Збірник тез 2013

видів визнається видами адміністративних проваджень її необхідно врегулювати в Адміністративно-процедурному кодексі.

З метою охорони права адміністративно-примусові міри виконують не лише як покарання за правопорушення, але і для їхнього попередження. Це означає, що їх варто розуміти значно ширше, ніж реалізація санкцій адміністративно-правових норм.

Для адміністративного примусу характерне:

а) позасудове застосування передбачених законом чи підзаконними актами правових мір владою уповноважених на те виконавчих органів;

б) застосування примусових мір не усіма без винятку виконавчими органами, а лише тими, які наділені спеціальними повноваженнями по здійсненню адміністративної влади;

в) примусові заходи застосовуються з метою дотримання адміністративно-правових норм, які формують обов’язкові правила поведінки в сфері державного управління, що не мають відомчих меж;

г) примусові заходи застосовуються виконавчими органами, уповноваженими на здійснення правоохоронних функцій у сфері державного управління. Особливе місце приділяється примусовим заходам, реалізованим у рамках державно-службових відносин. Воно полягає в тім, щоб забезпечити належне і своєчасне виконання кожним органом нижчого підпорядкування управління, його структурним чи підрозділом окремим службовцем розпоряджень вищих органів, підрозділів і посадових осіб [4].

Активність і ефективність економічних та інших факторів реформ багато в чому визначається характером впливу з боку держави на розвиток насамперед економічних процесів. Воно знаходить свій вираз не лише у правових нормах, але й в управлінській діяльності – це методи практичного здійснення. В той же час, сучасні доктринальні положення про адміністративний примус не відповідають у повній мірі потребам сьогодення, бо реальний його потенціал ―виріс‖ за межі теоретичних конструкцій і навіть його назва потребує змін.

Список використаних джерел

1.Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Навчальний посібник. –

К.: ПП «Дірект-Лайн», 2012. – 224 с.

2.Битяк Ю.П. Адміністративне право України: підручник. - Київ, Юрінком Інтер. – 2005. – 608 с.

3.Коломоєць Т. О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації.- Запоріжжя: Поліграф, 2005.- 404 с.

4.Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер'янова. - К.: Видавничий Дім «Ін-Юре», 2002. - 668 с.

Протидія торгівлі людьми у діяльності органів внутрішніх справ

Іщенко Інна Анатоліївна

курсант 2 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчальнонаукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Науковий керівник: Брижик Валерій Олексійович

31

Проблема торгівлі людьми виникла вже досить давно – за часів існування рабства, коли людська істота виступала в якості товару, будучи захопленою у полон, або потрапляючи в боргову кабалу. В ході суспільного розвитку рабство почало вважатися не тільки ганебним, але і злочинним явищем, проте криміналізація цього діяння не могла вирішити даної проблеми. На зміну старим прийшли нові, більш сучасні форми рабства, однією з яких і є торгівля людьми, обсяги якої стрімко зростають, перетворюючись на найбільш прибутковий злочинний бізнес.

Власне ―торгівлю людьми‖ слід розглядати в широкому розумінні, оскільки цей термін означає торгівлю дітьми, жінками та чоловіками, здійснювану з метою сексуальної експлуатації, примусової праці в домогосподарстві, сільському господарстві, примусового народження дитини, фіктивного шлюбу тощо.

Боротьба із вказаними злочинами можлива на трьох рівнях: міжнародному (наприклад, рівень Інтерполу), регіональному (наприклад, рівень Європолу) та національному. При цьому дуже важливо пам’ятати, що торгівля людьми є самостійним складом злочину, який органічно пов’язаний із іншими видами злочинної діяльності – побутове насильство, позбавлення волі тощо. Тому слід відрізняти торгівлю людьми від нелегальної міграції та проституції. Основна увага звертається саме на ці два злочини тому, що національна політика багатьох країн спрямована саме на боротьбу із проституцією та нелегальною міграцією, що не можна вважати найбільш ефективною політикою боротьби із торгівлею людьми.

Загалом усі країни, які потрапляють у сферу злочинної діяльності торгівців людьми можна умовно поділити на три типи: країни походження; країни транзиту; країни призначення.

