Правознавство

48. Поняття та зміст права власності. Форми власності в Україні Право власності — центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливе без виробництва матеріальних благ. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом всієї історії його розвитку.    Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, в якому матеріальні блага розподілялися в общині відповідно до усталених традицій. З виникненням державно-правової надбудови в суспільстві економічні відносини власності також повинні були отримати правове закріплення, тобто регулюватися нормами права, набути форми права власності.    Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).    Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному і в суб'єктивному.    Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріальними благами, що існують в суспільстві.    Право власності в суб'єктивному розумінні становлять такі правомочності — право володіння, користування і розпорядження.    Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.    Право користування — це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.    Право розпорядження — це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити). Розглядають Такі форми власності: -власність народу України - надра земли, Повітряний простір, вод Ні та Інші Природні ресурси її континентального шельфу та віключної (морської) економічної зони; -приватна власність - майнові та Особисті немайнові блага конкретної фізічної особини (Жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, Цінні папери, результати інтелектуальної творчості та Інше майно споживчого й виробничого призначення); -КОЛЕКТИВНЕ власність - ції майно, Що належиться Певної колективу и є необхіднім для Його Функціонування (майно колективного підпріємства, кооперативу, орендна чі акціонерного підпріємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної Спілки, політічної партії чі іншої Громадської організації, релігійної організації ТОЩО) ; -державна власність - ції майно, необхідне для виконан державою своїх функцій (як-від: єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загально користувань, кошти державного бюджету ТОЩО). Державна власність поділяється на загальнодержавного та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальній).

49. Право інтелектуальної власності в україні Право інтелектуальної власності належить кожному, воно закріплене на конституційному рівні "Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної дальності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством." (ст. 54 Конституції України). Інтелектуальна власність - це результат творчої діяльності людини. Інтелектуальна власність безпосередньо пов'язана з творчістю людини, тобто її цілеспрямованою пошуковою діяльністю, результатом якої є щось якісно нове, яке вирізняється новизною, оригінальністю, неповторністю, та певною унікальністю. Це своєрідне право на результати розумової діяльності творця у науковій, художній та інших сферах діяльності.

50. Громадяни як суб'єкти цивільних правовідносин Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава. До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхніх право- та дієздатності. Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Правоздатність у громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим). Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду й характеру занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений уній. Цивільна дієздатність - це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки, тобто його здатність розпоряджатися власними правами і нести відповідальність за свої дії.

51. Визнати громадянина безвісно відсутнім: підстави, порядок та наслідки Безвісна відсутність - це засвідчений у судовому порядку факт тривалої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося установити місце його перебування. Особа може бути визнана безвісно відсутнім, у судовому порядку, якщо протягом 1 року про громадянина в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування й установити його місце перебування всіма доступними способами не представляється можливим. Особа визнається таким з моменту останнього одержання відомості про нього. Якщо дату не можна установити, то початком безвісної відсутності вважається перше число наступного місяця, після якого відомості були отримані, якщо місяць не можна установити, того 1 січня наступного року. Наслідку визнання громадянина безвісно відсутнім:  1.Шлюб розривається в спрощеному порядку (ст.42 КпШС); 2. Над майном безвісно відсутнього встановлюється опіка; 3. Якщо в цієї особи малися утриманці, то з його майна виплачуються аліменти; 4. Припиняється дія доручення, виданого на його ім'я чи ним самим. Наслідки явки громадянина, визнаного безвісно відсутнім:1. Шлюб відновлюється по спільній заяві чоловіків; 2. Опіка над майном скасовується.

