1. Література Середньовіччя, її основні риси та періодизація.

Термін «середні віки» виник в Італії в XIV—XVI ст. в колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. Середньовічні жанри

Жанровий розподіл художніх творів продовжився за міцною традицією античності. У європейській літературі чітка жанрова класифікація художніх творів продовжувалась до 20 століття. На передній план у добу середньовіччя поступово виходить периферійний для античної літератури жанр — розповідна проза, де поєднувалися історичний переказ, чудесна подія або дивовижний випадок, побутовий елемент і моральне напучування («Діяння римлян» тощо). Прецедентом слугувала історична проза пізньої античності (Тіт Лівій, Светоній, Таціт, Плутарх) та численні історичні компендіуми, що їх складали вчені.

Поділ європейської середньовічної літератури на періоди визначається етапами суспільного розвитку народів у цей час. Вирізняються два великих періоди:

раннє Середньовіччя — період літератури розкладу родового ладу (від 5 століття до 9-10 століття);

Література цього періоду досить однорідна за своїм складом і складає єдине ціле. За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчнийепос, що представлені поетичними пам'ятками кельтів (давньоірландські сказання), скандинавів («Старша Едда», саги, поезія скальдів), а також англосаксів («Беовульф»). Хоча хронологічно ці пам'ятки у деяких випадках належать до значно пізнішого часу, за своїм характером вони відносяться ще до першого періоду. Збереженню ранньої творчості названих народів сприяло те, що віддалене від Риму місцеве

християнське духовенство більш терпляче ставилось до національних язичницьких переказів. Більш того, саме монахи, єдині носії грамотності у той час, записували і зберігали цю літературу. Архаїчний епос позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його

зпершопредком. Окремо існувала література латинською мовою, переважно християнського характеру (Августин Блаженний).

зріле Середньовіччя — період літератури розвинутого феодалізму (від 9-10 століття до 15 століття).

Уцю добу література стає більш диференційованою, що ускладнює її порівняльно-історичний опис. Оскільки національні літератури ще не сформовані, межі між ними практично відсутні, то розподіл літератури цього періоду здійснюється за вищезгаданими жанровими і типологічними ознаками. Приблизно до 13 століття чітко виформовується три особливих літературних потоків, що розвиваються паралельно: релігійна література,народна література (класичний епос) та феодально-лицарська література (куртуазна поезія і епос). Ці напрями не були ізольовані, між ними завжди зберігався зв'язок і виникали складні проміжні утворення. Хоч вони й мали протилежний характер, їхні закони, форми і шляхи розвитку своєрідні. З 13 століття в Європі швидко починає розвиватися ще один напрям: міська література.

Перед-Ренесанс Іноді в окремий період виділяють Перед-Ренесанс, хоч в інших випадках його відносять до пізнього середньовіччя, як правило, до міської літератури. Це

творчість Данте Аліг’єрі (1265—1321), автора «Нового життя» та «Божественної комедії». У світобаченні, політичних та моральних поглядах, естетиці Данте тісно переплелись середньовічні та ренесансні елементи. Те ж стосується англійського письменникаДжефрі Чосера (1340—

1400), автора «Кентерберійських оповідань» та ще одного італійця — Джованні Боккаччо (1313—1375), що створив«Декамерон». Останнього вітчизняне літературознавство традиційно відносить до Відродження, але у західному погляди не такі однозначні. Твори цих письменників, повторюючи всі наявні моделі оповідання історій, стали жанровим підсумком середньовічної літератури, водночас відкриваючи нові, гуманістичні обрії для подальшого руху культури.

Історико-культурне значення Середньовіччя:

це база, без якої не виникла б культура доби середньовіччя

за часів Середньовіччя виникає народна словесність – нац. мови, які являють собою джерела сучасн. Зах. Культури і літератури.

встановлюються зв’язки, обмін між країнами Зах. Європи і Сходу – відбудув. взяємовплив (внаслідок розвитку торгівлі)

середньовіччя не можна назвати періодом застою! Специфічною є лише динаміка розвитку – в її основі – секуляризація (прагнення відірватися з- під влади церкви)

2. Джерела середньовічної літератури.

Середні віки — поняття не стільки хронологічне, скільки змістове. На різних етапах існування воно по-різному виявляє свої сутнісні характеристики. У Раннє — початкову межу якого нелегко встановити — ще досить сильними були елементи культури та соціальних відносин античності, і лише поступово вимальовуються форми соціального та духовного життя, притаманні середньовіччю. Радикальні зміни відбуваються як у прогресі техніки, розвитку міст, які так не схожі ані на античні поліси, ані на міста Нового часу, у системі організації виробництва й експлуатації основної маси селянства, так і в структурі пануючого класу феодального суспільства. Ще більшими були зміни у сфері духовного життя, мистецтва, літератури, теології.

Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до «суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури» (С. Аверінцев). Опанувавши античну традицію, середні віки виробили як власну традицію в ставленні до світу та себе в ньому, так і традицію ставлення до традиційності загалом.

Уцій філософсько-етичній спроможності християнства криється його життєздатність, сприйнятливість до інших систем і традицій світосприймання. Церква врахувала можливості сприймання християнства, тому багато релігійних церемоній, заклинань, благословлінь, що мали забезпечити виживання та існування людини, за своїм походженням є суто язичницькими. Таким чином орієнтована діяльність духівництва виявилася безпомилковою, хоч й виходила з прагнення не допустити суспільно значущих рецидивів дохристиянської віри.

Увідносинах, які встановилися між язичницьким спадком та християнством, простежуються дві тенденції, що актуалізуються залежно від історичної кон’юнктури: заборона використовувати та навіть читати древніх авторів; дозвіл широко звертатись до них, у чому не вбачали гріха. Святий Ієронім наголошує на компромісі у відносинах з античністю: «Християнські автори мають чинити з язичницькими подібно євреям у книзі Второзаконня, котрі своїм полонянкам брили голови, стригли нігті, наряджали в нове плаття, а потім брали за дружин».

3.Загальна характеристика літератури раннього Середньовіччя.

У добу раннього Середньовіччя заявив про себе архаїчний епос, перші ознаки якого виникли у найдавніші часи в різних народів. Він побутував в усній формі і був представлений героїчною епопеєю та піснею патріотичного змісту з історичною основою, яка виконувалася народними співцями, як правило, під акомпанемент національного музичного інструменту. Xоча епос у кожній країні мав свої національні особливості, йому були притаманні і спільні риси:

• міфологізація минулого, коли опис історичних подій поєднувався з міфами та казками;

•зображення боротьби людини з силами природи, що втілені в образах драконів, чудовиськ і велетнів;

•наділення головних героїв — казково-міфологічних персонажів надзвичайною силою та фантастичними здібностями (літати, ставати невидимим, зменшуватися тощо);

•єдність фантастичного, незвичайного з реальною дійсністю, історією.

Героїчний архаїчний епос мав загальнонародні і загальноепічні риси: протиставлення героя і ворога, різні види описів, елементи міфологізації, своєрідні повтори (трикратні), розвинутий діалог, зачини, кінцівки, усталену систему художніх засобів: гіперболізацію, постійні епітети, урочистий стиль, широту охоплення подій у часі, просторі, повноті зображення, розвинуту зовнішню сюжетність та драматизм, оскільки описувалися битви, поєдинки. У сюжеті переважали казкові образи та ситуації. Поетика ранніх зразків такого епосу тісно пов’язана з фольклорними елементами: зверненням до казкових образів та ситуацій, поєднанням реальних подій з фантастичними, наданням головної ролі надприродним силам і явищам, переосмисленням і міфологізацією подій, що у свою чергу визначало сюжет епічних творів. Герой архаїчного епосу — богатир, втілення найкращих рис народного характеру. Він вирізнявся надзвичайною силою, хоробрістю, причому завжди перемагав, боровся за незалежність рідної землі і свого народу. А якщо ж гинув, за ним залишалася моральна перемога. Його образ розкривався через вчинки. І хоча образ героя не був позбавлений індивідуалізації, все ж у ньому переважало узагальнення.

Незважаючи на те, що в кожній країні епос мав свої специфічні особливості, у цілому його загальні жанрові ознаки витримувалися всіма народами. Західноєвропейський героїчний архаїчний епос був представлений зразками ан-глосаксонського («Пісня про Беовульфа»), кельтського (розповіді про Кухуліна), скандинавського (пісні «Едди») епосу.

2. АРХАЇЧНИЙ ЕПОС Західноєвропейський героїчний архаїчний епос був представлений такими зразками:

англосаксонським — «Пісня про Беовульфа»;

кельтським — розповіді про Кухуліна;

скандинавським — пісні «Едди».

