Збірник тез 2013

Адміністративно-правовий статус внутрішніх військ МВС України

Гайова Наталя Іванівна

курсант 2 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчальнонаукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Науковий керівник Капля Олександр Миколайович

Адміністративно-правовий статус внутрішніх військ МВС України – це неподільна єдність обов'язків і прав військовослужбовців ВВ МВС в сукупності з їх правосуб'єктністю, а також адміністративними заходами, що застосовуються до них за невиконання (неналежне виконання) своїх службових обов'язків.

Вагомий внесок у дослідження проблем адміністративно-правового статусу осіб було зроблено у працях таких правознавців: В.В. Галунько, М.Д. Мартинов, В.І. Олефір, М.П. Пихтін, Б.М, Ринажевський тощо.

Внутрішні війська МВС України − це воєнізовані формування, призначені для охорони та оборони важливих державних об'єктів, а також для участі в охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю.

Внутрішні війська складаються із з'єднань, військових частин і підрозділів по охороні важливих державних об'єктів, підрозділів зв'язку, військових установ, навчальних закладів і навчальних частин. Керівництво внутрішніми військами покладено на Міністра внутрішніх справ України. Безпосереднє оперативне управління внутрішніми військами здійснює Командувач цих військ. Основними завданнями, які покладено на внутрішні війська, є: охорона й оборона важливих державних об'єктів (зокрема атомних електростанцій), виправно-виховних і лікувально-трудових установ, об'єктів матеріально-технічного та військового забезпечення МВС України; супроводження спеціальних вантажів; здійснення пропускного режиму на об'єктах, які охороняють; конвоювання заарештованих і засуджених; охорона підсудних під час судового процесу; переслідування й затримання заарештованих і засуджених осіб, які втекли з-під варти; участь у охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю.

Для подальшого удосконалення діяльності внутрішніх військ України велику роль відіграють внутрішні чинники, а саме процес реформування в внутрішніх військ в системі МВС України. Проте також значну роль для діяльності внутрішніх військ відіграє міжнародне співробітництво, яке є важливою складовою службово-бойової діяльності внутрішніх військ, має особливе значення і являється необхідною умовою інтеграції України до європейських і євроатлантичних структур безпеки.

Велике значення для подальшого реформування військ має співпраця з іноземними колегами, зокрема вивчення їх досвіду. Підтвердженням цього стало підписання низки документів: протоколів про співробітництво між внутрішніми військами МВС України та внутрішніми військами МВС Російської Федерації, жандармерії Румунії, а також Меморандуму про наміри співробітництва між внутрішніми військами МВС України і жандармерії Туреччини. Досить активно внутрішні війська підтримують зв’язки з Національною жандармерією Франції, карабінерами Італії та Молдови, цивільною гвардією Іспанії, замессарзе Латвійської Республіки, міністерствами внутрішніх справ Арабської Республіки Єгипет, Канади.

Останнім часом значно поглибилося вивчення досвіду держав-членів Міжнародної Асоціації сил поліції та жандармерії країн Європи і Середземного моря у статусі військової

21

установи (FІЕР). Створення в Україні за експертної та фінансової допомоги Франції Міжнародного центру підготовки сил підтримання громадської безпеки дозволить готувати за європейськими стандартами висококваліфікованих спеціалістів, що сприятиме вдосконаленню системи професійної підготовки внутрішніх військ, розвитку міжнародної співпраці у сфері боротьби з тероризмом та організованою злочинністю, участі представників формувань-членів FІЕР у проведенні спільних навчань, конференцій і семінарів з питань щодо можливості створення мобільних сил швидкого реагування Європейського Союзу.

Головна мета цих заходів – зрозуміти, як у сучасному світі забезпечують національну безпеку, як співпраця між силовими структурами різних країн відповідає міжнародній ситуації. Високу оцінку експертів НАТО у виконанні миротворчих операцій одержав спеціальний підрозділ внутрішніх військ, який перебуває у складі багатонаціональних сил місії ОБСЄ, що є складовою частиною місії ООН у справах Тимчасової адміністрації в Косові.

31 січня 2013 року у Києві відбулася церемонія закриття проекту Twinning «Впровадження та розвиток управління якістю в українській міліції та внутрішніх військах» (від 3.02.2012р.), що був націлений на модернізацію українських внутрішніх військ. Під час церемонії було підведено підсумки ініціативи та обговорено плани майбутньої спільної роботи.

