4. Аналіз та інтерпретація літературних творів

Установки й перспективи освоєння словесно-художніх текстів у кожної з наукових шкіл й у кожного видатного та своєрідного вченого свої, особливі. Разом з цим у літературознавстві існують певні універсальні підходи до творів художнього мистецтва, а саме: науковий опис, аналіз, інтерпретація, внутрішньо текстове (іманентне) та контекстуальне вивчення.

Сутність твору навряд чи може бути осягнута, якщо дослідник вдається лише до окремих суджень оповідача, персонажу, ліричного героя або шляхом коментування та обговорення довільно вибраних фрагментів чи на основі абстрактних міркувань. Таємниця художніх творів відкривається літературознавській думці лише на основі неупередженого та ретельного розгляду загальної сукупності текстових фактів, у результаті вивчення форми у її багатоплановості, з усіма її компонентами та нюансами.

Для вченого є нагальним пильна увага до всього, що здатне впливати на читача – наявні у творі «фактори художнього впливу».

Початкове завдання філолога щодо художнього твору полягає в описі того, що у ньому формалізовано (мовленнєві одиниці, позначені предмети та дії, композиційні з’єднання). Науковим описом прийнято називати початковий етап дослідження, а власне – фіксування даних експерименту та спостереження. У сфері літературознавства, що очевидно, домінує спостереження. Опис художнього тексту нерозривно є зв’язаним з його аналізом (від гр. – розклад, розчленування), тому що вони здійснюються шляхом співвіднесення, систематизації, класифікації елементів твору.

Опис та аналіз літературно-художньої форми не є чимось механічним. Це справа творча: спираючись на власне читацьке сприйняття, використовуючи свої професійні навички та знання, літературознавець відділяє у творі більш важливе від менш істотного. При цьому надзвичайно вагомим виявляється поняття мотиву.

У деяких випадках опис та аналіз мають виключно констатуючий, «атомізуючий» характер: перераховуються та групуються формальні компоненти (прийоми) твору, і цим його розгляд обмежується. Так, наприклад, вивчалася фонетика віршів формальною школою на її початковому етапі.

Більш перспективним є аналіз, який має на меті з’ясування відношень елементів форми до художнього цілого, тобто аналіз, спрямований на розуміння функції прийомів (від лат. – виконання, здобуток). Б. Томашевський стверджував, що у складі загальної поетики важливим є поняття художньої функції поетичних прийомів: «Кожний прийом вивчається з точки зору його художньої доречності, тобто аналізується: навіщо використовується даний прийом та який художній ефект ним досягається».

По суті, про це ж говорив і Ю. Тинянов, оперуючи словосполученням конструктивна функція: «Співвіднесеність кожного елементу літературного твору як системи з іншими, а, отже, з усією системою, я називаю конструктивною функцією». Ці судження з середини 1920 років передують принципу структурного аналізу художніх текстів, який півстоліття потому розроблявся Ю. Лотманом та ученими його кола.

Проте у літературознавстві 20-х рр. намітилося й інше розуміння функції формальних компонентів твору. Скафтимов та Бахтін заговорили про підпорядкованість художніх засобів авторської думки смисловому завданню і, таким чином, прийшли до поняття змістової функції. Розгляд останньої вінчає описово-аналітичну діяльність літературознавця, тому що тут має місце перехід від аналізу до синтезу, до розуміння смислової цілісності твору, тобто до його інтерпретації. Спираючись на вивчене про інтерпретації як поняття герменевтики, звернемося до цього поняття як до характеристики наукового освоєння літературних творів.

На відміну від звичайних читацьких, а також есеїстських та художньо-творчих осягнень літературного твору (у яких можуть цілком виправдано домінувати раціонально не обґрунтовані емоції та інтуїції), власне літературознавче осягнення смислу, осягнення об’єктивне та достовірне, з необхідністю спирається на опис та аналіз форми. Про це неодноразово говорили не тільки учені, а й письменники: «...обговорення змісту без обговорення форми створює необмежені можливості для шахрайства» (Г. Белль).

Такі переконання отримали розгорнуте обґрунтування в одній з ранніх праць Скафтимова, де підкреслюється, що видобування смислу з тексту вимагає відповідального та суворого мислення. Учений стверджував, що інтерпретації належить бути послідовно та неухильно аналітичною та іманентною твору, тобто такій, яка відповідає його складу й структурі: «...тільки твір може свідчити про свої властивості <...> Інтерпретатор не може бути поза контролем. Склад твору сам у собі носить норми його тлумачення. Усі частини твору знаходяться у певних формально-визначених відношеннях».

