4_5_6_20_21_22_30

4. Антоніми – слова з протилежним значенням, що виражають поняття, в яких зміст одного слова заперечує зміст іншого. В японській мові існує явище, коли синонім може виступати антонімом. Наприклад дієслово «каеру»та «модору»; «зайняти гроші» «каріру» та «касу».

Антоніми виникають у функціонуванні та розвитку мовлення і створюють антонімічні опозиції. Клас антонімів має відкритий характер. Антоніми- це абсолютна мовна універсалія. В японській мові сферою розповсюдження антонімічних одиниць є лексеми, що виражають:

1. кількісні відносини

2. якісні відносини

3. часові відносини

Антоніми є широко розповсюдженими у всіх підсистемах та у лексико-граматичних класах японської мови. Антоніми,як і синоніми можуть диференційовані за:

1. емоційно-експресивним забарвленням

2. стилістична приналежність

3. сучасна та застаріла лексеми

У фразеології антонімія в яп. мові як і в російській, і українській розвивається менше, ніж синонімія. Серед антонімів також диференціюють одно структурні та різноструктурні антоніми.

Одноструктурні омоніми зазвичай протиставляються одним з таких способів:

• наявністю компонентів з протилежним значенням

気の早い　・　気の遅い

• наявністю заперечення в одній з одиниць

気が進む　・　気が住まない

• зміною лексичних компонентів

牛を馬に乗りかえる

牛を馬を乗り換える

Регулярне протиставлення антонімів один одному спричиняє те, що кожен з них викликає в нашій свідомості уявлення про свою протилежність: високий — низький, тонкий — товстий, радість — журба, життя — смерть, загубити — знайти. Це антоніми мови, тобто загальномовні, постійні; слова, антонімічні стосунки яких зрозумілі поза будь-яким контекстом. Такі антоніми існують у лексико-семантичній системі мови незалежно. Вони зафіксовані в усіх словниках української мови і регулярно відтворюються в подібних або однакових умовах.

Поряд із загальномовними антонімами в антонімічні стосунки в певній ситуації можуть вступати слова, які в звичайному вживанні не мають протилежних значень. Протиставленість значень у таких слів створюється лише в індивідуальному використанні, тобто в спеціальному контексті. Це антоніми контекстуальні, тобто слова, що набувають антонімічних стосунків тільки в певному контексті.

В речи языковые антонимы, построенные на прямом значении слова, могут пополняться антонимами контекстуальными (тесная обувь-свободная обувь, тесная квартиа-свободная квартира) . Антонимы широко используются в художественной речи, в публицистике как выразительное средство создания контраста, служащее для усиления выразительности речи путем противопоставления понятий, мыслей, образов.

. Основная роль антонимов в тексте – служить средством создания антитезы: Добро торжествует у него над злом, слабый всегда побеждаетсильного, мудрый - глупого, скромный - гордого (А.Чехов). 2. Антонимы могут также использоваться для выражения полноты охвата явлений: Войска идут день и ночь… (А. Пушкин) – т.е. идут долго. 3. С помощью антонимов может создаваться каламбур: Молодая была уже не молода (И. Ильф, Е. Петров).  .

Розподіл антонімів на види не є настільки чітким як в синонімах чи омонімах і охоплює не весь масив антонімічної лексики. Однак для ознайомлення наведемо класифікацію антонімів:

Перша група: антоніми представляють два протилежні вияви поняття, які разом повністю вичерпують його обсяг. Наприклад, хлопець – дівчина.

Друга група: антоніми, що не повністю охоплюють родове поняття, існують проміжні не антонімічні ланки стану, позначені окремими словами. Наприклад, високий – низький. Можна додати «середній», як проміжний стан. Таких антонімів є найбільшою.

Третя група: різноспрямовані антоніми називають дію, ситуацію з протилежних сторін. Наприклад, дарувати – забирати, орендар – орендодавець, керівник – підлеглий.

