Правознавство

21. Систематизація законодавства Систематизація законодавства - це діяльність по вдосконалюванню законодавства, приведенню всіх діючих нормативно-правових актів даної держави в єдину, цілісну, внутрішньо й зовні погоджену, несуперечливу систему. Види систематизації: а) внутрішня систематизація; б) зовнішня систематизація.

22. Поняття и структура правовідносин Правовідносини – це суспільні вольові відносини, які виникають на основі норм права, учасники яких пов’язані взаємними юридичними правами та обов’язками, дотримання котрих забезпечується можливістю державного примусу.

У структурі правовідносин виділяють такі елементи:

1. Зміст правовідносин, який включає суб’єктивні юридичні права та обов’язки учасників правовідносин.

Суб’єктивне юридичне право – це передбачена нормою права міра можливої поведінки особи, яку вона може здійснювати для задоволення своїх інтересів та потреб і яка забезпечується юридичними обов’язками інших, зобов’язаних суб’єктів. 2.     Суб’єкти правовідносин – це їх учасники, які є носіями суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. 3.    Об’єкти правовідносин – це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини і здійснюють свої юридичні права та обов’язки.

23. Суб'єкти і об'єкти правовідносин Суб'єкти правовідносин - це фізичні, юридичні та інші особи, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, необхідних для участі у конкретному право відношенні. Суб'єктами правовідносин можуть бути: 1) фізичні особи: громадяни України, іноземці, особи без громадянства; 2) юридичні особи: державні органи, установи і організації, суб'єкти підприємницької діяльності, зареєстровані як юридичні особи незалежно від форми власності; політичні партії та інші об'єднання громадян; релігійні організації; 3) територіальні громади та інші спільності: трудові і навчальні колективи, нація, народ; 4) Автономна республіка Крим; 5) держави; 6) міжнародні організації. Об'єктами правовідносин є будь-які блага, у зв'язку з якими у суб'єктів виникають суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Об'єктами правовідносин можуть бути: 1) особисті немайнові блага (життя, здоров'я, безпечне для життя і здоров'я довкілля, особиста недоторканість, честь і гідність особи, ділова репутація тощо); 2) майнові блага (право власності, майнові права та обов'язки тощо); 3) результати інтелектуальної діяльності (твори науки, винаходи, твори літератури і мистецтва, інші результати творчої діяльності); 4) певні дії суб'єктів; 5) результати певних дій суб'єктів. Об'єктами правових відносин можуть бути як матеріальні так і духовні блага, а також будь-яка діяльність і поведінка суб'єктів, що не заборонена правовими нормами.

24. Юридичні факти Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з яки­ми норми права пов'язують виникнення, припинення або зміну правових відносин. Юридичні факти є необхідними умовами для виникнення пра­вовідносин і характеризуються такими ознаками: - знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях ма­теріального світу і пов'язані з їх наявністю або відсутністю; - прямо або опосередковано передбачені нормами права; - викликають передбачені законом юридичні наслідки. Юридичні факти чисельні і багатогранні, тому і класифіку­ються за різними ознаками: за вольовою, юридичними-наслідками, складом, тривалістю дії.

25. Види правових відносин Правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані нормами права і забезпечені державою, що виникають між двома і більше суб'єктами з приводу задоволення своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів, між якими наявний правовий зв'язок у формі суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. 1. Залежно від предмета правового регулювання, тобто від приналежності норми права до певної галузі права, правовідносини можуть бути: - конституційними; - адміністративними; - господарськими; - житловими; - земельними; - екологічними; - кримінальними; - сімейними та іншими. 2. Залежно від функціонального призначення правової норми правовідносини можуть бути: - регулятивними, які пов'язані з правомірними діями суб'єктів і настанням позитивного результату. Наприклад, відносини між роботодавцем і найманим працівником, що здійснюються на підставі укладеного трудового договору; - охоронними, які пов'язані із неправомірними діями суб'єктів або їхньою бездіяльністю. Наприклад, притягнення винної особи до кримінальної відповідальності за крадіжку (за протиправну дію) або за несплату податку (за безцільність).