«Пісня про Беовульфа». Важливою формою англосаксонської поезії була епічна пісня, в якій розповідалося про один, найбільш важливий епізод з життя героя, доля якого в цілому була відома слухачам. Від найдавніших гімнів епічна пісня успадкувала піднесення, захоплення, прагнення нагромаджувати синоніми й описові вирази. Твір названо піснею, оскільки він адресований слухачам і містить похвалу, славу героїчному подвигу. Основу стилю склали й елементи усного пісенного жанру: наявність пісенної символіки. Віршована техніка поеми свідчить про те, що вона написана давньонімецьким алітеруючим віршем, властивим пам’яткам писемності та усному давньонімецькому епосу. Метрична система такого вірша вимагала розподілу кожного віршованого рядка на два напіввірші, в яких було по два головні ритмічні наголоси. Причому приголосні звуки, що стояли перед одним чи двома основними наголосами першого напіввірша, мали повторюватися (алітерувати) перед початком наголосу другого напіввірша. У поемі багато синонімів, метафор. Наприклад, «древо весілля» автор вжив замість «арфа», «син молота» — замість «меч», «дороги кита» — замість «море» тощо.

Кельтський епос. Найчисельнішою з народностей, що мешкали у Західній Європі в середині 1 тис. до н.е., були кельти, які спочатку жили на території нинішньої Франції, а в VI—III ст. до н.е. залишилися на території Іспанії, посіли панівне місце у Британії, Північній Італії, Північній Німеччині, Чехії, частково Угорщині й Трансільванії. У III ст. до н.е. розпочали невдалий похід до Македонії та Греції, Малої Азії, де частково осіли і стали відомі пізніше під назвою галатів (Сучасна Франція — країна франків — довго називалася Галлією — країною галлів — кельтів). Спочатку кельтів очолювали військові вожаки й жерці — друїди — носії й хранитель «божественної мудрості», вихователі молоді. Пізніше у більшості кельтських племен виникло щось на зразок аристократичної республіки, подібної до ранньої Римської республіки. Як і кожний народ, кельти мали свої дуже специфічні, оригінальні міфічні уявлення. Так трапилося, що християнство у кельтів було прийнято значне пізніше, ніж у народів материкової Європи (у XV ст.). Xристиянські пастори ставилися до забобонів язичництва спокійніше. Відтак і збереглося у кельтів чимало міфічних уявлень, які у наших народів були частково витравлені християнством, а частково забулися самі по собі. Зокрема, віра в те, що не тільки живі істоти мають те, що в християнстві називається душею, а це стосується і дерев, каміння тощо. Сліди кельтської міфології можна знайти у класиків світової літератури (В. Шекспір). Кельтський епос складається зі скел (їх ще називають кельтськими сагами). З одного боку, термін «сага» більш відомий читацькій Європі, а з іншого — і скелі й саги у перекладі означають «сказання», «розповідь». Створювали і зберігали пісні та скелі (великі прозові твори з поетичними вставками епічного характеру) філіди. Одночасно з ними пісенно-поетичною творчістю займалися барди. Це слово прижилося у нас і означає автора пісень, який сам виконує їх. У кельтів бардами називали народних співаків — поетів, які згодом стали займатися пісенно-поетичною творчістю професійно, живучи при дворах феодалів або мандруючи кам’янистими шляхами Шотландії, Уельсу та інших частин Британських островів. Філіди ж займалися літературною діяльністю начеб за сумісництвом, бо посідали дуже важливі посади при дворах кельтських володарів: були радниками, жерцями, зберігали генеалогію знатних кланів. Оскільки в суспільному становищі бардів і фелідів існувала така велика різниця, то й сфери літературної діяльності у них були різні: барди створювали різноманітні пісні — похвальні, викривальні, ліричні та інші, а філіди творили своєрідний літопис національної історії — епічні скели.

Виділяють два цикли кельтського епосу:

уладський (від назви племені уладів, що мешкали на території сучасного Ольстера), або північний, ольстерський;

цикл Фінна (названий іменем напівлегендарного вожака феніїв — особливої військової організації, не залежної від королівської влади, яка діяла на всій території Ірландії, крім Ольстера), або південний.

Уладський цикл. Спочатку центральним героєм уладського циклу кельтських скел був напівлегендарний король Конхобар, який начебто керував Північною Ірландією у першій половині І ст. до н.е. Згодом увага оповідача переноситься з «першої особи» на небожа Конхобара — молодого непереможного богатиря Кухуліна, якого часто називали «кельтським Гераклом».