Залежно від категорії ―живого товару‖, в різних регіонах практикуються різні методи работоргівлі, проте кілька узагальнень можна зробити. Торгівля людьми – це по суті хибне коло, до якого жертв затягують силою або зваблюють, після чого вивозять через один або кілька міжнародних кордонів з їх рідних країн і обертають в рабство, на кожному кроці грубо порушуючи всі права людини. У ―країнах походження‖, де бере початок процес купівлі-продажу, - а це може бути будь-який регіон світу,- в тенета трефікерів можуть потрапити особи будь-якої вікової категорії. Однак переважну їх більшість становлять жінки і дівчата віком до 25 років. Майже в кожному випадку, з метою вербування, торгівці підступно грають на сподіваннях і побоюваннях своїх жертв.

У багатьох випадках жертв відправляють до ―країн транзиту‖, де відбирають у них документи і сповіщають про те, чим вони насправді будуть займатися. Після прибуття потерпілих до так званої ―країни призначення‖ їх часто тримають у жахливих умовах використовуючи постійне насильство, наркотики та погрози.

Таким чином, боротьба з торгівлею людьми в кожному зазначеному регіоні має свої особливості, разом із тим можна виділити спільні риси:

-законодавство – відчувається недосконалість, а у деяких випадках і відсутність відповідної законодавчої бази для боротьби із торгівлею людьми; проте можна виділити загальне поступове розуміння законодавцями важливості проблеми та криміналізація (повна або часткова) цього діяння;

-спеціалізовані установи, до функцій яких відноситься боротьба з торгівлею людьми

–це можуть бути спеціалізовані підрозділи поліції, міграційної служби, прикордонних та митних служб тощо. Запроваджуються навчальні та тренувальні курси для співробітників цих підрозділів, удосконалюється матеріально-технічна база;

-діяльність національних неурядових організацій: правозахисних, релігійних та ін. – вони надають різні види допомоги потерпілим від торгівлі людьми: матеріальну, психологічну і т.п.

Серед перешкод, які стоять на шляху ефективної протидії торгівлі людьми на національному рівні є недосконалість законодавства, недостатня кваліфікація відповідних

32

правоохоронних служб та небажання потерпілих брати участь у кримінальному переслідуванні трефікерів. Недостатньо відпрацьовані механізми захисту потерпілих від торгівлі людьми, їх психологічної реабілітації, в результаті чого вони з потерпілих перетворюються на суб’єктів злочину (нелегальна міграція, проституція) і підлягають депортації з країни.

На регіональному рівні співпраця держав здійснюється в рамках міжнародних регіональних організацій (Європейський Союз, Організація з Безпеки та Співробітництва у Європі і т.д.). Спеціалізованим правоохоронним відомством Європи є Європол, одним із напрямків діяльності якого є боротьба із організованою злочинністю та торгівлею людьми. До цього часу укладено декілька європейських конвенцій, що стосуються прав людини (Європейська конвенція по захисту прав і основних свобод людини 1950р. та ін.) та боротьби із торгівлею людьми (Європейська конвенція по екстрадиції та ін.).

На міжнародному (світовому) рівні боротьба із торгівлею людьми здійснюється у рамках міжнародних міжурядових організацій, систему яких очолює ООН, спеціалізовані функції виконує Міжнародна Організація Кримінальної поліції на основі прийнятих міжнародних правових документів універсального характеру. Протягом ХХ століття було прийнято цілу низку конвенцій, спрямованих на боротьбу з цим явищем та запобігання йому. Слід відзначити, що на даний час, частина міжнародних документів застаріла і не відповідає вимогам часу.

В останні роки відбулися представницькі конференції, прийнято декларації, започатковано формування міжнаціональних та національних програм боротьби з цим явищем. На сьогодні прийнято ряд нормативно-правових актів: Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, накази МВС України, які спрямовані на підвищення ефективності боротьби з цим видом злочину. Проте чи не найбільш вагомим досягненням України у вирішенні цієї проблеми є прийняття доповнень до Кримінального кодексу України у вигляді ст. 124-1 (ст. 149 у новому КК України) та створення спеціалізованих підрозділів у структурі МВС України. Як наслідок цього відмічається поступове зростання викритих злочинців та розслідуваних кримінальних справ, більш активна участь правоохоронних органів, неурядових організацій, вчених, навчальних закладів юридичної спрямованості у спільному вирішенні проблеми торгівлі людьми. Звичайно, і у нас існують труднощі, пов’язані із складною природою цього явища, адже воно є наслідком економічних, соціальних, духовних та інших факторів. Проте досвід нашої країни свідчить, що поступова та наполеглива робота в цьому напрямку приносить позитивні результати, важливо тільки не зупинитися на досягнутому, а розробляти нові методи та підходи в боротьбі з торгівлею людьми.

