Основні терміни дисципліни

Автокефальна церква – частина Вселенської Церкви, що веде наступність від апостольських часів, або засновується єпископатом Вселенської Церкви чи єпископатом автокефальної Церкви і є повністю незалежною від інших помісних Церков. На теперішній час існують п’ятнадцять автокефальних Церков, з яких дев’ять патріархатів, три архієпископства та три митрополичих округи 

Гармонізація права – встановлення зразків, у відповідність до яких держави-учасниці повинні привести своє законодавство. При гармонізації може бути встановлений певний строк для трансформації національного законодавства. Геоправовий простір – система стійких правових реалій і уявлень, які формуються на певній території в результаті співіснування, переплетіння, взаємодії, зіткнення різних культурних і правових традицій і норм, ціннісних установок.

Далекосхідна правова сім’я – група правових систем для яких не є характерним визнання за правом соціальної цінності, а переважає ставлення до нього як до вторинного інструменту розв’язання конфліктів. Головним регулятором суспільних відносин вважається моральність.

Дхармашастри – класичне джерело індуського права, перші книги правового характеру, написані брахманами. Містять правові і релігійно-моральні норми поведінки членів різних каст відносно богів, царя, жерців, родичів, сусідів, тварин та ін.

Євразійська правова сім’я – сукупність правових систем для яких характерними є ідеологізація законодавства, зближення права і справедливості, нероздільність права і держави, пріоритет обов’язків перед правами, відсутність приватноправової традиції. 

Загальне право– сукупність єдиних для всієї держави норм англійського права, створених прецедентами королівських судів починаючи з ХII ст. Регулює питання кримінального і договірного права, цивільної відповідальності.

Звичаєве право- система усталених, як правило, письмово не фіксованих і частково санкціонованих Верховною владою правил у певному суспільстві.

Індуське право– право громад, члени яких сповідують індуїзм; поєднує філософські, релігійні і соціальні погляди.

Іудейське право– система звичаєвих релігійних і юридичних норм та релігійно-етичних принципів, що регулюють суспільні відносини усередині єврейської громади, яка сповідує іудаїзм.

Канонічне право- (від грец. κανών — правило, норма) — сукупність норм церковного права, які встановлені церковними соборами та постановами пап і визначають організацію церкви, її внутрішній розпорядок, відправлення культу, а також норми моралі, родинних відносин і, певною мірою, норми цивільного, кримінального та судового права (за умови, якщо вони санкціоновані й забезпечуються державою). В Європі часів середньовіччя норми К. п. були загальнообов'язковими. Втрачають таке значення в Новий час. Виданий 1917 року папою Бенедиктом XV «Кодекс канонічного права» регулює лише внутрішньо-церковні відносини.

Коран (ар. « «читання») – священна книга ісламу, яка містить одкровення Аллаха звернені до людства через Пророка, і є першим і головним джерелом мусульманського права, в якому містяться основні принципи його формування та функціонування.

Мусульманське право

Національна правова система— конкретно історичний, реально існуючий комплекс взаємопов’язаних правових явищ і юридичних засобів певного суспільства.

Невіддиференційовані правові системи – різновид правових систем, у яких існує нерозривний зв’язок права із іншими регуляторами і цінностями (релігією, моральністю, ідеологією та ін.).

Нормативно-правовий акт– це офіційний письмовий документ, що встановлює, змінює або скасовує норми права, виданий компетентним органом або прийнятий усіма громадянами держави у формі референдуму.

Об’єкт порівняльного правознавства – вся реально існуюча в різних країнах правова дійсність.

Омбудсмен – спеціально обрана або призначена особа, яка слідкує за дотриманням прав людини адміністративними органами, приватними особами і об’єднаннями. 

Порівняльне правознавство– структурована, концептуально-визначена система правових знань та уявлень щодо основних правових систем сучасності й теорії застосування порівняльно-правового методу як у науково-пізнавальному, так і в прикладному аспектах.

