ФЕОДОСІЯ, ІГУМЕНА ПЕЧЕРСЬКОГО

Та вони, хоч і почули все, не прогнівалися на нього, розуміючи, що його правда, чоловіка божого, але не зважили на нього, а напосілися на брата свого, якого вигнали з землі тої, відтак повернулись назад. І один сів на столі брата свого, інший же повернувся у свою землю.

І тоді отець наш Феодосій,

сповнившись Святого Духа,

почав того викривати, що несправедливо зробив .

і не по закону сидить на столі тому,

брата, що був, наче батько йому, прогнавши.

І так викривав його,

коли листи пишучи, посилаючи йому, , -

а коли перед вельможами його, які приходили до нього,

ганив того за неправедне вигнання брата

і наказував тим переказувати йому.

І пізніше написав до нього довге послання,

і викривав його, твердячи:

«Голос крові брата твого кличе проти тебе до Бога,

як за часів Авеля і Каїна».

І, згадуючи інших багатьох стародавніх гонителів,

убивць і братоненависників,

притчами йому про все розповів

і, так написавши, послав.

І коли прочитав послання те,

розгнівався дуже,

і, як лев, заревів на праведного,

і ударив посланням об землю.

І відтоді рознеслася чутка,

що заточений буде блаженний.

Тоді братія у великій печалі була,

умовляючи блаженного полишити ганити його.

І від бояр багато приходило.

І розповідали йому про гнів княжий на нього

і умовляли його не противитися тому.

«Бо, — говорили, —

у темницю хоче тебе посадити».

І почувши, що говорять про заточення,

блаженний зрадів і сказав їм:

«Дуже я радію з цього, браття,

бо ніщо не миле мені у житті цьому:

хіба хвилює мене позбавлення багатства?

Чи втрата дітей і сіл печалить мене?

Нічого з цього не приніс у світ цей,

а якщо голими народжуємося,

то слід нам голими

і піти зі світу цього.

Тому готовий я до смерті».

І відтоді почав тому докоряти

за братоненависництво,

бажаючи дуже заточеним бути.

Але він, хоч і дуже розгнівався на блаженного, не ризикнув ніякого зла і печалі завдати тому, маючи його за мужа преподобного і праведного. Оскільки раніше часто заздрив через нього братові своєму, що таке світило має у своїй землі, як розповідав про те, почувши від нього, чорноризець Павло, ігумен одного з монастирів у його землі.

Блаженний отець наш Феодосій, якого умовляли братія і вельможі, а насамперед зрозумівши, що нічого не досягне тими словами, облишив його; відтоді не ганив більше, надумавши собі, що краще умовляти його, аби повернув брата свого у землю його.

Через деякий час зрозумів благий князь, що відійшов блаженний Феодосій від гніву й тішився, що вже не ганить його, і зрадів дуже, давно вже прагнучи побесідувати з ним і духовними словами його насититися. Тоді послав до блаженного, чи дозволить йому прийти у монастир свій, чи ні? Він же повелів йому прийти. Той, зрадівши, прийшов із боярами у монастир його. І великий Феодосій, вийшовши із братією з церкви, за звичаєм зустрів його і вклонився, як і слід, князеві, а той поцілував блаженного. Тоді сказав йому: «Отче, не зважувався прийти до тебе, думаючи, що гніваєшся на мене і не впустиш нас у монастир». Тоді блаженний відповів: «Що, благий владико, може гнів наш супроти влади твоєї? Але слід нам викривати вас і говорити вам про спасіння душі. А вам треба послухати те». І так зайшли у церкву і, прочитавши молитву, сіли, і блаженний Феодосій почав говорити тому зі святих книг, багато розповідав йому про братолюбство. І він знову переклав провину на брата свого і тому не хотів із ним мир укласти. І після довгої тої бесіди пішов князь додому, славлячи Бога, що обрав його з таким мужем бесідувати, і відтоді часто приходив до нього, насичуючись духовною їжею краще, ніж медом і ситою: такими були слова блаженного, що текли з медоносних вуст його. Часто великий Феодосій ходив до нього, говорячи тому про страх Божий і любов до брата.

