Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
53-62.docx
Скачиваний:
6
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
50.64 Кб
Скачать
  1. Розкрийте зміст основних вимог етики виборця.

Як можлива етика виборця?

Виборець - досить дивна постать на політичній сцені. вона

якимось чином бере участь у політиці, виявляється - нехай і

швидкоплинно - залученої в політичні ігри. Але виборець не є ні

професійним політиком, ні навіть політиком-любителем. В славну

епоху торжества загального виборчого права корпус виборців став

майже збігатися за обсягом з поняттям "народ". Однак будь-які судження про

цьому корпусі в цілому напевно виявляться такими ж розпливчастими і

малозмістовними, як і судження про народ в його цілісності.

Виборець "прописаний" в політиці як ледь помітною фігури,

пересічної пішаки з невизначеними властивостями. Але от приходить пора

виборів і він стає "каліфом на годину". Від його волі до певної

мірі залежить доля партій, рухів, програм, гасел, лідерів,

функціонерів, здобувачів на заняття публічних посад. І тоді-то, в

Напередодні підрахунку голосів, трепетного очікування електорального вердикту,

перед виборцем починають підлещуватися, з ним готові сюсюкати, всіляко

догоджати. Все це, мабуть, і дало вагомий привід відомому ісследователю-

політологу Ханне Арендт для парадоксального висловлювання про особливу

"Влади безвладної". Отже, виборець - дивна постать. Ще більш дивно явище,

яке можна позначити як "етика виборця". Якщо питання про

призначення "політичної етики" більш-менш ясний (вона служить

моральним регулятором діяльності політиків), то з "етикою виборця"

до ясності далеко.

По-перше, будучи, здавалося б, специфічної (швидше за все -

галузевої) частиною політичної етики, етика виборця покликана

надихати і нормувати поведінку тих, хто політиками себе як раз і не

вважають, та й не є ними по роду своїх звичайних занять.

По-друге, чи можна говорити власне про етику в такому

короткостроковому виконанні? Адже роль виборця схожа на рідкісну і

недовгу політичну "відрядження", звідки людина повертається до

свого звичайного ролевому репертуару, до форм неполітичною

діяльності.

По-третє, що це за етика, яка фокусуватися нема на чому-то

певному, скажімо, на якийсь стороні суспільного життя, на вигляді

діяльності, на типі професійної праці, на місці в тій чи іншій

організації, а не на настільки ефемерне занятті, як акт голосування?

По-четверте, хіба можна вважати одного виборця "добрим",

"Хорошим" і тому робить "правильний вибір", а іншого "злим",

"Поганим", стало бути, що чинять "неправильний вибір"? І взагалі, чи не можна, розмірковуючи про поведінку виборця (на

передвиборчому мітингу, зборах виборців, виборчій дільниці при

здійсненні таїнства вибору, в кабіні для голосування, при участі в

процедурі відкликання депутата тощо), взагалі обійтися без оцінювання його

дій за допомогою категорій моралі?

Ми думаємо, що обійтися без цього ніяк не можна. Хоча, зрозуміло, не

слід примітивно розподіляти виборців по біполярному моральному

коду.

Щоб якось попередньо позначити предметну область етики

виборця, можна сформулювати дві, на перший погляд ніби

абсолютно невигадливі, максими, принципи волі, які мають очевидно

моральний характер і підкріплюються моральними оцінками і самооцінками,

супроводжуються схвалюючими або осуджуючими санкціями. Це вимоги,

по-перше, виконати громадянський обов'язок, взявши участь у виборах, і,

по-друге, здійснити дану місію не формально, а вільно і

відповідально.

Якщо етика політиків вимагає насамперед їх вірності

професійному покликанню і чесності (і вона так важко їм дається!), то

етика виборця в першу чергу вимагає відповідальної поведінки та

політичної активності. І якщо поведінка виборця в повній мірі відповідає

цим вимогам, його можна порахувати "ідеальним виборцем". ймовірно,

можна висунути і ще ряд вимог морального плану, але швидше за все вони

виявляться лише деталізацією цих двох максим.

