2. Особливості функціонування ринку праці в Україні.

Ринок праці — це частина економічної системи, її елемент і ха­рактеристика, в межах яких відбувається залучення праці як еко­номічного ресурсу до сфери національного виробництва.

Ринок праці передбачає сукупність механізмів, які забезпечу­ють координацію попиту і пропозиції праці, купівлю-продаж ро­бочої сили, визначення її вартості, організацію оплати праці, со­ціальну опіку через підприємницькі структури.

Отже, ринком праці називається система відносин між робото­давцем і працездатним населенням з укладання трудових дого­ворів (контрактів) щодо кількості, умов та оплати праці; між насе­ленням і органами державного управління з забезпечення права здійснювати будь-яку економічну діяльність, захисту від дискри­мінації в сфері праці, допомоги і компенсацій при безробітті.

Становлення національного ринку праці в Україні пов'язують з ухваленням Закону "Про зайнятість населення" (1991). З цього часу держава відмовилася від права на працевлаштування, поча­ла здійснювати перехід від політики повної зайнятості населення до політики ефективної зайнятості, взявши на себе певні обов'яз­ки щодо матеріальної та соціальної підтримки безробітних. Для цього були створені спеціальні служби інфраструктури ринку праці — Державна служба зайнятості та Державний фонд спри­яння зайнятості населення.

Процес формування національного ринку праці відбувається повільно, суперечливо і болісно, оскільки в минулому ця сфера була однією з найбільш здеформованих. Становлення вітчизняно­го ринку праці відбувалося в умовах різкого дисбалансу між по­питом на працю та її пропозицією. За офіційними даними, впро­довж 90-х рр. XX ст. кількість вільних робочих місць зменши­лася більше, ніж у 5,5 раза. Зменшення попиту на працю відбулося передусім за рахунок значного падіння реального ВВП, конверсії, структурної перебудови економіки.

Попит на працю є похідним від сукупного попиту. Зменшення капітальних вкладень, споживчих видатків населення призвело до значного скорочення попиту на працю.

Пропозиція робочої сили в Україні є більшою, ніж попит, що зумовлює наявність безробіття і необхідність дієвих механізмів його зменшення та стабілізації.

Формування національного ринку праці відбувається під впли­вом міграційних процесів, що мають внутрішню і зовнішню спря­мованість. У 90-х рр. міграційний рух населення мав чітку тен­денцію, що знайшло відображення у зменшенні загальної чисель­ності населення країни.

Демократизація суспільного життя, зростання відкритості су­спільства, процеси роздержавлення власності й приватизації під­силили мобільність капіталу, лібералізацію зовнішньоекономіч­них зв'язків України та режиму виїзду громадян за її межі, що в сукупності активізувало еміграційний рух.

Однак основна причина небувалого зростання кількості емігра­ції українських громадян за кордон полягала у кризовому стано­вищі на внутрішньому ринку праці та різкому падінні рівня життя населення.

Масова еміграція з України спричинена такими обставинами: зростанням безробіття, великою різницею в рівні оплати праці в Україні та західних країнах, відсутністю перспектив професій­ного зростання, економічною нестабільністю, невизначеністю шляхів поліпшення рівня життя, відсутністю безпеки громадян тощо.

Слід зазначити, що еміграція з України, крім негативних на­слідків, обіцяє певні економічні вигоди. По-перше, знижує рівень безробіття і пом'якшує соціальну напруженість у суспільстві. По-друге, сприяє підвищенню рівня життя громадян України за ра­хунок ресурсів країни перебування. По-третє, наповнюється ва­лютний фонд країни за рахунок трансферних переказів доходів працівників-емігрантів. По-четверте, сприяє професійному і куль­турному зростанню трудових мігрантів.

Однак якими б значними не були економічні вигоди від емі­грації, сукупні втрати для національної економіки і суспільства є значно більшими і такими, що не підлягають жодній компен­сації.