При цьому учений не заперечує ролі суб’єктивного фактору в аналітичних розвідках літератури, але констатує його рамки: «Дослідник художній твір сприймає тільки в особистісному естетичному досвіді. У цьому сенсі, звичайно ж, його сприйняття є суб’єктивним. Однак суб’єктивізм – це не свавілля. Для того, щоб зрозуміти, треба вміти віддати себе чужій точці зору. Треба чесно читати. Дослідник віддається повністю художнику, тільки повторює його в естетичному переживанні, він лише пізнає ті факти духовно-естетичного досвіду, які розгортає у ньому автор».

До цього варто лише додати, що літературознавчі інтерпретації (навіть найсерйозніші та найглибші) не здатні вичерпати змісту творів, тому що в останніх далеко не все наділене повнотою визначеності, а тому незмінно залишається таємницею, яка провокує на інтелектуальні розвідки – ініціативні та творчі. Про ці грані інтерпретуючої дійсності писав М. Бахтін, спираючись на герменевтику та оперуючи поняттям «діалогічність». Зокрема, він стверджував, що інтерпретації художніх творів здатні привнести до їхгього складу щось нове, призвести до «збагачення шляхом творення».

Під час розкриття та коментування смислу образу «розчинити його у поняттях неможливо»: може бути «або відносна раціоналізація смислу (звичайний науковий аналіз), або поглиблення його за допомогою інших смислів (філософсько-художня інтерпретація <...> Тлумачення символічних структур змушено губитися у безмежності символічних смислів, тому воно і не може стати науковим у сенсі науковості точних наук». За словами М. Бахтіна, у літературознавстві, вірному своїй гуманітарній специфіці, критерієм є «не точність пізнання, а глибина проникнення. Тут пізнання спрямоване на індивідуальне. Це область відкриттів, одкровень, впізнань, повідомлень».

Проте існують й діаметрально протилежні судження щодо тих поглядів, які сповідували Скафтимов та Бахтін. В одних випадках інтерпретуюча діяльність розцінюється як домінанта літературознавства, а в інших, навпаки, частково або повністю цю діяльність позбавляють легітимності. Абсолютним прихильником першої був Д. Ліхачов, який вважав, що інтерпретація – це стрижень науки про літературу, її гнучкий, позбавлений твердості центр, оточений більш точними дисциплінами, які складають для інтерпретації ніби «жорсткі ребра» (вивчення біографії, історія тексту тощо).

Разом з цим у середовищі літературознавців широко представлено скептичне ставлення до інтерпретацій, які претендують на науковість. Так, починаючи з романтиків, зокрема, Шеллінг вважав, що твори мистецтва «дозволяють на необмежену кількість тлумачень, причому ніколи не можна сказати, чи вкладено цю безкінечність самим художником, чи вона розкривається у творі як такому». А згодом неодноразово говорилося, що мистецтво ревно ховає свою глибину від допитливого людського розуму.

Наукова поетика та інтерпретація протиставлялися одне одному представниками формальної школи та структуралізму. «На відміну від інтерпретації окремих творів, – писав Цв. Тодоров про наукову поетику, – вона тяжіє не до з’ясування їхнього смислу, а до пізнання тих закономірностей, які зумовлюють їхню появу». Подібні судження пов’язані з досвідом побудови літературознавства за зразком так званих «точних» наук, тобто якщо літературознавча інтерпретація не може дати докладного знання про твір, то наука її не потребує.

Як бачимо, принципи розгляду літературних творі мають дискусійний характер і не мають шансів на завершення. Однак декілька загальнотеоретичних положень щодо літературознавчих інтерпретацій сформулювати все ж таки можна.

По-перше, художній зміст не може бути вичерпаний будь-якою однією трактовкою твору. Літературознавчі інтерпретації (подібно до усіх інших форм наукового знання) здатні вбирати в себе лише відносні істини. Жодному акту осмислення творів мистецтва (навіть найглибшому) не дано бути єдино та вичерпно правильним. Процес осягнення великих художніх творів є безкінечним. Кожному з них відповідає діапазон коректних та адекватних прочитань, інколи вельми широкий.