Одного дня прийшов до нього благий і богоносний отець наш Феодосій і, зайшовши у дім, де жив князь, побачив багатьох людей, які грали йому: одні грали на гуслях, інші на органі, а ще інші на замрі, і так всі грали і веселилися за звичаєм задля князя. Блаженний, сівши поруч із князем, опустивши погляд долу і похилившись, сказав йому: «Чи буде так і на тому світі?» Той же після слів блаженного розхвилювався і заплакав, наказавши тим припинити. І відтоді, коли наказував грати, з приходом блаженного повелівав припинити гру.

Часто, коли говорили йому про прихід блаженного, він виходив і зустрічав його, радіючи, перед дверима дому, і потім заходили досередини. Якось, звеселившись, сказав преподобному: «Це, отче, правду тобі речу: якби оповістили мені, що батько мій постав із мертвих, не радів би так, як твоєму приходові. І не боявся його так і не бентежився, як перед преподобною твоєю душею». Блаженний відповів: «Якщо так боїшся мене, то виконай волю мою і поверни брата свого на стіл, який йому благовірний батько твій передав». Він же промовчав на це, не знаючи, що відповісти, так його ворог розпалив гнівом на брата свого, що не хотів і слухати про нього. Отець же наш Феодосій всі дні і ночі молив Бога за христолюбця Ізяслава, ще і в єктенії велів його згадувати, як столичного князя і старшого з усіх, цього ж, як сказав уже, проти закону осілого на столі тому, не велів згадувати у своєму монастирі. Та умовила його братія, наказав і того разом з ним згадувати, але першим христолюбця, а тоді цього блаженного.

Великий Никон, бачачи такі чвари серед князів, пішов із двома іншими чорноризцями на вище згадуваний острів, де монастир полишив, і блаженний Феодосій багато разів просив, щоб не розлучалися вони, аж поки живі, і щоб не йшов той від нього. Але він не послухав його, а, як було сказано, пішов на своє місце.

Тоді отець наш Феодосій, сповнившись Духом Святим, почав благодаттю Божою чинити, щоб переселитися на інше місце, і з допомогою Святого Духа, церкву велику кам’яну поставити в ім’я Святої Богородиці і пріснодіви Марії, бо церква була дерев’яна і служила для збирання братії.

На початок такої справи зібралося багато людей, і місце для будови одні одне вказували, інші ж інше, але зі всіх не було кращого за місце на княжому полі, що лежало поблизу. І з волі Божої благий князь Святослав проїжджав мимо і, побачивши багато народу, спитав, що тут роблять. І як дізнався, повернув коня, під’їхав до них, і, як Богом надоумлений, вказав їм місце на своєму полі, наказавши там поставити церкву. І після молитви сам поклав початок будівництву. І блаженний Феодосій щодня з братією трудився і старався на будівництві цієї церкви. Але не завершив його за життя, а після смерті його, коли Стефан прийняв ігуменство, Бог допоміг тому молитвами отця нашого Феодосія, і завершено було справу, і церкву збудовано. Переселилась туди братія, а там трохи їх осталось і з ними священик і диякон, щоб щодня і там свята літургія вершилась.

Це життя преподобного і блаженного отця нашого Феодосія, яке від початку і до старості описав. Хто зміг би оповісти доладно добре управління цього блаженного мужа, хто зможе гідно його похвалити! Хоч і спокусився достойно його похвалити, але не зумію — невіглас я і нерозумний.

Часто цього блаженного князі та єпископи хотіли спокусити, збагнути його слова, але не змогли і, мовби об камінь ударившись, відскакували, бо огороджений він був вірою і надією на Господа нашого Ісуса Христа, і в собі сотворив житло Святого Духа. 1 був удовицям заступником і помічником сиротам і захисником бідних і, просто кажучи, всіх, що приходили до нього, навчав і відпускав, утішивши, убогим подавав, що їм треба було і на їжу їм.

