31. Гайдаматський рух.Коліївщина 1768р.

З початку 18ст.спочатку на Правобережжі, а потім і на Лівобережжі й у Слобожанщині починається гайдаматський рух.Це був своєрідний вид соц. Протесту, що зявився у відповідь на посилення і поширення кріпосного права.Гайдамаками називали селян,що втекли від своїх поміщиків,створили озброєні загони. Переховуючись у лісах вони нападали на шляхтичів, уніатських священників,орендарів.Метою нападів бул не тільки захоплення грошей чи майна,а й помста за свої і чужі образи.Гайдам. рух був видом опору гнобленню.В зх. Україні опришки, т.зв. «соц.розбійники», робили напади тільки на поміщиків та інших визискувачів. Оскільки козацтва на Правобережжі не було, селяни бачили в опришках своїх єдиних захисників і надавали їм підтримку. Поступово в гайдам. Формуються і пол. цілі, головними з яких були звільнення Правобер. Від влади Речі Посполитої, вигнання католиків та уніатів із краю.ГАЙДАМАЦЬКЕ ПОВСТАННЯ 1750р.охопило все Правобер.Головними центрами повстання були райони міст Корсунь,Біла церква,Бердичів.повстанці убивали орендарів,шляхтичів,поділяли землю між селянами.Було спалено багато катол.та уніатських храмів.До кінця1750р. повстання було придушене за допомогою російських військ.Найбільшим гайдам. Повстанням стала КОЛІЇВЩИНА.У Правобер.Українів 60х роках 18ст кріпосне право набуває дуже важких форм,селяни зазнають небачених визисків.Спроби влади силоміць затвердити тут грко-катол. Церкву,викликали негативну реакцію православних.Релігійний,соц. і нац. Гніт призвели до народного повстання.У травні 1768р. повстання охопило район Чигирин-Фастів-Черкаси.Його очолив М.Залізняк,запорозький козак.Серед повстанців було чимало вихідців із Лівобер.,які прагнули дпомогти населенню Правобер. в їхній боротьбі.Головними цілями гайдам. Було вигнання шляхти,знищення кріпосног права,відновлення прав православних.Повстанці жорстоко розправлялися зі шляхтою, урядовцями, орендарями ті їхними прибічниками.Військо М.Залізняка оточило Умань,де переховувалося багато шляхтичів.Після переходу на бік повсталих надвірної міліції на чолі з Іваном Гонтою повтанці захопили місто і винищили в Умані шляхту.До середини літа повстанці контролювали Київське і Брацлавське воєводства.Проти повсталих було кинуто рос. війська,оскільки Катерина ІІ побоювалась поширення руху на Ліввобер.Коліївщина була останнім повстанням укр. селян проти польської шляхти.Лише втручання рос. імператриці перешкодило знищенню кріпосного права на Правобер.

32. Історична доля закарпаття та буковни

На початку XVII ст. в Закарпатті почалася боротьба між католиками та протестантами.Цісар Рудольф П підтримував на Угорщині католицизм у той час, як князь Семигороду, Стефан Бочкай, був кальвініст. Року 1606 Бочкай захопив цісарські землі на Закарпатті аж до Братислави, і тоді перейшли до Семигороду: Берег, Угоч, Токай, Сукмар. Миром було підтверджено право мадяр посідати всі уряди, але на соймах 1608 та 1609 років вони визнали за українцями права автономії в українських землях.Закарпаття втягується в релігійні війни. Після смерти Бочкая цісар Матвій хотів був посадити на престол Семигороду католика-маґната Гомоная, але Бетлен Габор, підтриманий Туреччиною, дістав Семигород (1613-1629), а після смерти Матвія, Бетлен Габор був і королем Угорським (1620-1621). Він заволодів усім Закарпаттям і вступив до Протестантської Ліги, яка вела боротьбу з католиками. В союзі з Чехією Бетлен Габор обложив Відень, але втручання польських військ примусило його зняти облогу й рятувати Закарпаття. Тим часом у бою під Білою Горою Католицька Ліга розгромила Протестантську. На підставі Нікольсбурзького миру в 1621 році Бетлен Габор дістав ще й Мукачів.Панщина, всякого роду побори: десятина, кватирування військ, рекрутчина, руйнація внаслідок воєн -- доводили населення Закарпаття до розпуки. За прикладом повстання Тараса Трясила 1631 року вибухло повстання над горішньою Тисою. На чолі його став Петро Цісар. Загроза руйнації дідичних маєтків об'єднала католиків та протестантів. Також об'єдналися магнати і цісар Фердинанд ІІІ підтримав військами протестанта, князя Семигороду, Юрія Ракочія (1630-1648), наступника Бетлен Габора. Війська криваво здушили повстання. Проте, союз Ракочія з Фердинандом Ш не був тривкий: Ракочій незабаром, в союзі зі шведами та французами, почав війну з Фердинандом Ш і захопив горішню Угорщину. 1645 року в Лінцу був підписаний мир: за Ракочіем цісар Фердинанд ПІ визнав права над Православною Церквою в його володіннях. Так опинилася вона під владою князя кальвініста.

