1. Ринок праці та його складові.

Формування сукупного працівника є закономірністю історичного розвитку особис­того фактора виробництва. В умовах натурального домашнього господарства людина виступала як одиничний робітник, що сам за допомогою примітивних засобів виробляв кінцевий продукт. Однак з розвитком продуктивних сил, появою простого й складного поділу праці виробнича діяльність людини стає часткою сукупної праці у створенні готових виробів, а сама вона перетворюється на елемент сукупного працівника.

Сукупний працівник виникає і функціонує як соціально-економічна і техніко-організаційна єдність робітників, які органічно взаємопов'язані та створюють єдиний вироб­ничо-технологічний механізм у процесі вироблення кінцевого продукту.

Умовами формування сукупного працівника є: єдина виробнича мета, що грунтуєть­ся на спільних економічних інтересах і потребах; колективна праця, її суспільний поділ та необхідність обміну продуктами індивідуального виробництва.

На стадії первісної спільності людей колективний характер праці був зумовлений низьким рівнем розвитку продуктивних сил і безсиллям людини перед природою. Осно­вою колективних дій тут виступала "природна колективність" — сім'я, община, плем'я.

Суспільний поділ праці створює якісно нові передумови формування і розвитку сукупного працівника. Цей тривалий процес характеризується суперечливою єдністю диференціації й інтеграції, спеціалізації й кооперації виробництва, поділом, усуспільнен­ням і одиничним розчленуванням суспільної праці та її планомірною комбінацією. Важ­ливими його віхами були проста кооперація, середньовічні цехові гільдії ремісників, мануфактура, фабрика. Виникнення і розвиток великого машинного виробництва техно­логічно зумовили необхідність планомірного зв'язку, інтеграції робочої сили і праці окремих дільниць кооперації. На зміну частковому працівникові, простому носієві пев­ної часткової суспільної функції приходить розвинений індивідуум, для якого різні суспільні функції є способами життєдіяльності, що змінюють один одного.

У зв'язку із суттєвим посиленням суспільного характеру праці почалося формуван­ня сучасних параметрів сукупного працівника підприємства, галузі, регіону тощо. Однак слід зауважити, що чим ширші межі сукупного робітника, тим міцність зв'язків окремих його елементів слабкіша. Особливу роль у розвитку цього процесу відіграють науково-технічна революція, діяльність транснаціональних корпорацій, формування підприєм­ницьких мереж, світового ринку. В сучасних умовах діяльність сукупного працівника поступово виходить на міждержавний рівень.

Отже, процес історичного формування і розвитку сукупного працівника невід'ємно пов'язаний зі змінами у характері й рівні розвитку засобів виробництва, вдосконаленням організації праці.

За своєю суттю сукупний працівник є носієм рис тієї чи іншої форми поділу праці, характеризує стадію зрілості її кооперування. З одного боку, сукупний працівник — це результат розвитку продуктивних сил, а з іншого — його соціальна природа, форма і розміри визначаються характером економічних виробничих відносин, формою власності на засоби виробництва, межами того чи іншого господарства (общини, мануфактури, маєтку, підприємства, монополії, регіону тощо).

Трудовий потенціал — це потенціал робочого часу населення. Йому властива су­купність кількісних і якісних суспільно корисних характеристик, які визначаються рів­нем розвитку того чи іншого регіону, його господарськими, історичними, демографіч­ними, етнічними особливостями. Трудовий потенціал — це маса всіляких можливих ресурсів праці, що визначаються чисельністю всіх працездатних людей і тих, які набли­жаються до цієї категорії.

Складовою трудового потенціалу суспільства є населення, зайняте як у виробничій, так і в соціальній, нематеріальній сферах, неринковій діяльності: люди працездатного віку, зайняті домашнім господарством, навчанням, військовою службою; працездатні пен­сіонери та деякі інші.

Трудовий потенціал не слід пов'язувати лише з кількістю носіїв робочої сили. Поліп­шення якісних характеристик збільшує трудовий потенціал у рамках однієї й тієї ж кількості працездатного населення. Крім того, трудовий потенціал збільшують і такі процеси, завдяки яким з'являється додатковий потенціальний робочий час, наприклад, робота за сумісництвом, наднормова праця, додаткові зміни роботи.