4. Особливості ранньосередньовічного епосу ( на матеріалі кельського епосу)

Кельтський епос. Найчисельнішою з народностей, що мешкали у Західній Європі в середині 1 тис. до н.е., були кельти, які спочатку жили на території нинішньої Франції, а в VI—III ст. до н.е. залишилися на території Іспанії, посіли панівне місце у Британії, Північній Італії, Північній Німеччині, Чехії, частково Угорщині й Трансільванії. У III ст. до н.е. розпочали невдалий похід до Македонії та Греції, Малої Азії, де частково осіли і стали відомі пізніше під назвою галатів (Сучасна Франція — країна франків — довго називалася Галлією — країною галлів — кельтів). Спочатку кельтів очолювали військові

вожаки й жерці — друїди — носії й хранитель «божественної мудрості», вихователі молоді. Пізніше у більшості кельтських племен виникло щось на зразок аристократичної республіки, подібної до ранньої Римської республіки. Як і кожний народ, кельти мали свої дуже специфічні, оригінальні міфічні уявлення. Так трапилося, що християнство у кельтів було прийнято значне пізніше, ніж у народів материкової Європи (у XV ст.). Xристиянські пастори ставилися до забобонів язичництва спокійніше. Відтак і збереглося у кельтів чимало міфічних уявлень, які у наших народів були частково витравлені християнством, а частково забулися самі по собі. Зокрема, віра в те, що не тільки живі істоти мають те, що в християнстві називається душею, а це стосується і дерев, каміння тощо. Сліди кельтської міфології можна знайти у класиків світової літератури (В. Шекспір). Кельтський епос складається зі скел (їх ще називають кельтськими сагами). З одного боку, термін «сага» більш відомий читацькій Європі, а з іншого — і скелі й саги у перекладі означають «сказання», «розповідь». Створювали і зберігали пісні та скелі (великі прозові твори з поетичними вставками епічного характеру) філіди. Одночасно з ними пісенно-поетичною творчістю займалися барди. Це слово прижилося у нас і означає автора пісень, який сам виконує їх. У кельтів бардами називали народних співаків — поетів, які згодом стали займатися пісенно-поетичною творчістю професійно, живучи при дворах феодалів або мандруючи кам’янистими шляхами Шотландії, Уельсу та інших частин Британських островів. Філіди ж займалися літературною діяльністю начеб за сумісництвом, бо посідали дуже важливі посади при дворах кельтських володарів: були радниками, жерцями, зберігали генеалогію знатних кланів. Оскільки в суспільному становищі бардів і фелідів існувала така велика різниця, то й сфери літературної діяльності у них були різні: барди створювали різноманітні пісні — похвальні, викривальні, ліричні та інші, а філіди творили своєрідний літопис національної історії — епічні скели.

Виділяють два цикли кельтського епосу:

уладський (від назви племені уладів, що мешкали на території сучасного Ольстера), або північний, ольстерський;

цикл Фінна (названий іменем напівлегендарного вожака феніїв — особливої військової організації, не залежної від королівської влади, яка діяла на всій території Ірландії, крім Ольстера), або південний.

Уладський цикл. Спочатку центральним героєм уладського циклу кельтських скел був напівлегендарний король Конхобар, який начебто керував Північною Ірландією у першій половині І ст. до н.е. Згодом увага оповідача переноситься з «першої особи» на небожа Конхобара — молодого непереможного богатиря Кухуліна, якого часто називали «кельтським Гераклом».

Кельтський епос суттєво відрізнявся від англосаксонського, по-перше, тим, що був поділений на цикли. По-друге, його головним героєм був не лише чоловік — богатир, а й жінка, причому хитра, кмітлива, рішуча, незалежна, непокірна, цілеспрямована, здатна на великі почуття. Вона ні в чому не поступалася чоловікові. У горі не впадала у відчай, розраховувала тільки на себе, сама ж приймала доленосні рішення.

5. Періодизація середньовічної латиномовної літератури.

6. «Пісня про Роланда» як зразок класичного героїчного епосу (епічний гіперболізм, поетичні формули, повтори, роль фантастичних мотивів),

Героїчний епос (з грец. «епос» — слово або оповідання) — збірна назва фольклорних творів різних жанрів, в яких у легендаризованій формі відображено волю, завзяття народу в боротьбі проти ворогів, зла, гноблення. В такому епосі прославляється розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних героїв. Витоки героїчного епосу лежать в усній народній творчості.

Пі́ сня про Роланда (фр. «Chanson de Roland») — героїчний епос французького середньовіччя, що належить до циклу поем «Chanson de geste» (пісні про діяння).

У «Пісні про Роланда» розповідається про похід Карла Великого проти басків у 778 році. Майже чотири століття пісні, присвячені подіям цього походу, передавалися по пам’яті. За цей час реальні історичні факти набули нового осмислення під впливом подій ХІ—ХІІ ст. Нетривалий похід Карла перетворився на багаторічну війну проти сарацин за рідну землю і за утвердження християнської віри. Не тільки відвага та мужність визначають найважливіші риси головних героїв Карла Великого та Роланда. Вони виступають і як поборники державних інтересів, і як захисники християнства.