Окрему група – контекстуальні антоніми, якими стають слова лише в певному контексті. Поза ним вони позначають абсолютно різні поняття, які неможливо об'єднати у антонімічний ряд. Наприклад, в поемі «Давня казка» Лесі Українки: «У мужички руки чорні, в пані рученька тендітна…» «Чорна» і «тендітна» протиставлено лише в цьому контексті, це авторська знахідка.

5. Омоніми — це ( грец. Omos – однаковий; im – ім’я )це слова або частини слів, що збігаються за звучанням і написанням, але відрізняються за змістом. (Виноградов, Смирницький, Ахманова, Реформатський, Емерсон…)

В японській мові ми розглядаємо омоніми як словоформи, які змігаються у плані вираження, але мають різні значення (лексичні і граматичні).

_ Повна омонімія полягає у тотожності як графічних так і стилістичних одиниць, за умови відмінності лексичних одиниць.

_ Омофонія – тотожність акустичних знаків

_ Омографія – тотожність графічних знаків

Приклади: 切るー着る

キロー帰路

額　（ひたい、がく）

生地　（せいち、きじ）

仮名　（かな・かめい）

見物　（けんぶつ・みもの）

_ Паронімія – поділ на повну акустичну і графічну, полягає у значній схожості та/або графічних знаків при відмінності значень.

Омографія в японській мові обумовлена співвіднесеністю багатьох японських ієрогліфів не з однією ( як в кит. мові), а з кількома морфемами. Омографічні ряди зазвичай складаються з 2-3 членів і їх розмножування відбувається завдяки контексту. 東山・とうやま・ひがしやま

渡辺・わたなべ・わたべ

Однак найбільш розповсюдженою в яп.мові є омофонія та звукова паронімія. Звукова паронімія виникає в результаті : патронімічні китайські морфеми при входженні в японську стали вимовлятися однаково.

Ряди з десятків омофонів і морфем 　しょう・とう・しん・かん…їх сполучення дає велику кількість слів омофонів　こうせい・公正・後世・高生（справедливість, майбутнє покоління）

こうかん・公館・交換・好感 (офіційна резиденція; обмін; доброзичливість)

そうこ・倉庫/склад そうこう・操行　поведение

そと・外　　　　　　そうとう・相当 гораздо

На письмі пароніми легко розрізняються.

В японськів мові серед повних омонімів виокремлюють семантичні та етимологічні омоніми. Семачні омоніми виникають в результаті розвитку семантичної структури розвитку багатозначних одиниць, коли окремі значення втрачають первинний зв'язок між собою і починають сприйматися як різні лексичні одиниці. Кількість семантичних омонімів невелика і як правило належать до різних частин мови.

是非」（ぜひ）обовязково; позитивні та негативні сорони

油を売る　байдикувати; продавати олію

脂（あぶら）を乗るТовстішати; захоплюватись

Причиною повної омонімії можуть бути випадкові збіги в результаті розвитку зовсім різних слів (етимологічні омоніми). Джерелом етимологічних омонімів є абревіація,запозичення. Запозичення породжують :

1. виникання омофонії у мові-джерелі　ウェート　wait weight

2. в результаті фонетичного засвоєння іншомовних паронімів ボルト volt bolt

プロ→プログラム→プロダクション→プロパガンダ→プロフェショナル

Випадки, коли різні значення слова поділяються в одній словесній статті розглядають як полісемію.

Основні джерела омонімії.

Ульман виокремив такі шляхи:

1. фонетичні зміни

2. розбіжність у значеннях полісемантичного слова

3. іноземні запозичення

В японській мові китайські лексичні запозичення – основне джерело виникнення омоніміх. Кількість канго у газетах становить близько 50 %, а у мові не менше 40 %.

З процесом виникнення омонімів в яп. мові пов’язане питання про процеси, що призводять до розпаду багатозначних слів на омоніми. Таким чином, омонімами стали різні значення одної лексеми. 　Писати 書く・ шкребти 掻く・かくУ зв’язку з наявністю в японській мові великої кількості омонімів і з тим, що вони мають різні написання, постає питання графічної диференціації омонімів.