Багато з нерозумних докоряли йому, але він з радістю сприймав те, як і від учнів своїх часто докори і догани терпів, а все ж завжди молив Бога за всіх. І ще з бідності його одягу багато невігласів насміхались, ганили. Він і тим не печалився, а радів докорам і, звеселившись, славив за те Бога. Якщо хтось, не знаючи його, бачив його у такому одязі, то не міг подумати, що то сам блаженний ігумен, а сприймав за кухаря. Одного дня йшов він до мулярів, що зводили церкву, зустріла його бідна вдовиця, ображена суддею, і сказала блаженному: «Чорноризце, скажи мені, чи вдома ігумен ваш?» Відповів їй блаженний: «Що хочеш від нього, бо людина він грішна?» Сказала йому жінка: «Чи грішний, не знаю, тільки те знаю, що багатьох позбавив печалі й напасті, заради цього і я прийшла, щоб і мені допоміг, бо образив мене не по правді суддя». Тоді блаженний, почувши це від неї, зжалився, сказавши їй: «Жінко! Зараз іди у дім свій, а коли прийде ігумен наш, я розкажу йому, і він позбавить тебе печалі твоєї». Почувши таке, жінка пішла додому, блаженний рушив до судді й поговорив із ним про неї, і той відхилив свій вирок і повернув їй те, що забрав у неї.

Отак цей блаженний отець наш Феодосій багатьом заступником був перед суддями і князями, рятуючи їх, бо не могли не послухатись його, знаючи його праведність і святість. Не через чистий і світлий одяг шанували його, не через багатство велике, а за чисте його життя і світлу душу і повчання його, що кипіли Святим Духом в устах його. Козина шкура була йому, як цінний і світлий одяг, волосяниця, як велична царська багряниця, і так, тим величаючись, ходив і життя богоугодне прожив.

І наприкінці свого життя раніше дізнався, коли відійде до Бога і настане день покою його: бо праведникам смерть є покій.

Тоді ж повелів зібрати всю братію і тих, що в села чи ще кудись пішли — всіх скликати, почав навчати тіунів, приставників і слуг, Щоб виконував кожен доручену йому службу з великою старанністю

і зі страхом Божим, у покорі й любові. І так знову всіх зі сльозами повчав про спасіння душі, й богоугодне життя, і про піст, і про піклування про церкву, і як у ній зі страхом стояти, і про братолюбство, і про покору не тільки до старших, а й до однолітків своїх любов і покору мати. Сказавши, відпустив їх, сам же, зайшовши у келію, почав плакати, б’ючи себе у груди, падаючи перед Богом і молячись йому за спасіння душі, і про стадо своє, і про місце те. Братія ж, пішовши, говорила між собою: «Чого це він так говорить? Чи хоче куди піти, сховатися у таємному місці і жити самотою, щоб не знали ми», — адже багато разів хотів він так вчинити, але умовляли його князі і вельможі, а особливо братія. І тепер також подумали так само.

У той час блаженного трясло від холоду і палав він у лютому вогні і, вже нічого не можучи, лежав на одрі, промовляючи: «Воля Божа хай буде, і що хоче, те хай і зробить зі мною! Але прошу Тебе, Владико мій, зжалься над душею моєю, щоб не зустрілося їй лукавство диявольське, а хай приймуть її ангели твої, провівши її через перепони темних тих мук і привівши її до світла Твого милосердя». І, сказавши це, вмовкнув, не можучи більше нічого.

Братія була у великому сумі й печалі через нього. Потім три дні він не міг ні говорити ні з ким, ні очима повести, і багато хто думав, що вже помер, тільки мало хто бачив, що ще у ньому душа його. Через три дні піднявся і всій братії, що зібралася, сказав: «Браття мої й отці! Як уже бачу, минає час життя мого, сповістив мені Господь під час посту, коли був я у печері, піти зі світу цього. Ви ж порадьтеся між собою, кого хочете, того і поставлю вам на своє місце ігуменом». Великої печалі і плачу завдало почуте братії, а згодом, вийшовши і порадившись між собою, за згодою всіх обрали собі ігуменом Стефана, який був на чолі церковного хору.

Тоді знову наступного дня блаженний отець наш Феодосій, скликавши всю братію, сказав їм: «Що, діти, вирішили між собою, хто достойний бути у вас ігуменом?» Вони всі відповіли, що «Стефан достойний після тебе ігуменство прийняти». Блаженний, покликавши його і благословивши, назвав його ігуменом на своє місце. Їх довго повчав, щоб корилися йому, і потому відпустив, назвавши їм день смерті своєї, що «в суботу, коли зійде сонце, душа моя залишить тіло моє». І покликавши лише Стефана, повчав його, як пасти святе те стадо, той не відлучався від нього, смиренно служачи йому, тяжкохворому.

