнозначущим характером моральних вимог і цінностей в суспільстві і в даній професійній групі. Однак якщо моральна норма передбачає конкретні вчинки, дії і вони, як правило, закріплені в правових документах (присязі, статутах, наказах, інструкціях), то моральні принципи відбивають моральні вимоги в гранично узагальненому вигляді (гуманізм, відповідальність, справедливість, вимогливість, колективізм,патріотизм, принциповість і т.д.). Своєрідність моральних принципів полягає у формі їх прояву в тій чи іншій професійній діяльності. Так, гуманізм правоохоронних органів - це не абстрактне людинолюбство, а захист інтересів добропорядних ("законослухняних") громадян і непримиренність до правопорушень і злочинцям. Справедливість може забезпечуватися тільки в рівності всіх перед законом, у верховенстві закону. Колективізм в діяльності органів внутрішніх справ проявляється у особистої відповідальності кожного працівника за долю спільної справи, за становище в колективі, в товариській солідарності, і він не має нічого спільного з круговою порукою і панібратством. Таким чином, аналізуючи специфіку прояви загальнозначущих моральних цінностей і вимог моралі до тієї чи іншої професійної групи, професійна етика не тільки представляє теорію професійної моралі, але виробляє практичні рекомендації, що підвищують ефективність службової діяльності, що сприяють моральному вихованню (самовихованню) співробітників, які зміцнюють зв'язку органів внутрішніх справ з населенням, їх авторитет і високий соціальний статус

35. засоби формування високої професійної культури та правосвідомість юриста

Правосвідомість — система понять, поглядів, уявлень і почуттів з приводу чинного або бажаного юридичного права, а також діяльності, пов'язаної з цим правом. Виділяють такі елементи П.: 1) за змісти, і правових поглядів — інформаційний, або когнітивний — знання права (освіченість у законодавстві, поінформованість щодо змісту юридичних норм); оціночним, або аксіологічний (ставлення до законодавства, до складових частин його — позитивне, негативне, байдуже); регулятивний — психологічна установка щодо поведінки, регульованої правом (схильність, готовність виконувати або, навпаки, порушувати приписи юридичних норм.

Ці дві частини П. можуть включати як інтелектуальні, так і емоційні елементи (хоча й у різних «пропорціях»), а також як правильні, істинні, так і помилкові знання про правову дійсність (хоча теж у неоднакових «пропорціях»); 4) за територіальною поширеністю — загальна П. і локальна П. (місцева, регіональна); 5) за суб'єктами (носіями) П.— індивідуальна і колективна, загально-соціальна (загальнонародна), національна, класова, групова; 6) за характером діяльності носіїв П.— професійно-юридична (практично-юридична, наприклад,П. суддів, юрисконсультів організацій; науково-юридична, наприклад, П. науковців дослідно-юридичних установ, викладачів юридичних вузів); професійно-неюридична (наприклад, П. керівників підприємств, лікарів, бухгалтерів); непрофесійна (наприклад, , П. учнівської молоді). Вплив П. на право полягає в тому, що вона є найближчим ідейним джерелом об'єктивного юридичного права, прогнозує і визначає зміни, удосконалення, розвиток об'єктивного юридичного права, безпосередньо зумовлює правотворчість; вона є засобом, «каналом» тлумачення норм права, духовною (ідеологічною) гарантією забезпечення здійснення права, дотримання законності (проте здатна відігравати й протилежну роль), може використовуватися як інструмент усунення вад у законодавстві при застосуванні його, є чинником вибору доцільного й оптимального варіанта поведінки в межах норми, що застосовується або реалізується, засобом забезпечення справедливого застосування правових норм, зокрема при визначенні юридичної відповідальності за правопорушення, нарешті, П. зумовлює і забезпечує повагу до права. Об'єктивне юридичне право, правове регулювання є найважливішими джерелами формування, перетворення і розвитку П.

Правосвідомість юристів визначається Курлаевой Є.І. як одна з форм групового правосвідомості, що представляє собою систему правових поглядів, знань, почуттів, ціннісних орієнтацій та інших структурних елементів свідомості спільності людей, що професійно займаються юридичною діяльністю. Дослідження рівнів правосвідомості досить актуально, оскільки саме від рівня залежить, наскільки осмислено і ініціативно будуть брати участь всі соціальні групи в процесі здійснення юридичної діяльності Одні дослідники виділяють активний, звичайний, пасивний рівень правосвідомості. Інші виділяють не рівні, а шари, які включають в себе: - Перший шар - уявлення про належне у праві, тобто що повинно бути в правовій дійсності з точки зору вимог суспільства, етносу, класу; - Другий шар - уявлення про сущому в праві, тобто відображення існуючих на даний момент елементів правової дійсності; - Третій шар - подання про бажане в праві і інших елементах. Треті вважають шаром правову психологію: «правова психологія - це свого роду стихійний,« несистематизований »шар правової свідомості, що виражається в окремих психологічних реакціях будь-якої людини або тієї чи іншої соціальної групи на державу, право, законодавство та інші юридичні феномени». Четверті виділяють рівні в окремих компонентах правосвідомості (правовий ідеології). Разом з тим, характеристику змісту професійної свідомості доцільно проводити і з урахуванням інших підходів до структури правосвідомості. Формування Загальної правосвідомості передбачає Дві стадії: теоретичну и практично. На першій стадії у юриста формується теоретична правосвідомість.На Другій Під Вплив професійної соціалізації у процесі практичної діяльності вінікає практична правосвідомість. Поєднання теоретичної та практичної правосвідомості дають змогу досягті вершин Юридичної майстерності. Виходячи Зі змісту Юридичної деонтології, деонтологічна правосвідомість має три стадії готовності: неочікувано Раптовий, очікувано Раптовий и постійну.Зрозуміло, Що юрист-початківець потрапляє у сітуацію, коли ВІН НЕ очікує моменту віяву власної правосвідомості. І, Як правило, до цього ВІН внутрішньо не готує. Проти одного стадія передбачає сподівання на Такий віяв, и юрист заздалегідь готується до Такої сітуації, навіть про всяк віпадок. Третя стадія відображає сітуацію, при якій юриста не можна нічім здівуваті у професійній діяльності. Його професіоналізм має енціклопедічній характер. Функціямі правосвідомості юриста є: - Формування індівідуальної правової Концепції юриста; - Формування почуття правової справедлівості; - Забезпечення свободи Прийняття рішень; - Реалізація внутрішнього імператіву службового обов'язку юриста; - Формування професійно-Юридичної думки; - Застереження від правового нігілізму; - Актівізація інтелектуальної діяльності; - Виявлення особистих професійно-моральних якости правник.

Мораль і моральна основа права безпосередньо позначається на правосвідомості юриста. Загальна теорія права, як відомо, вивчає основні його принципи: повновладдя народу; розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову; відповідальність держави перед людиною та суспільством і навпаки – людини перед державою; верховенство права Конституції над усіма законами і підзаконними нормативними актами; законність, демократизм, справедливість, гуманізм, “дозволеність лише того, що визначене законом” (для юриста і держави). Правосвідомість юриста повинна відповідати цим принципам.