Загалом, нинішня еміграційна ситуація в Україні не відпові­дає національним інтересам. Широкомасштабна еміграція насе­лення найактивнішого репродуктивного віку негативно впливає на демографію країни, її трудовий потенціал. Тому слід виробити і реалізувати активну державну міграційну політику.

Основою державної еміграційної політики повинні стати між державні угоди України з країнами-споживачами нашої робочої сили, які забезпечать політичні та соціальні гарантії працівникам-емігрантам, їх професійний підбір і підготовку до виїзду.

Для забезпечення ефективного регулювання зовнішніх і вну­трішніх міграцій населення, координації дій усіх зацікавлених відомств і організацій рекомендують створити Національну служ­бу міграції та налагодити співробітництво з Міжнародною ор­ганізацією з міграції.

У міждержавному переміщенні населення України провідне місце займають країни Європи, а особливо країни СНД.

За підрахунками спеціалістів, з України щороку виїжджає майже 35 тис. осіб. З них 40—45 % — висококваліфіковані пра­цівники працездатного віку. Понад 70 % емігрантів — молодші за 40 років.

Рееміграційні процеси в Україні є дуже активними (40 тис. осіб щорічно) і включають такі основні контингенти іммігрантів:

• особи, які повертаються в Україну після довготермінового перебування за її межами. Це контингент, який має тісний зв'язок з Україною, частково забезпечений житлом, однак потребує місця праці і тим самим збільшує пропозицію на ринку праці;

• особи, які повертаються в Україну після тривалого перебу­вання за її межами, здебільшого це люди пенсійного віку, яким не потрібна праця й їх приїзд не позначається на рин­ку праці;

• біженці, які можуть знайти попит на свою робочу силу в сільській місцевості.

Зовнішня міграція впливає на розвиток національного ринку праці, має конкретні наслідки залежно від економічного станови­ща країни і врегульованості руху працездатного населення. Дер­жава покликана регулювати ці процеси з тим, щоб міграція не призводила до надмірної незбалансованості на ринку праці.

Національний ринок праці характеризується ознаками, що формуються під впливом різних факторів. Насамперед, на ринок праці впливає демографічна ситуація, від параметрів якої залежить наявність трудового потенціалу, густота населення, мігра­ційний рух та ін.

Економічно активне населення — це населення віком 15—70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицію робо­чої сили для виробництва товарів і послуг; складається із зайня­тих економічною діяльністю, що приносить дохід, та безробітних.

Економічно неактивне населення — особи, які не можуть бути класифіковані як зайняті або безробітні. До цієї групи населення належать: учні та студенти; пенсіонери (понад 70 років); інвалі­ди; особи, зайняті в домашньому господарстві, вихованням дітей, доглядом за хворими та ін.

Рівень економічної активності визначається як відношення (у відсотках) кількості економічно активного населення у віці 15— 70 років.

Рівень зайнятості визначається як відношення (у відсотках) кількості зайнятого населення у віці 15—70 років до всьо­го населення зазначеного віку.

Рівень зареєстрованого безробіття визначається як відношен­ня (у відсотках) кількості зареєстрованих у державній службі зай­нятості безробітних до середньорічної кількості населен­ня працездатного віку.

За методикою МОП рівень безробіття визначається відношен­ням (у відсотках) кількості безробітних віком 15—70 років до економічно активного населення зазначеного віку.

За методикою МОП безробітними вважаються особи (зареєстро­вані та незареєстровані), які відповідають одночасно трьом умо­вам: не мали роботи і доходу; протягом останніх чотирьох тижнів шукали роботу або намагалися відкрити власну справу; впродовж останніх двох тижнів були готові приступити до роботи.

Ринок праці можна оцінювати з різних позицій залежно від поставлених завдань і мети. Незважаючи на те, що ринок праці функціонує в системі ринкової економіки, його розглядають як певний соціально-економічний організм, що містить різні засоби цілеспрямованого використання трудового потенціалу суспільства й окремих регіонів. У цьому контексті важливого значення набу­ває концепція сегментації ринку праці.