Трудовий потенціал населення країни як складне поєднання фізичних здібностей, знань, досвіду, духовних і моральних цінностей, культурно-національних настанов, зви­чаїв і традицій містить два основних компоненти:

а) професійно-кваліфікаційну підготовленість населення, що ґрунтується на певному загальноосвітньому рівні, включає життєвий господарський досвід, практичні навички;

б) готовність і здатність працівників до продуктивної праці, що визначається їх ціннісними орієнтаціями і трудовою мотивацією.

Отже, трудовий потенціал як соціально-економічне явище функціонує у супереч­ливій єдності об'єктивних і суб'єктивних чинників.

На відміну від трудового потенціалу до трудових ресурсів належать ті, хто не лише є носієм робочої сили, здатним працювати, а й реалізує цю здатність у суспільному виробництві згідно з чинним законодавством у певних вікових межах, тобто це праце­здатне населення в працездатному віці.

Сукупний працівник як носій сукупної робочої сили означає складну єдність пра­цюючих, здатну функціонувати тільки як органічна цілісність, в якій окремі робітники організовані та пов'язані один з одним на основі конкретної форми власності та госпо­дарювання. Комбінована й інтегрована на різних економічних рівнях робоча сила має більші виробничі можливості, ніж сумарний потенціал окремих індивідуальних праців­ників. Вона перетворює характеристики, що є недоліками часткового робітника, на до­стоїнства і переваги.

До складу сукупного працівника входять не тільки ті, які безпосередньо діють на предмет праці, а й ті, що зайняті розумовою працею, беруть участь в управлінні, плану­ванні й організації суспільного виробництва, тобто виконують певну його функцію. Важ­ливою складовою сукупного працівника є наукові працівники. Це зумовлено перетворен­ням науки на безпосередньо продуктивну силу суспільства, зростанням її ролі у вироб­ничому процесі.

Таким чином, структура сукупного працівника визначається структурою національ­ної економіки, ступенем розвитку й проникнення науки у виробництво, процесами ком­бінування і спеціалізації праці тощо.

Сукупний суспільний працівник — це категорія, що безперервно розвивається. Су­часний сукупний працівник характеризується різким поглибленням диференціації й одночасно інтеграції його частин.

Проявами диференціації є поява нових галузей національної економіки, спеціально­стей і сфер діяльності. Інтеграція означає взаємне збагачення спеціальностей, виникнен­ня професій, що мають універсальне значення, посилення зв'язків між наукою і виробництвом. Широкий розвиток світових господарських зв'язків як наслідок відкри­тості ринкових економік також суттєво впливає на інтеграційні процеси в структурі сукупного працівника.

Основними тенденціями розвитку сукупного працівника є підвищення й удоскона­лення загальноосвітнього і загальнокультурного рівня, професійно-кваліфікаційної підго­товки, підвищення продуктивності праці.

В умовах формування багатоукладної економіки, різноманітності форм власності й господарювання з'являються нові форми зайнятості виробників, що зумовлюють мобільність, гнучкість, активність сукупного працівника в цілому.

Якщо раніше домінували погляди на явище сукупного працівника за виробничо-технологічним критерієм, то тепер досліджуються сукупності працівників і за іншими критеріями. Наприклад, таке соціально-економічне явище, як середній клас, визначаєть­ся не стільки сферою зайнятості, скільки рівнем отриманого сукупного доходу, наявною власністю, рівнем споживання окремих товарних груп, домінуванням на конкретних часткових ринках. Це означає, що суто виробничо-технологічні процеси та характерис­тики все тісніше переплітаються зі споживчими, розподільчими, внаслідок чого сукупний працівник дедалі більше виражає широку гаму економічних відносин.

Інтелектуалізація праці, підвищення ролі інженерної підготовки, економічних знань, комп'ютерна грамотність формують творчого працівника. Удосконалення здібностей до праці, ефективна реалізація їх поєднуються з розвитком усіх здібностей людини, тобто трудовий процес стає важливим фактором її гармонійного розвитку.

Умовою реалізації сукупним працівником своїх здібностей і функцій є зайнятість. Зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм дохід у грошовій чи іншій формі. Вона характеризується системою економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначення форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів до існування та саморозвитку. Вид зайнятості зумовлюється певними принципами організа­ції, стимулювання й оплати праці, внутрішніми та зовнішніми виробничими відносинами.