Шляхи утворення омонімів в японській мові:

1. коли той самий корінь приєднується до омонімів «канго»

全過程・全家庭　

衣料品・医療品・いりょうひん

2. омонімічні морфеми приєднуються до того ж самого слова

専門化・専門家・せんもんか

3. омонімічні слова «канго» поєднуються з іншими словами омонімами

科学体系・化学大系・かがたいけい

4. омонімічні морфеми приєднуються до омонімічних слів.

前期間・全機関（всі органи структури）・ぜんきかん

5. скорочення слів　電気工→電工→電光

6. конверсія こてえる・こたえ

6. Канго, созданные в Японии

Слово «тиэ» (мудрость) является васэй-кандзи. В китайском это сочетание иероглифов не используется; «мудрость» записывается с другим иероглифом: 智慧.

Бо́льшая часть канго придумана в Китае, однако некоторое количество создано японцами по образцу существующих канго. Они называются васэй-канго (яп. 和製漢語^?, канго, сделанные в Японии); сравни с васэй-эйго (яп. 和製英語^?, английские слова, созданные в Японии).

Один из наиболее известных примеров — неологизмы периода Мэйдзи, когда европеизирующаяся Япония вводила в оборот слова для обозначения западных понятий: «наука» (яп. 科学 кагаку^?), «общество» (яп. 社会 сякай^?), «автомобиль» (яп. 自動車дзидо:ся^?), «телефон» (яп. 電話 дэнва^?) и многие другие. Способ образования васэй-канго аналогичен способу образования слова «телефон» Иоганном Филиппом Рейсом из греческих корней τῆλε, «далеко» и φωνή «звук». Японское слово «телефон» (яп.電話 дэнва^?) означает «электрический разговор». Основная масса васэй-канго была создана в начале XX века, и сегодня они неотличимы от китайских слов. Многие подобные конструкты были заимствованы в корейский и вьетнамский языки, их включают в категории китаизмов «ханчао» и «ты хан вьет».

Многие васэй-канго означают реалии японского общества. Примеры — даймё (大名), вака (和歌), хайку (俳句), гейша (芸者), тёнин (町人), маття (抹茶), сэнтя (煎茶),васи (和紙), дзюдо (柔道), кэндо (剣道), синто (神道), сёги (将棋), додзё (道場), харакири (切腹).

Другая группа созданных в Японии канго — исконно японские слова, в которых чтение меняется с кунъёми на онъёми. Например, слово «хэндзи» яп. 返事 означает «ответ». Оно появилось из исконно японского слова «каэригото» яп. 返り事, отвечать. «Риппуку» яп. 立腹, злиться, произошло из яп. 腹が立つ «хара га тацу», буквально «живот встаёт». «Сюкка» яп. 出火 «возникновение пожара» основано на яп. 火が出る «хи га дэру»; ниндзя яп. 忍者 — на яп. 忍びの者 «синоби но моно», скрытный человек. В китайском такие сочетания часто бессмысленны или имеют другое значение: даже псевдокитайское слово «гохан» яп. ご飯 или яп. 御飯,вежливый аналог слова «варёный рис», не существует в китайском.

Наконец, небольшая группа слов, которые похожи на канго, являются атэдзи яп. 当て字 — записанными по звучанию. Например, сэва (яп. 世話^?, услуга, забота, хлопоты) записано иероглифами «общество/мир» (онъёми сэ) и «разговор» (онъёми ва). Само слово исконно японское, происходит от прилагательного сэвасий(занятой). Другие примеры атэдзи — «обременительный» (яп. 面倒 мэндо:^?, «лицо» + «падать») и «неотёсанный» (яп. 野暮 ябо^?, «дикий» + «конец дня»).