Отже, високий рівень правосвідомості безпосередньо впливає на юридичну практику. В цілому він відтворює форми юридичної діяльності, змушує юриста оцінити своє призначення в суспільстві. А деонтологічна правосвідомість прямо впливає на розвиток і формування професійної культури. Йдеться про професійне знання правових і моральних норм та принципів, про професійне ставлення до норм позитивного права (солідарність з ними, переконаність у справедливості, корисності й необхідності), про професійне вміння, прийоми і навички, про звичку дотримуватися закону, про професійний етикет і такт, а також про наукову організацію праці.

36. особлив психол якостей працівн юр служб та їх знач у утвердж авторитету

Екстремальний характер правоохоронної діяльності. Професійна діяльність юристів, у першу чергу тих, кому доводиться боротися з організованою злочинністю, у ряді випадків має дуже напружений характер, обумовлений виконанням складною, одноманітної роботи в умовах дефіциту інформації, часу, активного опору зацікавлених осіб, небажанням вступати в контакт, ігнорування ними правових норм.          Все це веде до нервово-психічних перевантажень, які поглиблюються нерегулярною зміною умов праці, порушеннями звичного режиму добової життєдіяльності, вимушеної відмови від відпочинку, що призводить до стану психічної напруженості, емоційної нестійкості, появі невротичних реакцій, різних розладів і захворювань.          Таким чином, юристи, особливо ті, які працюють в правоохоронних органах, повинні відрізнятися гарним фізичним здоров'ям, витривалістю до тривалих психічних перевантажень, високої працездатністю, мати високий рівень емоційної стійкості, що слід розглядати як один з найважливіших факторів їх професійної придатності.          Владний, обов'язковий характер професійних повноважень.          Кожен юрист, для здійснення своєї діяльності, наділяється певними повноваженнями. Всі його дії досить чітко визначені законом, яким він повинен керуватися і за рамки якого ні в якому разі не повинен виходити, так як це може порушити законні права та інтереси громадян. Іноді юрист, особливо співробітник правоохоронних органів, повинен проявляти волю, характер, наполегливість, не піддаватися на провокації і т.д. Відомо, що недотримання приписів закону, щодо здійснення своїх владних повноважень, може призвести до тяжких наслідків, нанести психологічну травму, заподіяти моральну шкоду, як самій людині, так і його близьким, порушити його репутацію, заплямувати чесне ім'я, сформувати спотворене думку про нього. Щоб уникнути таких наслідків, застосування владних повноважень вимагає від юриста не тільки глибоких професійних знань, але й особливих особистісних якостей, розвиненого інтелекту, аналітичного складу розуму, емоційної врівноваженості, здатності прогнозувати наслідки своїх рішень, шанобливого ставлення до людей.          Нестандартний, творчий характер професійної праці юриста.          В процесі своєї діяльності юристу доводиться стикатися з різними життєвими ситуаціями, долями різних людей, і все це в сукупності, і кожна ситуація в окремо, вимагають індивідуального підходу, уважного вивчення виниклих правовідносин. Тому, щоб найбільш кваліфіковано і адекватно оцінити ті чи інші дії, вирішити те чи інше питання, юристу, крім суто професійних знань, необхідні великі знання науки, культури, освіти, розвинений інтелект.Своїми людськими, особистісними якостями юрист повинен керуватися при вирішенні того чи іншого питання, але вирішальну роль в ухваленні рішення все ж таки повинен грати закон. Тому не можна допускати, щоб емоції, почуття взяли гору над розумом!          Процесуальна самостійність, персональна відповідальність юристів, що працюють в правоохоронних органах, державно-правових структурах.          Дане положення означає, що в діяльність юриста неможливо втручання і тиск з боку будь-яких було третіх осіб. Він абсолютно самостійний у прийнятті тих чи інших рішень і підкоряється лише закону. Це, в свою чергу, формує у юристів розвинене правосвідомість, здатність самостійно приймати рішення, почуття відповідальності за свої дії.          Процесуальна самостійність юриста припускає високий рівень відповідальності. Збалансованість цих сторін, їх професійної діяльності, вимагає від них: високого рівня професійної адаптації, особистісної інтеграції, соціальної зрілості; нервово-психічної, емоційно-вольової стійкості; інтелекту, гнучкого творчого мислення; сміливості, рішучості, впевненості в собі, здатності брати на себе відповідальність за прийняті рішення, наполегливості при високому рівні самокритичності.          Дані особливості професійної діяльності юриста є найбільш загальними для всіх її видів і не зачіпають глибинне і сущносное їх прояв (розслідування злочинів, тактика ведення допиту і т.д.), але такий підхід досить важливий, тому що сприяє створенню типовий професіограми діяльності юриста. Кожна зі сторін професіограм, що представляють найважливіші елементи моделі психологічних якостей особистості юристів, відбиває, по-перше, певний цикл професійної діяльності, а по-друге, в ній закладені еталонні особистісні якості, навики, вміння і знання, що забезпечують успіх на різних рівнях правозастосовних відносин .