Сюжет

Після успішного семирічного походу в мавританську Іспанію імператор франків Карл Великий завойовує всі міста сарацинів, крім Сарагоси, де править цар Марсилій. Маври, представлені в поемі язичниками, скликають раду у Марсілія і вирішують відправити до Карла послів. Посли пропонують французам багатства і кажуть, що Марсилій готовий стати васалом Карла. На раді у франків бретонський граф Роланд відкидає пропозицію сарацинів, але його недруг граф Ганелон (варіант: Ганелон) наполягає на іншому рішенні і їде як посол до Марсилія, задумуючи знищити Роланда. Ганелон налаштовує Марсилія проти Роланда та 12 перів Франції.

Ганелон радить Марсилію напасти на ар'єргард армії Карла Великого. Повернувшись до табору, зрадник каже, що Марсилій згоден стати християнином і васалом Карла. Роланда призначають командувати ар'єргардом, і він бере з собою тільки 20 тисяч чоловік.

У результаті зради графа Ганелона загін франків виявляється відрізаним від основного війська Карла, потрапляє в засідку в Ронсевальській ущелині й вступає в бій з переважаючими силами маврів. Перед цим Роланд кілька разів відмовляється пристати на пораду друзів і покликати підмогу, поки не пізно. Проявляючи чудеса мужності, Роланд і його сподвижники — граф Олів'єр, Готьє де л'Ом і архієпископ Турпін (турпеї) — відбивають численні атаки маврів, але, врешті-решт, гинуть. Карл занадто пізно зауважує недобре і повертається в Ронсеваль. Розгромивши підступного ворога, імператор звинувачує Ганелона у зраді. Той заявляє, що не винен у зраді та з метою виправдання виставляє на судовий поєдинок свого могутнього родича Пінабеля. На стороні обвинувачення б'ється граф Тьєррі. Він перемагає Пінабеля і Ганелон разом зі всією своєю сім'єю гине.

7. Проблематика та особливостя композиції «Пісні про Роланда».

У "Пісні про Роланда" чітко виражена ідеологія феодального суспільства, у якому вірне служіння васала своєму сюзерену було необговорюваним законом, а порушення його вважалося підлістю і зрадою. Однак риси мужньої стійкості, військової доблесті, безкорисливої дружби і вдумливого відношення до того, що відбувалося, не одержали в поемі, як і в чудовому пам'ятнику творчості українського народу "Слово о полку Ігореві", становофеодальної приуроченості; навпроти, ці переконливі властивості доблесних захисників батьківщини - воєначальників і їхніх васалів, сприймалися як типові, загальнонародні. Ще в більшому ступені визнанню і співчуттю з боку широких народних мас сприяли думки про захист батьківщини, про ганьбу і

небезпеку поразки, що червоною ниткою проходять через усю поему.

Феодальне суспільство з його різкою класовою боротьбою диференціацією, зі своєрідним пафосом станової лицарської героїки і рисами християнської релігійності викликало до життя десятки епічних сказань. Саме у Франції, де феодальні відносини склалися в класичній формі, виникло таке велике число героїчних поем. Різні по темі, обсягу і формі, ці поеми далеко не в однаковій мірі відбивали широкі народні інтереси. Деякі з них розповідали про криваві міжусобиці, про мстивих і корисливих баронів-загарбників, що визнавали єдиним законом право сильного й основою своєї моралі вважали насильство і сваволя; переконливим прикладом такого роду поем є поема "Рауль де Камбре". Особистий інтерес переважав у цих добутках, і вірне служіння сюзерену і державі втрачало обов'язковий характер для "невірних баронів". В інших епопеях тема вірності домінувала, і доля зрадника, зрадника батьківщини і порушника васальної клятви приводила його до відплати і сумного кінця. Чіткіше за все ця тема розроблена в поемах, що оповідають про війни Карла Великого, і, особливо, у "Пісні про Роланда".

Дійсні події VIII століття склали ядро "Пісні про Роланда". У 778 році в Піренеях на війська Карла Великого, котрі поверталися з іспанського походу, зробили напад баски. У кровопролитній битві були знищені кращі полки, загальної долі, за словами наближеного біографа Карла Ейнхарда, не уникли і кращі полководці. У "Життєписі Карла Великого" цього автора говориться: "У бої цьому убиті Еггіхард, королівський стольник, Ансельм, пфальцграф і Хруодланд (тобто Роланд.), начальник Бретонської марки". Приватний епізод бою з басками, одновірцями французів (франків), піддався значному переосмисленню: замість басків з'явилися грізні араби-мусульмани, що захопили значні простори в Іспанії і вже не раз нападав на межі Франції. Поразка при Ронсевалі не покрило ганьбою французів, а лише сприяло виявленню їхньої хоробрості, уміння стояти на смерть, захищаючи свою батьківщину і прикриваючи тил головних сил, що відходять. Історичний намісник Бретонської марки став головним персонажем епічного сказання - Роландом, його зіткнення з вітчимом Гвенелоном і зрадництво останнього стали основою сюжету. З'явилися і нові подробиці, що характеризують ворогуючі табори і їхніх полководців. Історичному Карлові Великому був протипоставлений сарацинський цар Марсилій, особа вигадана. Змістилися в часі і просторі події і їх учасники: хрестові походи XI століття додали нове ідейне фарбування всій поемі в цілому. Хоча історична вірогідність у "Пісні про Роланда" не дотримана, однак риси далекого минулого знайшли в ній своє поетичне осмислення.