２０．Синхронний переклад здійснюється в режимі реального часу і використовується, як правило, на великих конференціях, дипломатичних зустрічах. Завдання синхронного перекладача - миттєво усвідомити, що говорить одна людина, і перевести його мова іншим людям.

Професійним навиком синхронних перекладачів є рішучість, зосередженість і висока швидкість мислення. Синхронний переклад вимагає особливо міцною психіки, і займатися ним здатні небагато навіть високопрофесійні перекладачі.

Першим "великомасштабним експериментом", який довів реальність синхронного перекладу, був Нюрнберзький процес над нацистськими військовими злочинцями, що почався в 1945 році. Вперше синхронний переклад викликав великий інтерес міжнародної громадськості. Багато хто з перекладачів, які працювали на цьому процесі - емігранти та біженці з різних країн, які володіли в тій чи іншій мірі російською, французькою та німецькою, - після закінчення процесу перейшли в штат щойно створеної Організації Об'єднаних Націй. 

Синхронний переклад легше і краще здійснюється при перекладі з рідної мови на іноземну, а не навпаки

Складноші:

По-перше, робота перекладача в режимі синхронності вимагає постійної мобілізації уваги і безперервного говоріння. А це призводить до того, що через 20-30 хвилин перекладу у синхроніста з'являється втома артикулярних апарату, мова стає "ватяним", знижується самоконтроль і в тексті перекладу виникають серйозні помилки. Саме з цієї причини режим роботи синхронних перекладачів припускає, як мінімум сорокахвилинний відпочинок після двадцяти хвилин роботи, а отже, і створення груп або команд у складі 3-4 чоловік для кожної кабіни.  Друга складність синхронного перекладу пов'язана з реакцією перекладача, а точніше, з його реактивністю. Синхроніст змушений щомиті миттєво реагувати на сприймаються на слух слова, а точніше, словосполучення. 

21. Українська в Японії

Дослідженням української мови в Японії займаються переважно науковці, основною спеціалізацією яких є російська мова. В університетах українська вивчається через призму російської — після опанування російської граматики і лексики. Українська є факультативною, третьою іноземною мовою після російської. На тлі загального падіння попиту на російську мову в Японії після розвалу СРСР, частка японців, які вивчають українську дуже мала. Інтерес до України і, зокрема, української мови пожвавився після Помаранчевої революції 2004 року.

Японська в Україні

У 1920-их pp. викладали японську мову й літературу в Харківському Університеті. Там вийшов 1926 «Теоретично-практичний курс японської мови» Федора Пущенко. 1926 у Харкові створено Всеукраїнську Наукову Асоціацію Сходознавства (ВУНАС) з філіями у Києві й Одесі, в якій японську секцію очолював Пущенко, а історію Дальнього Сходу досліджували Б. Курц й І. Тригубов. ВУНАС організувала курси сходознавства, на яких був і японський відділ. Статті про Японію з'являлися у виданнях Асоціації: «Бюлетень ВУНАС» (1926–1928) і в журналі «Східній Світ» (1927 — 1931).

Розвиток перекладацьких традицій в Україні має багатовікову історію. Починається він з Х ст., що було пов’язано з запровадженням християнства. Але зародження і становлення перекладацької думки і теоретичних вимог в Україні припадає на 70-ті роки ХХ століття.