3. Залежно від методу правового регулювання правовідносини можуть бути:

- договірними, які базуються на диспозитивному методі. Наприклад, відносини між постачальником, який здійснює підприємницьку діяльність, і покупцем на підставі укладеного між ними договору поставки (ст. 712 Цивільного кодексу України); - управлінськими, які пов'язані з однобічною залежністю підпорядкованого учасника відносин від керівної волі уповноваженого суб'єкта, який має право вимагати виконання своїх наказів. Наприклад, адміністративні відносини, що пов'язані з різними статусами посад, певною субординацією. 4. Залежно від характеру виконання обов'язків суб'єктами правовідносин ці відносини можуть бути: - активними, які вимагають від суб'єкта вчинення дій, передбачених нормою (заплатити за проїзд, виконати роботу...); - пасивними, в яких особа утримується від заборонених нормами права дій і тим самим її діяння є правомірними (дотримання правил внутрішнього трудового розпорядку, не порушення правил дорожнього руху тощо). 5. Залежно від тривалості правових відносин: - короткотривалими (відносини купівлі-продажу); - довготривалими (відносини життя людини). Залежно від кількості суб'єктів

26. Реалізація права Реалізація норм права — це втілення розпоряджень правових норм у

правомірній поведінці суб'єктів права, в їх практичній діяльності, її

можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших

нормативно-правових актах, означає втілити в життя — у суспільні

відносини, поведінку громадян — волю законодавця й інших суб'єктів

правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої

реалізації право втрачає своє соціальне значення і призначення.

Реалізація права є складний процес, що протікає в часу. У ньому беруть участь не тільки сторона, носії суб'єктивних прав і обов'язків, але і

держава в особі різноманітних органів: правотворческих,

правоисполнительных, правоприменительных. Реалізація права як процес

утілення права в життя містить у собі, по-перше, юридичні механізми

реалізації права і, по-друге, форми безпосередньої реалізації права,

коли фактичні життєві відношення знаходять юридичну форму.

27. Тлумачення правових норм Тлумачення правової норми — це діяльність щодо з 'псування або раз 'яснення (інтерпретації) змісту норми з метою правильного її застосування та реалізації. Тлумачення-з'ясування — це внутрішня інтелектуальна діяльність суб'єкта щодо встановлення змісту нормативно-правового акта, яка не виходить за межі свідомості суб'єкта; це, так би мовити, тлумачення норми «для себе». Тлумачення-роз'яснення — це вже зовнішня, об'єктивована інтерпретація змісту правової норми, так би мовити, «для інших». Тому воно мусить бути певним чином виражене назовні, «матеріалізоване» у тій чи іншій формі, доступній для сприйняття іншими особами.

28. Правомірна поведінка: поняття та її види Правомірна поведінка - це суспільно корисна правова поведінка особи (дія або бездіяльність), яка відповідає розпорядженням юридичних норм і охороняється державою. Види правомірної поведінки: 1) за суб’єктами – діяльність громадян, держ.організацій, громадських об’єднань; 2) за сферою суспільних відносин – економічна, політична та ін.; 3) за об’єктивною стороною – активна(вчинення дії), пасивна(утримання від дії); 4) за суб’єктивною стороною – принципова(зумовлена особистим переконанням у необхідності поводитисяправомірно); звичаєва(зумовлена особистою звичкою без роздумів виконувати будь-який держ.припис); пристосувальна(викликана прагненням не відрізнятися від ін. суб’єктів, які поводяться правомірно);маргінальна(загроза відповідальності за вчинення правопорушення); 

5) залежно від за фіксованості у законодавстві – врегульована законодавством, не врегульована законодавством; 6) залежно від ставлення д-ви до правомірної поведінки – схвалювана, заохочувальна, допустима; 7) за формою зовнішнього прояву – фізична(діяльність), усна, письмова(документована).

29. Правопорушення: поняття та ознаки Правопорушення --це суспільне небезпечне або шкідливо неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність. Правопорушенню властиві такі ознаки: 1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону; 2)  є суспільна шкідливим (наприклад, прогул,) або суспільна небезпечним (посягання на життя людини). Суспільна шкідливість (проступок) і суспільна небезпечність (злочин) — основна об'єктивна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних юридичних прав і обов'язків або перешкоді їх виконанню, матеріальний — у заподіянні учаснику правовідносин матеріальних або моральних збитків; 3)  виражається в поведінці -- протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування. Практика переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі; 4)  має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно. Відсутність свободної волі є юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються); 5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння і його наслідків[15]. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62 Конституції України). 6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян.