Проект, на виконання якого ЄС виділив 1,55 мільйонів євро, прагнув покращити ефективність роботи внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ (МВС) України. Фокусуючись на вдосконаленні системи охорони громадського порядку в Україні та захисті прав та свобод громадян, він зробив значний внесок у проведення ЄВРО-2012: чемпіонат минув у спокійній атмосфері та без значних ексцесів.

Ініціатива стала поштовхом для змін знизу, пропонуючи українським внутрішнім війська елементи тактики, більш наближені до стандартів ЄС. Зокрема, йдеться про «м’яку» модель охорони порядку; спеціальні прийоми затримання осіб без завдання фізичної шкоди; балансування дії та протидії; координацію зусиль між різними правоохоронними органами (особливо під час масових заходів).

В рамках проекту Україну відвідало близько ста фахівців з підтримки громадського порядку (переважно з Франції та Румунії), аби передати досвід своїм колегами із внутрішніх військ МВС України. 240 інструкторів внутрішніх військ України пройшли підготовку з нових тактик підтримки громадського порядку, особливо на масових заходах (зокрема, під час чемпіонату Євро-2012) та відповідно отримали сертифікати про право поширювати знання в галузі про європейське «ноу-хау». Крім того, проект надав допомогу в розробці необхідних змін до законодавства та внутрішніх правил служби.

Згідно з Концепцію розвитку внутрішніх військ МВС України на період до 2015 року на військове формування планується покласти такі завдання:

участь разом з органами внутрішніх справ в охороні громадського порядку шляхом несення патрульно-постової служби у населених пунктах, а також у забезпеченні громадської безпеки під час проведення масових заходів;

охорона та оборона важливих державних об'єктів, ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел, іонізуючих випромінювання;

супроводження спеціальних державних вантажів під час транспортування;

конвоювання осіб, узятих під варту, підсудних, осіб, засуджених до позбавлення волі, до судів та охорона їх під час судового засідання; переслідування і затримання таких осіб, якщо вони втекли з-під варти; екстрадиція;

охорона дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав і представництв міжнародних організацій в Україні;

22

участь разом з органами внутрішніх справ у вжитті невідкладних заходів з порятунку людей, охороні майна, що лишилося без догляду, в охороні громадського порядку

унадзвичайних ситуаціях, а також у забезпеченні режиму надзвичайного стану;

участь у припиненні масових безладів у населених пунктах, а у разі необхідності - й у виправних установах;

участь у локалізації і нейтралізації не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань на території країни;

участь у заходах з припинення дій організованих злочинних, диверсійних і терористичних груп;

участь у виконанні завдань з територіальної оборони України.

Також велику роль відіграють соціальні і правові гарантії військовослужбовцям. Гарантом соціального захисту військовослужбовців виступає держава. Вона законодавчо визначає умови проходження військової служби кожного з категорії військовослужбовців і закріплює їх права , розміри їх грошового утримання, матеріального забезпечення та ін. Саме держава має бути гарантом дотримання всіх зазначених прав військовослужбовців, забезпечувати їх захист. У разі необхідності вона також повинна реалізувати (нормативно та структурно) діяльність з надання необхідної соціальної та іншої допомоги тим категоріям військовослужбовцям, що її потребують.

Список використаних джерел:

1.Адміністративне право України: навчальний посібник: у 2 томах / За заг. ред.. В.В. Галунька. – Херсон: ПАТ «Херсонська міська друкарня», 2011. – Т. 1. Загальне адміністративне право. – 320 с.

2.Мартинов М.Д. Адміністративно-правове забезпечення діяльності територіальних органів внутрішніх справ України: автореф. дис… канд.. юрид. наук за спеціал. 12.00.07 / М.Д. Мартинов. – Харків, 2010. – 23 с.

3.Хартіль М.Ф. Внутрішній війська МВС України: історія і сучасність. – К.,

2003. – 254 с.

4.Закону України від 26 березня 1992 р. «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 29. – С. 397.

5.Концепція розвитку внутрішніх військ МВС України на період до 2015 року, затверджено наказом МВС України від 29 листопада 2006 р. № 1167. – Урядовий кур’єр. –

2006. - № 7.

6.Тимчасове положення про організацію служби спеціальних моторизованих військових частин міліції, військових частин спеціального призначення та підрозділів оперативного призначення внутрішніх військ МВС України, затверджено наказом МВС України від 5 липня 2005 № 521. – Офіційний вісник України. – 2005. - № 31, том 2. – Ст.