Сегментація ринку праці полягає в тому, що, зосереджуючись у певних галузях і професіях, окремі категорії працівників з об­меженими можливостями не виходять за межі певних сегментів ринку праці і не складають конкуренції працівникам в інших сек­торах зайнятості, а конкурують лише між собою. У цьому розу­мінні можна говорити про ринок жіночої робочої сили, молодіж­ний ринок праці, ринок праці людей похилого віку, інвалідів та ін. Існують також ринки праці окремих професій: архітекторів, про­грамістів, лікарів, вчителів, водіїв тощо.

На ринку праці спостерігається диференціація гарантій зайня­тості та рівня оплати праці для працездатного населення залежно від професійної кваліфікації. Західні спеціалісти виділяють п'ять груп працівників, що мають різний ступінь гарантій зайнятості на ринку праці і відповідний рівень матеріальної забезпеченості:

1. Невелика кількість стабільного висококваліфікованого про­фесійного складу працівників. Рівень оплати й умови праці цих працівників відповідають світовим стандартам. Зростання доходів у них перевищує рівень інфляції і загальне збільшення економіч­ного потенціалу країни.

2. Певна група професіоналів, які конкурують між собою і ма­ють гарантію зайнятості. їх реальна заробітна плата зростає про­порційно інфляції. Серед цієї групи працівників немає масового безробіття.

3. Працівники певних професій — виконавці фізичної праці, що зайняті в галузях народного господарства, обсяги виробницт­ва яких мають тенденцію до скорочення. Рівень заробітної плати цих працівників, як правило, підтримується завдяки колектив­но-договірному регулюванню і захисту з боку профспілок.

4. Представники професій, характерних для сфери послуг, кількість яких є у надлишку. В цієї групи працівників низька заробітна плата і низький рівень гарантій зайнятості.

5. Працівники, що не мають професії, або такі, що тривалий час були безробітними. До цієї групи працездатного населення повинні застосовуватися спеціальні заходи щодо забезпечення зайнятості.

В умовах ринкового господарювання фактор зайнятості насе­лення є визначальним у формуванні соціально-економічного ста­новища країни в цілому і кожної людини зокрема. Тому однією з найважливіших функцій державного управління є вивчення і від­повідне регулювання процесів зайнятості населення.

В Україні ці функції регулюються Законом України "Про зай­нятість населення" (1991), який визначає правові, економічні та організаційні положення щодо регулювання зайнятості населен­ня та його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з бо­ку держави в реалізації громадянами права на працю. Ці поло­ження є основою правового регулювання зайнятості населення не лише на загальнодержавному, а й на регіональному рівнях.

Основними соціально-економічними категоріями Закону є зай­нятість і безробіття. Зайнятість — це діяльність громадян, по­в'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі у ви­гляді заробітної платні, утримання, додаткових виплат і допо­мог. Зайнятість населення, яке проживає на території України, забезпечує держава, здійснюючи політику створення нових робо­чих місць, розвитку підприємництва, добровільного вибору виду діяльності.

Безробітними визнаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (трудового до­ходу), зареєстровані в державній службі зайнятості, шукають ро­боту та здатні приступити до праці. У випадку неможливості на­дати відповідну роботу безробітному може бути запропонована професійна перепідготовка та виплата матеріальної допомоги.

Законом декларуються принципи державної політики Украї­ни щодо регулювання зайнятості населення:

• забезпечення рівних можливостей усім громадянам в реалі­зації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особис­тих інтересів і суспільних потреб;

• координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напря­мами економічної і соціальної політики на основі держав­них і регіональних програм зайнятості;

• співробітництво професійних спілок, асоціацій підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взає­модії з органами державного управління в розробці, реалі­зації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення.