Психологічні якості юристів у структурі їх професійної підготовленості Психологічна підготовленість є комплексним доданком професійної майстерності юристів. Це сукупність сформованих і розвинутих психологічних якостей юристів, що відповідають специфічним і важливим психологічним особливостям оперативно-службової діяльності і виступають однією з необхідних передумов її здійснення. Вона складається з чотирьох груп компонентів: - Професійно-психологічної орієнтованості і чутливості юристів (прагнення, інтерес і вміння розуміти психологічні аспекти ситуацій і людей, з якими він має справу, вміння розібратися в них); - Підготовленості юристів з психологічним аспектам ефективності професійних дій і тактики, що виявляється в розумінні психологічних умов ефективності професійних дій та вмінні забезпечувати їх створення; вмілому використанні психологічних засобів реалізації професійних дій мовних і немовних, у вмілому застосуванні всього комплексу психологічних прийомів, які забезпечують більш високу ефективність вирішення оперативно-службових завдань; - Розвиненою професійної спостережливості та пам'яті юристів (включає вміння застосовувати психологічно обгрунтовані прийоми і правила для підвищення ефективності професійного спостереження, розвиненою професійної уважності, натренованості органів почуттів і сприймань, натренованості у швидкому, повному і точному запам'ятовуванні, хорошому збереженні в пам'яті і правильному відтворенні значущою для вирішуваних завдань інформації); - Психологічної стійкості (виражається у здатності співробітника діяти спокійно і впевнено в психологічно складних, емоційно напружених, небезпечних і відповідальних ситуаціях оперативно-службової діяльності). Складність і відповідальність діяльності по здійсненню правосуддя вимагають мобілізації всіх здібностей особистості, оскільки останні прямо залежать від її психологічної структури та обраній професії. Професійні функції формують психічні якості особистості, підпорядковуючи їх вимогам, що пред'являються тій чи іншій сфері людської діяльності. Тому кожен суб'єкт, який виконує правоохоронну роботу, повинен свідомо удосконалювати свої психічні якості, аналізувати їх стан стосовно до обраної ним професії. Дослідження психологічної діяльності дозволяє виділити професійно необхідні психічні властивості осіб, що беруть участь в цій роботі. Серед них можна назвати: · Творче мислення; · Комунікабельність; · Вольові якості; · Організаторські здібності; · Здатність протистояти негативним емоціям Творче мислення характеризується пошуком нестандартних шляхів встановлення істини і окремих обставин в умовах, коли інформація про будь-яку подію відсутня або обмежена. Творче мислення пов'язане з виявленням доказів, виявленням їх причинного відношення до злочину, висуненням версій - моделей події. Воно характерно для ситуацій, що випливають з цивільно-правових спорів, де встановлення окремих не вкладається в рамки стандартно-логічних рішень. Творче мислення набувається в процесі здійснення всіх видів правоохоронної діяльності, де різноманітність ситуацій, їх конфліктний характер, відсутність достатньої інформації стимулюють розвиток уяви, забезпечуючи тим самим необхідну активність слідчого, судді та ін на всіх етапах встановлення істини по справі. Комунікативна компетентність передбачає такі якості особистості: - Здатність встановлювати емоційні контакти з різними учасниками спілкування, підтримувати з ними в необхідних межах довірчі відносини; - Проникливість, здатність розуміти внутрішній світ співрозмовника, його психологічні особливості, потреби, мотиви поведінки, стан психіки; - Доброзичливе, ввічливе ставлення до людей, вміння слухати учасника діалогу, емпатійність (здатність емоційно відгукуватися на переживання співрозмовника); - Вільне, гнучке володіння вербальними і невербальними засобами спілкування; - Уміння в конфліктних ситуаціях проводити адекватну ситуації стратегію комунікативної поведінки, змінювати в залежності від обставин стиль спілкування; - Здатність до співробітництва, досягнення компромісів, угод; - Розвинутий самоконтроль над емоціями, настроєм в екстремальних ситуаціях; - Адекватну самооцінку; - Почуття гумору. Якостями, істотно ускладнюють комунікативні процеси, що знижують їх результативність, є: замкнутість (аутизм), підвищена зосередженість на своїх проблемах, переживаннях (інтравертірованность); легкоранимої самолюбство, підвищена вразливість, конфліктність, агресивність; емоційна нестійкість, імпульсивність; слабке володіння вербальними і невербальними засобамиспілкування. Організаторські здібності дозволяють юристу, незалежно від роду його професійної діяльності, надавати керуючий вплив на різних суб'єктів, з якими доводиться вступати в діалог в процесі професійного спілкування. Тому юрист, особливо управлінської ланки, крім глибоких професійних знань і досвіду, повинен мати такі якості: · Активність, ініціативність, винахідливість, розпорядливість; · Сміливість, рішучість, наполегливість, цілеспрямованість, уміння виділяти головне, прогнозувати наслідки прийнятих рішень; · Самостійність; · Почуття відповідальності за свої дії та вчинки; · Організованість, зібраність, акуратність в роботі. Важливу роль у структурі організаторських здібностей грають і інші зазначені вище властивості: · Комунікативна компетентність, · Нервово-психічна стійкість, · Адекватна самооцінка, · Висока мотивація досягнення успіху. Якостями, істотно знижують організаторські можливості юриста, ефективність його впливу на інших осіб, є: психопатичні риси характеру, підвищена агресивність, незбалансованість процесів гальмування і збудження, емоційна нестійкість, пасивність, безвідповідальність, надлишкова помисливість, тривожність, знижений інтелект, завищена самооцінка, владолюбство,зневажливе ставлення до людей. Дані якості не властиві людині від початку. Їх формування і розвиток - тривалий і напружений процес, але це є необхідною умовою професійного становлення юристів. Відсутність або недостатній розвиток цих якостей особистості співробітника перешкоджають нормальному здійсненню ним своїх функціональних обов'язків, породжують помилки в його діяльності, викликають процеси професійної дезадаптації та професійної деформації особистості. У зв'язку з цим великого значення набуває професійно-психологічна підготовка юристів, одне з призначень якого - формування у юристів даних якостей.

37. причини виникн конфліктн ситуац під час виріш юр справ

Людина за своєю суттю не схильна до суперечностей. Але конфлікти – настільки часте явище, що вважаються неминучістю, і з цим треба змиритися. Між людьми в групах існують формальні, ділові, дружні, сімейні стосунки. І коли люди знають, за якими психічними якостями мають доповнення і зближення з іншими, а за якими ні, і при яких стосунках необхідно утримувати певну “відстань”, щоб правильно сприймати і чути один одного, стосунки можна регулювати, бо порушення цієї відстанні є початком поступового розвитку конфлікту.

 

Відомо, що конфлікти виникають із внутрішніх чинників, маючи певні причини, час на визрівання незадоволення і “слушні” обставини, які виявляються поштовхом для вибуху - тобто виходу конфлікту назовні для його розв’язання. Конфлікти є об’єктивним закономірним результатом напруження в несприятливих дискомфортних стосунках. Які виникають напруження у яких стосунках, розкриває соціоніка. І уникнути конфліктів можна при дотриманні законів психічної сумісності. Ці закони діють як між двома партнерами, так і в тісному колі невеликої групи. Передбачити взаємодії можна і між членами великих колективів.

Конфлікт назріває при невдоволенні потреб і незадоволені ситуацією, вчинками, результатами справ. А проявляється у бурхливій дискусії, при неспівпаданні думок, інтересів, поглядів, коли людина отримує інформацію, яка не узгоджується з її баченням щодо сильних її сторін. Адже за сильними сторонами людина завжди впевнена у своїх відчуттях і знаннях, і тому буде сміливо їх відстоювати. Робить це впевнено, і нічого, крім обурення, не відчуває – ні болю, ні образ. А от ображається, відчуває незручність і сильний біль у тих випадках, коли тиснуть на її слабкі сторони, особливо на місце найменшого опору (див. книгу «Характер за зовнішністю»). Слабкі сторони – це вразливі місця психіки, і якщо їх не знати, чи намагатися на них вказувати, критикувати, “виховувати” – нічого крім конфлікту, образ і відсторонення, не досягти. Тому конфліктів можна уникати, добре знаючи характер партнера – його сильні і слабкі сторони. Тоді сильним довіряти, а слабкі не критикувати. І не звинувачувати нікого - адже будь-які звинувачення тільки загострюють ситуацію і призводять до більших образ, агресивності і відчуження і тільки розпалюють конфлікт.

Відомо, що людині певного соціонічного типу властиві певне сприйняття будь-якої ситуації і сталі реакції на неї. Кожен прагне уникати конфліктів. І якщо хтось опиняється у конфліктній ситуації, потім, аналізуючи її причини, надалі прагне оберегти себе від подібних випадків і планує подумки такий стиль поведінки, щоб уникати конфліктів. Можна наперед продумати і фрази, і тренувати себе у дотриманні спокійного тону, але весь цей підготовчий процес самоналаштування зводиться нанівець у наступній конфліктній ситуації, коли людина у стресовому стані втрачає контроль над собою і відбувається природна реакція психіки, яка залежить від соціонічного типу. Тому кардинально змінити поведінку людина не в силі – все залежить від її природи -  від належності до того чи іншого соціонічного типу. 

Конфлікти сприяють прояву у людей найгірших рис, які набувають гротеску.

Так, логічний стає ще жорстокішим, будучи не тільки непохитно впевненим у своїй правоті, але, до того ж й повністю не приймає інших точок зору. Ставиться до конфлікту, як до неминучого процесу зіткнення сил, коли не співпадають два стилі мислення, і це веде до посилення творчого напруження і якісних змін. Під час конфлікту намагається розібратися в його причині, обсудити проблеми і виробити підхід до його вирішення, виходячи з фактів і не проявляючи зовнішньої емоційності. Але при цьому страждає, і чим серйозніша суперечка, тим тривожніше себе почуває. А маючи свої тверді переконання, вважає, що немає сенсу розпочинати розмову про те, що й так зрозуміло. Стресову ситуацію сприймає відкрито, намагаючись подолати її, а не уникнути. При емоційно збудженому стані логічний втрачає контроль над собою, і будь-яке почуття, виражене відкрито і бурно, посилює небезпеку стресу. Для такої людини важливі час і місце вияву емоцій, які вважає недопустимою демонстрацією чогось особливо особистого, потаємного.