В умовах формування ринкового господарства змінюються погляди на так званий принцип загальності праці як атрибут екстенсивного розвитку економіки. Ринкові відно­сини передбачають вільний вибір людиною сфери зайнятості, професії та місця роботи відповідно до її здібностей, добровільну незайнятість громадян, не допускають примусо­вої праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством країни. За цих умов по-новому постає проблема повної зайнятості та її ефективності.

Повна зайнятість є важливим фактором соціального захисту населення в трудовій сфері. Однак її не слід розуміти як обов'язкову суцільну зайнятість у суспільному виробництві. Повній зайнятості не суперечить природний рівень безробіття, що визначає наявні в суспільстві добровільні форми незайнятості. Повна зайнятість означає викори­стання всіх придатних для цього ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. Повна зайнятість є не тільки соціальною гарантією, а й основою високоефективного використання трудового потенціалу суспільства. Разом з тим сама по собі вона не є свідченням рівня організації зайнятості, доцільності та розум­ності її параметрів. Слід мати на увазі ступінь раціональності зайнятості, на який впли­вають технічні, соціальні та економічні фактори.

Раціональність зайнятості визначають суспільно корисний характер трудової діяль­ності; оптимальна структура національної економіки, що забезпечує суспільний поділ праці згідно з існуючими індивідуальними та суспільними потребами та рівнем ро­звитку продуктивних сил; професійно-кваліфікаційна структура сукупного працівника, зумовлена типом суспільного поділу праці, й адекватна їй система робочих місць. Тобто важливою умовою, що забезпечує раціональність зайнятості, є кількісна і якісна відпо­відність роботи і робітника, структури робочих місць і трудових ресурсів.

Повнота і раціональність у комплексі визначають ефективність зайнятості, тобто забезпечуваний нею оптимальний соціально-економічний результат праці у певний час і за конкретних умов.

Система показників ефективності зайнятості населення включає рівень трудової участі населення, що відображає частку працездатного населення, залученого в різні форми та види економічної діяльності; розподіл робочої сили за галузями та сферами господарювання; капітало- й енергоозброєність робітників; організацію трудового про­цесу, що визначається розстановкою та використанням робочої сили безпосередньо на робочих місцях.

Зайнятість населення реалізується через конкретні форми включення працівника в економічну систему. Найпоширенішими серед них є: наймана праця за трудовою угодою в державному секторі, на об'єктах колективної або приватної власності без розпоря­дження її індивідуальною частиною; особиста праця на об'єктах, де робітник має свою частку акцій, пайовий внесок, тобто є співвласником; особиста праця власника засобів виробництва, коли він є і власником, і працівником; робота на орендованих засобах виробництва; робота в спільному підприємстві; надомна праця; громадські роботи тощо.

Збереження роботи не означає збереження конкретного робочого місця. Надання робітникові тимчасової роботи не обов'язково відповідає його професійно-кваліфіка­ційним здібностям.

Важливу роль у забезпеченні якомога повнішої зайнятості в Україні в період фор­мування ринкових відносин можуть відігравати громадські роботи, які організуються з метою розв'язання особливо гострих місцевих проблем. Це зручний спосіб зайняття тих, хто вивільняється з галузей господарства внаслідок тимчасових економічних труднощів, розриву договірних зв'язків тощо.

Перехід до ринкових відносин в Україні потребує нової концепції зайнятості та ефективного відтворення трудового потенціалу в кожному регіоні, орієнтації не на "усе­реднену" людину, а на конкретні соціальні та демографічні прошарки населення.

Регіональні особливості зайнятості визначаються системою показників, основними серед яких є:

— частка трудоактивного населення (в кількісній і якісній оцінці) в структурі насе­лення регіону;

• регіональний рівень безробітних;

• виробництво ВВП на одного працюючого в регіоні;

• рівень заробітної плати, сукупного доходу на одного зайнятого в регіоні;

• спеціалізація регіону та його кооперативні зв'язки;

— показники міграційних процесів (місто — село; між регіонами; всередині галу­зей і сфер зайнятості регіону).

Конвенція Міжнародної організації праці (1988 р.) про сприяння зайнятості й за­хисту від безробіття передбачає, що держави, які до неї приєдналися (у тому числі й Україна), всіма відповідними засобами здійснюватимуть політику сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості.