1904.

Правові та організаційні засади діяльності дільничних інспекторів міліції щодо попередження адміністративних правопорушень, що посягають на громадський

порядок

Грабець Андрій Володимирович курсант 2 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

23

Науковий керівник: Брижик Валерій Олексійович

Діяльність дільничних інспекторів міліції, на відміну від працівників інших служб, є багатофункціональною і забезпечує у визначеному обсязі всі напрями і види адміністративної діяльності. Цим визначається їх особливе місце, роль та значення у вирішенні завдань органів внутрішніх справ.

Невід'ємною частиною системи органів міліції України є міліція громадської безпеки ,а саме велику роль відіграють дільничні інспектори міліції. Правовою основою діяльності міліції зокрема і дільничних інспекторів міліції є: Конституція України, законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти МВС України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані в установленому порядку.

Правову основу її діяльності становлять правові акти, що регулюють правовідносини з громадської безпеки та спокою, дають підстави для застосування правових норм до визначеного в цих правових актах кола осіб. Такими правовими актами є закони України («Про міліцію», «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»), постанови Верховної Ради України (зокрема, постанова «Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю»), Укази й розпорядження Президента України (зокрема, Указ «Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю»), а також постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України (зокрема, «Про Концепцію розвитку системи Міністерства внутрішніх справ»).

На основі цих правових актів МВС видає накази, інструкції, положення, статути тощо. Представницькі органи місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень також можуть видавати рішення, що є обов'язковими для органів міліції громадської безпеки. Одним із найголовніших документів для дільничних інспекторів міліції є наказ МВС України від 11.11.2010 № 550 «Про затвердження Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України» [9].

Основні завдання працівників служби дільничних інспекторів міліції:

1.Проведення загальної та індивідуальної профілактичної роботи серед жителів адміністративної дільниці. Охорона громадського порядку та забезпечення громадської безпеки на території, що обслуговується.

2.Робота з населенням та громадськими формуваннями на адміністративній дільниці щодо охорони громадського порядку та громадської безпеки, профілактики правопорушень та боротьби зі злочинністю.

3.Участь разом з іншими службами та підрозділами органів внутрішніх справ у виявленні, попередженні, припиненні адміністративних правопорушень та злочинів, а також

урозкритті злочинів, учинених на території адміністративної дільниці.

Адміністративна діяльність міліції проводиться за допомогою різноманітних методів. Основними методами адміністративної діяльності міліції є переконання і примус, бо в реалізації будь-якої функції цієї діяльності є варіативність, співвідношення переконання і примусу. При цьому на першому місці стоїть переконання, а потім примус. Методи – це засоби здійснення керівного впливу суб’єкта на об’єкт управління. Переконання та примус в адміністративній діяльності дільничних інспекторів міліції застосовують, насамперед, до осіб, раніше засуджених за злочини, та інших категорій осіб, які мають братися на облік в ОВС. Ці методи втілюються за допомогою спеціальних засобів, спрямованих на попередження правопорушень та злочинів. Насамперед - це взяття правопорушників на облік, проведення з ними профілактичної роботи і здійснення наступного контролю за їхнім способом життя, поведінкою, зв’язками. Важливим напрямком в роботі дільничного

24

інспектора є запобігання адміністративним правопорушенням. Виконуючи свої завдання, він виконує ряд обов'язків по загальній та індивідуальній профілактиці відповідно до законодавства України та інших актів, які регламентують цю діяльність. Але, це також стосується громадських формувань ,які є невід’ємною допомогою для дільничних у сільській місцевості. Отож, на мою думку, насамперед дільничному потрібно донести всі ідеї, які б спонукали населення до боротьби із злочинністю та попередження адміністративних правопорушень. Це потрібно робити для того щоб суспільство зрозуміло, що це справа не тільки правоохоронних органів ,а кожної добропорядної людини.

Список використаних джерел:

1.Адміністративна діяльність. Частина особлива: Підручник \ За заг. ред .проф. О.М Бандурки. - Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ «Еспада», 2000. – 340 с.

2.Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України: Затверджений Указом Президії Верховної Ради УРСР від 29 липня 1991 р. - Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 45. – Ст. 599.

3.Закон України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію». - Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 4. – Ст. 20.

4.Закон України «Про попередження насильства в сім’ї». – Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 4. – Ст. 16.

5.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Дод. до № 1. – Ст. 1122.