Механізм регулювання зайнятості населення включає такі складові: розробку загальнодержавної та регіональних програм зай­нятості; організацію і забезпечення функціонування державної служби зайнятості; участь підприємств, установ і організацій у реалізації державної політики зайнятості; функціонування Державного фонду сприяння зайнятості населення; професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовки незайня­тих громадян; надання компенсацій громадянам,що втратили роботу або проходять перекваліфікацію; контроль державних органів влади за дотриманням законодавства України про зай­нятість населення.

При розв'язанні багатьох проблем зайнятості та безробіття важ­ливі функції покладаються на Державну службу зайнятості.

її діяльність здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України та місцевих адміністрацій. Вона фінансується з Державного фонду сприяння зайнятості і звіль­няється від сплати податків, митних та інших зборів, що вносять­ся до бюджету.

Згідно із Законом, Державна служба зайнятості аналізує та про­гнозує попит і пропозицію на робочу силу, інформує населення й державні органи управління про стан ринку праці; консультує громадян, власників підприємств, установ про можливість отри­мання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги до професій та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості насе­лення; здійснює облік вільних робочих місць і громадян, які звер­таються з питань працевлаштування; надає допомогу громадянам у доборі відповідної роботи, а власникам — у доборі необхідних працівників; організовує при потребі професійну підготовку і пере­підготовку громадян у системі служби зайнятості та в інших уста­новах; реєструє безробітних і надає їм допомогу, в тому числі гро­шову; бере участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості та заходів щодо соціального захисту різних груп насе­лення від безробіття.

Безробіття розглядається як явище, що засвідчує порушення рівноваги, тобто як результат певних макроекономічних коли­вань. Оскільки безробіття спостерігається в усіх країнах ринко­вої економіки і в різні періоди, то його можна певною мірою вва­жати своєрідною нормою, макроекономічним явищем.

По-перше, безробіття є свідченням недовикористання ресурсів суспільства, а отже, і чинником, який діє в бік зменшення ВВП, сукупної пропозиції.

По-друге, безробіття — це також певна кількість людей із змен­шеною платоспроможністю, що в свою чергу спричиняє зменшен­ня сукупного попиту. Таким чином, безробіття впливає на макро-рівновагу як з боку попиту, так і з боку пропозиції.

Загальна кількість безробітних формується чотирма потоками за рахунок: працівників, які втратили роботу внаслідок структур­ної перебудови виробництва або його скорочення в період кризи; працівників, які залишили роботу добровільно; непрацюючих, які вперше з'явилися на ринку праці в пошуках роботи (випускники шкіл, навчальних закладів, звільнені з військової служби тощо); непрацюючих, які повторно з'являються на ринку праці.

Оскільки ринкова економіка ґрунтується на вільному виборі діяльності, то наявність людей, які добровільно залишають робо­ту у пошуках іншої, є природною. Так само природною є поява на ринку праці людей, які досягли працездатного віку і вперше шу­кають собі місце праці.

Вважається, що природний рівень безробіття є величиною змінною, яка залежить від рівня добробуту населення, застосову­ваних технологій, урядової політики в сфері соціального захисту тощо. Зокрема, прийнято вважати, що природний рівень безробіт­тя становить 5,5—5 % від загальної чисельності працездатних.

При вивченні проблем макроекономічної рівноваги виділяють різні види безробіття: фрикційне, структурне і циклічне.

Проблема фрикційного безробіття — це проблема тривалості перебування певної кількості людей без роботи у проміжку, коли вони залишили одну роботу і ще не влаштувалися на іншу. Най­поширенішим засобом зменшення витрат внаслідок фрикційного безробіття є скорочення часу пошуку роботи за рахунок кращої інформованості тих, хто її шукає, щодо можливостей ринку праці; спрощення процедури звільнення і прийняття на роботу. Значна роль тут відводиться службам зайнятості.