30. Види правопорушень Правопорушення розрізняються за ступенем шкідливості та суспільної небезпеки; за характером санкцій, які настають. За цими критеріями вони поділяються на злочини і проступки.    Злочини — це найбільш шкідливі правопорушення, небезпечні для суспільства і особи, що посягають на суспільний лад, права і свободи особи, інші соціальні цінності. Ознаками злочину є явна суспільна небезпека, протиправність, винність, караність. Як злочинні діяння закріплюються лише кримінальним законом.    Злочини відрізняються максимальним ступенем суспільної небезпеки та шкідливості, зазіхають на найбільш значущі інтереси суспільства. Об’єктами злочинного діяння є суспільний і державний лад, система господарських відносин, різноманітні форми власності, особистість, політичні, трудові, майнові й інші права громадян.    У зв’язку з підвищеною суспільною небезпекою злочину закон передбачає за їхнє скоєння найсуворіше кримінальне покарання. На відміну від інших видів правопорушень, перелік злочинів, передбачених кримінальним законом, вичерпний і розширювальному тлумаченню не підлягає.    Проступки — правопорушення менш небезпечні для суспільства, ніж злочини. Це суспільно шкідливі, винні, протиправні діяння, які характеризуються меншою, ніж злочини, суспільною небезпекою і тягнуть за собою не кримінальне, а адміністративне, дисциплінарне або цивільно-правове покарання.    Залежно від сфери скоєння розрізняють цивільні, адміністративні, дисциплінарні проступки.    Цивільні правопорушення (проступки) відрізняються специфічним об’єктом зазіхання. Це майнові і пов’язані з ними особисті немайнові відносини, регульовані нормами цивільного права, а також деякими нормами трудового та сімейного права. Ці правопорушення виявляються в невиконанні чи неналежному виконанні договірних зобов’язань, у заподіянні майнової шкоди та ін.    Адміністративні правопорушення (проступки) являють собою передбачені нормами адміністративного, фінансового, земельного, процесуального й інших галузей права зазіхання на встановлений порядок державного управління, громадський порядок.    Дисциплінарні правопорушення (проступки) являють собою протиправні діяння, що порушують внутрішній розпорядок діяльності підприємств, установ і організацій. Правопорушник дезорганізує нормальну діяльність трудових колективів, порушує трудову, навчальну, службову, виробничу, військову дисципліну.

31. Склад правопорушення Склад правопорушення - це сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер. Склад правопорушення: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона.

32. Поняття, мета, принципи юридичної відповідальності Юридична відповідальність: поняття, мета, види, підстави притягнення і звільнення Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну). Позитивна юридична відповідальність - сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою. Ретроспективна юридична відповідальність - специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку перетерпіти позбавлення і несприятливі наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення. Мета юридичної відповідальності - вияв її соціальної необхідності та ефективності. Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності: загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування в людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку надалі; виховний вплив на інших людей з метою попередження правопорушень з їхнього боку. Мета юридичної відповідальності своєю чергою визначає її функції. Функції юридичної відповідальності - головні напрямки юридичного впливу як на правопорушника, так і на інших осіб, з метою захисту правопорядку і виховання суб'єктів права, що скоїли чи можуть скоїти правопорушення. Принципи юридичної відповідальності: 1. Законність. Юридична відповідальність застосовується відповідно до вимог матеріального й процесуального права.

2. Невідворотність. Юридична відповідальність повинна бути обов'язковим слідством якого-небудь правопорушення. Невідворотність юридичної відповідальності - показник її дієвості як особливого інституту правової системи. 3. Обґрунтованість. Застосування мер юридичної відповідальності припускає попереднє встановлення об'єктивного існування всіх фактів, що мають значення для прийняття цих мір 4. Справедливість. Застосування мер юридичної відповідальності припускає, що за одне правопорушення наступає одна відповідальність (відповідного виду); правопорушник несе відповідальність тільки за своє власне винне, протиправне діяння; воздаяние (вид і міра покарання, стягнення) відповідно до ваги діяння, відповідає особистості правопорушника, не принижує й не ображає людське достоїнство. 5. Доцільність. Застосування мер юридичної відповідальності припускає: а) їхня відповідність цілям юридичної відповідальності (виправлення, перевиховання правопорушника, виховний вплив на інших осіб); б) їхнє зменшення, навіть відмова від них, якщо мети юридичної відповідальності можуть бути досягнуті другим шляхом. Принципи «справедливість», «доцільність» охоплюються принципом більше загального порядку - «індивідуалізація юридичної відповідальності».