Але чи достатньо позначити лише дві максими, щоб претензійно

говорити про особливу "етиці"? Чи немає в цьому разі надмірної щедрості, навіть

якщо мова йде не про фундаментальну, а про прикладну етику? Втім, дві

названі максими тільки здаються простенькими. У зв'язку з ними можна

говорити про особливий і обширному нормативно-мотиваційному комплексі.

Справді, етика виборця, наприклад, передбачає моральне

схвалення такого вибору, як абстиненція. Зрозуміло, далеко не в будь-якому

випадку. Відмова від участі в процедурі виборів може бути свідченням як

безвідповідальності (наплювацьке ставлення до цивільних обов'язків,

загальна недисциплінованість, дезертирство від нібито завжди "брудної"

політики, від виборної "клоаки" і інші мотиви), так і розумності,

громадянської зрілості виборця. Імператив такої зрілості - "без мене!", Його

мотивація - у відсутності задовільної альтернативи; в тому, що нижче

критичної позначки впало суспільну довіру до влади; або з якихось

інших причин пропонований ущербної виборчою системою вибір, в

суті, є аморальним. Абстиненція є тут саме зрілим

вибором, бо вимагає відомого мужності: адже далеко не всяка обов'язок

є моральним обов'язком людини і розрізнити обов'язки належить йому

самому.

  1. Проаналізуйте основні причини, через які політика вважається «брудною справою».

Можна виділити цілий ряд причин, що пояснюють удавану, а дуже часто і реальну аморальність політики. До них відносяться:

1. Властивості влади розпоряджатися матеріальними і духовними благами, долями людей. Це дає високий престиж її власникам, приваблює до державної “годівниці” тих, хто прагне особистої слави і збагачення. Той, хто наділений владою, часто піддається спокусі використовувати її у корисливих цілях, а залежний від неї проявляє повагу до сильних світу цього, прагнення догодити, підлестити начальству і т.ін. Розбещуючий вплив влади на керуючих і керованих наростає в міру її концентрації і посилення безконтрольності. Як говорив відомий англійський історик лорд Д.Ектон, “усяка влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно”.

У силу цих особливостей влади для забезпечення гуманної спрямованості політики, запобігання різного роду зловживанням суспільство має потребу в ефективній системі добору не тільки компетентної, але й моральної політичної еліти, у забезпеченні діючого контролю за можновладцями.

2. Органічний зв'язок політики з нагальними інтересами людей. Як відзначали ще К.Маркс і Ф.Енгельс, “"ідея" незмінно ганьбила себе, як тільки вона відокремлювалася від "інтересу"”. Це повною мірою можна віднести і до моральних ідей, більшість з який за силою мотивації практичного поводження звичайно поступаються матеріальним інтересам. У політиці реальні, прагматичні інтереси традиційно стояли на першому плані, виправдуючи хитрість, неправду, вбивства й інші аморальні вчинки. Як пожартував з цього приводу один з послів англійського короля Якова I, політик — “це ввічлива людина, що повинна брехати в інтересах своєї держави”. І хоча колізії між політикою і моральністю виникають далеко не завжди, у випадку появи таких протиріч вони частіше розв'язуються на користь інтересів.

3. Узагальненість, безособовість, представницький характер та опосередкованість здійснення політичних рішень, що полегшує відступ від моралі. Політичні рішення звичайно приймаються від імені партії, народу, нації, класу і т.п. і стосуються не конкретних особистостей, а досить загальних соціальних груп і об'єднань. Ті, хто приймає рішення, як правило, їх безпосередньо не виконують і часто не бачать і не почувають негативних наслідків своєї політики. Прийняти загальне рішення, наприклад про ліквідацію цілого експлуататорського класу, у моральному відношенні значно легше, ніж самому знищити хоча б одного його представника.