Структурне безробіття пов'язане зі змінами в попиті на працю. Оскільки попит на працю є похідною від попиту на товари і послуги, структурне безробіття спричиняється змінами на ринку товарів і послуг. До останніх належать зміни у смаках та уподобаннях спо­живачів; рівень інвестицій у створення нових товарів і послуг; у торговельних зв'язках країни, її місці у міжнародному поділі праці та у спеціалізації на створенні нових товарів та послуг.

Світова практика господарювання виробила такі протидіючі цьому виду безробіття засоби: гнучку систему освіти, здатну орі­єнтуватися на зміни попиту в робочій силі на ринку; територіаль­ну мобільність робочої сили; бюджетно-податкову політику, спря­мовану на створення нових робочих місць; ефективну систему ін­формації про стан ринку праці; розвинуту систему закладів для перекваліфікації працівників відповідно до попиту.

Циклічне безробіття прийнято розглядати як безпосередній наслідок недостатнього попиту, що перевищує природний рівень безробіття. Теорія і практика господарювання свідчать про те, що періоди збільшення споживчих витрат збігаються із зменшенням рівня безробіття, а у період скорочення витрат рівень безробіття збільшується. Зменшення сукупного попиту призводить до ци­клічного безробіття.

Особливих рис набуває безробіття у постсоціалістичних краї­нах. Позбавлені проблеми явного безробіття у соціалістичному минулому, ці країни зіткнулись з нею в період ринкових змін.

Повільні темпи перетворень, непослідовність їх реалізації при­звели до високого рівня безробіття та невідповідності офіційного і реально наявного його рівнів. Однак фахівці підтверджують прихо­вану форму безробіття, невідповідність офіційних і фактичних ве­личин, яка зумовлюється різними причинами.

По-перше, через кризовий стан національної економіки біль­шість працівників державних підприємств працюють неповний робочий тиждень або перебувають у тривалих неоплачуваних від­пустках.

По-друге, значну частину економіки складає тіньовий сектор. Існуван­ня тіньової економіки в значних масштабах забезпечує працевла­штування людей поза офіційними каналами.

По-третє, значна частина безробітних не реєструється в служ­бах зайнятості, знаючи про мізерність допомоги з безробіття та не розраховуючи на допомогу з працевлаштуванням.

Особливість безробіття в Україні полягає і у специфіці його окремих видів. Незважаючи на кризовий стан економіки, цикліч­не безробіття не набуло реально можливих масштабів, оскільки значною мірою стримувалося дотуванням державних підприємств. Повільність ринкових змін гальмує і структурне безробіття, а фрик­ційне безробіття виникає насамперед через низьку заробітну плату у державному секторі.

В Україні існують реальні можливості для підвищення рівня зайнятості через розвиток приватного підприємництва, малого біз­несу, сфери послуг, фермерства, впровадження гнучких форм зай­нятості тощо.

Однак проблема зайнятості населення вимагає кваліфіковано­го державного регулювання. Його повинні здійснювати спеціальні державні та недержавні установи з метою забезпечення оптималь­ного рівня зайнятості, підвищення мобільності робочої сили, ство­рення нових робочих місць тощо.

Ступінь регулювання ринку праці оцінюється часткою ВВП, яка витрачається на його реалізацію. Досвід багатьох країн показує, що найбільш дієвими є чотири напрями державного регулювання зайнятості. По-перше, стиму­лювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць. По-друге, підготовка і перепідготовка робочої сили. По-третє, сприяння найму робочої сили. По-четверте, соціальне стра­хування безробіття.

Однак першочерговою умовою ефективного функціонування ринку праці в Україні є активізація економічних реформ і пере­творень.

При прогнозуванні безробіття в Україні треба враховувати чин­ники, які діятимуть як у бік збільшення, так і в бік зменшення його рівня. Так, до зростання безробіття призведуть структурна реорганізація економіки, обмеження фінансової підтримки нерен­табельних виробництв, брак інвестицій, неефективність роботи служб зайнятості, низька дисципліна органів виконавчої влади.