Час виникнення поеми, її походження, можливе авторство - усі ці питання викликають дотепер розбіжності і не одержали остаточного рішення. Вірогідно відомо, що події VII сторіччя, про які говориться, поряд з більш пізніми, у "Пісні про Роланда", були записані в XII столітті, коли церковна монополія на писемність трохи ослабшала і світські тексти одержали відомі права на існування поряд з рукописами релігійного змісту. Цілком можливо, що до першої писемності редакція "Пісня про Роланда" існувала в усній передачі; жонглер-виконавець зовсім не мав потребу в рукописному тексті: у IX - X століттях сказання про Роланда ще з полюванням слухали і розспівували! Популярність сказання допомагала залученню нових персонажів і виникненню нових сюжетних ситуацій. Розширення обсягу невеликого спочатку добутку не могло задовольнити зацікавленого слухача; так, крім "Пісні про Роланда", виникли нові поеми циклічного характеру, де містився цілий ряд подробиць і доповнень як у відношенні головного героя, так і інших діючих облич. Поряд з питанням про час виникнення епічної поеми завжди встає інший - про місце її походження і можливому авторі. Якщо погодитися з думкою, що "Пісня про Роланда" народилася в безпосередньому зв'язку з далекими подіями, що у ній відбиті, то тоді авторська проблема сильно ускладнюється; адже первісне зародження сказання можна зв'язати з народною творчістю, де приходиться мати справа вже не з одним, а з багатьма творцями поеми, а також співаками, що изустно її передавали. Непрямим підтвердженням цього може служити розповідь англійського літописця Вільгельма

Мальмсберійського про норманах, що прибуток із Франції і, беручи участь у битві проти англо-саксів при Гастингзі, пекли "кантилени Роланда", "щоб приклад цього чоловіка надихнув воїнів". Цінність цього свідчення літописця, що писав не пізніше 1125 року, не можна применшити. Залишається невирішеним суперечка про автора рукописного тексту. Самий древній рукопис - оксфордський, відноситься приблизно до 1170 року і дійшов до нас у гарній цілості. Наприкінці цього рукопису вказується, що оповіданню прийшов кінець і що "Турольдус стомився". Кропіткі розвідки вчених привели до того, що були знайдені дані про декілька Турольдах, що за часом могли претендувати на авторство, чи вірніше співавторство рукописного тексту "Пісні". Можливо, що Турольд був дійсно кліриком, оскільки сильне релігійне забарвлення властиве цій поемі, але ступінь участі Турольда в її створенні і характер його творчої роботи залишилися неосвітленими.

Не менш важко встановити місце написання "Пісні". Сам текст поеми не дає точної вказівки, оскільки захоплене прославляння військових чеснот не присвячено строго до якого-небудь народу й епічна похвала звернена до багатьох: до анжуйців, нормандців, французів Іль-де-Франса, до баварців (поряд з визнанням доблесних якостей супротивника по зброї - сарацинів). Якщо виходити з особливостей мови рукопису й авторства Турольда, то можливим місцем написання сказання приходиться вважати північну Францію.

Епічний сюжет сказання відрізняється простотою і послідовністю, незважаючи на велику кількість діючих облич. Поштовхом до виникнення розбіжностей між Роландом і Гвенелоном є їхня сварка, викликана пропозицією Роланда відправити послом Карла Великого в Саргосу його вітчима Гвенелона. Прибуття сарацинського посла Бланкандрина, що, з доручення свого батька пануючи Марсилія, повинний був брехливими запевняннями в покірності й обіцянками рясної данини домогтися згоди Карда на висновок війська з Іспанії, викликало необхідність у зустрічному посольстві. Почесне і небезпечне доручення після довгих сперечань було покладено на Гвенелона, однак пропозиція пасинка Гвенелон розцінив, як образа, що вимагає мести, і надалі всі зрадництва, аж до зрадництва і зради, були їм пущені в хід.

