3. Епічні жанри та їх історичний розвиток

Епос із давніх часів зайняв найбільшу нішу в історії літератури, тому вироблення у ньому різноманітних формально-змістових видів – річ закономірна.

Основними характеристиками епічних жанрів є оповідальність (наративність), домінування форм минулого часу, часова тяглість, опис, авторський роздум, образ оповідача, наявність сюжету, персонажів, значний обсяг тексту та ін. До сучасних епічних літературних жанрів традиційно зараховують: роман, повість, оповідання, новелу, нарис.

3.1. Роман (давньофранц. roman – оповідь романською мовою) – складний за побудовою і великий за обсягом епічний прозовий (віршовий) твір, у якому широко охоплено життєві події певної епохи та багатогранно змальовано персонажів, кількість яких часто значна.

Зародження роману припадає на античні часи («Дафніс і Хлоя» Лонга, «Ефеська повість» Ксенофонта, «Ефіопіка» Геліодора). В епоху Середньовіччя сформувався самобутній лицарський роман. У XII–XIII ст. романом у Європі називали будь-який розповідний твір, написаний однією з романських мов (французькою, іспанською, португальською, італійською). В епоху Відродження активно розвивався авантюрний роман, зародився роман реалістичний.

В українській літературі роман утвердився відносно пізно – у XIX ст. («Чорна рада» П. Куліша, «Люборацькі» А. Свидницького). Нині роман – один із найрозвинутіших її жанрів.

За змістом розрізняють романи:

– історичні, e яких у художній формі відтворено якусь епоху, а історична правда поєднана з художнім вимислом («Хмельницький» М. Старицького, «Я, Богдан» П. Загребельного, «Чорний ворон» В. Шкляра);

– соціально-побутові, для яких характерні ідеологізація приватного життя, побуту персонажів, зображення його на тлі проблем суспільства, епохи («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, «Вальдшнепи» М. Хвильового);

– родинно-побутові, основною темою зображення в яких є побут, приватне життя і проблеми родини («Волинь» У. Самчука, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко);

– філософські, що є великими епічними творами, в яких автори безпосередньо викладають свої етичні і світоглядні позиції («Сонячна машина» В. Винниченка, «Твоя зоря» O. Гончара, «Дім на горі» Вал. Шевчука);

– пригодницькі, сповнені незвичайних подій, динаміки і несподіваних поворотів сюжету («Чорний ангел» О. Слісаренка, «І один у полі воїн» Ю. Дольд-Михайлика, «Ключ», «Елементал» В. Шкляра);

– науково-фантастичні, що мають прогностичний характер, оскільки описують події майбутнього відносно часу написання роману («Чаша Амріти», «Золотий корсар» О. Бердника);

– біографічні, у центрі опису яких життя певної історичної особи («Забіліли сніги» М. Сиротюка, «Марія Башкирцева» М. Слабошпицького, «Шрами на скалі» Р. Горака, «Четвертий вимір» Р. Іваничука) тощо.

Особливий вид епічних творів – романи у віршах («Марина» М. Рильського, «Молодість брата» Л. Первомайського, «Маруся Чурай» і «Берестечко» Ліни Костенко) та романи в новелах («Вершники» Ю. Яновського, «Тронка» Олеся Гончара). Кілька романів одного автора, пов’язані однією темою і персонажами, об’єднуються в дилогію, трилогію, тетралогію, цикл романів («Лебедина зграя» та «Зелені Млини» В. Земляка, «Три листки за вікном» Вал. Шевчука, «Посол урус-шайтана», «Фірман султана», «Чорний вершник», «Шовковий шнурок» В. Малика, цикл романів П. Загребельного про Київську Русь: «Диво», «Первоміст», «Євпраксія», «Смерть у Києві»).

До роману подібний жанр повісті.

3.2. Повість – розповідний художній твір з нерозгалуженим сюжетом, невеликою кількістю персонажів, з охопленням незначної кількості подій.

У давнину повістю називали будь-який розповідний твір («Повість минулих літ»; а «Слово про похід Ігорів» починається так: «Не ліпо ли ны бяшет, братия, начяти старыми словесы трудных повістій о полку Игореві...»).

Жанр повісті в українській літературі став популярним у першій половині XIX ст. (повісті Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького), активно розвивався і пізніше (повісті Б. Грінченка, М. Коцюбинського, Ольги Кобилянської, І. Франка, М. Хвильового, В. Барки, Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, Оксани Забужко, В. Діброви, Ю. Покальчука). За тематикою повісті, як і романи, досить різноманітні.

3.3. Оповідання – невеликий за обсягом розповідний твір здебільшого про одну або декілька подій у житті людини чи кількох людей.

Розмаїте за тематикою, оповідання здавна відоме в українській літературі: історичні оповідання в літописах (літопис як жанр – це синкретичне поєднання «сказань», оповідань, повідомлень), сатирично-гумористичні віршові оповідання XVIII ст., оповідання Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, М. оцюбинського, В. инниченка, Б. рінченка, С. асильченка, Г. Косинки, В. Підмогильного, М. Хвильового, Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, В. Шевчука, В. Діброви, В. Даниленка, Марії Матіос, Любові Пономаренко, Галини Пагутяк.

Своєрідними видами оповідання є притча, новела, нарис.