52. Оголошення громадянина померлим порядок та наслідки Особа може бути оголошена в судовому порядку померлим, якщо в місці його постійного проживання протягом 3 років про нього немає відомостей і ці відомості всіма доступними способами неможливо добути. Якщо особа пропала безвісті, при обставинах, що загрожували життю, то цей термін скорочується до 6 міс. Особа визнається померлим із дня вступу в силу рішення суду про оголошення його таким, тобто після закінчення 7 днів після винесення рішення, або суд може визнати днем смерті день передбачуваної загибелігромадянина, указавши про це в рішенні. .Наслідки визнання громадянина померлим: 1. Шлюб припиняється; 2. Відкривається спадщина. Наслідки явки громадянина, визнаного померлим: 1. Рішення суду скасовується; 2. Якщо подружжя не вступила в інший шлюб, то шлюб відновлюється; 3. Майно, що перейшло по безоплатних угодах повертається; 4. Якщо майно перейшло по оплатних угодах і набувач знав, що особа знаходиться в живих, то майно повертається; 5. Якщо майно перейшло до державі і реалізовано, то повертається сума, виручена від реалізації. Однак оголошення громадянина померлим установлює лише презумпцію припинення правоздатності, але не сам факт смерті.

53. Поняття та ознаки юридичних осіб. їх правосуб'єктність Природним суб'єктом права є фізична особа. Водночас в цивільних відносинах беруть участь і організації, учасниками яких виступають фізичні особи.    Для того, щоб та чи інша організація могла бути учасником цивільного обігу, тобто могла набувати цивільних прав та обов'язків, захищати свої права, вона повинна бути визнана суб'єктом цивільного права — юридичною особою.    Інститут юридичної особи — це сукупність правових норм, які визначають правоздатність юридичної особи, її організаційно-правові форми, порядок здійснення діяльності, процедуру утворення та порядок реорганізації та припинення.    Інститут юридичної особи з'явився як форма задоволення громадських потреб в централізації капіталу для реалізації значних господарських проектів, а також з метою захисту різних корпоративних інтересів.    Організація, яка не відповідає певним, встановленим ознакам, прав юридичної особи не набуває, а отже, не є суб'єктом цивільного права.    Цивілістична наука традиційно виокремлює такі ознаки юридичної особи:    - організаційна єдність. Для того, щоб бути юридичною особою, організація повинна виступати як єдине ціле з визначеною структурою. Завдяки цьому воля окремих її членів перетворюється на єдину волю юридичної особи, яка і виступає як єдиний суб'єкт права, що уособлює наміри осіб, які належать до її складу;    - майнова відокремленість (економічна ознака), тобто наявність відокремленого майна, яке є необхідною передумовою участі в цивільному обігу. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності (наприклад, господарські товариства) або на праві господарського відання чи оперативного управління (наприклад, державні унітарні підприємства) і відокремлене від майна її членів та не залежить від їх долі;    - можливість виступати в цивільному обігу від свого імені (матеріально-правова ознака). Кожна юридична особа повинна мати індивідуальне найменування, яке б містило вказівку на її організаційно-правову форму та характер її діяльності. Юридична особа може діяти лише від свого імені, набувати та здійснювати майнові й особисті немайнові права, виконувати обов'язки та нести самостійно майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями. Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів місцевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов'язань тощо;    - здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському чи третейському суді (процесуально-правова ознака).    Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється цивільним процесуальним правом.    Всі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов'язані між собою.    Отже, юридична особа — це організація, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових та немайнових прав, нести цивільну відповідальність і виступати позивачем та відповідачем в суді.    Цивільна правосуб'єктність юридичної особи складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності. В доктрині радянського цивільного права традиційно вважалося, що юридична особа має спеціальну правоздатність, тобто кожна юридична особа може здійснювати лише таку діяльність, яка передбачена її статутом чи відповідним положенням. У вітчизняному цивільному законодавстві відповідно до сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного декларується принцип універсальної правоздатності юридичної особи, тобто юридична особа може мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ст. 91 ЦК). Водночас окремі види діяльності юридична особа може здійснювати лише за наявності спеціального дозволу (ліцензії) — займатися медичною практикою, капітальним будівництвом, наданням охоронних послуг та ін.    Дієздатність юридичної особи виникає одночасно з правоздатністю і здійснюється її органами.    Залежно від підстав класифікації розрізняють такі органи юридичної особи:    1) одноособові (директор, ректор, начальник) та колегіальні (правління, рада, колегія);    2) ті, що обираються, та ті, що призначаються;    3) керівні та структурні, залежно від повноважень.