6.Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30.

7.Кримінальний кодекс України від 1 квітня 2001 р. - Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.

8.Маляренко В.Т. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: підручник. – Київ: Юрінком Інтер, 2007. – 260 с.

9.Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України, затверджено наказом № 550 від 11 листопада 2010 року. - Офіційний вісник України. – 2010.- № 95.- Ст. 3386.

Питання діяльності підрозділів міграційної служби щодо реєстрації місця проживання та перебування осіб

Данилюк Ларила Володимирівна

курсант 4 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Науковий керівник: Радзівон Сергій Миколайович

Згідно Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання»

[1] реєстрація місця проживання або місця перебування особи – це внесення відомостей про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи чи адреси спеціалізованої соціальної установи, закладу соціального обслуговування та соціального захисту, військової частини та до реєстраційного обліку.

25

Інструкція з ведення реєстраційного обліку місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні органами Державної міграційної служби України [2] встановлює порядок ведення реєстраційного обліку місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та надання інформації про реєстрацію (зняття з реєстрації) місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні.

Ведення реєстраційного обліку здійснюється відділами, секторами адресно-довідкової роботи головних управлінь (управлінь) Державної міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та управліннями, відділами (секторами) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення з дотриманням вимог законодавства про захист персональних даних.

Законними підставами перебування на території України є:

для громадян України – належність до громадянства України;

для іноземців та осіб без громадянства – підстави, встановлені Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов’язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання.

Для реєстрації особа або її законний представник подає згідно Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання»:

письмову заяву;

документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження або свідоцтво про належність до громадянства України;

квитанцію про сплату державного мита або документ про звільнення від його

сплати;

талон зняття з реєстрації (у разі зміни місця проживання в межах України). Талон зняття з реєстрації не подається у разі оформлення реєстрації місця проживання з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання;

документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації;

військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).

У разі зміни адреси житла в межах адміністративно-територіальної одиниці особа або

їїзаконний представник повинні письмово повідомити про це орган реєстрації протягом десяти днів.

Надання органами реєстрації відомостей про місце проживання або місце перебування особи та інших персональних даних здійснюється виключно у випадках, передбачених законами України, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини або за згодою самої особи.

заяви особи або її законного представника;

судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою;

26

свідоцтва про смерть;

паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку;

інших документів, які свідчать про припинення підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства.

Список використаних джерел:

1.Закон України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 15. – Ст. 232.

2.Інструкція з ведення реєстраційного обліку місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні органами Державної міграційної служби України, затверджено наказом МВС України від 22 листопада 2012 року № 1077. Офіційний вісник України. – 2013. - № 99. – С. 196. – Ст. 4026.

Корупція як соціальне явище. Шляхи подолання корупції

Джиба Валерій Володимирович

курант 2 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Науковий керівник: Капля Олександр Миколайович

Корупція виступає однією з основних перешкод прогресивному розвитку України на сучасному етапі. Вона справляє руйнівний вплив на всі сфери життя українського суспільства, є серйозною перепоною для реформ в економіці, гальмує становлення ринкових інститутів, перешкоджає надходженню інвестицій та становить загрозу національній безпеці України.

Корупція - це багатоаспектне соціально-економічне, політичне, правове та моральне явище, що складається з цілого комплексу протиправних дій і неетичних вчинків. Як правова категорія корупція - збірне правове поняття, яке охоплює сукупність взаємопов'язаних правопорушень [1].

У чинному законодавстві України «корупцію» визначено як використання особою, зазначеною в Законі України «Про засади запобігання і протидії корупції», наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди такій особі, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей [2].

Варто погодитися з О. Ткаченко в тому, що не потребує додаткових доказів факт, що корупція негативно впливає на систему державного управління, принципи її здійснення, породжує зневагу населення до апарату державної служби та довіру до державних службовців, сприяє занепаду авторитету державної влади. Також корупція є одним із основних факторів політичної і соціально-економічної нестабільності в Україні, на що неодноразово зверталася увага у виступах депутатів Верховної Ради України, Президента

27

України та керівників уряду. Існування корупції серед представників владно-управлінського апарату становить небезпеку для стабільного соціально-економічного розвитку держави [3,

с. 192].