Вершиною розвитку оповідання є Ронсевальська битва, що поділяється на два епізоди: бій ар'єргарду Роланда із сарацинами, що складають перше військо Марсілія, і продовження цієї битви вже з другим військом, коли франки піддалися поголовному знищенню. Саме тут, у цій центральній частині поеми, зосереджені такі важливі епізоди, як розбіжності Роланда з його другом Олівьєром, загибель франкських перів і прощання Роланда перед смертю з мечем.

У висновку поеми говоритися про нищівний удар, що наносять головні сили, що повернулися, Карла полчищам невірних під предводительством Баліганта (цей епізод багатьма дослідниками вважається вставним і більш пізнім по своєму походженню), і лише після цього розказано про повернення Карла у свою столицю і про гідну відплату, що поніс зрадник Гвенелон.

Епічна за своєю формою поема може бути прирахована до того жанру історичних пісень, де події минулого в сильно видозміненому виді розказані переважно через перерахування військових описів, скріплених між собою скупими даними про долю окремих героїв. Розважливе використання образотворчих засобів, лаконізм і чіткість мови і стилю добутки спираються на виняткову стрункість його побудови. Паралелізм подій, що відбуваються, сполучається органічно з паралелізмом у підборі діючих облич. Дванадцятьом перам Франції відповідають дванадцять сарацинських, серед рівних по мужності полководців виділяються племінники государів - Роланд і Аельрот, сивобородий римський імператор Карл Великий близький сарацинському еміру Баліганту; мають деяку подібність Гвенелон і сарацинський цар Марсилій. Характерно, що й інші діючі особи притягнуті для кращого виявлення особливостей кожної з ворогуючих сторін. Безсумнівно, більше уваги і місця приділене тим з них, що сильніше впливають на розвиток сюжету; у зв'яжи з

цим тільки деякі характери "Пісні" індивідуалізовані, більшість же чи наділяється тільки позитивними, чи негативними властивостями. На першому місці в поемі стоїть образ Ролана.

8. Іспанський героїчний епос «Пісня про мого Сіда»: проблематика, композиція, жанрові особливості.

«Пісня про мого Сіда» (ісп. Cantar de mío Cid) — пам'ятка іспанської літератури, анонімний героїчний епос. Єдиний оригінал поеми про Сіда — рукопис 1207 року, вперше виданий не раніше XVIII століття.

Головним героєм епосу виступає доблесний Сід, борець проти маврів і захисник народних інтересів. Основна мета його життя — звільнення рідної землі від арабів. Історичним прототипом Сіда послужив Кастільський воєначальник, дворянин, герой Реконкісти Родріґо (Руй) Діас де Бівар (1040—1099), названий за хоробрість Кампеадором («бійцем»). Переможені ж ним араби прозвали його Сідом. Всупереч історичній правді, Сід зображений лицарем, який має васалів і який не належить до вищої знаті.

Образ його ідеалізується в народному дусі. Він перетворений на справжнього народного героя, який терпить образи від несправедливого короля, вступає в конфлікти з родовою знаттю. По помилковому звинуваченню Сід був вигнаний з Кастілії королем Альфонсом VI. Але проте, знаходячись в несприятливих умовах, він збирає загін воїнів, бере ряд перемог над маврами, захоплює здобич, частина з якої відправляє в подарунок королеві, що вигнав його, чесно виконуючи свій васальний обов'язок.

Зворушений дарами і доблестю Сіда, король прощає вигнанця і навіть сватає за його дочок своїх наближених — знатних інфантів де Карріон. Але зяті Сіда виявляються підступними і боязкими, жорстокими кривдниками дочок Сіда, вступаючи за честь яких, він вимагає покарати винних.

У судовому поєдинку Сід бере перемогу над інфантами. До його дочок сватаються тепер гідні женихи — інфанти Наварри і Арагона. Звучить хвала Сіду, який не тільки захистив свою честь, але і поріднився з іспанськими королями.

«Пісня про мого Сіда» близька до історичної правди більшою мірою, чим інші пам'ятники героїчного епосу, вона дає правдиву картину Іспанії і в дні миру, і в дні війни. Її відрізняє високий патріотизм.

9. Німецький героїчний епос «Пісня про Нібелунгів» проблематика, композиція, жанрові особливості.

«Пі́ сня про Ні́белунгі́в» (нім. Das Nibelungenlied) — середньовічна німецька епічна поема, написана невідомим автором наприкінці XII — початку XIII століття. Належить до числа найвідоміших епічних творів людства. У ній розповідається про одруження драконоборця Зігфрида

збургундською принцесою Кримхільдою, його смерть з причини конфлікту Кримхільди з Брунгільдою, дружиною її брата — Гунтера, а потім про помсту Кримхільди за смерть чоловіка.