Не менш важливою є діяльність міжнародних неурядових організацій (наприклад, La Strada), які займаються широким колом питань: від надання допомоги потерпілим до співробітництва з правоохоронними органами.

Роль неурядових організацій у розбудові демократичного суспільства та запобіганні торгівлею людьми досить важлива. Правоохоронні органи не можуть працювати без їх допомоги на різних ділянках, пов'язаних із захистом жертв, наприклад, надання медичної допомоги, консультацій, притулку, оформлення документів та заохочення до інформування міліції. Співробітництво неурядових організацій та правоохоронних органів у цьому напрямі може бути надзвичайно плідним. По-перше, неурядові організації мають більше доступу до потерпілих ніж правоохоронні структури. По-друге, неурядові організації, підходячи до роботи з потерпілими з позиції захисту прав людини, не наполягають на співпраці з правоохоронними органами, а лише інформують потерпілих про можливості розслідування та покарання злочинців, даючи таким чином можливість прийняти особі інформоване рішення стосовно співпраці з правоохоронними органами. З іншого боку, інформування правоохоронними органами неурядових організацій про випадки торгівлі людьми також відіграє важливу роль у заохоченні потерпілих до співпраці з силовими структурами. І, хоча

33

взаємодія між неурядовими організаціями та правоохоронними органами ще знаходиться на початковій стадії, робота по налагодженню та зміцненню співробітництва проводиться.

Досвід, який мають неурядові організації, що працюють в напрямі запобігання торгівлею людьми, методи та принципи їхньої роботи в поєднанні з співробітництвом із державними структурами, зокрема із правоохоронними органами, здатні призвести до збільшення кримінальних справ за статтею ―Торгівля людьми‖ шляхом заохочення потерпілих до співпраці, підвищення інформованості представників силових структур по проблемі та зміни їхнього ставлення до потерпілих, поліпшення існуючого законодавства.

Список використаних джерел:

1.Запобігання торгівлі людьми: навч.-метод. посібник / Вид. третє, допов. і виправл.

–Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. – 118 с.

2.Конституція України від 28 червня 1996 р.: за станом на 30 вересня 2009 р. [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Офіц. джерело: сайт ВР України – zakon.rada.gov.ua – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg =254%EA%2F96-%E2%F0&check=dCCMfOm7xBWMe2sEZiks Bjc7HI4AMs80msh8Ie6

3.Кримінальний кодекс України від 1 квітня 2001 р. - Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.

4.Левченко К., Шваб І. Визначення статусу «особа-потерпіла від торгівлі людьми» // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2004. - № 14. С. 84-87.

5.Положення про створення та функціонування Єдиного державного реєстру злочинів торгівлі людьми, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 18.04.2012 № 303.- Урядовий кур’єр. – 2012. - № 74.

6.Порядок виплати одноразової матеріальної допомоги особам, які постраждали від торгівлі людьми, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25.07.2012 № 660.

–Урядовий кур’єр. – 2012. - № 146.

7. Порядок встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 23.05.2012 № 417. - Урядовий кур’єр. – 2012. - № 94.

8. Стандартні принципи прав людини по відношенню до осіб, які потерпіли від міжнародної торгівлі людьми // Посібник по наданню допомоги потерпілим від торгівлі людьми. – К., 1999. – 86 с.

Реформування системи ОВС України на сучасному етапі: проблеми та шляхи їх подолання

Кондрась Павло Вікторович

курсант 2 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчальнонаукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Науковий керівник: Радзівон Сергій Миколайович

Створення незалежної України стало результатом втілення багатовікових традицій державотворення українського народу. Але її подальша розбудова пов'язана з розв'язанням

34

складних політичних, економічних, соціальних і правових проблем. Однією з них є реорганізація державної влади, вдосконалення системи і структури органів, які її представляють. Органи внутрішніх справ України, що є частиною державної виконавчої влади, на сьогодні за своєю організацією та діяльністю не повною мірою відповідають вимогам соціально-політичної, економічної та криміногенної ситуації в країні. Тому постає питання реформування органів внутрішніх справ України. Основним центральним орган в системі органів внутрішніх справ є міністерство внутрішніх справ.