54. Порядок та створення юридичних осіб. Органи юридичних осіб Порядок створення юридичних осіб регламентується законодавством України. Залежно від виду організації, завдань і мети їх діяльності, від форми власності тощо розрізняють розпорядчий, дозвільний і нормативно-явочний порядок утворення юридичних осіб. При розпорядчому способі утворення юридичних осіб потрібно лише розпорядження засновника, а додаткової державної реєстрації такі організації не потребують. Дозвільний порядок утворення юридичних осіб характеризується тим, що для їх створення необхідно отримати дозвіл відповідних органів, які розглядають питання доцільності створення юридичних осіб. Наприклад, для створення міжгалузевих об'єднань підприємств необхідний відповідний дозвіл Антимонопольного комітету України. Нормативно-явочний порядок утворення юридичних осіб найбільш поширений в Україні. Для утворення юридичної особи будь-якого спеціального дозволу державних органів і третіх осіб не потрібно. Реєструючий орган реєструє таку юридичну особу після перевірки дотримання порядку його утворення і відповідності засновницьких документів законодавству. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Чинне Положення Кабінету Міністрів України "Про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності" від 25 травня 1998 р. №740 передбачає, що у разі коли власником (власниками) суб'єкта підприємницької діяльності є фізична особа (фізичні особи), її (їх) підпис на установчих документах засвідчується нотаріусом. Товариства залежно від установчих документів розділяються на два види — статутні та договірні. Статутні товариства діють на підставі затвердженого учасниками статуту (наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство). Якщо ж товариство діє на підставі укладеного між учасниками засновницького договору, то воно вважається договірним (наприклад, повне товариство, командитне товариство). До категорії установчих документів можна віднести і положення, на підставі яких можуть діяти певні юридичні особи. Інколи до установчих документів законодавство України відносить рішення власника або уповноваженого ним органу. Юридична особа - самостійний щодо своїх учасників суб’єкт цивільних правовідносин. Вона набуває цивільні права і бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом. Орган юридичної особи, як її частина, представляє інтереси останньої у відносинах з іншими суб’єктами права без спеціальних на те повноважень (без довіреності). Між юридичною особою та її органом правові відносини не виникають. Дії органу - дії самої юридичної особи. Органи юридичної особи можуть бути:

• за своїм складом - колегіальними (правління, дирекція, рада) і одноособовими (президент, директор). Колегіальні органи, за правилом, обираються, одноособові - призначаються; • за призначенням - волеутворюючі та волевиявляючі (виконавчі). Зокрема, загальні збори є вищим органом акціонерного товариства, але вони тільки формують волю останнього, а виражати її може правління акціонерного товариства або його президент. Юридична особа може мати як один орган (раду, правління), так одночасно й декілька органів (загальні збори акціонерів, наглядову раду, правління тощо). Порядок призначення або обрання органів управління, а також інші правила, що регламентують їх діяльність, встановлюються законами і установчим документом юридичної особи.

55. Порядок та способи припинення діяльності юридичних осіб Припинення юридичної особи – це завершення її існування як самостійного суб‘єкта права. Внаслідок припинення юридична особа «щезає» зовсім або видозмінюється.  Виділяються два способи припинення юридичної особи: 1) ліквідація – коли внаслідок припинення у юридичної особи немає правонаступників. 2) реорганізація – спосіб припинення з правонаступництвом прав та обов‘язків реорганізованої юридичної особи. Реорганізація відбувається п‘ятьма способами: 1) перетворення – до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права і обов'язки колишнього підприємства. (Формула: А = Б) Перетфорення відбувається, зокрема, під час зміни організаційно-правової форми. 2) злиття – на базі декількох підприємств утворюється одне і усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до підприємства, яке виникло в результаті злиття. (Формула: А + Б = С). 3) приєднання - до підприємства, яке приєднало, переходять усі майнові правата обов'язки приєднаного підприємства. (Формула: А + Б = Б‘) 4) поділ – на базі одного підприємства утворюється декілька нових, до яких за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах переходять майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства. (Формула: А = Б + С) 5) виділення – з підприємства виділяється частина майна, на базі якої створюється одна або декілька нових юридичних осіб. До кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства. При реорганізації і ліквідації підприємства звільнюваним працівникам гарантується додержання їх прав та інтересів відповідно до трудового законодавства України. Юридична особа вважається реорганізованою або ліквідованою з моменту її виключення з державного реєстру України.