33. Види юридичної відповідальності Види юридичної відповідальності можна розрізняти по суб'єктах її покладання, по характері застосовуваних санкцій (штрафні, правовідновлювальні), по галузевій приналежності: 1. карна (сама стругаючи, є слідством тільки злочину, її вид і міру визначає тільки суд, кримінально-правові санкції визначаються тільки карним законом); 2. адміністративна (являє собою покладання й реалізацію адміністративного стягнення, є слідством адміністративної провини, передбаченого законодавством про адміністративні правопорушення); 3.дисциплінарна (виникає як слідство дисциплінарної провини, є правовою формою впливу на порушників трудової, службової, військової, навчальної дисципліни); 4.матеріальна (являє собою відшкодування працівниками або службовцями збитку, заподіяного ними підприємству, установі, організації при виконанні своїх трудових обов'язків, припускає відшкодування прямого дійсного збитку («упущена вигода» не відшкодовується), підрозділяється на обмежену, повну, підвищену); 5.цивільно-правова (наступає за здійснення цивільного правопорушення, тягне наслідки майнового й компенсаційного характеру, заснована на принципі повного відшкодування шкоди, припускає відшкодування збитків у вигляді позитивного збитку ( наприклад, втрата, ушкодження майна) і упущеної вигоди (неодержаних доходів),підрозділяється на договірну й позадоговірну).

34. Предмет, метод і система конституційного права.

Конституційне право - це система норм, які закріплюють повновладдя народу, основу суспільного устрою, правового статусу громадян і організацій, діяльності державних органів. Предметом конституційного права є суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу; відносини, які розкривають побудову, устрій держави; відносини, які визначають основоположні засади функціонування держави; відносини, які визначають характер зв'язків між державою і конкретною особою. Під методом конституційного регулювання розуміється система прийомів і способів, за допомогою яких конституційні норми впливають на конкретні суспільні відносини, впорядковують їх стосовно цілей і завдань правового регулювання. Конституційно-правовий метод характеризується комплексністю, він охоплює: а) метод безпосереднього конституційного закріплення регулювання найважливіших суспільних відносин (в Конституції закріплюються не всі, а найголовніші, кардинальні принципи і положення, які визначають зміст та основні напрямки розвитку суспільства); б) метод імперативного, централізованого регулювання (відносини між суб'єктами права ґрунтуються на засадах субординації тобто підпорядкування одного суб'єкта іншому); в) установчий характер нормативних приписів (регулювання відносин здійснюється "вперше", тобто встановлення порядку розробки і прийняття Конституції України, формування і діяльності органів державної влади, закріплення правової системи держави та інше); г) універсальність конституційного регулювання (дія конституційних норм поширюється на всі сфери життєдіяльності, на всі галузі системи права України); д) поєднання безпосереднього прямого регулювання суспільних відносин нормами конституційного права з непрямою (опосередкованою) дією Конституції; ж) поєднання стабільності і динамізму (Конституція надзвичайно постійний політико-правовий документ, але зміни життя суспільства вимагають своєчасного внесення змін до неї. Законом України "про внесення змін в Конституцію України" від 08.12.2004 р. були внесені зміни і доповнення в 25 статей Конституції); з) надзвичайно високий юридичний рівень (Конституція на найвищому законодавчому рівні закріплює відносини, що виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу України). Система конституційного права - це розміщення норм, що дозволяє функціонувати конституційному праву як єдиному цілісному системному утворенню. її структурними елементами є: а) норми конституційного права; б) інститути конституційного права; в) підгалузі конституційного права.