Не можна не відмітити, що вищевказаним Законом, з урахуванням положень Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції, визначене широке коло суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення, яке є вичерпним. Це зокрема: особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а також особи, прирівняні до них; особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або які спеціально уповноважені на виконання таких обов'язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, а також посадові особи юридичних осіб, фізичні особи – у разі одержання від них суб’єктами корупційних правопорушень або за участю цих осіб іншими особами неправомірної вигоди [2].

Одне з провідних місць у системі протидії та запобіганню корупції займає проблема юридичної відповідальності за корупційні правопорушення. Чинним законодавством України за вчинення корупційних правопорушень передбачено чотири види юридичної відповідальності, а саме: кримінальна, адміністративна; цивільно-правова та дисциплінарна.

Заслуговує на увагу також думка О. Маслюха про такий специфічний вид відповідальності як конституційна, яка передбачена в Конституції України та ряді законів України, зокрема «Про статус народного депутата України», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про прокуратуру». Мова йде про такі заходи, як, скажімо, дострокове припинення депутатських повноважень, висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має своїм наслідком його відставку, звільнення Президента України зі свого посту у порядку імпічменту, заборона балотуватися у представницькі органи чи обіймати посади в органах державної влади [4].

Також слід зазначити, що особливе місце в проблемі юридичної відповідальності посідає той факт, що Україна, приєднавшись до Конвенції про боротьбу з корупцією, взяла на себе зобов'язання ввести до національного законодавства норми щодо кримінальної відповідальності юридичних осіб, що є виявом колективної відповідальності та суперечить Конституції України та Кримінальному кодексу України [5, с. 26].

Загальновідомим є твердження, що подолати корупцію повністю практично неможливо, можна лише мінімізувати її вплив на життя суспільства. Щоб максимально обмежити негативні прояви корупції, боротися потрібно не стільки з корупціонерами, скільки з причинами, які викликають корупцію, не забуваючи про вироблення дієвого механізму контролю за виконанням антикорупційних нормативних актів [6, с. 14].

Тобто основною метою державної політики протидії корупції є виявлення та подолання її соціальних передумов і наслідків, викриття корупційних діянь, обов’язкова відповідальність винних у їх вчиненні, найважливіше місце в якій посідають профілактичні заходи.

Не можна не погодитися, що системна протидія корупції має бути націлена, звичайно ж, на руйнування основних її принципів у суспільстві. Йдеться в першу чергу про так звані

"три кити корупції":

роздутість чиновницького апарату при мінімальних зарплатах чиновників,

надмірна кількість контрольних структур,

зарегульованість дозвільної системи [6, с. 14-15].

Отже, можна дійти висновку, що ефективна боротьба з посадовими злочинами не може бути здійснена в результаті разових і короткочасних акцій будь-якого ступеня активності та суворості на будь-якому рівні, а потребує довгострокових соціальноекономічних, політичних і правових перетворень. Ця діяльність повинна базуватися на поєднанні профілактичних і репресивних заходів. При цьому пріоритетна роль має надаватися саме профілактичним заходам на загальносоціальному і спеціально-

28

кримінологічному рівні. Важливим чинником мінімізування проявів корупції є залучення громадськості до здійснення антикорупційної політики держави.

Список використаних джерел:

1.Мельник М. І. Корупція - корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії) : монографія / М. І. Мельник. – К. : Юридична думка. – 2004. – 400 с.

2.Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції»: Закон України від 07.04.2011 р., № 3206-VI // ВВР України – 2011. – № 40. – Ст. 404.

3.Ткаченко О.В., До питання про визначення питання «Корупція» // Університетські наукові записки. – 2006. – № 2(18). – С. 191-194.

4.Маслюх О.З. Поняття корупції та відповідальність за корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.tu.te.ua/Ponjattja.pdf

5.Клімова С.М. та ін., Юридична відповідальність за корупційні правопорушення : навч. посіб. / С.М. Клімова, Т. В. Ковальова, М О. Тучак. – X. : Вид-во ХарРІ ПАДУ «Магістр». – 2012. – 260 с.

6.Методичні матеріали з питань вивчення законодавства щодо запобігання та протидії проявам корупції (для державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування) – Полтава. – 2011. – 40 с.