Зайнятість населення України має забезпечуватися шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.

З метою забезпечення зайнятості населення в Україні передбачено комплекс заходів, серед яких найважливіші такі:

• інвестиційні та податкові заходи, спрямовані на раціональне розміщення продук­тивних сил, підвищення мобільності трудових ресурсів, заохочення підприємництва, ство­рення нових технологій, нових малих підприємств, застосування гнучких режимів праці (скороченого робочого дня, роботи дома та ін.), що сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;

• забезпечення прав та інтересів працівників через удосконалення законодавства про зайнятість населення і працю, створення сприятливих умов на виробництві;

• проведення наукових досліджень економічної структури суспільства і прогнозу­вання змін у якості й розподілі робочої сили;

• регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використан­ня іноземної робочої сили на основі квотування й ліцензування, а також забезпечення своїм громадянам права працювати за кордоном;

• сприяння (з боку підприємств, установ і організацій усіх форм власності) при потребі створенню додаткових робочих місць, а також поліпшенню умов праці в суспіль­ному виробництві.

У реалізації цих заходів особливе місце належить державним і територіальним програмам зайнятості населення, державним службам і фонду сприяння зайнятості, відпо­відним координаційним комітетам за участю профспілок, власників підприємств.

Важливу роль у формуванні структури і зайнятості сукупного працівника відіграє ринок праці. Він є невід'ємною складовою системи ринкового господарства.

Основні напрями економічної політики України на сучасному етапі передбачають формування протягом певного часу загальнодержавного регульованого ефективного ринку праці, розгалуженої дійової, технічно і технологічно озброєної служби зайнятості.

Ринок праці— це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів, особливий, властивий розвинутим товарно-грошовим відносинам спосіб включення ро­бочої сили в економічну систему. В умовах ринкової економіки робоча сила виступає як товар і в цьому схожа з іншими товарами, піддається економічній оцінці й оптимізації. Ринок робочої сили характеризується системою відносин між продавцями (влас­никами) робочої сили і її покупцями та відповідною інфраструктурою.

Головними суб'єктами ринку праці є найманий працівник та роботодавець. Кожен з них має свою суспільну форму і розгалужену структуру. Систему суб'єктів ринку робочої сили доповнюють посередники.

Принципи функціонування ринку праці такі:

• кожен індивідуум має право і можливість вільно продавати свою робочу склу на засадах трудового найму за власним вибором і бажанням і за ринковою ціною на основі контракту між робітником і наймачем;

• роботодавець (підприємець, виробничий колектив, держава тощо) сам вирішує, скільки і яких робітників йому наймати;

— робочі місця створюються і регулюються державою не більшою мірою, ніж інши­ми роботодавцями.

Систему трудових відносин, що виникають на ринку праці, не можна звужу­вати до відносин купівлі-продажу робочої сили. Сутність ринку робочої сили роз­кривають також спосіб поєднання факторів виробництва, збалансованість трудових ресурсів і робочих місць, нормальне відтворення робочої сили, регулювання міграцій­них процесів населення, у тому числі й планово організованих переміщень робочої сили, плинності кадрів, неорганізованої міграції.

Елементами інфраструктури ринку є інституціональне забезпечення сфери регу­лювання заробітної плати (закони, нормативні акти, угоди, колективні договори, арбіт­ражні органи) і компенсацій (допомоги у зв'язку з безробіттям та ін.); мережа кас і різні фонди; служби зайнятості і працевлаштування державної та недержавної форм власності; система профорієнтації, професійної підготовки і перенавчання трудових ресурсів; профспілкові організації та спілки роботодавців тощо.

Тільки ринок праці в змозі визначити дійсну ціну здібностей робітника, корисний ефект і частку кожного учасника трудового процесу. Він надає економічну свободу людині, можливість вибору не тільки сфери працевлаштування, а й способу життя. Проте, яким буде цей вибір, залежить від багатьох суб'єктивних і об'єктивних причин, насамперед від наявності в людини доходу, її заможності, що пов'язане, як правило, з володінням власністю.

Важливими функціями ринку раці є: забезпечення оптимізації виробни­цтва і зайнятості, регулювання та раціональне розміщення трудових ресурсів; узго­дження економічних інтересів у системі суспільного поділу праці тощо.