Основними завданнями МВС України згідно з Положенням про МВС є організація та координація діяльності ОВС щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства й держави від протиправних посягань, охорона громадського порядку та забезпечення безпеки громадян. Видами правоохоронної діяльності органів системи МВС є профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна (на договірних засадах) і організаційно-правова.

Необхідність реформування системи ОВС, узгодження її із суспільними потребами й можливостями держави визначалася з перших років незалежності України й досить широко декларувалася. В чому виникла така необхідність? На це питання є ряд відповідей, головними з яких на мою думку є такі:

1.виникнення численних нових правовідносин в економічній та соціальній сферах, які призвели до появи нових складів правопорушень та збільшення їх кількості;

2.поширення правового нігілізму;

3.маргіналізація значної частини населення;

4.загрозливе для національної безпеки зростання тіньової економіки;

5.зростання загрози тероризму, організованої злочинної діяльності, торгівлі

людьми;

6.високий рівень тяжких насильницьких та корисливо-насильницьких злочинів (умисних вбивств, тяжких тілесних ушкоджень, розбійних нападів, грабежів);

7.розповсюдження наркоманії, особливо серед молоді;

8.поширення нелегальної міграції та незаконної діяльності мігрантів. Разом із тим, система органів МВС України все ще має багато невирішених проблем, пов’язаних із невідповідністю їх діяльності саме міжнародним стандартам захисту прав людини, каральною спрямованістю, дублюванням функцій з іншими правоохоронними органами, громіздким центральним апаратом, незадовільним організаційно-правовим і кадровим забезпеченням їх діяльності. Коли говорять про реформування системи МВС України, то найчастіше згадують про зміни в структурі, чисельності особового складу, нормативній базі, фонді оплати праці і фінансування та матеріально-технічному забезпеченні ОВС взагалі тощо. Все це, безумовно, дуже важливо, але суттю реформування, його стрижнем є досягнення якісних змін у складніших для формального регулювання характеристиках діяльності всієї системи, усіх її органів і підрозділів, кожного окремого працівника ОВС.

Проблема вдосконалення правоохоронної діяльності не нова й у більшості зарубіжних країн вона вирішується на серйозному науковому рівні. Ще в 70-ті рр. XX ст.. перед поліцейськими підрозділами країн Західної Європи і США постала дилема: або піти шляхом екстенсивного технічного оснащення, перетворення поліцейських департаментів у справжні фортеці, а всіх полісменів забезпечити швидкісними автомобілями, оснащеними сучасними засобами зв’язку, або шляхом наближення поліції до місця проживання громадян, надання ―соціальних‖ послуг населенню. За оцінками прихильників другого, так званого ―соціального підходу‖, функція охорони громадського порядку через свою об’ємність і різноманітність здійснюваних заходів є найбільш складною, а професіоналізм означає, насамперед, уміння поліції підтримувати тісні контакти з населенням, що необхідно

ідля підвищення ефективності поліцейських заходів у боротьбі зі злочинністю і значно посилює превентивні можливості поліції.

35

Крім того, якщо систему роботи української міліції можна охарактеризувати як ―інцидентно орієнтовану‖ (в більшості випадків міліція пасивно чекає сигналів про скоєні злочини, після чого починає діяти), то на Заході з 70-80-х рр. ХХ ст. почали враховувати, що будь-який злочин легше та дешевше (в усіх планах) попередити, ніж після його скоєння займатися розслідуванням. Тому профілактична робота поліції висунута на перший план в усіх розвинутих державах світу. Але профілактична діяльність без широкомасштабної підтримки населення, всебічної взаємодії з громадськістю та її підтримки неможлива.

Список використаних джерел:

1.Зозуля І. В. стан і шляхи реформування системи МВС України:тези до сучасного моменту / І. В. Зозуля // Форум права. – 2012. – № 1. – С. 344–357 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-1/12zivdcm.pdf.

2.Безсмертний О.К. Реформування органів внутрішніх справ України: шляхи реалізації / О.К. Безсмертний // Форум права. – 2011. – № 1. – С. 80–82 [Електронний ресурс]

//Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP /2011-1/11bokucr.pdf.

3.[Електронний ресурс] // Режим доступу: http://radnuk.info/pidry chnuku/admin- pravo/495-butyak/21421-2012-06-23-11-02-08.htmlmartunov md.

4.Закон України ―Про міліцію‖ від 20.12.1990 р // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 4. – Ст. 20.