56. Поняття та класифікація правочинів. Умови дійсності цивільних правочинів Термін правочин походить від слів: „право” і „чинити”: 1) відображає правомірність цього юридичного факту (ст. 204 презумпція „правомірності правочину”); 2) передбачає можливість вчинення цього юридичного факту не лише двома або більше особами, але й однією. Класифікація правочинів І За кількістю сторін: 1) односторонні (створюють обов’язки, як правило, лише для особи, яка вчинила; для інших осіб- у випадках встановлених законом (заповіт) або за домовленістю з цими особами); 2) двосторонні; 3) багатосторонні.погоджена дія двох або більше сторін. ІІ За моментом вчинення: 1) консенсуальні (у встановленій законом формі або з дотриманням ін. формальностей – державна реєстрація ст. 210 ЦК); 2) реальні. ІІІ За наявністю або відсутністю майнового еквіваленту: 1) відплатні; 2) безвідплатні. ІV За умовами настання правових наслідків: 1) безумовні; 2) умовні. Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені законом вимоги, яким повинен відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від виду правочину, його характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта. Так, зрозуміло, що умови дійсності договору купівлі-продажу мисливської рушниці відрізнятимуться від договору купівлі-продажу буханця хліба чи пляшки молока, а передача на зберігання на елеватор 10 т зерна — від передачі на зберігання капелюха в гардеробі бібліотеки.    Водночас всі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні відповідати певним загальним умовам дійсності.    Умови дійсності правочину є такими.    1. Суб'єктний склад. Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний в судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом.    2. Відповідність змісту правочину закону. Тобто умови правочину повинні відповідати вимогам як закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не вважатиметься дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України від 16 липня 1999 р. "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів, за винятком крові та спинного мозку. В ч. 1 ст. 203 ЦК передбачено також, що зміст правочину не повинен суперечити моральним засадам суспільства.

57. Правові наслідки визнання правочину недійсним Правові наслідки визнання правочину недійсним пов'язані насамперед із правовою долею отриманого за правочином. Загальне правило, яке визначає правову долю набутого сторонами за правочином (майна, грошей тощо), міститься у ст. 216 ЦК, де зазначено, що у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Це правило у науці цивільного права називається двосторонньою реституцією, тобто кожна зі сторін повертає все набуте за правочином. Окрім цього, коли недійсним правочином завдано збитків чи заподіяна моральна шкода другій стороні або третій особі, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Для наслідків деяких видів недійсних правочинів можуть застосовуватися інші правила: - відшкодування збитків у подвійному розмірі та відшкодування моральної шкоди Цей обов'язок покладається на сторону, яка примусила контрагента укласти правочин, застосувавши фізичне чи психічне насильство або обман (статті 230, 231 ЦК),.

58. Поняття представництва та його види. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як громадяни, так і юридичні особи. Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: громадянин — з народження, юридична особа — з моменту виникнення. Представниками можуть бути громадяни, які мають достатній обсяг дієздатності. За загальним правилом, це повнолітні, тобто особи, що досягли 18-літнього віку. У виняткових випадках як представники можуть виступати також особи, що досягли трудового повноліття, тобто шістнадцяти років (наприклад, при прийомі на роботу продавцем неповнолітнього, який дослг шістнадцяти років). Представниками не можуть бути особи, що перебувають під опікою або піклуванням. Види: 1. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Повноваження комерційного представника може бути підтверджено письмовою угодою між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. Одночасне комерційне представництво різних сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, передбачених законом. Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами. 2. Договірне представництво — це представництво, що ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка особисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору доручення. Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, котру він представляє, виокремлюють два види довіреності:1) загальна довіреність;2) спеціальна (у тому числі разова) довіреність. 3. Характерними ознаками законного представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження встановлюються нормативними актами (цивільними, господарськими, сімейними). По-друге, особа, яку представляють, не бере участі в призначенні представника і не може особисто скасувати чи змінити повноваження представника, оскільки ці повноваження визначені законом. Різновидом законного представництва є і так зване статутне представництво. 4. За статутним представництвом представниками виступають уповноважені організації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представляти інтереси цих організацій. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, правоуповноваженою на це її установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