Формування, функціонування, розвиток ринку праці підпорядковані загаль­ним законам і тенденціям розвитку ринкової економіки.

Характер товару робоча сила зумовлює взаємозв'язок економічних, соціальних, полі­тичних, природно-демографічних, морально-етичних, психологічних факторів і процесів, що впливають на динаміку ринку робочої сили.

Серед особливостей функціонування товару робоча сила як біосоціальної сутності слід виділити:

• гнучкість, мінливість, адаптивність (через свідомість і аналіз) до природного навколишнього середовища, здатність на дію та протидію;

• робоча сила — активна сила, суб'єкт і об'єкт відтворювального процесу, елемент продуктивних сил і носій економічних відносин, реалізатор економічних інтересів і потреб;

• здатність самореалізовуватись, самопродаватись;

• здатність до створення додаткових вартостей, а не просто перенесення частини своєї вартості;

• носій робочої сили є одночасно і споживачем благ;

• товар робоча сила не можна навантажити і свавільно перемістити з одного географічного пункту, регіону в інший;

• з часом в процесі споживання товару робоча сила до певної межі відбувається нарощування його якостей як споживної вартості;

• суспільство не може повністю контролювати процес відтворення робочої сили. Виробником своїх якостей є насамперед сам носій робочої сили, а також держава, колек­тив та інші соціуми навколишнього середовища;

• процес ціноутворення, показники еластичності попиту і пропозиції товару робоча сила мають суттєві відмінності; продаж робочої сили не можна відкласти, очікуючи на сприятливішу економічну кон'юнктуру, бо саме це для більшості населення є єдиним джерелом забезпечення свого існування;

• такі явища, як запас, резерв, що є об'єктивно необхідними для забезпечення безперервності процесу виробництва, щодо робочої сили завжди означають втрати.

Збережені та не використані своєчасно трудові ресурси є загубленими для суспільства, оскільки їх уже неможливо повернути у виробництво в міру втраченого обсягу потен­ційного ВВП.

Розвинута ринкова економіка надає можливість вибору різних способів включення людини в процес господарювання. В сучасних умовах функціонування сукупного праців­ника ринок робить актуальним як соціальне партнерство, так і чіткий розподіл у сфері зайнятості прав, обов'язків і відповідальності всіх соціальних суб'єктів — суспільства (в особі держави та її органів), виробничих колективів (в особі управляючих і власників-підприємців), особистості (в особі працівника).

Трудові відносини постійно ускладнюються. Відбувається трансформація відносин, засно­ваних на протиставленні роботодавця та найманого робітника, на відокремленні виконавської праці від управлінської, у відносини, що ґрунтуються на спільному прийнятті відповідаль­ності за розвиток справ на підприємстві, партнерстві, конструктивному співробітництві.

Особливість розвитку ринку праці в сучасних умовах полягає у суперечливій взаємодії процесів його регулювання та дерегулювання. Суб'єктами регулювання є проф­спілки, об'єднання підприємців, держава. Ключова проблема регулювання зайнятості — досягнення оптимального поєднання високої ефективності праці та надійних соціальних гарантій на випадок безробіття. Умовою ефективного регулювання ринку праці є організація оперативного вивчення й аналізу кон'юнктури попиту на робочу силу та про­позиції робочих місць з боку роботодавця, а також орієнтація сукупного робітника при виборі сфери зайнятості та місця роботи. Важливим інструментом тут є колективна тариф­на угода, що визначає розмір заробітної плати, тривалість робочого часу, відпустки, порядок найму та звільнення, форми компенсування ризику, систему соціальних виплат тощо.

Одним з елементів, що стабілізують становище найманого працівника на ринку ро­бочої сили, є система державного пенсійного та соціального забезпечення.

Останнім часом у розвинутих країнах все активніше виявляються тенденції дерегу­лювання ринку праці. Об'єктивною основою цього явища є нові прояви науково-технічного прогресу, індивідуалізація трудового процесу, диференціація груп працюючих.

Дерегулювання ринку відбувається через перехід від трудового законодавства до індивідуальних трудових угод, від галузевої колективної угоди до укладання угоди на підприємстві, контрактної системи; застосування неповного робочого тижня (дня) або тимчасової роботи; дроблення тарифів; скорочення загального обсягу прав працівни­ків; перетворення колективної угоди про найм робочої сили на так звану відкриту угоду, яка за певних обставин створює окремим працівникам менш сприятливі умови.

