Зміст лекції

1. Наратологія як наука про оповідні структури тексту

Одним із важливих рівнів функціонування художньої інформації у структурі літературного твору є його оповідний формат. У творі завжди є «той, хто оповідає» або «той, хто знає», і саме від нього залежить як зміст, так і манера викладу образного матеріалу. А тому цілком закономірно, що у XX ст. відбулося становлення наратології – науки про розповідання.

Мовлення в літературному творі має організовану структуру – віршову або прозову. На відміну від віршів, побудова яких чітко регламентована законами віршування, проза – форма словесної творчості, для якої властивий вільний виклад літературного матеріалу. Якщо питаннями організації віршового мовлення з часів античності займалася поетика, то проза була предметом риторики – теорії ораторського мистецтва. Водночас настанови риторики поширювалися й на інші прозові жанри, охоплюючи значну частину художньої літератури.

У давніх риториках велику увагу приділено принципам і формам викладу словесного матеріалу. Центральний компонент такого викладу мав назву «нарація», що не лише вказувала на особливості структури тексту, а й розтлумачувала специфіку оповідності у прозовому творі.

Останнім часом тема оповідності виокремилася з риторики й оформилася в окрему галузь науки – наратологію.

Наратологія (грец. narratology, від лат. narrare – розповідаю і грец. logos – слово, вчення) – наука про оповідні структури (формування сюжету, типи оповідності); теорія оповіді.

Виникла наратологія в контексті європейського структуралізму та російського формалізму (В. Шкловський, В. Пропп), а в 60–70-ті роки XX ст. виокремилася в самостійний розділ (О. Людвиг, В. Кайзер, П. Лаббок, К. Брукс та ін.). Цуй термін був запропонований французьким ученим Ц. Тодоровим. Останнім часом цією проблематикою зацікавилися українські літературознавці, які досліджують моделі наративу, образ наратора, наративні структури в українській прозі (М. Ткачук, О. Ткачук, О.  Капленко, І. Папуша, М. Кебало, Л. Мацевко-Бекерська та ін.).

Основним поняттям наротології є «наратив» (розповідь, оповідь), що можна трактувати як: а) результат оповіді (оповідання), певну вербальну (словесну) структуру; б) процес оповіді – словесний виклад, структурування оповіді (наприклад, творення сюжету).

Наратологія досліджує проблеми форми, типу і функціонування створеного тексту, спільні та відмінні ознаки оповідей, моделювання фабул і сюжетів, значення і роль текстотвірних елементів, позиціонування авторського Я, себто наратора.

Наратор (англ. narrator – оповідач) – оповідач, мовець-автор, який створює текст із відповідною структурою, виражаючи здійснення оповіді і ставлення до неї.

За функціональною ознакою розрізняють три основні образи наратора:

1) гомодієгетичний (грец. homos – рівний, однаковий і diegesis – оповідь, виклад) наратор – оповідач, що функціонує в тексті, є учасником подій, про які йдеться (оповідач у повісті «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха, у новелах «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського, «Три зозулі з поклоном» Гр. Тютюнника тощо). Найчастіше в такому разі розповідь ведеться від першої особи;

2) гетеродієгетичний (грец. heteros – інший і diegesis – оповідь, виклад) наратор – оповідач, який перебуває в художньому світі, але поза дією, сторонній спостерігач (обсерватор), хоч розповідь ведеться від першої особи (оповідання «Банк рустикальний» Ольги Кобилянської, кіноповість «Зачарована Десна» О. Довженка, новела «Запах кропу» Є. Гуцала);

3) екстрадієгетичний (грец. extra – поза, зовні, крім і грец. diegesis – оповідь, виклад) наратор – автор, який веде за собою читача, коментує події, роздумує. Він перебуває поза художнім світом, тому розповідь ведеться від третьої особи (оповідання «Федько-халамидник» В. Винниченка, повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, роман «Волинь» У. Самчука, роман «Роксолана» П. Загребельного).

Основи теорії оповіді були закладені в античну добу, коли вчені осмислювали структурування дії, події, фабули, визначали роль дійової особи у творі. Найвиразніше це питання розроблено у «Поетиці» Аристотеля.

Головними елементами оповіді Аристотель вважав героя та дію (фабулу), зауважуючи, що герой повинен розкриватися в дії. Фабули він поділяв на прості і складні (сплетені): «Простою я називаю таку неперервну та єдину дію, у якій переміна долі відбувається без перипетії або узнавання, а сплетена дія – така, у якій ця переміна відбувається з узнаванням, або з перипетією, або з тим та іншим разом». Перипетію він розглядав як «переміну подій до протилежності – за законами вірогідності чи необхідності», узнавання – як перехід від незнання до знання. Окрім них, до фабули, на думку Аристотеля, належить страждання («дія, що спричиняє загибель чи біль»).

Ці елементи фабули він виводив із розуміння особливостей дії у трагедії, вважаючи, що вони можуть бути застосовані і до фабул в інших літературних родах, оскільки пов’язані з основними темами та проблеми в епосі (зовнішня дія) та ліриці (внутрішня дія).

Погляди Аристотеля тривалий час вважали загальноприйнятими у літературознавстві, доки не виникла потреба змістити наратив із родів та жанрів на висвітлення власне оповіді. Тому й почали з’ясовувати в художньому творі не так особливості формування фабули, як побудови сюжету, у якому відображалася реальна структура оповіді – вияв фактів, ситуацій, їх послідовності, часопросторової зумовленості. Так аристотелівське розуміння оповіді було витіснено новими уявленнями про літературний твір у руслі структуралізму. Зіставляючи різні варіанти оповідей, дослідники прагнули визначити основні ознаки оповідних структур.