4. Вплив на політику групових цінностей і групової моралі, часто таких, що суперечать загальнолюдським основам моральності. Спроби створити нову, класову мораль, відмінну від традиційної моральності, були розпочаті в країнах бюрократичного соціалізму. “Наша моральність, — говорив Ленін, — підлегла цілком інтересам класової боротьби пролетаріату. Наша моральність виводиться з інтересів класової боротьби пролетаріату”.

5. Мультиплікаційний ефект політичних зловживань. Він полягає в тому, що аморальні дії у вищих ешелонах влади мають властивість збільшуватися, наростати подібно сніжному кому. Реально це виявляється в тому, що аморальний вищий керівник звичайно прагне звільнитися від чесних працівників чи зробити їх своїми спільниками, оточує себе бажаними людьми, що, у свою чергу, також плодять собі подібне оточення.

Мультиплікаційний ефект зловживань веде до закритості й виродження правлячої еліти. Його прояви особливо великі в жорстко централізованих політичних структурах зі слабко розвиненими автономією частин та контролем знизу.

6. Орієнтація політики на ефективність, досягнення мети. Як уже відзначалося, політичні організації і рухи створюються для реалізації визначених цілей. Шляхи і засоби їхнього досягнення мають для членів організації другорядне значення, що полегшує можливість використання керівниками аморальних засобів. Саме за результативність керівництво несе відповідальність перед членами організацій і електоратом. Засоби ж і способи одержання результатів мало кого цікавлять і звичайно залишаються в тіні.

7. Конфліктність політики, її функціонування як відносин друзів (союзників) — ворогів (суперників), що підвищує емоційну ворожість чи, щонайменше, напруженість між суб'єктами політики. Ворогам же чи суперникам, як відомо, дуже рідко прагнуть робити добро, а це — важлива вимога моральності.

8. Публічність політики, увага до неї з боку суспільства, а також вищі моральні вимоги, пропоновані громадянами до політичних лідерів. Політика торкається інтересів багатьох людей. Тому її головні творці на очах у суспільства. Їх вважають не тільки найбільш компетентними, але й кращими, гідними довіри людьми.

Політики оцінюються громадянами насамперед у двох головних якостях: ділових (компетентність, енергійність, уміння керувати людьми) і людських, моральних (порядність, справедливість, турбота про людей, готовність захищати їхні інтереси). Через підвищену суспільну значимість діяльності політиків об'єктом суспільних суджень є не тільки їх професійне, але й особисте життя. При цьому судять політиків звичайно більш суворо, ніж рядових громадян. Так, наприклад, у США вже чимало претендентів у президенти і парламентарії поплатилися політичною кар'єрою за недоплату податків за те, що колись мали коханок і це стало надбанням громадськості. У відношенні рядових громадян такі факти майже ні в кого не викликають особливого осуду.

Таким чином, реальна політика, як видно зі сказаного вище, дуже часто буває далека від моральності і вважається багатьма “брудною справою”. Однак цілком відірватися від моралі політика не може, тому що це рано чи пізно веде до компрометації самої політики і деградації всього суспільства.

55 Схарактеризуйте основні риси, які повинні бути властиві політику (за м.Вебером).