Історія українського перекладу має свої особливості порівняно із класичною схемою більшості європейських літератур: спершу переклад Біблії, потім античних творів, тоді сучасників і загалом авторів національних літератур. Одним із визначних діячів у боротьбі за виокремлення самостійної української мови та відомим перекладачем творів з сербської, польської, грецької мови в Україні є Маркіян Шашкевич (1811 – 1843). Він є засновником відомого Українського гуртка «Руська трійця». Головним його досягненням у перекладацькій діяльності є перший переклад Святого Письма на ново українську мову, з якого до нашого часу збереглися 4 книги Євангелія. Маркіян Шашкевич також перекладав відомий твір «Слово о полку Ігоревім», а саме «Плач Ярославни». 1920 – 1930-ті роки були важливими в історії розвитку художнього і наукового перекладу. Головними перекладачами тих часів були: М. Рильський, М. Терещенко, М. Йогансен, В. Підмогильний, М. Зеров. Особливістю також цього періоду було те, що активну участь у перекладацькій діяльності приймали мовознавці – професор Є.Тимченко, академік А.Кримський. Після Другої світової війни переклад досягає творчої зрілості і систематично входить до національної культури. Активною перекладацькою діяльністю в цей час займаються: Б. Тен, Т.Осьмачка, М.Бажан, Г.Кочур, Д.Паламарчук. Д.Павличко, О.Тарнавський та інші. У 60-ті роки ХХ століття на перший план виступають такі перекладачі, класики українського перекладу, як: Г.Кочур, М.Лукаш, Б. Тен.

На сучасному етапі головною задачею перекладу є створення концептуальної історії світового перекладу, що надавала б повні діахронічні дані про розвиток перекладу у всьому світі, а не у окремих регіонах і за певних обставин.

В Україні інтенсивний розвиток художнього перекладу починається в 20 – 30-і роки ХІХ ст. У переважній більшості українських перекладів того часу відсутні своєрідні риси оригіналів – поети на свій розсуд скорочують або розширюють тексти оригіналів у перекладах.

У 40-50 роки ХІХ ст. важливе місце в історії українського художнього перекладу належить Т.Г. Шевченку. У циклі “Давидові псалми” Шевченко поєднує дбайливий переклад окремих фрагментів текстів з переспівом інших фрагментів, тобто, зберігаючи образну систему оригіналів, поет часто надає їм нового ідейного звучання.

Друга половина ХІХ ст. ознаменувалася розквітом діяльності М.П. Старицького, який увійшов в історію українського художнього перекладу як вдумливий інтерпретатор “Гамлета” Шекспіра, сербського епосу, “Демона” і багатьох інших віршів М.Лермонтова, численних творів Пушкіна та Некрасова. Під пером М.Старицького художній переклад стає своєрідною лабораторією творення нових засобів поетичної мови, зокрема неологізмів.

П.О Куліш переклав 15 п’єс Шекспіра, твори Гете, Шіллера, Байрона, Гайне та ін. Частина його перекладів наближається до переспівів.

Згодом Франко переклав першу частину “Фауста” Гете, “Мертві душі” Гоголя, політичну лірику Гайне, багато творів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Міцкевича, чимало балад і пісень західноєвропейських народів, багато творів античних авторів. Він написав наукову роботу “Дещо про штуку перекладання”, в якій обстоює повноцінний художній переклад, який відтворював би оригінал в органічній єдності його змісту і форми.

Леся Українка відома в історії українського художнього перекладу своєю працею над десятками ліричних поезій Гайне, прозою Гоголя та Горького, уривками з творів Гомера, Данте, Байрона, ліричними піснями давнього Єгипту й гімнами з давньоіндійських книг “Ригведи”.

Серед інших перекладачів кінця ХІХ-початку ХХ століття треба згадати В.Самійленка, який перекладав “Пекло” Данте, твори Мольєра, Гоголя та інші. Проте на той час в Україні не було найелементарніших умов для розвитку мистецтва художнього перекладу, бо царська цензура систематично забороняла видання перекладів українською мовою.

Борис Тен – автор численних перекладів з давньогрецької (“Іліада” та “Одіссея” Гомера, трагедії Есхіла і Софокла, комедії Арістофана), англійської (трагедії Шекспіра), німецької (драми Шіллера), польської (драми Словацького, поезії Міцкевича), російської (“Живий труп” Толстого), у яких глибина наукового проникнення в оригінал сполучається з дбайливим художнім відтворенням оригіналу українською мовою..