В конфліктній ситуації людина з ознакою етичності, замість того, щоб продемонструвати вміння впевнювати, тисне емоційно, стає галасливою, істеричною, нестерпно скандальною, агресивною. Поводиться нестримано, виражаючи бурхливі емоції, може говорити несправедливі речі у грубій формі, але потім, у спокійному стані цього може не пам’ятати, або про емоційний зрив не хоче згадувати. Для етичного буває дивно, чому це не рахуються з його точкою зору або почуттями інших людей. Тому й проявляє бурхливість, щоб якось відстояти свої позиції.

У зовнішніх проявах конфліктів екстраверт стає надміру багатослівним, не прислухаючись до інших, а інтровертзамикається в собі, виключаючи можливість спілкування, яке могло б урегулювати ситуацію.

Джерелом напружень у міжособових стосунках є нерозуміння людьми різних мотивів поведінки раціональних та ірраціональних, адже людині властиво сприймати іншу як подібну до себе. Ірраціональний гнучкий, спонтанний, імпульсивний, схильний до імпровізації здаватиметься легковажним в ситуаціях, де вимагаються послідовні обдумані дії. Може бути невдоволеним поведінкою раціонального, вбачаючи його негнучким, закостенілим, консервативним, запрограмованим. А раціональний вбачає ірраціонального як легковажного, незрозумілого, мінливого і навіть несерйозного, поведінку котрого неможливо передбачити. Особливо чітко спостерігається це в робочих колективах - адже в ситуаціях, де потрібно швидко прийняти рішення, змінити тактику згідно зміни умов раціональний буде нерішучим, повільним, або взагалі заступориться.

Конфлікт може мати різні наслідки: для одних він – динамічна і творча сила, яка надихає на досягнення нового рівня продуктивної діяльності. Інші вбачають у ньому тільки зло. Деякі вважають конфлікт руйнівним початком, якого треба уникати будь-якою ціною. Якими б не були погляди на конфлікт і ставлення до нього, в результаті всі учасники його отримують стрес. А якщо вже стрес відчувається, внутрішнє напруження невимушено знімепсихічно доповнююча людина - дуал у вільній безпосередній атмосфері спілкування.

Шлях до зменшення конфліктів і напруження - побудова колективів на основі квадр та з урахуванням дуальної природи людини. Дуалізовані люди природно уникають конфронтацій, вони, як правило, м’які, врівноважені, спокійні, легко знаходять вихід із скрутного становища.

Не можна розглядати конфлікт як тільки негативне явище. Конфлікт - це джерело розвитку і руху вперед. Якщо конфлікт утворився, то це означає, що він спонукає розібратися у неузгодженнях і внутрішніх неприємностях. Конфлікт дає можливість людині заглибитись у роздуми, чесно віднайти його причини, виявляючи його суть. Аналіз конфліктної ситуації сприяє духовному росту, вчить людину, надає життєвого досвіду. Всі наявні проблеми треба обговорювати, все висловлювати, бо невирішена проблема роз’єднує людей, і винен у цьому кожний, бо замовчував, не віднайшовши мужності винести назовні власні проблеми. У випадку конфлікту краще гірка правда, ніж солодка кривда.

Дозвіл юридичних конфліктів відбувається в різних формах: шляхом парламентських та інших конституційних процедур, за допомогою розгляду кримінальних, цивільних і інших справ у суді і арбітражі, прийняття рішень в адміністративних комісіях, податкової інспекції, міліції, ГИБДД і багатьох інших установах, які застосовують право. При всіх відмінностях між цими установами і здійснюваними ними процедурами розв'язання конфліктів юридичним шляхом має принаймні чотири загальні ознаки: конфлікт розглядається і вирішується органом, уповноваженим на це державою; орган, що вирішує конфлікт, діє на основі та на виконання норм права; конфліктуючі сторони наділяються в період розгляду спору певними, передбаченими законодавством правами та обов'язками; рішення, прийняте щодо конфлікту, є обов'язковим для сторін і, як правило, для інших організацій і громадян. Таким чином, конфлікт набуває чітких обрисів, він формалізується, як формалізована і сама процедура його розгляду та вирішення. Таким чином, суб'єктивізм при прийнятті рішення зведений до мінімуму; далі, можливі при цьому помилки можуть бути в більшості випадків виправлені подальшої юридичної процедурою (затвердження рішення вищим органом, оскарження, перегляд рішення та ін.). Нарешті, юридичні процедури розгляду конфліктів забезпечую необхідну гласність і тим самим - громадський контроль над рухом справи, отже, підвищують авторитет вжитих заходів. Юридичні засобу розв'язання конфлікту можна розділити на три основні групи: конституційні процедури, які застосовуються головним чином при виникненні конфліктів у політичній сфері; судове та арбітражний розгляд справ; адміністративні процедури, що практикуються в різних правозастосовних органах.

