37 Реформація та Контрреформація в Європі та їхній вплив на культуру українства.

Реформа́ція (від лат. reformatio) - християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи в 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел Християнства, який набув форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади.

Реформація, як церковно-релігійна і політично-соціальна течія почалася при кінці 14 століття і тривали кілька століть у Західній Європі (звідки поширилися й на Україну), пробудивши національну свідомість і розвиток культури окремих народів та витворивши низку протестантських церков.

Чималий відгук Реформація мала у церковно-культурній ділянці. Чеські переклади св. Письма були знані на українських землях у 15 ст., з'явилися перекладені на тогочасну літературну українсько-білоруську мову такі твори, як «Новий Заповіт» В. Негалевського (1581), Євангеліє В. Тяпинського у кін. 16 ст., Пересопницьке Євангеліє (1556—61), базовані переважно на протестантських текстах.

Вплив Реформації на українських землях виявився не стільки в поширенні нових віровчень, скільки в застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви. Такі ідеї, як демократизація церкви, наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на живу українську мову, заснування шкіл, друкарень, знайшли широкий розголос в Україні, особливо в діяльності братств.

Контрреформація (реформування католицизму) - рух спрямований на оновлення католицької церкви, виник як реакція на поширення протестантизму. У 1571 р. було відкрито єзуїтську колегію в Ярославі (Галичина), а незабаром їхні школи з'явилися у Львові, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Острозі, Новгород-Сіверському, Києві. Діяльність єзуїтів в Україні не можна оцінити однозначно. З одного боку, єзуїти сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки і культури. Серед їх вихованців були такі відомі діячі, як П. Сагайдачний та Б. Хмельницький. З іншого боку, українцям в умовах відсутності власної держави особливого вибору, де навчатись, не було. Платою за навчання нерідко було зречення "батьківської" унії, а відтак, в тих умовах, і національності. Тим паче, що після Берестейської унії діяльність єзуїтів була спрямована проти православної церкви.

38 Українське православ”я в часи козаччини (хvі-хvііі ст.). Початок його русифікації.

Основною релігією в Гетьманщині протягом усього її існування було православне християнство. Козацькі землі входили до складу Київської митрополії, що підпорядковувалася Константинопольському патріархату. За часів гетьманування Богдана Хмельницького, який після повстання перебрав на себе монаршу функцію верховного церковного патронату, митрополію очолював Сильвестр Косів (1647—1657). Незважаючи на конфлікти з гетьманом, він не проводив самостійної політики й узгоджував позицію церкви в світських питаннях з козацькою владою. Після смерті і Хмельницького, і Косова козацька держава поринула в громадянську війну, яка спричинила розкол українського православ'я. На антимосковському Правобережжі утвердилися легітимні наступники покійного митрополита — Діонісій Балабан (1657—1663) та Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663—1675). Вони мали резиденцію в Чигирині, не маючи можливості осіти в Києві. Інша правобережна фракція православних, що займала пропольську позицію, очолювалася митрополитом Антонієм Винницьким (1663—1679), який правив єпархіями Галичини, Волині й Поділля. На промосковському Лівобережжі цих господарювали намісники митрополичного престолу Лазар Баранович (1659—1661, 1670—1685) і Мефодій Филимонович (1661—1668). Наприкінці 18 століття лінія правобержних архіпастирів перервалася, а частина населення прийняла греко-католицьке віросповідання. У зв'язку з цим 1701 року православні парафії та монастирі Правобережної України увійшли до складу Переяславської єпархії Лівобережжя[6].

Починаючи з середини 17 століття московський уряд намагався підкорити Київську митрополію Московському патріархату. Після призначення гетьманом «попівського сина» Івана Самойловича, в липні 1685 року, за дозволу Москви, був скликаний собор для виборів Київського митрополита. Незважаючи на саботування акції українським духівництвом, присутні на соборі миряни і гетьманські посланці обрали митрополитом Гедеона Святополка-Четвертинського, свата нового гетьмана. В листопаді того ж року московський патріарх Йоаким Савьолов, всупереч церковним канонам, висвятив його на Київський митрополичий престол. А в травні 1686 року московські дипломати, підкупивши константинополського патріарха Діонсія, добилися від нього передачі московській патріархії Київської митрополії[6]. Наступники Гедеона — Варлаам Ясинський (1690—1707) та Йоасаф Кроковський (1708—1718) вже висвячувалися в Москві. Загалом, приєднання Київської митрополії до Московського патріархату було сприйнято українськими ієрархами позитивно — вони підтримували тверду царську владу на противагу нестабільним гетьманським режимам, вбачаючи в московській протекції захист від козацьких союзів з сусідами-мусульманами. Саме представники Київської православної митрополії розробили нову візію історії України, виражену в «Синопсисі», як невід'ємної частини історії «триєдиної» Російської держави на чолі з московськими царями[6].