Можна сказати, що загалом три якості мають вирішальне значення для політика: пристрасть, почуття відповідальності, окомір. Пристрасть — у розумінні спрямованості на саму суть справи (Sachlichkeit): пристрасної відданості “справі”, тому богові чи демонові, який вершить цю справу. Не в розумінні такого внутрішнього способу поведінки, що його мій покійний нині приятель Георг Зімель називав “стерильним збудженням” (воно властиве певному типові насамперед російських інтелектуалів, — хоча, звичайно, не всім їм) і котре нині відіграє таку помітну роль і в наших інтелектуалів у цьому карнавалі, що його прикрашають гордим іменем “революції”, — “романтика інтелектуальної зацікавленості”, позбавлена будь-якого ділового почуття відповідальності. Бо одної пристрасті, якою б справжньою вона не видавалась, тут не досить. Вона не зробить вас політиком, якщо, будучи відданим “справі”, не ви вважатиметевідповідальністьперед цією справою провідною зіркою вашої діяльності. А для цього (і то головна психологічна якість політика) потрібенокомір —здатність із внутрішньою зібраністю та спокоєм віддатися впливу реальностей, інакше кажучи потрібнадистанціястосовно речей і людей. “Відсутність дистанції” вже сама по собі є одним із смертних гріхів будь-якого політика, — і водночас це одна з тих якостей, що їх виховують у нинішньої інтелектуальної молоді, прирікаючи її, таким чином, на нездатність до політики. Бо якраз тут криється проблема: як поєднати в одній душі гарячу пристрасть і холодний окомір? Політику роблять головою, а не якимись іншими частинами тіла або душі. І все ж відданість політиці (якщо це не фривольна інтелектуальна гра, а справжнє людське діяння) народжується тільки з пристрасті і живиться лише нею. Але повне приборкання душі, яке притаманне пристрасному політикові і яке відрізняє його від “стерильно збудженого” дилетанта, можливе тільки завдяки звичці до дистанції — в будь-якому розумінні цього слова. “Сила” політичної “особистості” передусім означає наявність у неї вищезгаданих якостей.

Тому щодня й щогодини політик мусить долати в собі цілком тривіальну, занадто людську ваду — звичайнісіньке марнославство,смертельного ворога усякої самовідданості справі і всякої дистанції, у даному разі — дистанції щодо самого себе.

Марнославство — річ дуже поширена, від неї повністю не вільний, мабуть, ніхто. А в академічних та вчених колах це свого роду професійна хвороба. Але стосовно вчених, то ця риса, якою б антипатичною вона не видавалася, все ж є відносно невинною, у тому розумінні, що марнославство в принципі не стає на заваді науковій діяльності. Цілком інша справа з політиком. Він працює, прагнучи владияк необхідного засобу. Тому “інстинкт влади”, як його прийнято називати, справді належить до нормальних якостей політика. Гріх проти святого духу його покликання починається там, де прагнення влади стаєнеділовим (unsachlich),перетворюючись на предмет особистого самозахоплення, замість того щоб служити виключно “справі”. Бо у сфері політики є, зрештою, два різновиди смертельних гріхів: байдужість до суті справи (Unsachlichkeit) і (що часто, але не завжди поєднане з нею) безвідповідальність. Марнославство, тобто потреба якомога частіше самому з'являтися на першому плані, найдужче спокушає політика впасти в один із цих гріхів або в обидва разом. Що більше демагог змушений розраховувати на “ефект”, то більшою буде для нього небезпека стати штукарем або не брати на себе відповідальності за наслідки своїх дій і цікавитись лише тим, яке “враження” він справляє. Його байдужість до суті справи зумовлює те, що він прагне тільки блискучої видимості влади, а не справжньої влади, а його безвідповідальність веде до того, що він прагне лише насолоджуватись владою як такою, без будь-якої змістовної мети. Бо хоча, або, точніше, саметому,що влада є необхідним засобом (а тому прагнення її — одна з рушійних сил усякої політики), — не може бути більш згубного перекручення політичної сили, аніж похвальба владою з боку вискочня і марнославне хизування почуттям влади, взагалі будь-яке поклоніння владі як такій. “Політик самої лише влади”, культ якого ревно прагнуть створити і в нас, може діяти досить енергійно, проте фактично його діяльність спрямована у порожнечу і безглуздя. Щодо цього критики “політики влади” цілком мають рацію. Несподівані внутрішні катастрофи типових носіїв таких переконань засвідчують, яка внутрішня слабкість та неміч ховається за цими хвалькуватими, проте абсолютно порожніми жестами. Вони є результатом вищою мірою жалюгідної і поверхової чванливості стосовносенсулюдської діяльності, що цілком чужа знанню про той трагізм, з яким насправді переплетене усяке діяння, і насамперед — діяння політичне.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]