Німецький епос XII-XIII ст. сюжетно пов'язаний із старовинними героїчними піснями епохи великого переселення народів. Разом з тим на нього великий вплив мала сучасність, особливо придворно-рицарська література з її культом служіння дамі, витонченими почуттями, вишуканою мовою. В німецькому класичному героїчному епосі сувора германська давнина з її варварськими уявленнями та законами виступає в складному переплетінні з дійсністю феодально-рицарської Німеччини XII-XIII ст.

«Пісня про Нібелунгів». Найвизначнішою пам'яткою німецького середньовічного епосу є «Пісня про Нібелунгів», що виникла на самому початку XIII ст.

Про виняткову популярність цієї поеми свідчать численні списки. Вперше поему було надруковано в 1757 р. в добу Просвітительства, коли в Німеччині пробудився інтерес до рідної старовини.

«Пісня» виникла, напевно, у Південно-Східній Німеччині - саме там, у придунайських землях (в Баварії, Австрії), в основному відбувався процес перетворення давніх героїчних пісень у поеми. Географія твору (зокрема, подорож Крімхільди в країну гуннів) збігається з географією цих земель. Очевидно, автор добре знав їхні міста, дороги, ріки тощо.

Питання про авторство поеми викликало немало суперечок. Більшість дослідників вважає, що творцем поеми був шпільман (а не клірик або лицар). [68]

Безумовно, це була людина поетично обдарована і глибоко обізнана з епосом, світською та духовною літературою свого часу, зокрема з мінезангом, а також з придворними звичаями та побутом.

«Пісня про Нібелунгів» складається з 39 пісень-авентюр. Шпільман починає свою розповідь з прославлення краси Крімхільди - молодої дівчини, що живе у Вормсі - столиці Бургундії під опікою трьох братів-королів. Зігфрід, королевич з Нідерландів, почувши про знатну красуню, заочно покохав її і мріяв одружитися з нею. Старший брат Гунтер згоден віддати Крімхільду за прославленого витязя за умови, що Зігфрід допоможе йому здобути ісландську королеву Брюнхільду, яка ставить перед женихами важкі умови: той, хто хоче стати її чоловіком, повинен перемогти її в богатирських змаганнях або поплатитися головою. Зігфрід згоден виручити Гунтера. Він добровільно назвався його васалом і в далекій Ісландії за допомогою шапкиневидимки допоміг королю перемогти богатирку. Здивована Брюнхільда визнає себе переможеною і дає згоду вийти заміж за Гунтера. Але в шлюбну ніч Зігфрід знову був змушений прийти на допомогу королю: невидимий для Брюнхільди, він приборкав непокірну наречену і зняв з неї перстень і пояс (символ дівочої цнотливості) і недоторканою передав її чоловікові. В знак вдячності Зігфрід одержав Крімхільду і щасливий з молодою дружиною відбуває на батьківщину. Через 10 років Крімхільда з чоловіком приїздить у Вормс до рідних. Між королевами виникає суперечка, під час якої з'ясовується роль Зігфріда у сватанні Гунтера. Ображена Брюнхільда кличе васала Хагена, і він, змовившись з королевою, вбиває Зігфріда. Крімхільда гірко оплакує смерть чоловіка. Хаген, стурбований тим, що Крімхільда щедро роздає золото і може завоювати прихильність васалів Гунтера, відбирає у неї скарби Нібелунгів - запоруку влади та могутності - і таємно кидає їх у води Рейну. На цьому закінчується перша частина.

У другій частині йдеться про те, як через 13 років, за наполяганням рідних (і з думкою про помсту), Крімхільда виходить заміж за могутнього Етцеля, правителя гуннів, який любить і шанує її. Але підступне вбивство Зігфріда, доля скарбів Нібелунгів не дають їй спокою. На прохання Крімхільди Етцель запрошує в гості на далекий Дунай її рідних з дружиною та васалами. Вороже зустрічає Крімхільда бургундів, вона жадає сварки. Намовлені нею гунни [69] нападають на гостей. В залі, куди були запрошені на бенкет бургунди, починається кривава різня. Крімхільда наказує підпалити зал з гостями. В нестерпній спеці багато годин триває бій, бургунди змушені відпочивати на тілах вбитих і вгамовують спрагу кров'ю ворогів. У страшних муках гинуть тисячі людей. Розлючена Крімхільда, намагаючись довідатися про таємницю скарбів, наказує вбити Гунтера, а потім сама стинає голову Хагену. Старий воїн Хільдебрант, який бачив на своєму віку багато крові, не може змиритися з кровожадністю Крім-хільди і вбиває її. Сивий Етцель оплакує смерть