І коли настала субота, і вже світало, послав блаженний покликати всю братію, і по одному всіх цілував, а вони плакали і побивались через розлуку з таким пастухом. Блаженний же сказав їм: «Діти мої любі і браття! Від усієї душі цілую вас, бо йду до Владики, Господа нашого Ісуса Христа. І це вам ігумен, його самі ви обрали. Його слухайтеся і за отця духовного його собі майте, його бійтеся і за велінням його все робіть. Бог же, який усе словом і премудрістю сотворив, хай благословить вас і збереже від лукавого, і непорушну і тверду віру в Нього хай оборонить у вашому однодумстві і в єдиній любові, щоб до останнього подиху були ви разом. Хай спаде на вас благодать, щоб працювали задля Нього бездоганно, і бути вам єдиним тілом і душею у смиренні і послушанні. І будьте бездоганні, як і Отець ваш небесний бездоганний. Господь хай буде з вами! І про це прошу вас і заклинаю: у тому одязі, який зараз на мені, покладіть мене у печері, де проводив дні посту я, не обмивайте убогого тіла мого, і хай ніхто з людей, а лише ви похороните тіло моє у названому мною місці». Слухаючи це з уст святого отця, плакала братія і сльози з очей котилися.

Блаженний утішав їх, говорячи: «Обіцяю вам, браття й отці, хоч тілом і йду від вас, але душею завжди буду з вами. І якщо хтось із вас у монастирі цьому помре чи ігуменом куди буде відісланий, якщо і гріх хто зробить, — я за те буду перед Богом відповідати. А якщо хто піде з волі своєї з цього місця, то я за те відповідальності не несу. І про опіку мою перед Богом ви так дізнаєтеся: коли бачитимете, як усі блага у монастирі цьому примножуються, — знайте тоді, що я поряд із Владикою небесним. Коли бачити будете зубожіння і зменшення всього, — тоді знайте, що далекий я від Бога і не можу молитися йому».

Після слів цих відпустив їх усіх, жодного при собі не лишивши. Один із братії, який завжди служив йому, лишивши маленьку щілину, дивився у неї. Блаженний звівся і, впавши на коліна, молив зі слізьми милостивого Бога за спасіння душі своєї, усіх святих закликаючи на допомогу, а найбільше — святу владичицю нашу Богородицю, і через неї молив Господа Бога нашого Ісуса Христа за стадо своє і місце те. А після молитви ліг на своє місце і, трохи полежавши, звів очі до неба і гучним голосом і з веселим лицем промовив: «Благословен Бог, що так сталося: вже не боюся, а радію, йдучи зі світу цього!» Можна зрозуміти це так, неначе видіння якесь побачив він перед сказаним. Після того випростався, простягнув ноги і склав руки на грудях хрест-навхрест, передав святу свою душу у руки Божі і відійшов до святих отців.

Тоді братія сотворила плач великий і, взявши його, понесла у церкву і за звичаєм відспівала його. У той час, мовби чудом якимось, зійшлося багато вірних, з готовністю самі прийшли і, сидячи перед воротами, чекали, поки винесуть блаженного. Благовірний князь Святослав стояв недалеко від монастиря блаженного і бачив стовп вогненний аж до неба над монастирем. Цього ніхто не бачив, а лише один князь, і з того зрозумів він, що помер блаженний, сказавши тим, які були з ним: «Я думаю, що зараз божественний Феодосій помер». Бо перед тим був у нього і бачив хворобу його тяжку. Тоді послав і дізнався, що справді помер, і плакав багато.

Братія ж ворота зачинила і нікого не впускала за повелінням блаженного, і сиділа над ним, чекаючи, доки розійдуться люди, і тоді похоронять його, як сам він повелів. І бояр багато прийшло, і ті перед воротами стояли. І з волі Божої стало небо хмарним і пішов дощ. То ті так і розійшлися. Відтак одразу дощ перестав і засвітило сонце. І того понесли у згадану вище печеру, поклали його і, похоронивши, пішли і весь день були без їжі!