Порівняльно-правовий метод – це сукупність прийомів виявлення загальних та специфічних закономірностей виникнення, розвитку, функціонування правових систем (їх елементів) шляхом їх порівняння, під яким мається на увазі пізнавальна операція, що дає змогу на підставі фіксованої ознаки встановити подібність або відмінність об’єктів шляхом парного співставлення.

Право справедливості– сукупність норм англійського права, які створювалися судом Лорда-канцлера для доповнення системи загального права. Включає розгляд питань про нерухомість, довірчу власність, торгівельні товариства, тлумачення заповітів та ін.

Правова акультурація – засвоєння і використання правових цінностей, норм, інститутів, процедур, рішень, форм і видів юридичної діяльності інших правових культур, правових систем і сімей.

Правова доктрина– теоретичні положення, наукові теорії юридичного характеру, у яких формулюються найважливіші принципи, юридичні категорії, поняття, погляди юристів-вчених.

Правова система— це система всіх специфічних юридичних явищ, характерних для певної держави чи групи держав.

Правова сім’я– сукупність національних правових систем, які мають спільні риси, що проявляються в єдності закономірностей розвитку та функціонування права, домінуванні певних джерел права та правових ідей, схожості правових категорій і понять.

Правовий стиль – комплексний критерій класифікації правових систем, до якого зокрема входять: 1) історичний розвиток правової системи; 2) методологія права та особливості юридичного мислення; 3) правова ідеологія; 4) специфічні правові джерела; 5) інфраструктура права; 6) структура процесуального права.

Предмет порівняльного правознавства – певний бік об’єкту порівняльного правознавства, що потрапляє до поля зору компаративістів, а саме: правова карта світу; загальні принципи і закономірності виникнення, становлення і розвитку різних правових систем; деякі інші елементи правової реальності.

Релігійна правова сім’я– низка невіддиференційованих персональних правових систем, які базуються на релігії, тобто визнають право породженням божественної волі.

Рецепція права– глобальна правова акультурація, яка виражається у запозиченні компонентів чужої правової спадщини, через що відбуваються принципові зміни у власній правовій культурі.

Романо-германська правова сімя- це сукупність правових систем, в основі яких лежить рецепція римського права, які об'єднані спільністю структури, джерел права і подібністю понятійно-юридичного апарату.

Судовий прецедент– рішення суду у конкретній справі, яке є обов’язковим для інших судів при розгляді аналогічних справ.

Суна(ар. « «звичай») – друге за значністю джерело мусульманського права, яке містить висловлювання, рішення та опис вчинків Пророка, а також схвалені ним висловлювання і рішення його сподвижників. До складу суни входять хадіси – окремі відомості про настанови Пророка і його послідовників.

Талмуд– збірка догматичних релігійних, правових і етичних текстів іудаїзму. Складається з двох частин: Мішни (збірник правил поведінки, складений протягом перших двох століть від Р.Х.) і Гемари (інтерпретації норм Мішни, складені протягом III-V ст.).

Танах (Єврейська Біблія) – Священне Писання іудеїв і головне джерело іудейського права, звід книг Старого Заповіту, до складу якого входять Тора (П’ятикнижжя Мойсея), Небіїм (книги пророків) і Кетубім (інші священні книги).

Традиційна (звичаєва) правова сім’я– сукупність традиційних правових систем груп і спільнот, що проживають на Африканському континенті. Характеризується партикуляризмом; нерозривним зв’язком правових норм (джерелом яких виступає звичай) із моральністю; широким використанням процедури примирення.

Уніфікація права – встановлення єдиних правил поведінки, що безпосередньо регулюють суспільні відносини у декількох державах. Імплементація норм уніфікуючих актів до національного законодавства, як правило, не потрібна.

Чотири корені ісламського права – вчення про основні джерела мусульманського права: Коран, суну, іджму і кіяс.

Шаріат– це складне багатогранне явище, яке містить питання теології, зведення правил поведінки, опис способів поклоніння Аллаху, а також питання моральності і права. Складається з фікху (ісламського права), калама (ісламської теології) і тасаввуфу (ісламської етики).