5.Реформирование полиции в странах Центральной и Восточной Европы: Процесс и прогресс / Под ред. М. Капарини, О. Маренина; предисловие А.Н. Ярмыша.] – К. : Задруга, 2005. – 296 с.

Дозвільна система органів внутрішніх справ: завдання, функції, шляхи вдосконалення діяльності

Кушнір Ганна Іванівна

курсант 3 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчальнонаукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Науковий керівник: Чиж Юлія Володимирівна

Важливе місце в охороні громадського порядку та громадської безпеки займає дозвільна система, яка передбачає обов’язкове отримання дозволів на здійснення певних дій підприємствами, установами та організаціями, а також окремими громадянами. Це організаційно-правова діяльність, що здійснюється державою з метою забезпечення своїх економічних та соціально-політичних інтересів, для створення необхідних умов нормальної діяльності державних та громадських організацій, додержання законності, охорони власності та забезпечення громадської безпеки. Для цього держава закріплює в законодавчих та інших нормативних актах певний порядок суспільних відносин, забезпечення якого покладено на органи виконавчої влади, в тому числі й на органи внутрішніх справ.

Зміст дозвільної системи пояснюється не тільки наявністю встановленого порядку, а також і тим, що цей порядок необхідно забезпечити певними правовими засобами і

36

дотримуватись усім учасникам зазначених правовідносин, а це, як правило, передбачає здійснення функцій контролю та нагляду з боку органів виконавчої влади, яким надано право видавати дозволи.

Поняття «дозвільна система» в науці адміністративного права з’явилось на підставі аналізу вченими-адміністративістами деяких правовідносин, котрі складаються в сфері державного управління. Необхідно також відзначити, що формулювання із застосуванням терміну «система» в юридичній літературі та нормативних актах зустрічаються досить часто (виборча система, судова система, паспортна система тощо). Проте на відміну від деяких з них, дозвільна система довгий час не мала нормативного визначення і аналізувалася тільки в навчальних посібниках та авторських публікаціях.

Нормативне визначення дозвільної системи дається в Положенні, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України, дозвільна система - це особливий порядок виготовлення, придбання, перевезення, обліку і використання спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, а також відкриття та функціонування окремих підприємств, майстерень і лабораторій з метою охорони інтересів держави та безпеки громадян.

До основних завдань органів внутрішніх справ у сфері здійснення дозвільної системи належать попередження порушень порядку виготовлення, ремонту, придбання, продажу, зберігання, обліку, перевезення, використання предметів і матеріалів, на які встановлено особливий режим користування, відкриття і функціонування окремих підприємств та інших об'єктів; припинення виявлених порушень; недопущення випадків втрати, розкрадання зазначених предметів та матеріалів, а також використання їх не за призначенням або з протиправною метою; виявлення і усунення (нейтралізація) причин та умов, що сприяли порушенням правил дозвільної системи; зміцнення законності.

Органи внутрішніх справ організовують роботу щодо здійсненню дозвільної системи через структурні підрозділи міліції громадської безпеки (відділ дозвільної системи Головного управління адміністративної служби міліції МВС України, управління (відділи) адміністративної служби міліції управлінь (головних управлінь) МВС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на транспорті в складі яких створено відділення (групи) дозвільної системи), управління МВС України на транспорті, відділ спеціальної міліції МВС України, старших інспекторів, інспекторів дозвільної системи, а також дільничних інспекторів міліції міськрайлінорганів внутрішніх справ.

Відповідно до чинного законодавства до зазначений об’єктів віднесено: вогнепальну зброю (нарізну військових зразків, несучасну стрілецьку, спортивну, навчальну, вихолощену, мисливську нарізну і гладкоствольну), бойові припаси до неї, газові пістолети і револьвери та патрони до них, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, об’єкти виготовлення і реалізації спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, холодну зброю (арбалети, мисливські ножі тощо), пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, сховища, склади і бази де вони зберігаються, стрілецькі тири і стрільбища, мисливсько-спортивні стенди, а також підприємства і майстерні по виготовленню і ремонту вогнепальної та холодної зброї, піротехнічні майстерні, магазини, в яких здійснюється продаж зброї та бойових припасів до неї, штемпельно-граверні майстерні, печатки і штампи.

Залежно від характеру порушення правил дозвільної системи винні можуть притягатися до цивільно-правової, дисциплінарної, матеріальної, адміністративної та кримінальної відповідальності.