Помер же отець наш Феодосій року 6582 (1074), місяця травня третього дня, в суботу, як і сам пророкував, на сході сонця.

Переклад Оксани Сліпушко

[1] Переклад тексту зроблено за виданням: Памятники литературы Древней Руси. XI — начало XII века. — М., 1978.

[2] Нестор також написав житіє Бориса і Гліба, створив нову редакцію «Повісті врем’яних літ». Відомості про Києво-Печерський патерик і про Феодосія у «Повісті врем’яних літ» доповнюють розповідь «Житія».

[3] Антоній Великий (III — IV вв.) — анахорет, якого церква вважає основоположником чернецтва.

[4] Місто на південному заході від Києва на річці Стугні. Поприще — давньоруська міра довжини, прирівнюється до верстви.

[5] У перекладі з грецької мови «Феодосій» означає — «даний, присвячений Богові».

[6] Традиційні у давньоруській книжності метафори: «пастух», «пастир» — священик чи ігумен, «вівці», «стадо» — вірні чи ченці, «вовк» — диявол.

[7] Йдеться про Палестину, куди у Середні віки часто відправлялися на прощу.

[8] Никон — монах, а пізніше ігумен Києво-Печерського монастиря. [9] Князь Ізяслав — старший син Ярослава Мудрого, великий князь київський з 1054 по 1073 рр.

[10] Ізяслав був одружений із Гертрудою, дочкою польського князя Мешка II. Події, про які говорить Гертруда, очевидно, повстання 1037 — 1038 рр.

[11] Мається на увазі Тмутороканське князівство, розташоване на Таманському півострові.

[12] Йдеться про Дмитрієвський монастир (Дмитрія Солунського), збудований київським князем Ізяславом Ярославичем. Очевидно, монастир знаходився у Києві на Михайлівській горі, що недалеко від Печерського монастиря.

[13] Йдеться про смерть Ростислава Володимировича. [14] Гліб — син Святослава Ярославича, князював у Тмуторокані на початку 60-х рр. 1064 року він був вигнаний Ростиславом, а після його смерті у 1066 році тмутороканці знову попросили Гліба стати їхнім князем.

[15] Гривня — грошова одиниця. Очевидно, йдеться про золотий зливок вартістю у гривню.

[16] За біблійним переказом, Стефан — диякон, який був першим страчений за проповідування християнства у часи римського імператора Гая Юлія Цезаря Калігули.

«Житіє Феодосія Печерського» Нестора

Наприкінці XI століття давньоруська література сформувала новий жанр — житіє. У цих своєрідних творах змальовувався життєвий і подвижницький шлях тих неординарних особистостей, котрі жили і творили серед свого народу. Високі зразки і канони житій дала світова традиція, але давньоруські творці жанру оригінально і неповторно наповнили форму власним національним змістом. Крім того, саме багатий житійний та апокрифічний матеріал, осмислений книжниками України-Русі та використаний ними, інтегрував давньоруську літературу у загальноєвропейський контекст. На цьому особливо наголошував академік В.Перетц на початку XX століття. У ряді праць, присвячених історії давньої української літератури, учений доводить, що давньоруські книжники культивували насамперед Ідеали не Візантії, а тих часів, які берегли пам’ять про епоху боротьби християн за право вірити і сповідувати свою віру, про епоху суворого аскетизму і самозречення, яка вже була чужою для Візантії XI — XII віків. Саме впливом цих ідеалів, прагненням увічнити їх позначене «Житіє Феодосія Печерського», створене давньоруським письменником Нестором.

«Житіє преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського» Нестора представляє у літературі та суспільно-політичній думці епохи Високого Середньовіччя новий і цілком завершений тип оповіді. Твір було написано у 80-х роках XI століття. Витриманий у жанрі життєпису святого, він містить ряд традиційних сюжетів згідно з вимогами жанру. Так, майбутній святий з дитинства відрізняється від інших дітей надзвичайною релігійністю, любов’ю до церкви, униканням мирських спокус. Про малого Феодосія Нестор пише: «Благодать Божа була з ним, і Дух Святий змолоду вселився у нього». Ставши ченцем, він уособлює ідеальний образ аскета і подвижника, долає диявола і творить чудеса. Ним захоплюються ченці й миряни. Разом із тим на його думки зважає князь, іде до нього за порадою і благословенням. Це уміння автора підкорятися вимогам жанру дослідник Д. Лихачов назвав ознакою письменницької зрілості у Середні віки. Хоч «Житіє Феодосія Печерського», написане Нестором, було фактично першим руським житієм, воно засвідчило, що біографічний жанр сформувався.