Співвідношення регулювання і дерегулювання ринку праці визначається системою економічних відносин найманих працівників і підприємців. Це співвідношення залежить як від об'єктивних, так і від суб'єктивних факторів. Основним серед перших є процес докорінних змін у розвитку виробничих сил в умовах НТР, а серед других — співвідношення організаційних основ взаємодії найманих працівників і підприємців.

Пропозиція робочої сили характеризується чисельністю осіб, які потребують пра­цевлаштування, і визначається кількістю годин робочого часу, яку погоджуються надати носії робочої сили за умов певного рівня оплати праці. Вона складається за рахунок трьох основних джерел: соціально-демографічного (випускники різних навчальних закладів, які розпочинають трудову діяльність), соціального (ті, хто не працював раніше, або ті, хто займався домашнім господарстом) і економічного (вивільнювані з різних галузей національної економіки). Вивільнення з виробничих галузей відбувається через здійснення заходів щодо роздержавлення і приватизації господарських об'єктів, ліквідацію збиткових робочих місць, закриття підприємств у зв'язку з реконструкцією, розукруп­ненням і перепрофілюванням, розривом договірних зв'язків, нестачею валюти, сировини тощо. Співвідношення цих факторів є різним у часі та просторі.

Пропозиція робочої сили визначається рівнем заробітної плати, податковою систе­мою, культурою і релігією, авторитетом профспілок тощо. Масштаби і склад сукупної робочої сили в умовах конкуренції між тими, хто шукає роботу, постійно змінюються. Розширення функцій працівників, їх ротація та взаємозаміна свідчать про флексибілізацію ринку праці, тобто підвищення його гнучкості, мобільності.

Флексибілізація виявляє потребу капіталу у варіюванні обсягу і умов використан­ня робочої сили. Це пов'язано як з необхідністю швидкої перепідготовки робітників, так і з наявністю у них широкого спектра професійних навичок. Флексибілізація робочого часу означає ліквідацію його регулярного, твердо встановленого обсягу.

Науково-інформаційна революція зробила технічно можливим гнучке використан­ня робочої сили у всіх ланках виробничого процесу. Система "машина — людина" стає менш жорсткою як у просторі, так і в часі.

На рівень і структуру пропозиції праці впливають розміри допомоги у зв'язку з безробіттям та інші фактори, які важко перелічити. Пропозиція товару робоча сила має дискретний характер, зумовлений тим, що носієм його споживчих властивостей є індивідуум. Це певною мірою позначається на тенденціях функціонування ринку робочої сили взагалі.

Попит на робочу силу — це платоспроможна потреба роботодавців щодо трудових послуг працівників певних професій і кваліфікації. Попит на робочу силу, крім потреб підприємців, визначають сукупний попит в економіці, технічна оснащеність виробницт­ва. Витрати на заробітну плату найманих робітників відіграють більш важливу роль порівняно з витратами на придбання устаткування.

У ситуації, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї, з'являється над­лишок робочої сили, тобто безробіття.

Ситуація, коли попит на робочу силу більший за її пропозицію, означає нестачу, дефіцит робочої сили з усіма його наслідками.

Різниця у співвідношенні попиту і пропозиції за професійно-кваліфікаційними, га­лузевими і статевовіковими групами зумовила поділ ринку робочої сили на ряд сег­ментів, що відрізняються передусім ступенем забезпеченості робочими місцями, їх надій­ністю, якістю та рівнем оплати (рис. 1).

Складаються два ринки. Перший — ринок складної, кваліфікованої робочої сили, що забезпечує повну зайнятість. Основна частка на ньому належить представникам нових спеціальностей і галузей високої технології. Ця робоча сила потребує великих капіта­ловкладень, характеризується функціональною гнучкістю, відрізняється відносно висо­ким ступенем захищеності.

Другий ринок робочої сили представлений в основному робітниками і службовцями середньої та низької кваліфікації, працівниками галузей, що зазнали структурної пе­ребудови, частково зайнятими, тимчасовими працівниками, надомниками, безробітними. На цьому ринку гнучкість досягається переважно за рахунок кількісних коливань, що зумовлюють нестійку зайнятість. Згідно з оцінками Міжнародної організації праці (МОП), у промислово розвинених країнах у 80-ті роки XX ст. частково зайнятих було в середньому 50 млн осіб на рік, що на ЗО відсотків більше, ніж у попередньому десяти­літті. Ця негативна тенденція характерна і для сучасного стану економічного розвитку.