38. юридичні конфлікти

Юридичний конфлікт є видом соціального конфлікту, що розглядається соціологами як різновид взаємодії між індивідами, групами або інституціями (соціальними суб'єктами). Оскільки взаємодії бувають різних типів, то слід з'ясувати, який тип мається на увазі, коли йдеться про конфлікт. Виходячи з етимології латинського за походженням слова "конфлікт", тобто "істолкновеніе", ми можемо позначити його як тип взаємодії, який передбачає зіткнення соціальних суб'єктів. Однак існують такі близькі за змістом поняття, як "протиріччя", "конкуренція", "сутичка". Пояснимо кожне з них. У основі протиріччя лежать суттєві (тобто протилежні за змістом) відмінності сторін. Наприклад, відмінності між бідними і багатими, вільними та ув'язненими, грамотними і неписьменними мають місце як в способі життя, так і в життєвих можливостях. Їх інтереси часто також протилежні. Скажімо, бідні вітають розширення соціальних програм держави, а багаті бачать в цьому обмеження інтересів, тому що частина прибутку повинна піти на виросли податки. Те ж саме можна сказати про найманих працівників, зацікавлених у підвищенні зарплати, та роботодавців, для яких зарплата персоналу є витратами виробництва. Суперечності можуть розвиватися і вирішуватися без зіткнення сторін, лише найбільш кричущі з них переростають у конфлікт. Так, в умовах нинішньої соціально-економічної ситуації в Росії мають місце об'єктивні протиріччя між сировинними галузями (насамперед нафтогазовою промисловістю) і ВПК, жителями Москви та мешканцями провінції, працевлаштованими і безробітними, можновладцями та рядовими громадянами. Хоча рівень їх життя часто різниться в декілька разів, але конфлікту між ними немає. Одні протиріччя вирішуються третьою стороною (державою), інші - не дозріли до того ступеня, коли переходять у конфлікт. Однак не настільки рідкісної буває ситуація, коли протиріччя не дозволяється мирним шляхом і відбувається конфлікт. Таким чином, протиріччя і конфлікт співвідносяться як ціле і частина. Багатьма соціологами конфлікт трактується як стадія, найбільш гострий момент розвитку протиріччя. Там, де є конфлікт, завжди можна знайти протиріччя. Однак, де знаходить місце протиріччя - немає фатальної неминучості конфлікту [1]. Головне в конкуренції - об'єктивне протистояння, необов'язково усвідомлене його сторонами. Конкуренти незалежно один від одного докладають зусиль для досягнення власних цілей. Але навіть коли вони стають явною перешкодою друг другу, між ними далеко не завжди відбувається конфліктну взаємодію. Сторони можуть вийти зі скрутного становища зміною сфер збуту продукції, вдосконаленням останньої, посиленням рекламної діяльності, переходом до неосвоєним секторах ринку. Разом з тим конкуренція дуже конфліктогенна, оскільки є спокуса вирішити проблему більш простим і менш витратним, з точки зору суб'єкта дії, способом. Таких способів безліч: шантаж, залякування, псування продукції суперника і ін, і коли протилежна сторона завдає у відповідь дії, розгорається конфлікт. Оскільки конкуренція дуже часто переростає в пряме зіткнення опонентів, деякі соціологи вважають її різновидом конфлікту. На наш погляд, конкуренція - поняття, що охоплює більш широкий спектр дій. Вона передбачає дії, спрямовані не тільки проти суперника, але і на перетворення у власній зоні активності (вдосконалення способів залучення клієнтів, розширення послуг тощо). Сутичка є наслідком спонтанної реакції індивіда на дії іншого (інших). Наочний тому приклад - бійка в переповненому трамваї, коли пасажири, перебуваючи в замкнутому просторі, ненавмисно доставляють неприємності оточуючим. Об'єктивних підстав для конфлікту в цій ситуації немає, оскільки для того, щоб конфлікт стався, необхідний певний період часу для його дозрівання, а отже, йому має передувати будь-яке взаємодія суб'єктів. Нічого подібного в трамвайної (і як і їй) бійці немає. Повернемося до характеристики конфлікту. У його основі знаходиться усвідомлене дія, спрямована проти іншої (інших). Згідно з М. Вебером, дія, яка усвідомлено і направлено на іншого, є дією соціальним. У цьому сенсі будь-який конфлікт соціальний. Чому ж виробляються дії проти інших соціальних суб'єктів? В основі кожної дії знаходяться потреби та інтереси. Конфлікт, очевидно, пов'язаний з нереалізованими потребами та інтересами, а дії сторін у ньому спрямовані на усунення перешкод, що перешкоджають їх здійсненню. Об'єктом інтересів, на думку соціологів, є матеріальні і духовні ресурси, влада, статуси, цінності. Під цінностями розуміються ідеологічні та світоглядні установки, погляди, думки, переконання. Люди прагнуть до володіння ресурсами, владою або престижними статусами, відстоюють ті цінності, які, на їх погляд, є правильними. Однак багато блага дефіцитні, а цінності оскаржуються або відкидаються іншими людьми. Все це суть джерела конфліктів, оскільки перешкодами в задоволенні потреб і інтересів виявляються будь-які соціальні суб'єкти. Таким чином, соціальний конфлікт виникає як наслідок претензій ряду суб'єктів на один об'єкт; неспівпадання поглядів, інтересів, цілей; усвідомлення цього розбіжності, спрямованості дій проти іншої сторони, щоб перешкодити реалізації опонентом його цілей та інтересів. Отже, соціальний конфлікт - вид взаємодії соціальних суб'єктів, при якому дії однієї сторони, зіткнувшись з протидією іншої, унеможливлюють реалізацію їхніх цілей і інтересів. Інакше кажучи, соціальний конфлікт є зіткнення сторін (двох або більше суб'єктів), обумовлене протилежністю (несумісністю) їх інтересів, потреб, цілей, цінностей [2]. Специфіка юридичного конфлікту. Конфлікти мають місце у всіх сферах життя суспільства і його членів: політиці, економіці, сфері національних відносин, сім'ї і т.д. Не є винятком і галузь права. На перший погляд, здається, що для вирішення проблеми юридичного конфлікту досить окреслити межі поширення права. Однак у соціальному житті ми стикаємося з явищами, юридичний характер яких не завжди чітко виражений. Наприклад, якщо відносини між правопорушником та міліціонером носять однозначно юридичний характер, то в сімейній сварці юридичний елемент може бути присутнім в опосередкованому вигляді. Іншими словами, існують первинні і вторинні юридичні явища. Безсумнівно, що конфлікт в області первинних юридичних явищ завжди буде юридичним конфліктом, він від початку і до кінця пронизаний правовідносинами між опонентами. Наприклад, громадянин спиляв дерево в парку і тим самим вступив у конфлікт з законом, а реально - з представником правопорядку. Причина, протікання, завершення і наслідки цього конфлікту будуть носити спочатку юридичний характер. Представники влади при цьому повинні діяти в рамках повноважень, а винний - відповідно до правовою відповідальністю. Зовсім інша справа, коли конфлікт виникає у сфері вторинних юридичних явищ. Тут відносини між сторонами можуть носити неюридичного характеру, а правовий елемент або взагалі відсутня, або перебуває на периферії відносин, або виникає на якомусь етапі взаємодії. Наприклад, сварка через те, яку телепрограму дивитися, як правило, не доходить до виникнення юридичного конфлікту. У більш серйозних сімейних конфліктах, що призвели подружжя до думки про розлучення, вже є правовий елемент, який поступово може виявитися ведучим. Ситуація ж, коли дрібна сварка закінчується тяжкими тілесними ушкодженнями, розлученням, розділом майна тощо, знаходить юридичний елемент на одному з етапів конфлікту. Таким чином, ми бачимо, що існують конфлікти, що носять юридичний характер, і конфлікти, що містять правової компонент. Чи справедливо ті й інші відносити до юридичних конфліктів? Автори колективної монографії «Юридична конфліктологія» пропонують юридичним вважати або той конфлікт, у якому всі елементи (мотивація, учасники, об'єкти тощо) мають юридичну характеристику, який конфлікт, де правовими ознаками має хоча б один його елемент. Вони віддають перевагу останньому і називають юридичним конфліктом «будь-який конфлікт, у якому спір так чи інакше пов'язаний з правовими відносинами сторін (їх юридично значимими діями або станами) і, отже, суб'єкти або мотивація їхньої поведінки, або об'єкт конфлікту мають правовими ознаками, а конфлікт тягне юридичні наслідки »[3]. Представляється, що даний структурний підхід необхідно доповнити процесуальним. Правовий компонент може виникати в ході конфлікту або після нього, а точніше, на завершальній фазі, коли спір вирішується фізичним усуненням опонента чи іншим способом, що тягне юридичні наслідки. Фактично виходить, що неюридичних за походженням конфлікт перетворюється на юридичний за наслідками або за формою протікання. Більш того, неюридичних за формою конфлікт у ряді випадків з ініціативи третіх осіб або одного з опонентів може трансформуватися в юридичний. Скажімо, сторони не приходять до взаємоприйнятного рішення самостійно і змушені звернутися до суду. Перетворення неюридичного конфлікту в правовій є своєрідне юридичне логарифмування конфлікту, приведення його до виду, допускає правовий спосіб його тлумачення, кваліфікації, дозволу та подолання [4]. Отже, юридичний конфлікт можна представити як форми протікання або дозволу соціального конфлікту як в сфері економіки або політики, так і в сфері сімейно-побутових відносин і т.п. Грань між юридичним і неюридичних конфліктом дуже тонка. Академік В.М. Кудрявцев запропонував розрізняти два тлумачення юридичного конфлікту: вузьке і широке. Згідно вузькому тлумаченню під юридичним конфліктом розуміється такий конфлікт, всі елементи якого носять правовий характер. Відповідно до широким тлумаченням до юридичного конфлікту відноситься протиборство з наявністю хоча б одного елемента юридичних відносин, причому необов'язково, щоб правові відносини були на кожному етапі розвитку конфлікту. Для нас безперечним залишається одне: юридичний конфлікт (у вузькому чи широкому тлумаченні, у сфері первинних або вторинних явищ) тягне правові наслідки для його учасників. Отже, на завершальній стадії основні елементи конфлікту набувають правовий характер. Особисті, політичні, економічні та інші відносини при цьому переходять в площину юридичних відносин і проектуються таким чином, щоб відповідати правовим нормам. Отже, «юридичний конфлікт можна визначити як протиборство суб'єктів права у зв'язку із застосуванням, порушенням або тлумаченням правових норм»