«Житіє Феодосія Печерського» Нестора відрізняється талановито створеними яскравими картинами мирського і монастирського життя. Автор веде розповідь, особливо акцентуючи увагу на окремих моментах у житті людини, тих фактах біографії, що є знаковими, символічними, у яких особистість досягає свого найвищого вияву. Таким чином перед читачем постає захоплюючий життєвий шлях і моральна філософія церковного подвижника, слава про якого і його монастир поширилася по всій Київській Русі. Особливо художній талант Нестора виявляється, коли він описує чуда і видіння. Давньоруський митець знаходить такі деталі, художні образи, котрі справляють сильне і неперевершене враження на читача. Його художні асоціації сповнені глибокого символізму, а високий стиль житія відрізняється дивовижним гармонійним поєднанням східних житійних традицій з національними особливостями. Розповідь Нестора має чітко окреслений сюжет. Вона яскрава і динамічна. Саме у «Житії Феодосія Печерського» Нестора монументальний стиль епохи Високого Середньовіччя знайшов найбільш яскраве і досконале вираження в описові «приватного» життя конкретної людини.

Перш ніж розпочати твір, Нестор звертається до Бога з проханням послати йому творче натхнення: «Це на успіх і на добро послідовникам моїм написати хочу, і за це Бога славлячи, приймете гідну нагороду. Бажаючи оповідь розпочати, спочатку молюся Господу, промовляючи: «Владико мій, Господи, Вседержителю, що даєш благовірним, Отче Господа нашого Ісуса Христа, прийди на допомогу мені й просвіти серце моє на розуміння заповідей твоїх і на восхваління святого угодника твого».

Нестор описує життя Феодосія як величний приклад служінню Богу і людям, вартий наслідування. Твір має кілька частин. Так, перша частина завершується авторським підсумком: «Це життя блаженного отця нашого Феодосія від самого народження до того, відколи прийшов він у печеру, розповіла мати його одному з братії, ім’я якого Федір, який був келарем при отці нашому Феодосії. Я ж від нього все це почув, він розповів мені, і написав на згадку всім, хто шанує Феодосія. Однак іншу розповідь про отрока поведу, а потрібне слово і натхнення пошле мені Бог». Інша розповідь Нестора — це вже друга частина. Тут ідеться про трьох світил церковних — Антонія, Никона і Феодосія.

Твір Нестора містить кілька віршованих уривків — про прихід матері Феодосія до монастиря, про постриг сина боярина Варлаама, про заснування Никоном церкви Святої Богородиці, про життя монахів у печері та ін. Так, про заснування Феодосієм монастиря Нестор пише У високому поетичному стилі:

І тоді цей великий Феодосій

знайшов місце чисте недалеко від печери

і зрозумів, що тут можна воздвигнути монастир

і з благодаттю Божою, зміцнившись вірою та упованням

і сповнившись духом святим,

почав готуватися заселити місце те.

І з Божою допомогою за короткий час

збудував церкву на тому ж місці

в ім’я святої та преславної Богородиці й пріснодіви Марії,

і, обговоривши, збудував келій багато,

і тоді переселився з печери з братією на місце те

року 6576 (1062).

І відтоді Божою благодаттю піднеслося місце те,

і був монастир славний,

і до цього часу він існує,

і називається Печерським,

поставлений святим отцем нашим Феодосієм.

Наприкінці другої частини Нестор пише, що «тепер наостанку про одного блаженного отця Феодосія розповідь поведу і про його гідні діла, з Божою благодаттю розповідаючи про світило освіченого отця нашого Феодосія». Богоугодним справам Феодосія повністю присвячена третя частина твору. Четверта частина — розповідь «про похвалу блаженного і про його достоїнства», «про його прагнення до Господа нашого Ісуса Христа». Це звеличення святого Феодосія Печерського, його постаті і писань.