2.3 Інше володіння особи майном у кримінальному провадженні
Щодо визначення поняття «інше володіння особи», необхідно зазначити, що окремі громадяни сьогодні мають на праві приватної власності крамниці, ресторани, кафе, бари, їдальні, майстерні,заводи і фабрики та багато інших приміщень, які також є іншим володінням особи. Цивільне законодавство дає безліч інших можливостей особі для реалізації права на володіння. Водночас кримінально-процесуальне законодавство, передбачаючи недоторканність цього володіння, не конкретизує його, створюючи серйозну проблему в правозастосуванні. Щоб судова практика була сталою і визначеною, в КПК має бути чітко сформульоване поняття іншого володіння особи, недоторканність якого гарантується державою.
Своє бачення щодо даного поняття дає О. Шило. Він вважає, що до іншого володіння особи слід віднести предмет матеріального світу або природного середовища, призначений або придатний для постійного чи тимчасового зберігання чи знаходження знарядь злочину, речей і цінностей, здобутих злочинним шляхом, а також інших предметів і документів, які мають значення для встановлення істини у справі чи забезпечення цивільного позову, який належить особі на праві приватної власності, спільної часткової або спільної сумісної власності, на підставі договору найму (оренди), лізингу або знаходиться у безкоштовному користуванні. [20]
У той самий час і конституційна норма, і наведені норми КПК дещо відрізняються від формули, передбаченої ч. 2 ст. 8 Європейської конвенції з прав людини. В ній не йдеться про інше володіння особи. Тобто Україна, передбачаючи недоторканність не тільки житла, а й іншого володіння особи, встановлює більш широкі права особи, ніж це передбачено Європейською конвенцією, і цим створює для своїх правоохоронних структур складніші умови діяльності, ніж в країнах Європи. Тому, на нашу думку, необхідно для однозначного тлумачення вищезазначених понять уніфікувати наше законодавство з міжнародним і визначити єдине поняття «житло». [21]
Висновки
Забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, за яких втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало б місця або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, за умов крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завдання правосуддя неможливо. При здійсненні судочинства має бути забезпечений захист всіх гарантованих Конституцією України і міжнародними правовими актами прав і свобод людини. Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини є узагальнюючим принципом кримінального процесу, в рамках якого в кримінальному процесі знаходять суттєве виявлення його окремі функціональні інститути — окремі менш загальні, але не менш важливі засади: недоторканність особи, недоторканність особистого життя, недоторканність житла, таємниці телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції, непорушності,,,права,,,власності. Права людини, як відомо, являють собою систему природних, невід'ємних і непорушних свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві та одержали моральне визнання, правове визначення й юридичне закріплення. Свобода виступає як можливість людини поводитись відповідно до своїх бажань і робити все, що подобається та не заборонено законом і не спричиняє шкоди правам і свободі інших людей.
Побудова громадянського суспільства, панування правового закону і правової держави має конкретну мету – утвердження непорушних прав, свобод людини і громадянина, що вимагає від осіб, які обіймають особливо відповідальне становище, чіткого виконання своїх обов’язків.
У принципі законності реалізується свята святих юридичної науки — захист і зміцнення принципу неприпустимості звуження існуючих прав і свобод людини. Це компас юридичної науки і законодавчої практики. Процесуальна наука і всі ми зобов'язані реальними справами забезпечувати прямування тільки в заданному напрямку — при прийнятті змін в законодавстві не допускати звуження вже існуючих прав і свобод людини, У своїй сукупності всі принципи кримінального процесу утворюють струнку і гармонічну систему не суперечних одна одній основних визначальних засад, в якій кожен принцип має своє значення й органічно та нерозривно пов'язаний як зі всією системою, так і з усіма іншими принципами.
Сьогодні недоторканність житла — право, яким користуються і зобов´язані дотримуватись усі, включаючи суб´єктів кримінального провадження, крім випадків, коли в житлі проводяться обшуки, виїмки, огляди, а також накладається арешт на майно обвинуваченого. У цих випадках закон допускає входження до житла осіб, які проводять дізнання, слідчих і прокурорів всупереч волі громадян, що проживають у ньому, і проведення в житлі відповідних слідчих дій.
Отже, елементами забезпечення права людини на недоторканність житла є:
1) кримінально-правові гарантії (за порушення недоторканності житла особи передбачено кримінальну відповідальність за ст. 162 КК України);
2) кримінально-процесуальні гарантії:
а) главою 16 КПК України визначено підстави проведення обшуку (ст. 177 КПК), виїмки (ст. 178 КПК України), час проведення обшуку і виїмки (ст. 180 КПК), особи, в присутності яких мають проводитися обшук і виїмка (ст. 181 КПК), вимоги до протоколу обшуку і виїмки (ст. 188 КПК) тощо. Порушення процесуальних вимог, викладених у зазначених статтях, є прямим порушенням прав людини і тягне юридичну відповідальність;
б) главою 17 КПК України визначена мета, з якою може проводитися огляд (ст. 190 КПК), порядок проведення огляду (ст. 191 КПК), вимоги до протоколу огляду (ст. 195 КПК).
Слід також зазначити, що сьогодні захист права на недоторканність житла здійснюється державними органами. Хоча останнім часом нарівні з державною формою захисту житла допускається покладання функцій охорони і на громадські організації. Це здійснюють приватні охоронні структури і правозахисні організації. Але у будь-якому випадку останнє слово у відновленні порушених прав повинно належати державі. Саме держава виробляє відповідні гарантії і забезпечує ефективність їх дії.