Завершення конфлікту звичайно асоціюється з його вирішенням. Однак ці два поняття хоч і близькі, але не тотожні. Завершення конфлікту — більш широке поняття, ніж його вирішення, і передбачає залежно від ситуації різні за сутністю наслідки: від загальносприйнятних, позитивних до вкрай нега­тивних. Так, якщо суперечка між двома громадянами з приводу розподілу житлової площі завершується наданням квартири одному з них, а іншому залишається спірна колись жила площа, то конфлікт закінчується до задо­волення інтересів кожної з конфліктуючих сторін. Проте трапляються ви­падки, коли конфлікт завершується загибеллю обох сторін, і, таким чином, закінчується протиборство між ними. Але зрозуміло, що подібний резуль­тат — зовсім інша справа.

Головна, вирішальна передумова припинення конфлікту — усунення об´єктивних причин, що породили конфліктну ситуацію. Оскільки конфлікт залежить як від зовнішніх обставин, так і від самих конфліктуючих суб´єктів, то його вирішення визначається характером впливу цих факторів. До найбільш імовірних фіналів конфліктів можна віднести:

• припинення конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін;

• припинення конфлікту шляхом так званого симетричного його вирі­шення (обидві сторони виграють або програють);

• припинення конфлікту шляхом асиметричного рішення (коли виграє одна сторона);

• переростання конфлікту в інше протиборство;

• поступове згасання конфлікту.

До дійових передумов розв´язання конфліктів відносять: діагностику про­тиборства, прогнозування ходу і наслідків конфлікту. Прояснення суті кон­фліктної ситуації, її об´єктивне розуміння, адекватне усвідомлення учасни­ками конфлікту може бути підставою для компромісів, а також у деяких ви­падках зовсім вичерпати конфлікт. Наявні механізми вирішення конфліктів в основному можна звести до двох видів: розв´язання конфлікту самими учасниками або за допомогою втручання третьої сторони. Крім того, конфлікт можна вирішити на різних стадіях. Розв´язання конфлікту — це, по суті, досягнення угоди зі спірного питання між учасниками. Виділяють три го­ловних види такої угоди: угода внаслідок збігу думок сторін; угода відповід­но до законодавчої чи моральної волі зовнішньої сили; угода, нав´язана од­нією з протиборствуючих сторін.

Якщо узагальнити основні відомі засоби усунення суперечностей, які ста­новлять основу конфлікту, то до них слід віднести такі¹:

• усунення об´єкта конфлікту;

• поділ об´єкта конфлікту між сторонами;

• встановлення черговості або інших правил спільного використання об´єкта;

• компенсація втрати об´єкта на користь одній зі сторін;

• розведення сторін конфлікта;

• перенесення відносин в іншу площину, що передбачає виявлення у сторін спільного інтересу.

Є й інші думки. Наприклад, A.M. Бандурка та В.А. Друзь вважають, що конкретні засоби вирішення конфлікту такі: розв´язання проблеми, що ле­жить в основі конфлікту; компроміс, пов´язаний зі взаємними поступками; усунення однієї або обох конфліктних сторін.

Як свідчить практика, найбільш бажаним і доцільним є урегулювання конфліктів мирним шляхом. Для досягнення цієї мети використовують такі фактори.

1. Інституціональний: існування в суспільстві механізмів для проведен­ня консультацій, переговорів і пошуку взаємокорисних рішень, застосуван­ня механізмів діяльності законодавчої, виконавчої, судової влади.

2. Нонсенсуальний: наявність згоди між конфліктуючими сторонами щодо того, яким має бути взаємноприйнятне рішення.

3. Фактор кумулятивностї. надійні перешкоди до обростання конфлік­ту новими проблемами і учасниками.

4. Фактор історичного, життєвого досвіду, у тому числі прикладів ви­рішення подібних конфліктів, коли в їх урегулюванні відіграли позитивну роль старійшини та інші авторитетні люди.

4. Фактор рівноваги сил: коли конфліктуючі сторони приблизно рівні за можливостями щодо застосування примусових заходів, то вони будуть зму­шені шукати шляхи до мирного розв´язання конфлікту.

5. Психологічний: значною мірою вирішення конфлікту залежить від особистих якостей тих, кому належить першорядна роль у прийнятті кінце­вого рішення.

З усіх засобів подолання протиборства сторін найбільш ефективним є пе­реговори. Для переговорного процесу характерно те, що сторони намагаються досягти хоча б частини бажаного і з цією метою схильні піти на певні ком­проміси. Сутність переговорів полягає в тому, що сторони мають домовитись щодо спірних питань і про умови подальшого співіснування. Успішному ве­денню переговорів можуть сприяти посередники.

Деякі конфлікти породжуються наявністю правових актів низької якості, до того ж суперечливих, прийнятих несвоєчасно. Такі конфлікти врегульо­вують шляхом гармонізації. Гармонізація — це процес забезпечення узго­дженості щодо правових актів адекватно обсягу повноважень відповідних суб´єктів, погодження планів досягнення цілей, визначених тими чи інши­ми державними інститутами.Гармонізація дає можливість досягти функ­ціональної рівноваги правових актів, забезпечити той ступінь їх збалансова­ності один з одним, який у підсумку зумовлює можливість правової системи функціонувати і розвиватись у визначених напрямах. Тим самим гаранту­ється стабільний статус усіх суб´єктів права, долаються відхилення в їхніх діях від нормативної моделі.

Одним із найбільш ефективних, а іноді і єдиним засобом вирішення кон­флікту є судовий механізм його врегулювання, який виявляється у діяль­ності судів загальної компетенції, господарських, третейських судів, Консти­туційного Суду. Судова процедура розв´язання конфліктів має низку пере­ваг. Вона забезпечує мирне завершення їх і характеризується обов´язкові­стю рішень суду для суб´єктів конфлікту.

У сучасній юридичній літературі йдеться також про можливість виділен­ня певних стилів вирішення конфліктів, які спостерігаються в юридичній прак­тиці. Під стилем розуміють міру, в межах якої одна зі сторін намагається задовольнити свої інтереси або інтереси іншої сторони шляхом здійснення ак­тивних або пасивних, сумісних або індивідуальних дій. Розрізняють такі стилі.

