3. Співвідношення попиту та пропозиції на ринку праці.

Ринок праці охоплює сукупність механізмів, що забезпечують узгодження та координацію попиту і пропозиції праці, купівлю-продаж ро­бочої сили та визначення її ціни, організацію оплати праці й соціальний захист найманих працівників через систему соціального страхування.

Початок становлення національного ринку праці в нашій державі пов'язують з ухваленням у 1991 р. Закону України "Про зай­нятість населення». Згідно з цим законом, держава відмовилася від монопольного права на працевлаштування і забезпечення абсолют­ної зайнятості населення і взяла на себе зобов'язання здійснювати матеріальне (допомога з безробіття) та соціальне (професійна пе­репідготовка, працевлаштування тощо) підтримання працівників, що втратили роботу й офіційно отримали статус безробітних. Саме в цей період в Україні були створені базові елементи інфраструктури ринку праці — Державна служба зайнятості та Державний фонд сприяння зайнятості населення.

Однак процес формування національного ринку праці відбу­вається повільно й суперечливо. І це аж ніяк не випадково, оскільки сфера зайнятості була однією з найбільш здеформованих сфер еко­номіки України за часів її перебування у складі СРСР. На момент проголошення незалежності сфера зайнятості характеризувалася:

відсутністю державних і правових інститутів ринку праці, зако­нодавства про зайнятість, а також невизнанням безробіття на дер­жавному рівні;

концентрацією зайнятості на підприємствах державного сек­тора;

відсутністю гнучкої системи оплати праці внаслідок її держав­ного регулювання;

низьким рівнем мобільності робочої сили внаслідок законодав­чого обмеження плинності кадрів, зміни місця роботи (через на­явність паспортної прописки, облік трудового стажу, відсутність ринку житла тощо).

Одним із перших був сформований фіксований сегмент націо­нального ринку праці. Його становлення відбувалося в умовах різкого дисбалансу між пропозицією і попитом на працю. Попит на робочу силу визначається наявними вакансіями.

Попит на працю, як відомо, є похідним від попиту на товари і послуги. Звуження сукупного попиту в Україні внаслідок скорочен­ня інвестиційних видатків фірм та споживчих видатків домогосподарств зменшило і попит на працю.

Ще однією причиною зниження попиту на працю стало змен­шення реальних споживчих видатків населення. Фізичний обсяг роздрібного товарообороту скоротився майже в три рази, що різко звузило ринок збуту вітчизняних підприємств. Тому чимало з них були змушені збільшувати виробничі запаси у вигляді готової про­дукції та ліквідовувати не лише вільні, а й наявні робочі місця.

Окрім попиту, важливим елементом ринку праці є її пропозиція. Динаміку пропозиції характеризують зміни коефіцієнта участі в ро­бочій силі.

Надмірна пропозиція праці, про що свідчить зростання коефіцієнта навантаження на одне вільне робоче місце, неспроможна повністю реалізуватися у сфері оплачуваної зайнятості. Тому аль­тернативою її застосування для вітчизняних домогосподарств є самозайнятість — здебільшого в особистому підсобному господарстві. За даними опитувань, приблизно половина населення великих міст України має такі господарства.

Отже формування ринку праці в Україні відбувається вкрай повільно. Це зумовлено, по-перше, слабкою структурною перебудо­вою економіки, внаслідок чого у ВВП зменшується частка найдинамічніших з огляду створення нових робочих місць галузей (маши­нобудування, харчова і легка промисловість) та зростає частка неперспективних галузей (зокрема чорної металургії). По-друге, це спричинене неефективністю роздержавлення і приватизації, що не привели до зростання продуктивності праці, появи реального влас­ника, трансформації прихованого безробіття у відкрите і зменшення надлишкової зайнятості. По-третє, через недостатній розвиток ма­лого та середнього бізнесу працівники, які втратили роботу, не за­безпечуються новими робочими місцями.

Унаслідок зазначених та інших причин (зокрема, скорочення чисельності армії, евакуації значної частини населення із зони Чорнобиля, широкомасштабної конверсії тощо) рівень безробіття у вітчизняній економіці зростає.

Однак показник рівня безробіття ще не дає повного уявлення про стан справ у сфері зайнятості. Для точнішої оцінки необхідно враховувати не лише відсоток людей, що не мають роботи, а й те, який час вони перебувають у такому становищі. Аналіз засвідчує, що у вітчизняній економіці формується застійний, довготривалий тип безробіття. Упродовж останнього десятиліття у вітчизняній економіці на­громаджено значний потенціал прихованого безробіття, у структурі якого можна виділити: 1) надлишкову зайнятість, яка склалася ще в умовах адміністративно-командної економіки; 2) працівників, що ви­мушено працювали неповний робочий час (так зване часткове без­робіття); 3) працівників, що перебували у примусових відпустках без збереження або з частковим збереженням заробітної плати.