Процес сегментації робочої сили може тривати, його межі і внутрішній зміст теж можуть зазнавати змін.

Ринок праці існує не одне століття. Суть його залишилась та сама, однак форми, інституціональні межі, механізми, за допомогою яких він функціонує, зазнали серйозних змін, зумовлених науково-технічним розвитком, новими можливостями кон­кретної держави, підприємців і самих трудівників у формуванні людської особис­тості.

Серед сучасних тенденцій формування ринку робочої сили в країнах з розвинутою ринковою економікою крім зазначених слід назвати: посилення й ускладнення конку­ренції як серед працівників (за робочі місця з високою оплатою, додатковими соціаль­ними гарантіями, перспективою просування по службі), так і серед роботодавців (за найбільш прибуткові сфери зайнятості та їх кваліфіковане кадрове забезпечення); зрос­таючий вплив безпосередньо на нього з боку підприємництва, малого та середнього бізнесу; збільшення частки (до 1/3) висококваліфікованих кадрів у структурі трудо­вих ресурсів, тривалості загальноосвітньої підготовки; уповільнення припливу праце­здатного населення, його старіння; ускладнення форм трудової діяльності та трудових відносин; посилення впливу комплексних (на відміну від вузькоекономічних) факто­рів на ринок робочої сили; формування сегментів ринків робочої сили всередині фірм, що супроводжується зменшенням дискримінації за статевовіковими або національни­ми ознаками з одночасним посиленням диференціації, розшаруванням працюючих за­лежно від ролі в розвитку організації, включення у процес нововведень тощо.

Ускладнюється структура традиційного робочого класу. Сьогодні серед його еле­ментів виділяють: некваліфікованих робітників і люмпенські прошарки; традиційний промисловий пролетаріат; робітників технологічно передових галузей матеріального виробництва й "аристократію" воєнно-промислового комплексу; робітників науково-інформаційного сектору економіки — "нову робочу аристократію".

Розвиток сучасної технологічної революції, соціалізація виробничих процесів, пере­творення інформації в домінуючий об'єкт власності, основний ресурс виробництва, що втілює в собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили, привів до появи і поши­рення серед західних дослідників інформаційної теорії вартості.

На сьогодні в США, наприклад, на науково-інформаційний сектор економіки працюють понад 60 відсотків усіх зайнятих. Головним джерелом вартості стають не психофізичні зусилля робітника, а насамперед його інтелектуальний потенціал, знання і досвід людини.

Інформаційна теорія вартості відбиває глибинні процеси в структурі суспільної праці, її домінуючим типом стає не структурно розчленований, а цілісний, озброєний інтелектуально-науковими знаннями творчий працівник. Це приводить до розвитку тенденцій подолання товарності робочої сили. Зберігаючи форму товару, робоча сила одночасно набуває нетоварного вираження за сутнісними характеристиками, що визна­чається поступовим подоланням відчуження від робітника його індивідуальної влас­ності на особисту робочу силу, відчуження від нього додаткового продукту, відчуження самого робітника від участі в системі управління.

Це суперечливий, неоднозначний і довготривалий процес. Зберігається юридична форма акту найму робітника на роботу. Проте певні ознаки купівлі-продажу робочої сили внаслідок трансформації відносин відчуження можуть втрачатися.

Формування ринку робочої сили в Україні в умовах переходу до ринкової еконо­міки відображає загальносвітові тенденції розвитку цього процесу. Особливості со­ціально-економічної та політичної ситуації в країнах, що утворилися в межах колишнього СРСР, позначаються на стані сукупного робітника. Ситуацію на ринку робочої сили ускладнюють аномальний сплеск міграційних процесів як наслідок загострення міжна­ціональних відносин; конверсія, скорочення армії, передислокація військових частин; евакуація та переселення людей з територій, що постраждали внаслідок аварії на Чор­нобильській АЕС; зупинка підприємств через порушення виробничих зв'язків і перебої у постачанні сировини, енергії, комплектуючих частин; необхідність здійснення широкої програми приватизації та роздержавлення економіки за короткий час.