На зменшення безробіття впливатимуть розвиток галузей не­виробничої сфери, розвиток приватного сектора, низькі доходи.

Оплата праці — це винагорода, що обчислюється, як правило, у грошах, яку за трудовим договором власник або уповноваже­ний ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. За умов класичної ринкової економіки оплата праці регулюється законом вартості робочої сили та законом по­питу і пропозиції.

Оплата праці здійснюється у вигляді державного і договірного регулювання.

З метою захисту населення від зростання цін при кризовому стані національної економіки для гарантованого забезпечення про­житкового мінімуму держава регулює оплату праці адекватно умо­вам перехідного до ринкової економіки періоду. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної за­робітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень, умов і розмірів оплати праці у бю джетних організаціях та установах, максимальних розмірів по­садових окладів керівникам, державних підприємств. Це методи прямого державного регулювання. Крім них, держава застосовує методи непрямого впливу на рівень оплати праці — оподатку­вання доходів працівників, фонду споживання тощо.

Договірне регулювання оплати праці здійснюється на основі сис­теми тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (гене­ральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), ви­робничому (тарифна угода в колективному договорі) рівнях.

Державне регулювання оплати праці здійснюється відповідно до Конституції України, Закону України "Про оплату праці" (1995), Кодексу Законів про працю України.

Організація оплати праці здійснюється на підставі норматив­но-правових актів, генеральної угоди, галузевих і регіональних угод, колективних договорів. Суб'єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування; власники, об'єднання власників або їх представницькі органи; професійні спілки; працівники.

Джерелом коштів на оплату праці працівників госпрозрахун­кових підприємств є частина доходу та інші кошти, отримані вна­слідок господарської діяльності; державних установ і організа­цій — кошти відповідних бюджетів; частина доходів, отриманих унаслідок господарської діяльності; громадських організацій — з коштів, які формуються відповідно до статуту.

Основним елементом державного регулювання оплати праці є регулювання мінімальної заробітної плати. Мінімальна заро­бітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної платні за просту, некваліфіковану працю, нижче від якого не мо­же здійснюватися оплата за виконану працівником місячну по­годинну норму праці - Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою для підприємств усіх форм власності й господарювання.

Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуван­ням вартісної величини мінімального споживчого бюджету з по­ступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни; загального рівня середньої заро­бітної плати; продуктивності праці; рівня зайнятості та ін­ших економічних умов.

Мінімальна заробітна плата повинна встановлюватися у розмі­рі не нижчому, ніж вартісна величина межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу. її розмір переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари, тарифи на послуги.

Прожитковий мінімум — це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму люди­ни, збереження його здоров'я, набору продуктів харчування, мінімального набору непродовольчих товарів та послуг, необхід­них для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Розмір мінімальної зарплати використовується як розрахун­кова величина для визначення обсягів статутних фондів акціонер­них товариств, ТзОВ, допомог, компенсаційних та інших виплат, а також при встановленні штрафних санкцій.

Державне регулювання оплати праці полягає в запровадженні тарифної системи, форм і систем оплати праці, єдиних тарифних умов. Тарифна система — це сукупність тарифних сіток, ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних довідників. Вона є основою для формування і регулювання заробітної плати.

Державою встановлюються інші норми й гарантії в оплаті пра­ці: норми оплати праці за роботу в надурочний час, у святкові, неробочі, вихідні дні, у нічний час, час простою не з вини працівника, брак не з вини працівника, за скорочений робочий день працюючих підлітків; гарантії для працівників при оплаті щоріч­них відпусток, за виконання державних і громадських обов'язків тощо; компенсації працівникам, у випадку переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень та ін.

Договірне регулювання оплати праці на всіх рівнях здійсню­ється відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди".

Норми колективного договору, що допускають оплату праці, нижчу ніж норми, визначені генеральною, галузевою або регіо­нальною угодами, але не нижчу, ніж державні норми і гарантії в оплаті праці, можуть застосовуватись лише тимчасово на період подолання фінансових труднощів підприємства терміном не біль­ше, ніж шість місяців.