33,історична доля слобідської україни 17 – 18ст.Слобідська Україна , історична область в Росії 17—18 вв.(століття) на території сучасною Харківською і частин Донецької, Ворошиловградської, Сумської, Воронежської, Білгородської і Курської областей. З 2-ої половини 16 ст заселялася українськими козаками і селянами, що бігли від гніту польських магнатів з території України, що знаходилася у складі Мови Посполитої. Селилися слободою (звідси назва «З. В.»). Козаче населення стало називатися слобідськими козаками . С. В. з півночі заселяли російські люди служивих і збіглі селяни. У 1765 на території С. В. утворена Слобідсько-українська губернія, в 1835 перейменована в Харківську губернію. — історична область у складі Рос. держави, територія якої охоплювала сучас. Харківську, частину Сумської, Донецької, Ворошиловгр. областей УРСР і частини Курської, Бєлгородської і Воронезької областей РРФСР. Цей край з давніх часів був частиною землі сх. слов'ян — сіверян, а згодом — Київської Русі. З часів навали орд Батия він був малолюдним. Після утворення Рос. д-ви ввійшов до її складу. В 16 ст. рос. уряд організовував у степах сторожову службу, яку виконували рос. служилі люди та "охочі" з донських і запорізьких козаків. З 2-ї пол. 16 ст., особливо в 30-х рр. 17 ст., на С. У. почали переселятись укр. селяни і козаки, щоб позбутися нац.-релігійного гніту Речі Посполитої (див. Слобідські козаки). Вони засновували тут поселення, які називалися слободами (звідси назва — Слобідська Україна). У 80—90-х рр. 16 ст. тут збудовано ряд міст-фортець: Воронеж, Бєлгород, Оскол, Валуйки. Велике значення для колонізації Слобожанщини мала Бєлгородська лінія, яка захищала поселенців від тат. нападів. Масове залюднений Слобожанщини відбулося в роки визвольної війни украінського народу 1648—54 та у 60—80-х pp. 17 ст. Переселенці заснували міста Острогозьк, Харків, Суми, Лебедин, Ізюм. В кін. 17 ст. населення С. У. становило понад 100 тис. чол. Заселення Слобожанщини тривало і в 1-й пол. 18 ст. В 70-х pp. 18 ст. населення краю становило понад 570 тис. чол.— укр. козаки і селяни, рос. селяни та рос. служилі люди. З розвитком землеробства, скотарства, ремесла, торгівлі Харків, Суми, Ізюм, Чугуїв, Охтирка та ін. міста перетворилися на значні торг.-пром. цент ри. З серед. 17 ст. тут з'явилися держ. солеварні. У 17—18 ст. на С. У. зростало велике феод. землеволодіння козац. старшини, рос. дворянства та монастирів. Посилювався феод.-кріпосницький гніт. У 30-х pp. 18 ст. на Слобожанщині налічувалося бл. 123 тис. кріпаків, 1768 —196 тис. кріпаків. 50% землі належало поміщикам. Небезпека тат. нападів змусила царський уряд 1731 почати будівництво Української лінії. Лише переможні для Росії війни 18 ст. проти Туреччини поклали край тур.-тат. агресії. Рос. уряд з метою організації оборони пд. рубежів д-ви в 17—18 ст. зберігав принцип козац. військ.-тер. організації — полки. В 50-х pp. 17 ст. утворено Острогозькиіі полк, Сумський полк, Охтирський полк і Харківський полк, 1685 — Ізюмський полк. У 18 ст. царський уряд поступово почав обмежувати козац. самоврядування, призначаючи старшину з верхівки козацтва. В 1708 Сумський, Охтирський і Харківський полки включено до складу Київської губернії, а Острогозький і Ізюмський полки — до Азовської губернії, 1722 всі полки ввійшли до Бєлгородської провінції Київ. губернії. В 1765 тер.С У. ввійшла до Слобідсько-Української губернії.

Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. ішла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні (найбільша хвиля — це учасники повстання гетьмана Я. Острянина 1638, які в кількості 900 осіб, на чолі з Острянином, оселилися доЧугуєва). Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651: переселення 1652 року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували м. Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 засновано місто Харків, 1662 Богодухів. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670 — 1680-их роках («згін» 1680). У 1674 засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 — місто Ізюм. Подальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією «Паліївщини» (дивись Палій Семен) у 1711 — 1714 роках. Остання більша колонізаційна хвиля припадає на1720 — 1730 роки, у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734, а також із посиленням старшинського визиску козацько-селянської людності на Гетьманщині. Наслідком української колонізації московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але сягали й туди.Населення Слобідської України нараховує на при-кінці 17 ст. близько 120 тисяч осіб. За реєстром 1732 року кількість населення Слобідської України становила близько 400 тисяч, 1773 — понад 660 тисяч. Завдяки заселенню українцями Слобідської України протягом одного століття українська етнічна територія збільшилася на майже 100 000 км2, а її межі пересунулися на 120 — 200 км на схід. Населення Слобідської України становило на середину 18 ст. близько 10% населення всіх тодішніх українських етнічних земель, територія — близько 25%.Московський уряд довший час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій. Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. 1685утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (1734 на Слобідській Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. Але Слобідська Україна — на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Щойно у 18 ст. були спроби централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з московською рангою бригадира (або й генерал-майора): харківський полковник Федір Шидловський (1708 - 1711), охтирські полковники Федір Осипов (1711) і Олексій Лесевицький (1730-тіpp.), командир слобідських полків Василь П. Капніст (1751 — 1757) та ін. Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). 1711 полками Харківським, Ізюмським і Острогозьким керував азовський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським (з 1718 і Харківським) — київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові Великої Росії» (1687 — 1688 — 1700) у Москві. Із 1726 слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин. Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині (дивись Полковий устрій). Удругій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацькесамоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді і з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Острогозькому полках.