Першу складову прихованого безробіття кількісно виміряти прак­тично неможливо. Згідно з опосередкованими оцінками, до чверті працівників підприємств можна скоротити без будь-якого негативного впливу на виробничі результати. Кількість працівників, що вимушено працювали неповний робочий час, у вітчизняній економіці досить значна.

Однією з особливостей зайнятості у вітчизняній економіці є роз­виток неформального та нелегального сегментів ринку праці. Сюди можна віднести ту частину населення, що неофіційно зайнята тор­гівлею на речових ринках товарами власного виробництва або ж привезеними з-за кордону; працівників незареєстрованих охорон­них структур; осіб, що залучені в нелегальний бізнес (проституція, порнографія, наркотики і т.п.) і кримінальні структури. Крім того, існує чимало видів діяльності (консультативні послуги, будівництво приватних житлових та дачних будинків, ремонт житла й авто­мобілів, послуги репетиторів, лікарів, юристів тощо), яка проводиться без будь-якої реєстрації й масштаби якої досить значні. Все це разом забезпечує регулярну і нерегулярну зайнятість багатьох сотень тисяч людей.

В Україні існують величезні можливості для підвищення рівня зайнятості — розвиток приватного підприємництва, малого бізнесу, сфери послуг, фермерства, всієї ринкової інфраструктури тощо.

З огляду на соціальну важливість проблеми зайнятості ринок праці потребує кваліфікованого державного регулювання. Це регулювання здійснюється мережею спеціальних державних установ задля підтри­мання прийнятного рівня зайнятості, підвищення мобільності робочої сили, створення нових робочих місць тощо. Одним з основних показ­ників, що характеризують ступінь державного регулювання ринку праці, є відсоток ВВП, який витрачається на здійснення програм тако­го регулювання.

Досвід багатьох країн показує, що особливо важливе значення мають такі чотири напрями державного регулювання ринку праці. По-перше, стимулювання зростання зайнятості та збільшення кіль­кості робочих місць. По-друге, підготовка й перепідготовка робочої сили. По-третє, сприяння найманню робочої сили. По-четверте, со­ціальне страхування безробіття.

Поліпшення ситуації у сфері зайнятості вітчизняної економіки передбачає формування динамічного та гнучкого ринку праці, під­вищення рівня його інституціалізації та організованості. Для цього необхідно створити розгалужену мережу інституцій ринку праці, поліпшити їх фінансування, кадрове та інформаційне забезпечення. У розпорядження центрів зайнятості має надаватися оперативна інформація про всі групи населення, представлені на ринку праці, а не лише ті, що зайняті в державному секторі. Інформаційний масив повинен містити дані про всі основні аспекти функціонування рин­ку праці: масштаби пропозиції праці, її вартість та якість, структуру зайнятості, реальні обсяги безробіття тощо.

Для підвищення ефективності вітчизняних програм переква­ліфікації на ринку праці потрібно створити найсприятливіший режим для перекваліфікації працівників безпосередньо на під­приємствах, зокрема через звільнення коштів, які витрачаються на ці цілі, від оподаткування, через надання пільгових кредитів тощо. Крім того, необхідні законодавче та організаційне сприяння розвит­кові мережі центрів перекваліфікації при закладах вищої освіти (як державної, так і недержавної форм власності), а також відновлення роботи регіональних центрів підготовки, навчання та професійної орієнтації.

Для підвищення дієвості системи соціального захисту від без­робіття слід запровадити систему страхування на випадок безробіття. Частину відрахувань із заробітку працівника доцільно акумулювати на індивідуальних рахунках, а величина допомоги в разі втрати робо­ти має залежати від суми попередніх внесків і трудового стажу.

Нарешті, головною умовою формування та ефективного функ­ціонування національного ринку праці є пришвидшення економічних реформ в Україні. Ефективна структурна перебудова економіки через реструктуризацію збиткових підприємств, відмову від практики м'яких бюджетних обмежень, реальне застосування інституту банкрут­ства дала б змогу підвищувати мобільність робочої сили, продук­тивність праці та заробітну плату. Ці заходи в поєднанні з розвитком перспективних галузей економіки, малого та середнього бізнесу сприяли б зменшенню прихованого безробіття, працевлаштуванню вивільненої надлишкової робочої сили на новостворених робочих місцях зі стабільною виплатою заробітної плати. Такі заходи не допускали б надмірного зростання безробіття і не індукували б застійного безробіття.