1. Стиль конкуренції (суперництва), для якого характерне намагання задовольнити свої інтереси без урахування інтересів інших осіб.

2. Стиль співробітництва характеризується активністю у відстоюванні своїх інтересів, але з урахуванням інтересів інших суб´єктів, пошуком аль­тернативи, використанням форм відкритого обговорення проблеми, сумісного аналізу причин конфлікту тощо.

3. Стиль ухилення спостерігається в ситуаціях, коли одна зі сторін ухи­ляється від процедури вирішення проблеми, висуваючи найрізноманітніші доводи. Простежується явна незацікавленість у найшвидшому прийнятті рішення за наявності ініціативи іншої сторони.

4. Стиль пристосування характеризується намаганням зберегти та про­довжити стосунки, забезпечити інтереси партнера, згладити суперечності, уникнути обговорення спірних питань, а також готовністю погодитися з ви­могами або претензіями.

5. Стиль компромісу виявляється в ситуаціях, коли сторони намагаються уникнути конфлікту, врегулювати розбіжності, частково задовольнити на­магання одна одної. Сторони розуміють об´єктивну неможливість одночас­ного задоволення їхніх потреб, тому готові до вироблення взаємовигідного (компромісного) рішення, для якого разом із частковим задоволенням потре­би характерна також, згода на часткову втрату певної цінності.

Загальновизнаним вважається віддання пріоритету профілактичній ро­боті. Запобігання конфліктним ситуаціям сприяє підтриманню миру і зла­годи у міжособистісних відносинах і в суспільстві у цілому, благотворно впливає на душевний стан людей і їх колективів, позитивно позначається на збереженні нервової енергії і матеріально-грошових ресурсів. Попере­дження конфлікту полягає у здійсненні впливу на його учасників, мотиви їх поведінки, об´єкти, сили і засоби, які використовуються до моменту про­тистояння. Найбільш дійовою формою попередження конфлікту є усунен­ня його причин, що може виявлятися на різних рівнях: загальносоціальному, внутрішньосистемному, міжособистісному. Відповідно до особливостей об´єкта використовують також різні види попереджувальної роботи. У гло­бальному масштабі попередження конфліктів передбачає послідовне про­ведення соціальної, економічної, культурної політики в інтересах усього суспільства, зміцнення правопорядку і законності, підвищення правової свідомості й правової культури. Така діяльність має назву "загальне попе­редження".

Істотне значення у профілактичній роботі належить ціннісним орієнта­ціям людей у напрямі підвищення поваги до особистостей, зміцнення довіри до них, нетерпимості до приниження людської гідності, порушення їх прав.

У психологічному, індивідуальному плані усунення причин конфліктів органічно пов´язане з впливом на мотивацію учасників, що виявляється у висуненні контрмотивів, які б нейтралізували початкові, агресивні наміри конфліктуючого учасника. Глибокий і компетентний аналіз сутності конф­ліктних ситуацій і мотивів дій суб´єктів на ранніх стадіях, поки розбіжності не переросли в насильство, терпиме і стримане ставлення до конфліктуючих сторін, ненав´язливий, але наполегливий вплив на їх поведінку з боку ком­петентних посадових осіб, як свідчить практика, здатні у зародку ліквідува­ти вогнище готового спалахнути конфлікту.

Перш ніж вступити у протиборство майбутні суперники перебувають зви­чайно в нейтральних, а іноді у дружніх стосунках. У такому разі дуже важ­ливо не руйнувати мінімальне співробітництво, а зміцнювати його, підтри­мувати і посилювати. З цією метою використовують такі методи.

1. Згода, коли можливого супротивника залучають до участі у справі.

2. Практична емпатія, яка передбачає входження у становище партне­ра, розуміння його труднощів, виявлення щодо нього співчуття і готовності допомогти.

3. Збереження репутації партнера, поважне ставлення до нього, хоч інте­реси обох партнерів нині розбіжні.

4. Взаємне доповнення — використання властивостей партнера (майбут­нього суперника), яких не має його контрагент. Стимулюючи і використову­ючи ці властивості, можна зміцнити взаємну повагу і співробітництво, уник­нути конфлікту.

5. Виключення соціальної дискримінації, що означає неприпустимість зверхнього ставлення одне до одного.

6. Психологічне налаштування на можливі зміни службового статусу партнера.

7. Розподіл заслуг таким чином, що хоча вони переважно належать тій чи іншій особі, але в тактичних цілях є сенс розподілити їх між усіма учас­никами цієї роботи.

8. Створення сприятливого мікроклімату у взаємовідносинах партнерів шляхом підтримання доброго настрою, сприяння вияву позитивних емоцій, що знімає напруженість, викликає почуття симпатії до партнера і тим самим помітно зменшує можливість виникнення конфліктної ситуації.

Звичайно, цей перелік методів попередження конфліктів не можна на­звати вичерпним. Велика роль у цій справі належить механізмам, що перед­бачають використання виховного впливу норм права на свідомість людей.

Є певні особливості й, відповідно, апробовані методи роботи із запобіган­ня конфліктам у соціально-побутовому середовищі, що належать до компе­тенції правоохоронних органів. Ця проблема становить предмет соціального дослідження, і її детальний розгляд не входить до завдання авторів.

Зазначимо, що діяльність правоохоронних органів у цьому напрямі відіграє винятково важливу роль у справі боротьби зі злочинністю та інши­ми правопорушеннями. По суті, в широкому розумінні вся ця робота має профілактичне значення. Розкриття злочинів, особливо так званих резонанс­них; гласний розгляд у судах кримінальних, цивільних справ, викриття орга­нами прокуратури порушень законів у діяльності органів управління — все це є не тільки забезпеченням реалізації вимог законів, принципу невідворот­ності покарання, а й має великий профілактичний вплив.

Водночас важливість попередження правопорушень, специфічних конфлікт­них ситуацій зумовила чільне місце профілактичної роботи в діяльності право­охоронних органів, визначила нагальну потребу її активізації та постійного вдос­коналення. Випробуваними формами такої діяльності є загальна та індивіду­альна профілактика правопорушень. Якщо загальна профілактика розрахова­на на широкі верстви населення і полягає у здійсненні правової пропаганди, то індивідуальна профілактика націлюється на конкретних людей, ураховуючи їх особливості, наявні відхилення від загальноприйнятих норм поведінки.

Нарешті, слід підкреслити, що проблема попередження конфліктів має комплексний характер, і її успішне вирішення залежить від об´єднання зу­силь правоохоронних та інших державних органів, громадських організацій, всієї громадськості.