3.3.1. Притча – повчальне алегоричне оповідання про людське життя з яскраво вираженою мораллю. Г. Сковорода ототожнював її з байкою («басня и притча єсть то же»), але в його творчому доробку є і байки, і притчі («Благодарний Еродій», «Убогий жайворонок»). Чимало притч містять Біблія, давньокиївські збірники («Златоуст», «Пчела»), послуговувались ними і в ораторсько-проповідницькій прозі. Жанрові особливості притч використовують і сучасні письменники (роман–притча «Дім на горі» Вал. Шевчука).

3.3.2. Новела – невеликий епічний твір з гострим сюжетом і несподіваною розв’язкою, для якого характерні лаконічне письмо і психологізм. Зародження її зараховують до епохи Відродження, коли розповідний твір про нові події називали новелою.

В українській літературі до цього жанру зверталися М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Хвильовий, Є. Плужник, Г. Косинка, Б. Антонечко-Давидович, О. Гончар, Ю. Яновський, Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, В. Медвідь, Євгенія Кононенко, Галина Пагутяк.

3.3.3. Нарис – оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор відтворює зауважені ним у житті дійсні факти, події і людей. За словами К. Паустовського, у нарисі «факт, поданий літературно, без непотрібних деталей, зі згущенням кількох характерних рис, освітлений слабким світлом вимислу, виявляє сутність речей у стократ яскравіше і доступніше, ніж правдивий і до подробиць точний протокол».

Нариси поділяють на наукові і літературно-критичні. Як жанр нарис поширився у XIX ст., розвиваючись у руслі публіцистики і літературно-художньої критики (О. де Бальзак, І. Тургенев, Й. Крашевський, Леся Українка, І. Франко). У XX ст. він змістився у творчу площину журналістики, а в літературі виявив себе як форма осмислення життя і творчості окремих письменників.

3.4. До оповідних форм малої прози належать памфлет, фейлетон, мемуари.

3.4.1. Памфлет (від грец. імені Pаmрhilos) – невеликий за обсягом публіцистичний сатиричний твір на актуальну тему.

Жанр виник у добу Реформації (XVI ст.) як один із засобів ідеологічної полеміки (М. Лютер, Е. Роттердамський). В епоху Просвітництва (XVIII ст.) його розвивали Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, а в реалістичній літературі пізнішого часу – В. Гюго, Е. Золя, Л. Толстой. В українській літературі памфлети відомі з часів полемічного письменства (друга половина XVI – перша половина XVII ст.), їх авторами були І. Вишенський, М. Смотрицький. У XX ст. жанр активізувався у творчості М. Хвильового («Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?»).

3.4.2. Фейлетон (франц. feuilleton < feuille – аркуш) – невеликий за обсягом художньо-публіцистичний твір актуальної тематики.

Жанр започаткований у XIX ст. і пов’язаний із журналістикою та видавничою справою. Пізніше він набув художньо-літературного забарвлення, використовуючи засоби комічного зображення. Родоначальником українського фейлетона вважають В. Самійленка, чий почин був підриманий Остапом Вишнею, Є. Дударем. Фейлетон може мати документальну основу, а складниками стилю є сатира, іронія, сарказм.

3.4.3. Мемуари (франц. memoires – спогади) – твір у формі записок-спогадів про минулі події, у яких автор брав участь чи був очевидцем.

Мемуарам притаманна документальність, історична достовірність, хоч не виключається право автора на художній домисел.

Зародився жанр в античну епоху (Ксенофонт, Юлій Цезар), виявився зручною формою зображення історичних подій та особистих пригод у середні віки (П. Абеляр) і добу Відродження (Б. Челліні). Інтерес до мемуаристики не згасав і пізніше, про що свідчить творчість Й. Гете, Стендаля, Г. Гейне, А. Франса, Р. Тагора, Е. Хемінгуея. В українській літературі мемуари з’явилися у XVIII ст. (Ілля Турчиновський), а пізніше цей жанр розвинувся у творчості П. Куліша, М. Драгоманова, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, М. Хвильового, М. Рильського, О. Довженка, В. Сосюри, Ю. Шереха (Шевельова), П. Сороки.

3.4.4. У модерній літературі утвердилася проза малих форм, яку особливо активно культивували наприкінці XIX – на початку XX ст. Такі форми прийнято називати епічними мініатюрами. Для них характерні емоційне відтворення якоїсь життєвої ситуації і вражень, ліризація зображуваного, яскрава колористика, роздум на актуальну тему, яка має здебільшого психологічне підґрунтя. Серед малих прозових форм виокремлюють: образок («Відьма», «Він іде» М. Коцюбинського, етюд («Лялечка» М. Коцюбинського), акварель («На камені» М. Коцюбинського), замальовку (подорожні враження, відгуки про якісь події тощо).

Більшість таких жанрових визначень – авторські. Прикладом прозової мініатюри пізнішого часу можуть бути «Окрушини» Ірини Вільде, для яких характерні афористичність висловлювання, ліричність роздуму, ефектне завершення.

До жанру мініатюри вдаються такі сучасні прозаїки, як А. Дімаров, В. Чухліб, Марія Цуканова, П. Сорока, Любов Пономаренко, В. Медвідь, В. Базилевський.

Епічні жанри у літературі відіграють провідну роль, тому що, з одного боку, дають широкі можливості письменнику для його творчості, а з другого – викликають підвищений читацький попит, зумовлений увагою до оповідних форм.