59. Доручення як одна з підстав представництва Договір доручення — це договір, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя (ст.1000 ЦК). Договір доручення є однією з підстав представництва, а на регульовані ним відносини поширюються загальні норми про представництво. Цей договір регулює лише взаємовідносини довірителя та повіреного, але не їх взаємозв'язки з іншими особами. Для інших осіб, з якими повірений вступає у відносини за дорученням довірителя, має значення лише належне оформлення прав повіреного, що надає можливість установити обсяг наданих йому довірителем повноважень. Дії повіреного стосовно третіх осіб, здійснені у межах його повноважень, створюють, змінюють і припиняють права та обов'язки безпосередньо для довірителя (особи, яку представляють). Повірений як представник не набуває прав та обов'язків з угод та інших юридичних дій, вчинених з іншими особами. Таким чином, повірений не є стороною правочину, укладеного ним з іншою особою від імені та в інтересах довірителя. Для виконання договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність, яка виражає повноваження повіреного, визначені умовами цього договору. Довіреність може охоплювати як усі юридичні дії, зазначені у договорі доручення, так і їх частину. При виникненні спору між довірителем і повіреним слід керуватися договором доручення. На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення. Довіреність може охоплювати лише частину юридичних дій, обумовлених у договорі доручення. Наприклад, при укладенні договору доручення на ведення справи із захисту майнових інтересів довірителя у договорі можуть бути зазначені такі юридичні дії повіреного: - проведення правової експертизи документів; - представництво інтересів довірителя в органах державної влади і управління, в суді та інші.

60. Поняття зобов'язального права України Зобов'язальне право - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини між боржником та кредитором на засадах юридичної рівності та взаємної відповідальності один перед одним. Зобов'язальне право є підгалуззю цивільного права, норми якої об'єднані в окрему книгу Цивільного кодексу України (Книга 5 ст. 509-1215 ЦКУ), яка регулює загальні засади встановлення, виконання та припинення зобов'язань, правові наслідки їх порушення, а також окремі види зобов'язань (договорів).

61. Способи забезпечення виконання зобов'язань, поруки, застави…. Під способами забезпе­чення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпе­чувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) харак­тер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими доку­ментами. Відповідно до ст. 179 ЦК  неустойкою визнається певна грошова сума, визначена за­коном або договором, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання зобов'язання.  В силу застави кредитор (заставодержатель) має право  в  разі невиконання  боржником  (заставодавцем)  забезпеченого    заставою зобов'язання одержати задоволення з  вартості  заставленого  майна переважно перед іншими кредиторами. Предметом застави може бути майно, яке відповідно до українського законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто стягнення. Відповідно до ст. 191 ЦК України за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в певній частині. Порукою може бути забезпечена лише дійсна вимога  Порука має акцесорний (додатковий) характер: визнання недійсним основного зобов'язання, тягне за собою недійсність і поруки.  Порука завжди вимагає простої письмової форми. У разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбаче­но договором поруки (ст.192 ЦК). Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на боці боржника. Завдатком визнається грошова сума, що її видає одна з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і на забезпечення його виконання (ст.195) Завдаток виконує кілька функцій: - платіжна функція - оскільки за­вдаток видається в рахунок належних платежів, він виступає передусім засобом платежу. - факт передачі завдатка від однієї до іншої договірної сторони підтверджує, що між сторонами укладено угоду, що й закріплюється переда­чею завдатку;  - по-третє, завдаток виступає як спо­сіб забезпечення виконання зобов'язання.