35. Структура та загальні засади конституції України Конституція України - це політико - правовий документ, в якому знаходять свій офіційний вираз і закріплення базові устої суспільного і державного устрою, належність державної влади, права та свободи людини і громадянина, адміністративно - територіальний устрій, принципи здійснення повновладдя народу України. Конституція України - основний Закон держави. Конституції більшості держав мають установлену структуру, яка включає: преамбулу; основну частину; заключні, перехідні/ додаткові положення. Преамбула - носій описової інформації, яка дає відповіді на такі питання: цілі і завдання Конституцій шляхи її становлення і розвитку, проголошення конституційних ідеалів. В основній частині наводиться більшість конституційних норм. Конституції деяких країн мають так звані "перехідні положення", що визначають строки вступу в дію окремих конституційних положень, порядок зміни, необхідність прийняття законів. Конституції окремих країн інколи вміщують додаткові положення. Це країни з федеративним устроєм, де йде розмежування компетенції між союзними державами.

Конституційні норми класифікуються на: 1) норми, що визначають основні засади конституційного ладу України (розділ № 1); 2) норми, що визначають основні права, свободи людини і громадянина (розділ № 2); 3) норми, що закріплюють форми безпосередньої демократії (розділ № 3); 4) норми, що закріплюють організацію державної влади в Україні (розділи № 4, 5, 6) і місцевого самоврядування (розділ № 11); 5) норми, що закріплюють визначені засади правосуддя, визначають порядок діяльності органів прокуратури (роз-дшМіг7,8); 6) норми, що закріплюють територіальний устрій, його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим (розділ №9,10); 7) норми, що визначають статус Конституційного Суду (розділ № 12); 8) норми, що визначають порядок внесення змін та доповнень до Конституції України (розділ № 13). В статті 1 Конституції Україна визначена, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

36. Права, свободи і обов’язки людини і громадянина права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Вперше в українській юридичній науці проблематика прав лю­дини, їх характерні ознаки та класифікації були досліджені П. М. Рабіновичем’.

Розглянемо такі ознаки прав і свобод людини і громадянина.

Права людини — це її правові можливості.

Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою юридич­ною частиною особистості як соціальної характеристики люди­ни, входять до її структури. Вони формуються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на кожному історичному етапі існує більш або менша сукупність прав і свобод. Тенденцією їх становлення як правового інституту є поступове, але невпинне розширення пра­вового надбання людини і громадянина за рахунок включення до їх переліку нових можливостей. Вони є правовим надбанням лю­дини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобува­ються — на противагу авторитарним чи патерналістським запи­там державної влади. Основні обов'язки громадян закріплено в Конституції Ук­раїни. Умовно їх поділяють на такі групи: 1) у сфері економічного й соціального життя: - сплачувати податки і збори у розмірах, встановлених законом; - усі громадяни зобов'язані щорічно подавати до податко­вих інспекцій за місцем проживання декларації про свій май­новий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67 Конституції України); 2) у сфері культурної діяльності: - кожен зобов'язаний не заподіювати шкоди природі, куль­турній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66 Конституції України); 3) у сфері суспільно-політичного життя: - додержуватися Конституції та законів України (ст. 68 Конституції України); - захищати Вітчизну, незалежність та територіальну ціліс­ність України; - шанувати державні символи України; - відбувати військову службу відповідно до закону (ст. 65 Конституції України); 4) у сфері особистої та індивідуальної свободи: - не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

37 Громадянство України, підстави його набуття і припинення Громадянство - це постійний правовий зв'язок особи і держави, що виявляється у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянин не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадяни України незалежно від підстав отримання громадянства мають рівні конституційні права і рівні перед законом. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України чи виданий іншій державі. Україна захищає своїх громадян за кордоном. Підстави набуття громадянства України: 1) народження; 2) територіальне походження; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною опіки; 8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) внаслідок встановлення батьківства; 10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Громадянство України припиняється: 1) внаслідок виходу із громадянства за клопотанням громадянина України (вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбутися лише за їхньою згодою); 2) внаслідок втрати громадянства України: - якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набугромадянство іншої держави; - якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; - якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; - якщо особа набула громадянства України на підставі подання свідомо неправдивих відомостей чи фальшивих документів; - якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави. 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Діючим законодавством України на Президента України покладено такі повноваження: - прийняття до громадянства; - припинення громадянства.