Трагічні події 1930-х років вирвали з лав творців української культури таких визначних перекладачів як Микола Зеров, Валеріан Підмогильний, Михайло Драй-Хмара, Микола Вороний, Павло Филипович, Дмитро Загул та інших представників “Розстріляного Відродження”. Сталінські репресії злочинно перервали велику культурницьку працю по виконанню заповітів І.Франка та Л. Українки – створення золотого фонду перекладів: від античних авторів до письменників наших днів.

Наприкінці 1940 – на початку 1950-х років в Україні знову почали систематично публікуватися художні переклади, але переважно з російської літератури письменників соцреалістів. В той же час істотно зменшилася кількість перекладів з усіх інших літератур світу. У цей же час набула поширення тенденція буквалізму в перекладі, а також практика “наближення” української мови до російської мови оригіналу, що призводило до появи, так званої, “перекладацької мови”, сповненої штучних слів та граматичних конструкцій, скалькованих з російської.

Послаблення ідеологічного тиску Москви у роки “відлиги” наприкінці 1950-х – у 1960-х роках дало можливість створити у видавництвах відділи перекладної літератури,які починають видавати переклади не тільки з визнаних світових мов, але й з мов італійської, шведської, датської, грецької, хінді та ін.

Микола Лукаш – поліглот, який перекладав з 14 мов і був глибоким знавцем української мови, відзначався сміливим підходом до розв’язання складних перекладацьких завдань. Йому належить перший повний переклад “Фауста” Гете, переклади “Декамерона” Бокаччо, “Пані Боварі” Флобера поезій Аполлінера, Лорки, Бернса, Верлена, Тувіма. М. Лукаш також зазнав репресій з боку комуністичної влади: протягом тривалого часу його переклади були заборонено публікувати.

22. Переклад - це відтворення оригіналу засобами іншої мови із збереженням єдності змісту і форми. Під словом «переклад» можна розуміти як процес так і кінцевий результат (продукт).

Наука про переклад вивчає процес перекладу. Процес перекладу як специфічний компонент комунікації з використанням двох мов завжди є діяльністю людини, в ньому акумулюються проблеми філософії, психології, фізіології, соціології та інших наук, не кажучи вже про лінгвістику, залежність перекладу від якої немає необхідності доказувати.

Виділення самостійного об’єкта і відповідно предмета науки про переклад не дозволяє вважати переклад розділом мовознавства. Це положення підтверджується і існуванням в перекладу своєї власної термінології (синхронний переклад, буквалізми, відповідники та ін.). Таким чином, існують три умови, які дозволяють розглядати науку про переклад як самостійну науку. В науки про переклад є свої об’єкт, предмет і термінологія.

Предметом лінгвістичної теорії перекладу є порівняльне вивчення мовних засобів різних мов і їхнього використання в процесі перекладу. В основі порівняння різних мов лежить безпосередній і нерозривний зв'язок між мовою і мисленням. Перекладач може порівнювати слова і фрази різних мов, тому що може порівнювати думки та поняття, які ними виражаються.

Відрізняють загальну теорію перекладу (1), теорії окремих видів перекладу і часткові теорії перекладу.

Все, що характеризує комунікацію і процес перекладу загалом, незалежно від умов їх реалізації, жанрового характеру текстів, контактуючих мов і буде важливим для загальної теорії перекладу. Можна сказати, що загальна теорія перекладу займається перекладацькими універсаліями. У цьому відношенні наука про переклад йде за лінгвістикою, в якій питанні про вивчення універсалій останнім часом стало дуже актуальним. Якщо лінгвістика відносить до універсалій всі ті явища, які прослідковуються у всіх мовах світу, то наука про переклад вважає універсаліями явища і категорії, які характерні для всіх видів перекладу.  