Заходи адміністративного примусу, які застосовуються в органах внутрішніх справ України

Дитко Олександр Олександрович

курсант 3 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчальнонаукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Науковий керівник: Чиж Юлія Володимирівна

У світлі сучасних державотворчих та правотворчих процесів в Україні, зорієнтованих на практичну реалізацію положень Конституції щодо побудови демократичної, соціальної, незалежної, правової держави, визнання особи найвищою соціальною цінністю, реформування організаційно-правової структури та функціонального призначення державних органів, запровадження моделі партнерських відносин особи і органів держави при істотному зменшенні примусового втручання останніх, важливої актуальності набувають питання використання адміністративного примусу, який завжди посідав і до цього часу зберігає чільне місце в системі методів діяльності численних державних органів.

Керівництво суспільством, забезпечення громадської дисципліни та правопорядку здійснюється за допомогою активних засобів цілеспрямованого впливу на свідомість та поведінку людей. В якості цих засобів виступають такі методи державної і громадської діяльності, як переконання та примус. Переконання передує примусові, який застосовується до громадян, не здатних скеровувати свою поведінку у відповідності з державною волею, та відповідно є необхідним елементом організації самого суспільства [1, с. 25].

29

Інтереси охорони законності і правопорядку, підтримки державної дисципліни потребують, щоб органи держави забезпечували проведення в життя державної волі, застосовуючи в разі необхідності до тих, хто не слідує цій волі добровільно, і примусові заходи, які допускаються законом. Державний примус застосовується на підставі переконання, у суворих рамках законності.

Найбільш важливими принципами боротьби з правопорушеннями є неминучість впливу на правопорушника, законність, справедливість, гуманізм. Адміністративний примус - різновид державного, окремий, самостійний інститут адміністративного права. По суті це втручання у сферу правових інтересів правопорушника, інших суб’єктів права. Адміністративний примус включає в себе заходи припинення адміністративних правопорушень, адміністративного попередження та адміністративні стягнення. Основою ж застосування цих заходів є кодекс про адміністративні проступки та митний кодекс, закони про міліцію, про службу безпеки, про державний кордон тощо [2, c. 34-37].

Увітчизняній правовій науці досить часто формулюються пропозиції вчених-юристів щодо виокремлення нових самостійних різновидів державно-правового примусу – фінансового, податкового, митного, інформаційного тощо, при цьому головним аргументом вважається виділення їх нормативного підґрунтя як галузей права.

Уадміністративно-правовій науці проблематику заходів адміністративного примусу вивчали як вітчизняні, так і зарубіжні юристи-вчені, зокрема В. Авер’янов, О. Бандурка, Є. Безсмертний, Ю. Битяк, І. Голосніченко, М. Дорогих, Р. Калюжний, С. Ківалов, В. Колпаков, В. Комзюк, О. Кузьменко, В. Манохін, Н. Оніщенко, Ю. Старилов, Ю. Тихомиров, Є. Харитонов, В.Шамрай тощо [3, c. 54].

Сьогодні в теоретичному аспекті визначені різні підходи поняття адміністративного примусу. Серед видів адміністративного примусу виділяють заходи адміністративного попередження (перевірка документів, заборона експлуатації несправних транспортних засобів) правопорушень заходи адміністративного припинення (затримання, огляд) правопорушень, а також заходи адміністративної відповідальності (штраф, арешт) за правопорушення.

Сьогодні застосування адміністративного примусу стає дедалі актуальнішим. Адже переконання та заохочення все в меншій мірі впливають на сьогоденне нестабільне суспільство. Як правило, функції державного примусу здійснюють органи внутрішніх справ як державний орган, на якого покладений обов’язок вживати необхідних для запобігання правопорушень заходів. Тому розуміння та дослідження даних функцій набуває чималого значення, зважаючи, що кожен примус тісно пов'язаний з конституційними правами і свободами громадян.

Державний примус у нашій країні характеризується тим, що цей метод впливу є допоміжним, здійснюється на підставі переконання й тільки після використання переконання. Його застосовують до порівняно незначної кількості людей - тих, що вчинили правопорушення.

Державний примус - це психологічний або фізичний вплив державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою спонукати, примусити їх виконувати правові норми. Він виступає у двох формах: судовий і адміністративний. Використовують засоби й громадського примусу, які не є державними.

Будучи різновидом державного примусу, адміністративний примус використовується головним чином як крайній засіб забезпечення суспільної безпеки та охорони. Разом з тим, адміністративний примус має низку характерних особливостей, які дозволяють відрізняти його від судового й громадського примусу.

Неналежне правове регулювання процедур застосування заходів адміністративного примусу є ще однією загальною проблемою у забезпеченні прав людини в цій сфері. Зважаючи на те, що діяльність щодо застосування заходів адміністративного примусу всіх

30