39. попередж конфліктних ситуацій

Психодіагностика конфліктів потребує від конфліктолога інтегративного підходу. В основному вона спирається на відповідні принципи психології: • принцип відображення (суть його полягає в адекватному відображенні навколишнього світу, забезпеченні ефективної регуляції діяльності індивіда); • принцип розвитку (орієнтує на вивчення та врахування умов виникнення психічних явищ, тенденції їхніх змін та осмислення їхніх якісних характеристик); • принцип взаємозв'язку та взаємовпливу (дає змогу побачити взаємне зумовлення цих феноменів); • принцип єдності та свідомості діяльності (свідомість і психіка формуються в діяльності людини, діяльність одночасно регулюється свідомістю та психікою); • особистісний принцип, який потребує від психолога, конфліктолога аналіз індивідуальних особливостей людини в конкретній життєвій ситуації. Прогнозування конфліктів тісно пов'язане з їх діагностикою та попередженням. Без основного прогнозу можливої конфліктної ситуації їй не можна запобігти. Прогнозування конфлікту — передумова його появи і його попередження. Прогноз — це вказівка з певною вірогідністю місця та часу виникнення конфлікту, який базується на психологічному діагнозі всіх компонентів конфлікту. Аби прогнозувати конфлікт, необхідно проаналізувати: • сигнали конфлікту, які виявляються в ступені напруження та дискомфорту в колективі (групі), частоту їхньої появи, потенціали їхньої конфліктогенності та вірогідності стимуляції ними конфлікту; • виявити проблему, які суперечності зумовили її появу, наскільки вона складна, чи є можливість її розв'язати; • з'ясувати, чи назріла конфліктна ситуація І в якому напрямку вона може розвиватися; • уточнити склад учасників розгортання конфлікту та їхню готовність до подальшого провокування й поглиблення конфлікту; • виявити суть інциденту, його особливість, наскільки він спроможний бути детонатором конфлікту. Таким чином, прогнозування конфлікту потребує аналізу і знань для осмислення структурних компонентів конфлікту, їхніх психологічних особливостей, стану кофліктогенності проблемної ситуації. Для прогнозування та психодіагностики конфліктів важливо правильно формувати та поставити діагноз самої проблемної ситуації, яка породжує конфлікт. Подальшим кроком у прогнозуванні конфліктів є виявлення тенденцій до зміни проблемної ситуації, розвиток суперечності й, отже, проведення всебічного аналізу. В цьому контексті важливо:  - докласти зусиль, щоб подолати конфліктну ситуацію; - врахувати, що конфліктна ситуація, як вже зазначалося, завжди виникає до конфлікту; - здійснити психологічний діагноз саме конфліктної ситуації, де уточнити, виявити адекватність та серйозність її потенціалу, адже саме це дає поштовх, підказує, що робити, як реагувати на різні конфліктні ситуації; - потрібно виявити і з'ясувати першопричини, через які з'являються інші конфліктогени; - конфліктну ситуацію бажано формулювати чітко, бо вона є ключовим моментом у прогнозуванні конфліктів. Конфліктологи використовують певні техніки передконфліктного зняття конфліктної ситуації. З цією метою бажано: • з'ясувати наявних і потенційних учасників конфліктних ситуацій; • проаналізувати мотиви, цілі, здібності, особливості характеру, професійну компетенцію учасників конфліктної ситуації та інцидентів; • вивчити міжособистісні стосунки учасників конфліктної ситуації, що існували до її виникнення; • з'ясувати причини конфліктної ситуації й тенденції їх переростання у конфлікт; • виявити тих, хто бере і не бере участі у конфліктній ситуації, але зацікавлені в її розв'язанні; • з'ясувати, виявити й уміло використати способи вирішення конфліктної ситуації, адекватні причинам виникнення, які також відповідали б цілям поліпшення міжособистісних стосунків і розвитку колективу. У становленні конфліктологічної практики особливе місце належить переговорним методам вирішення конфліктів (Д. Скотт, Т. Боуер, Т. Кельман розробили програми психологічного тренінгу, які навчають конструктивній поведінці у конфліктній взаємодії). Розробляються технології переговорів за участю посередників — медіаторів (В. Лінкольн, Л. Томпсон, Р. Рубін). На думку науковців, найголовнішими вимогами до вивчення конфліктів є: • об'єктивність (полягає у вивченні об'єктивних умов виникнення та дії проявів психічних явищ). Наукове вивчення психіки стає можливим завдяки опосередкованому аналізу та синтезу проявів психіки у процесах і продуктах діяльності й поведінки людини; • генетичний підхід полягає у вивченні психічних явищ у динаміці, при переході у філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на інший; • системний підхід до психічного явища як своєрідної системи, що має свої специфічні закономірності. Б. Ф. Ломов називає три основні підсистеми -— когнітивну (в якій реалізується функція пізнання), регулятивну (що забезпечує регуляцію діяльності та поведінки) й комунікативну (яка формується й реалізується у процесі спілкування); • багаторівневий характер має і детермінація психічних явищ. Однією з форм реалізації системного підходу в психологічному дослідженні є особистісний підхід; особистісний підхід передбачає вивчення конкретної особистості в конкретній проблемній ситуації. Водночас кожне психічне явище має розглядатись у контексті цілісної системи психічних властивостей індивіда — його потреб, знань, цілей, діяльності та поведінки, емоційно-почуттєвої сфери, здібностей до спілкування, сфер життєвої спрямованості, рис характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіології та віку. Це надзвичайно важливо при внутрішньоособистісних і міжособистісних конфліктах; • вимога індивідуалізації полягає у розкритті своєрідності кожної особистості, притаманного їй індивідуального стилю поведінки та діяльності; • вимога єдності теорії та практики передбачає здійснення корекції, реабілітації, вдосконалення розвитку особистості на основі розкритих законів психіки тощо. Для вивчення конфліктів використовується весь арсенал основних психологічних методів, який включає спостереження, вивчення документів, експертизи, опитування, аналіз результатів діяльності тощо. У вітчизняній практиці психологи називають кілька підходів до пошуку методів вивчення конфліктів. Підхід, що опирається на експериментальне конструювання конфліктної ситуації переважно в лабораторних умовах (прості конфліктні ігри, різні ситуації, що моделюють зіткнення). Наступний підхід полягає у вивченні таких конфліктних явищ у групах (колективах), як напруженість у взаєминах, можливість агресивної поведінки окремих осіб, наявність осіб (мікрогруп) з негативною спрямованістю тощо. З цією метою використовують різні особистісні опитувальники й тести, а також варіанти соціологічного опитування. Конфлікти вивчають також шляхом історичного підходу (метод ретроспективи) та ін. Ефективність роботи конфліктолога чи психолога залежить від багатьох чинників: • узагальненої теорії, яку вибирають для дослідження конфліктів; • засобів отримання психолого-конфліктологічної інформації; • засобів передачі одержаної інформації. У контексті розгляду проблеми доцільно зауважити про небезпечність використання тестів іноземних авторів. Річ у тому, що спостерігаються труднощі, пов'язані з мовою, традиціями, культурою, характером етносів та їхньою ментальністю. В. В. Столін сформулював вимоги до методик різного виду: • процедуру дослідження потрібно задавати у вигляді однозначного алгоритму; • аналіз результатів повинен включати статистично обґрунтовані методи підрахунку; • тестові шкали повинні бути перевірені на репрезентативність, надійність і валідність; • ведення банку даних, зібраних з усіх використаних методик. Існують певні апробовані психологічні технології розв'язання конфліктів: • виявлення реальних причин конфліктів; • визначення проблеми конфлікту; • виявлення реальних і прихованих учасників конфлікту; • аналіз, визначення частоти й тематики інцидентів; • подолання конфліктної ситуації, яка передбачає вирішення нагромаджених суперечностей, які містять у собі причину конфлікту; • подолання інциденту тощо. Ліксон передбачає психотехнологію розв'язання конфліктів, що має сім етапів [14]: • знімання масок; • виявлення справжньої проблеми; • відмова від установки "тільки перемога"; • знаходження кількох можливих рішень; • оцінка варіантів і вибір кращого з них; • прагнення до діалогу та порозуміння; • визнання цінності стосунків і прагнення до їх зближення.