 Наука про переклад охоплює декілька напрямів, серед яких виокремлюють теорію перекладу, аналіз перекладу, методику навчання перекладу. Як і багато інших дисциплін прикладної лінгвістики, переклад по суті міждисциплінарний, бувши зв’язаним не лише з лінгвістикою, а й з літературознавством, психолінгвістикою, когнітивниминауками і культурною антропологією. Переклад за повним шляхом передбачає, що впродовж його здійснення триває побудова деякого концептуального (поняттєвого) представлення змісту тексту, імовірно не залежного від особливостей вхідної і вихідної мов і що враховує все розмаїття знань, якими в зв’язку з конкретним текстом може послуговуватися перекладач (або перекладацьким пристроєм) для максимально адекватної передачі його змісту на іншій мові. Іншими словами, переклад за повною схемою – це не підбір перекладних відповідностей, а максимально глибоке розуміння тексту плюс породження нового тексту на іншій мові

Мета перекладознавства — створити теоретичну основу для подальшого набуття нами практичних умінь і навичок у галузі перекладу та вивчення моделей і закономірностей процесу перекладу і перекладацьких відповідностей, а також способів перекладу текстів різних жанрів і стилів.

Основні завдання перекладознавства:

• ознайомити нас із сучасним станом науки про переклад у нашій країні та за кордоном;

• допомогти нам здобути початкові знання з різних аспектів і типології перекладу;

• сформувати вміння використовувати при перекладі двомовні та тлумачні словники різних типів;

• сприяти створенню словника постійних міжмовних відповідників у певній галузі мов;

• виробити початкові навички спостереження мовних явищ і наукового аналізу.

Мовне посередництво.

Потреба в перекладі виникає лише у тих випадках, коли людей, які хочуть поспілкуватися, розділяє мовний бар′єр – лінгвоетнічний бар′єр. Називається він так тому, що людей, які стоять по різні сторони цього бар′єру розділяє не лише мова, а й те, що пов′язують з поняттям етносу: різниця в культурах і національній психологіїї, недостатня інформованість в питаннях поточного життя чужої країни і т.д.

Під спілкуванням (мовною комунікацією) розуміють не лише усну, а й письмову, а також спілкування за допомогою книг і засобів масової інформації.

Найпростішим способом взаєморозуміння є жести, які бувають «природними»- ті, які закріпилися у народа в ході його історичного розвитку, і конвенційними – встановленими за домовленістю. Перші – це жести згоди, незгоди, обурення і т.д., другі – жести суддів на хокейній площадці, регулювальника вуличного руху. У спеціальних областях міжнаціональної комунікації це коди – морський переговорний код, у вчених – формули. Ці види немовної комунікації обмежені у своїх можливостях, тому звертаються до мовного посередника – людини, яка володіє мовами однієї і іншої сторони. Діяльність мовного посередника називається мовним посередництвом.

Переклад – це лише один з видів мовного посередництва, інші види – це переказ, реферування, складання інформаційних довідок і т.д. Спілкування через мовного посередника називається двомовною опосередкованою комунікацією. У спілкуванні використовується не одна, а дві мови і воно відбувається через мовного посередника, який володіє двома мовами.

30. Дейксис (греч. deixis «указание») – использование языковых выражений и других знаков, которые могут быть проинтерпретированы лишь при помощи обращения к физическим координатам коммуникативного акта – его участникам, его месту и времени. Соответствующие вербальные средства именуются дейктическими выражениями или элементами.

Обычно различается три основных вида дейксиса – персональный, пространственный и временной.

Дейктические элементы могут представлять собой отдельные лексемы, а могут быть связанными аффиксами в составе других слов. Так, например, русское личное окончание -у (-ю) так же указывает на говорящего, как и местоимение я.

Пространственный дейксис представляет собой содержащееся в семантике слова указания на ситуативный центр пространственной координации и на специфическое отношение объекта к этому центру. Примерами слов пространственного дейксиса являются, например, указательные местоимения  (тот, этот):  «В  самый  этот  миг  месяц выбрался из тумана и осветил ему лицо» [5, с. 247], местоименные наречия (там, здесь, сюда): «Я говорю:  "Не извольте беспокоиться...  Где больная?" – "Вот сюда пожалуйте"».

К дейктическим элементам относятся:

1)     личные местоимения 1-го, 2-го лица (и 1-е, 2-е лицо глагола);