Цивільно-правова відповідальність настає за ті порушення правил дозвільної системи, внаслідок яких заподіяно шкоду життю, здоров'ю або майну громадян, майновим інтересам організацій.

Дисциплінарну відповідальність тягнуть порушення правил дозвільної системи, пов'язані з невиконанням або неналежним виконанням з вини працівника покладених на

37

нього трудових (службових) обов'язків, тобто які визнаються дисциплінарними проступками.

Матеріальна відповідальність настає за порушення правил дозвільної системи, в результаті якого особою заподіяно дійсну майнову шкоду підприємству, установі, організації, де вона працює, і полягає в обов'язку повністю або частково відшкодувати цю шкоду. Особливості матеріальної відповідальності працівників врегульовано законодавством про працю.

Адміністративну відповідальність тягнуть ті порушення правил дозвільної системи, які КпАП України визнаються адміністративними проступками. Види таких проступків та відповідальність за їх вчинення передбачені ст.ст. 94, 133, 189, 190-195-4 КпАП України.

Заходи кримінальної відповідальності застосовуються в судовому порядку за найбільш небезпечні порушення правил дозвільної системи, які становлять склад злочину. Кримінальний кодекс України злочинами в цій сфері визнає порушення правил зберігання, використання, обліку або перевезення, а також пересилання вибухових речовин (ст. 221), незаконне перевезення повітряним судном вибухових або легкозаймистих речовин (ст. 221), носіння, зберігання, придбання, виготовлення або збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів або вибухових речовин без відповідного дозволу, а також носіння, виготовлення або збут без відповідного дозволу кинджалів, фінських ножів чи іншої холодної зброї (ст. 222), недбале зберігання вогнепальної зброї та боєприпасів, якщо це призвело до людських жертв чи інших тяжких наслідків (ст. 224). Крім цього, кримінальну відповідальність встановлено за ряд злочинів, предметами яких є об'єкти, дозвільну систему щодо яких органи внутрішніх справ не здійснюють, але саме на них покладається виявлення та припинення цих злочинів, забезпечення притягнення винних до відповідальності. Такими предметами Кримінальним кодексом України названо радіоактивні матеріали (ст.ст. 282, 285), отруйні і сильнодіючі речовини (ст. 229) та наркотичні засоби (ст.ст. 291, 292, 296, 298) [20].

Таким чином, дозвільна система ОВС здійснюється шляхом використання різних форм та методів, основними з яких є видача дозволів, облік, обстеження об'єктів дозвільної системи, попередня перевірка осіб, з якими укладаються трудові договори для роботи на них, провадження профілактичних заходів для попередження і припинення правопорушень дозвільної системи, а також притягнення винних у їх вчиненні до передбаченої законодавством відповідальності.

Список використаних джерел:

1.Закон України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію». - Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 4. – Ст. 20.

2.Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Дод. до № 1. – Ст. 1122.

3.Наказ Міністерства внутрішніх справ України 21 серпня 1998 р. № 622 «Про затвердження Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів». - Офіційний вісник України. – 1998. -

№42. – С. 107.

4.Наказ МВС України від 13.06.2006 р. «Про інструкцію про порядок охорони зброї, бойових припасів та вибухових матеріалів, які належать підприємствам, установам, організаціям, під час їх перевезення». - Офіційний вісник. - 2006. - № 30.- С. 216.

38

5.Організація діяльності міліції громадської безпеки: навч. посіб. / Кол. авт.; кер. авт. кол. – д-р юрид. наук, проф., засл. юрист України О.В. Негодченко. – Дніпропетровськ: Дніпров. держ. ун-т внутр. справ, 2011. – 164 с.

6.Постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 року № 576 «Про затвердження Положення про дозвільну систему» [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/576-92-%D0%B F

Адміністративно-правовий статус Державної міграційної служби України

Марценюк Олександр Валентинович

курсант 2 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчальнонаукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Науковий керівник: Радзівон Сергій Миколайович

Виклики у міграційній сфері справляють зростаючий вплив на політичний ландшафт України, Європи та світу. Глобалізація робить рух людей легшим, і це зумовлює зростання міграційних потоків. Зростає кількість людей, що проживає за межами своєї батьківщини. Спільноти мігрантів змінюють традиційне обличчя суспільств у країнах, куди спрямовано міграційні потоки. Мігранти виливають ситуацію на ринках праці, і на ширші політичні процеси.

