1.2. Міжродові форми

Виокремлення літературних родів зовсім не означає, що ці словесні форми мають чіткі межі. Виникнувши із синкретичної творчості, вони й досі схильні до взаємодії, внаслідок чого в одному творі поєднуються принципи зображення, притаманні різним родам.

Лірику й епос синтезують у собі поеми, романи у віршах, лірична новелістика (поезія в прозі), байки, балади, ліричні відступи в епічних творах. В українській літературі творцями поем були І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, М. Рильський, Д. Павличко.

Поезію в прозі писали В. Стефаник, Ольга Кобилянська, М. Коцюбинський. Досить тривалою є традиція байкарства – від Г. Сковороди до Л. Глібова, С. Руданського, А. Косматенка, М. Годованця. Не менш традиційна в українському письменстві балада, започаткована у фольклорі і розвинута у творчості Т. Шевченка, В. Забіли, І. Франка, П. Тичини, В. Союсюри, І. Драча, Ліни Костенко, О. Ірванця. Яскраві приклади роману у віршах – «Дон Жуан» Дж. Байрона, «Пан Тадеуш» A. Міцкевича, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна, а в українській літературі – «Скелька» І. Багряного, «Поліська трилогія» О. Підсухи, «Емігранти» М. Тарнавського, «Маруся Чурай» та «Берестечко» Ліни Костенко.

Епічна драма є результатом епізації драми, тобто найширшого використання драматичним мистецтвом змістових і формальних ознак епосу. Фундатор епічної драми та її теорії – німецький письменник Б. Брехт, а її творцями в літературі стали Л. Курбас, М. Куліш, B. Мейєрхольд, В. Маяковський.

До міжродових утворень зараховують драматичну поему, яка синтезує драматичні, ліричні та епічні способи відображення дійсності. Її початки сягають творчості Й.-В. Гете («Фауст»), Г. Ібсена («Святий Людовік»), О. Пушкіна («Камінний гість»), а в українській літературі драматична поема утвердилася передусім у художній спадщині Лесі Українки («Кассандра», «У пущі», «Бояриня», «Лісова казка»). Ця традиція мала продовження у творах О. Олеся («Над Дніпром»), М. Рильського («Бенкет»), І. Кочерги («Свіччине весілля », «Ярослав Мудрий»), І. Драча («Дума про вчителя», «Соловейко-Солвейг»), Ліни Костенко («Сніг у Флоренції», «Дума про братів неазовських»), Б. Стельмаха («Тарас»).

У нових за часом працях з теорії літератури пропонують виокремити позародові форми – твори, яким неповною мірою властиві ознаки епосу, лірики чи драми. Наприклад, сучасний російський теоретик літератури Валентин Халізєв відносить до позародових форм нариси, літературу «потоку свідомості» (М. Пруст, Дж. Джойс, Н. Саррот), есеїстику.

У постмодерній літературі відбувається активна взаємодія словесних родів, що зумовлено переглядом літературних канонів і пошуком нових форм художнього вираження. У цьому творчому процесі розмиваються межі між окремими родами, дедалі частіше практикуються міжродові форми, у яких синтезуються найрізноманітніші властивості епосу, лірики і драми.

2. Жанротворчі фактори. Жанр як синтетична форма

У процесі свого історичного розвитку література, виділившись в окремі роди, продовжувала дифенціюватися на дрібніші художні форми і види, появу яких зумовило як саме суспільне життя, так і естетичні пошуки письменників. Твори, написані ними у новаторській манері, не підпадали під відомі зразки, тому потребували теоретичного осмислення і відповідної назви. Так і з’явилося поняття «жанр», призначене для точнішої класифікації новотворів.

Жанр (лат. genris – вид ) – форма мистецького осмислення світу та художньої організації тексту, яка визначається єдністю теми, композиції, образотворчих засобів і наративного стилю.

Від античності до романтизму жанр залежав від теми, а з посиленням суб’єктивного начала в літературі набув авторської інтерпретації, світоглядних та структурних атрибутів, виявив відцентрову рухливість від сталих форм. Поліфонічні літературні утворення в межах одного твору вимагають визначення жанрової домінанти, яка надає творові системної організованості.

Важливою є думка про «жанрову матрицю», тобто своєрідний інваріант (лат. invariant – незмінний) жанру, генетично зумовлений комплекс найбільш усталених ознак, що залишаються атрибутивними впродовж усього історичного життя жанру.

Міркування про жанр як мистецьку категорію, висловлені ще в античні часи (Аристотель, Горацій), набули чіткої окресленості і конкретики в добу класицизму (Н. Буало), багато в чому змінилися і відійшли від аристотелізму в нову епоху (Г. Лессінг, Г. Гегель), а ще більше трансформувалися в останнє століття (Ф. Брюнетьєр, О. Веселовський, О. Фрейденберг, С. Аверінцев, М. Бахтін, Д. Лихачов, Р. Веллек та Р. Воррен). Проте здебільшого йшлося про можливості художнього освоєння дійсності, а серед тих можливостей виокремлювали тематику, структурну та функціональну здатність.

У концепціях різного часу жанр осмислювався як форма мистецької філософії, авторського існування в художньому творі, як художня модель світу та спосіб обсервації життя; були запропоновані синхронні та діахронні аспекти вивчення жанру. Зрештою, мовилося про те, що цю категорію неможливо редукувати до чіткого теоретичного визначення, оскільки жанр – явище, яке постійно змінюється, тому є сенс говорити про нього в межах певної епохи, навіть окремого твору.

У сучасній жанрології існує декілька ключових понять, які стосуються функціонування жанру в літературному просторі. До них належить жанровий канон (грец. каnоn – палиця, переносно – норма, правило) – усталена, нормативна, остаточно традиціоналізована у процесі історичного розвитку форма певного жанру.

У розвитку жанру виокремлюють три етапи: становлення, канонізацію, модернізацію. Наприклад, жанр новочасного роману почав формуватися у XII–XIII ст. («лицарський роман»), а утвердився (канонізувався) лише у XIX ст. у реалістичній літературі. Протягом XX ст. роман відійшов від канону, зазнаючи багатьох структурних змін, урізноманітнюючись тематично, тому сучасна його форма відображає модерністські і постмодерністські художні пошуки: зображення світу культури, а не реального буття, використання гіперболи, фантастики, гротеску, іронії, травестування.

Деякі жанри, проіснувавши певний час у літературі, зникли з ужитку, як це сталося, наприклад, з літописом, який в українській літературі виник на межі X–XI ст., був канонізований ще за часів Київської Русі, плідно розвивався до середини XVIII ст., а потім занепав, вичерпавши свої літературні можливості. Жанровий канон у літературі відіграє роль формально-змістового і мовленнєвого орієнтира та еталона для письменників, які беруть його за основу у творчій праці.

Жанрову систему можна розглядати як стійку єдність жанрових форм у синхронному аспекті, коли ці форми існують у єдиному художньо-світоглядному просторі, контактують між собою, мають певні зв’язки, притягання й відштовхування. Вона притаманна певному типові літературної творчості (бароко, класицизм, сентиметалізм, романтизм, реалізм, модернізм) і характеризується спільними тематичними, сюжетними, образними, художньо-виражальними параметрами.

Жанрове означення літературного твору є певним орієнтиром як для читача, так і для дослідника. Меншою мірою це стосується автора, який прагне викласти художній матеріал у такій формі, що найбільш яскраво його виражає. За винятком періодів, коли панувала нормативна поетика, яка диктувала використання певних жанрів у літературній творчості, письменник завжди був вільний у виборі жанрової форми, яка давала йому змогу розкритися в усій повноті таланту.