Досвід господарювання і регулювання показав, що за умов кри­зового стану економіки ринкові механізми державного і колек­тивно-договірного регулювання оплати праці в повному обсязі не спрацьовували. На їх функціонуванні негативно позначилися від­ставання в реформуванні грошово-кредитної та податкової сис­тем, високі темпи інфляції, різке зростання цін і безробіття, не­досконалість механізму соціального партнерства, відсутність ефек­тивних мотиваційних важелів високопродуктивної праці.

Номінальна заробітна плата — нарахування працівникам у грошовій та натуральній формі за відпрацьований час або вико­нані роботи, оплата за невідпрацьований час, обов'язкові відра­хування із заробітної плати працівників.

Реальна заробітна плата характеризує кількість товарів і послуг, які можна придбати на номінальну заробітну плату.

З метою поглиблення економічних реформ та розв'язання однієї з найгостріших соціальних проблем розпочато розроблення Кон­цепції подальшого реформування оплати праці в Україні.

Відповідно до Концепції реальне підвищення заробітної плати стане можливим за рахунок забезпечення зростання обсягів ви­робництва, продуктивності праці, фінансової стабілізації підпри­ємств, ліквідації заборгованості з заробітної плати у виробничій та бюджетній сферах, задіяння механізму банкрутства підпри­ємств тощо.

Значення ринку праці:

• використання потенційних можливостей для підвищення ефективності економіки;

• забезпечення працюючих доходами, що дає можливість задовольняти їх соціально-економічні потреби та посилює соціаль­ну захищеність;

- зменшення розшарування та соціальної напруги у суспільстві, забезпечення соціально-економічної стабільності.

Державне регулювання ринку праці — система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці та раціонального використання робочої сили.

Держава як посередник у сфері праці має забезпечити:

- зростання ефективності трудових відносин;

- раціональне використання трудових ресурсів.

Об'єкти державного регулювання ринку праці:

- зайнятість (регулювання пропозиції робочої сили та робочих місць);

— соціальні відносини між роботодавцями і працюючими;

• трудові відносини (оплата праці, охорона праці, умови най­му, звільнення);

• підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації пра­цівників;

— розподіл та перерозподіл робочої сили.

Суб'єкти державного регулювання ринку праці в Україні:

• Міністерство праці та соціальної політики;

• служби зайнятості (обласні, міські, районні);

— відділи та управління з праці та соціальних питань при державних адміністраціях.

Основні функції щодо регулювання ринку праці виконує Міністерство праці та соціальної політики, а також служби зай­нятості.

Функції державної служби зайнятості:

1. аналіз та прогноз попиту на робочу силу та її пропозиції (ін­формація про стан ринку праці);

2. надання консультацій з приводу працевлаштування, профе­сійної підготовки;

3. облік громадян, що звернулись у службу зайнятості, реє­страція безробітних;

4. сприяння пошуку робочого місця;

5. організація професійної підготовки, перепідготовки;

6. надання грошової допомоги безробітним;

7. участь у реалізації державних та регіональних програм зай­нятості.

Особливості державного регулювання ринку праці в перехідній економіці

Методи стимулювання попиту на робочу силу:

прямі інвестиції у створення і реконструкцію робочих місць; Пільгове оподаткування та кредитування галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу;

відшкодування підприємству витрат на пошук, навчання, найм на роботу працівників;

сприяння щодо забезпечення підприємств матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції за умови збільшення кількості робочих місць;

прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника;

стимулювання підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді, інших неконкурентоздатних груп населення.

Методи скорочення попиту на робочу силу:

• встановлення додаткових податків за залучення робочої сили;

— жорстка кредитна політика;

• встановлення підприємству одноразових виплат в бюджет за найм працівників певної категорії;

• скорочення або відміна гнучких форм зайнятості.