По-друге, не можна нехтувати міркуваннями літературознавців про те, що літературознавчим потрактуванням необхідно бути передусім аргументованими та чіткими, такими, що враховували б складні та багатопланові зв’язки з цілим кожного текстового елементу. Це обов’язкова вимога, яка висувається до інтерпретацій, якщо вони хоч мінімальною мірою претендують на науковість. Літературознавчим потрактуванням протипоказані як безкінечні повторення самоочевидних істин, так і довільне фантазування слідом за художніми текстами, яке не має нічого спільного з тим, що виражено письменником. Літературознавець, якщо вже вдається до інтерпретації, змушений обережно та дбайливо наближатися до того, що у складі художнього твору є таємницею.

І, нарешті, по-третє: літературознавчі інтерпретації набувають ємність та глибину, коли іманентне вивчення, про яке йшлося вище, супроводжується та підсилюється контекстуальним розглядом твору.

Термін «контекст» (від лат. contextus – тісний зв’язок, з’єднання) на стале закріпився у сучасній філології. Для літературознавця це – безкінечно широка область зв’язків із зовнішніми щодо нього фактами як літературними, текстовими, так і позахудожніми і позатекстовими (біографія, світогляд, психологія письменника, риси його епохи, культурна традиція, до якої він є причетним).

Контексти творчості письменника (а поряд з ними існують й контексти сприйняття літературних творів) вельми різнопланові, але багато у чому визначають риси літературно-художніх творів та нерідко даються взнаки у їхньому складі, а тому, звичайно ж, гідні найпильнішої уваги літературознавців.

Розрізняються ближчі (найбільш конкретні і такі, що можуть бути більш чи менш чітко констатовані) й віддалені (більш загальні і такі, що найчастіше не мають визначеності) контексти літературних творів.

Перші – це і творча історія творів, закарбована у чернетках та попередніх варіантах, і біографія автора, і риси його особистості, і його оточення (сімейне, дружнє, професійне «мікросередовище»).

Другі – це явища суспільно-культурного життя,у якому функціонує автор, а також феномени «великого історичного часу», до яких він є причетним (свідомо чи інтуїтивно). Зокрема, йдеться й про літературні традиції як предмет наслідування або, навпаки, відштовхування, і позахудожній досвід минулих поколінь, щодо якого письменник займає певну позицію, і співвіднесеність його світовідчуття з поглядами конфесійними, національними, становими, соціально-класовими, корпоративно-груповими. У цьому ж ряду «віддалених» контекстів – понадісторичні начала буття: започатковані в архаїці міфо-поетичні універсалії, тобто архетипи.

Контекст, у якому створюється літературний твір, не має навіть відносних рамок – він є безмежно широким. Багатоплановість контексту (або множинність контекстів) літературно-художньої творчості не завжди є зрозумілою навіть самим письменникам, але вона є безумовно важливою для учених. Чим ширше та повніше враховані літературознавцем зв’язки твору з попередніми щодо нього явищами та фактами (як літературно-художніми, так і безпосередньо життєвими), тим більше «виграють» аналіз та інтерпретація.

Контекстуальний розгляд літературних творів не може бути абсолютно повним – він може бути тільки вибірковим. Тут непорівняльно більше загадок і таємниць, ніж визначеності та ясності. Разом з цим вивчення контекстів літературної творчості – це необхідна умова занурення у смислові глибини творів, одна з найсуттєвіших передумов осягнення як авторських концепцій, так і первинних інтуїцій письменників. У кожному окремому випадку літературознавець, звичайно, зосереджується на якомусь одному аспекті контексту, досліджуваних творів. Але в загальній перспективі розвитку наукової думки є нагальним одночасне та рівноправне врахування як близьких, конкретних, так і віддалених, загальних контекстів.

Вивчення контекстів творчості письменника (в оптимальних для науки варіантах) складає супроводження іманентного розгляду творів або, принаймні, потребує врахування даних такого розгляду. Натомість, відриваючись від текстово-смислової конкретики, воно ризикує стати чимось подібним до музичного акомпанементу без мелодії, а у гіршому випадку – перетворитися на довільно-ігрове фантазування (особливо за умов абсолютної зосередженості літературознавця на віддалених контекстах). Наука про літературу потребує поєднання, синтезування іманентного та контекстуального вивчення художніх творів.

Студійовання творів літературознавцями вельми різноманітні за своїми установками та дуже нерівноцінні. Вони інтенсивно збільшуються з плином часу. У складі інтерпретацій, які претендують на науковість, є місце як на збіднюючий схематизм, перекручування, напрямкову вузькість й одержимість, так і на найглибші проникнення.