Через Україну проходить один із найактивніших у світі міграційних коридорів, а громадяни України належать до міграційно-активних спільнот. Близькість до Європейського Союзу — найбільшого і найрозвинутішого у світі ринку праці — справляє вплив на трудовий ринок України та міграційну

ситуацію в державі. Отже постає потреба у зваженій, раціональній, гармонійній міграційній політиці України. Створення Міграційної служби України частково дало можливість вирішення цих проблем [1, с. 4].

Основними завданнями ДМС України є реалізація державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, а також внесення пропозицій щодо формування державної політики у цих сферах.

Державна міграційна служба є високоорганізованим центральним органом виконавчої влади, який характеризується складною структурою та професійним керівництвом, за допомогою якого здійснюється його управління та забезпечується виконання покладених на нього завдань.

Активізація процесів євроінтеграції, адміністративне реформування органів виконавчої влади, удосконалення законодавства у сфері міграційних процесів потребують насамперед чіткого визначення структури правоохоронної системи [2, с. 1].

Управління міліції міграційного контролю Міністерства внутрішніх справ України є єдиним правоохоронним органом, на який покладається забезпечення протидії нелегальній міграції, притягнення до адміністративної відповідальності за порушення законодавства у

39

сфері реєстрації фізичних осіб, видачі документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство.

Більшості вже відомо, що міграція населення (лат. migratio — переселення) — це переміщення людей через кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш-менш тривалий час. Проте, міграція явище багатогранне. Воно має як негативні, так і позитивні аспекти та прояви.

На загал міграція має два важливі позитивні наслідки: 1) приплив висококваліфікованих спеціалістів, що полегшує навантаження на освітню систему та знижує затрати на їх підготовку; 2) приплив низькокваліфікованої та малооплачуваної робочої сили, що забезпечує заповнення робочих місць, непривабливих для місцевих жителів, і дає змогу знизити виробничі затрати та ціни, особливо у будівництві, сільському господарстві і сфері послуг [3].

Загалом, на сьогодні в Україні домінуючою є тенденція боротьби з нелегальною міграцією силовими методами, виходячи з міркувань національної безпеки та вимог західних держав. Однак цей підхід має поступитися місцем більш зваженому та економічно обґрунтованому підходу, що базується на точних оцінках економічної потреби в мігрантах і створенні адекватних каналів для легалізації як тимчасових, так і постійних мігрантів, переході до протидії нелегальній міграції.

Україна для кримінальних груп переправників мігрантів є найбільш привабливою. Це зумовлено як географічним, так і багатьма іншими факторами. Справді, з одного боку, українсько-російський кордон є найбільш протяжним на південному заході Росії, а з іншого

— він найменш облаштований, найбільш ліберальний, прозорий. Тим часом Україна граничить на заході з багатьма державами, які приваблюють мігрантів, тобто Україна виступає зручним переправним пунктом.

З метою дотримання міжнародної практики та міжнародних зв’язків, Україна тісно співпрацює з Міжнародною організацією з міграції.

Загальна мета МОМ щодо міграції та розвитку полягає у використанні потенціалу розвитку трудової міграції для окремих мігрантів і України. Тому МОМ у своїй діяльності приділяє основну увагу зміцненню позитивних аспектів міграції та управлінню міграційними процесами шляхом економічного розвитку, допомоги в реінтеграції, а також наданню підтримки у сфері мікрофінансування [4].

Роботу яку сьогодні виконує Державна міграційна служба є важливим елементом у системі розвитку та процвітання України. Процес створення цієї служби пройшов важкий і довгий шлях, проте дієвість та важливість ДМСУ стала очевидною вже з перших днів роботи.

Список використаних джерел:

1.Реформи у міграційній сфері: українські потреби та польський досвід

[Електронний ресурс] // Режим доступу: euroatlantika.Info/…/Migration%20Policy%20

Reforms%20Print.pdf

2.Гарна-Іванова І.О. Організаційно-правові засади діяльності міліції міграційного контролю [Електронний ресурс] // Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal/.../ PB-3_38.pdf

3.Ірина Кресіна, Олена Стойко Нелегальна міграція: Проблеми протидії та правового регулювання [Електронний ресурс] // Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/...3/.../17_Kresina.pdf

4.МОМ в Україні: огляд діяльності – 2011 [Електронний ресурс] // Режим доступу: iom.org.ua/pdf/WaWeDo_ua_b5_Upd_s.pdf

40