3. Культура мовлення особистості

Кожен, хто прагне досягти успіху, створити себе, неод­мінно має володіти культурою мовлення, тобто навчитися дотримуватись усталених норм усної і писемної форм літературної мови, використовувати усі її виражальні засоби залежно від стилю, жанру, типу.

У культурі мови виділяють кілька рівнів:

граматична правильність,

стилістична виразність,

комунікативна оптимальність (доцільність),

мовна майстерність.

Абсолютно чіткої межі між рівнями немає. Мовна май­стерність талановитого мовця може виявлятись уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі оволодін­ня мовою. Засвоюючи норми, мовець вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності. Рівень правильності мовлення досягається із засвоєнням ос­новних норм (орфоепічних, лексичних, граматичних, сти­лістичних) літературної мови. Стилістична виразність і ко­мунікативна доцільність спираються на правильність. Проте без дотримання інших вимог, за якими формуються такі ко­мунікативні якості мови, як точність, логічність, ясність, чистота, виразність, різноманітність, багатство та естетич­ність виражальних засобів, правильності мови не досягти.

Становлення особистості відбувається завдяки мові і мовним засобам, зокрема її лексико-понятійному арсена­лу. Мова є критерієм освіченості та індивідуальності лю­дини. Як зазначав український мовознавець Олександр Потебня (1835—1891), “мовна індивідуальність виділяє людину як особистість і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства”.

Між рівнем освіченості, загальної культури і рівнем мов­ної культури людини існує співмірність і залежність. Освіче­на людина може осягнути кілька мов. Однак важливо, щоб чужі мови не заступали мову своєї нації. Інтелектуальне зростання кожної молодої людини передбачає інтенсивне вивчення державної мови, оволодіння її літературними нор­мами, вироблення вміння користуватися всіма мовними одиницями залежно від умов спілкування, мети і змісту мовлення, бо мова є засобом інтелектуально-культурних до­сягнень особистості і способом їх презентації в суспільстві.

Важливу роль у розвитку культури фахової мови відіграє мовна освіта, метою якої є формування професійної мовнокомунікативної компетенції індивіда.

Професійна комунікативна компетенція передбачає на­самперед наявність професійних знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування. Тобто вона формується на основі комунікативної компетенції.

Комунікативна компетенція (лат. competens — належний, відпо­відний) — сукупність знань про спілкування в різноманітних умо­вах і з різними комунікантами, а також уміння їх ефективного за­стосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата.

Вона розвивається на основі усіх знань, досвіду корис­тування не тільки рідною мовою, а й мовами інших наро­дів, а самі мови у цьому процесі є взаємно пов'язаними і взаємодіють між собою.

Важливим складником комунікативної компетенції є мовна компетенція.

Мовна компетенція (лат. competens — належний, відповідний) — знання учасниками комунікації норм і правил сучасної літератур­ної мови і вміле використання їх у продукуванні висловлювань.

Мовна компетенція складається з лексичної, граматич­ної, семантичної, фонологічної, орфографічної, орфоепіч­ної та пунктуаційної компетенцій.

Лексична компетенція полягає в оволодінні лексичними засобами сучасної української літературної мови і вмінні користуватися ними. Вона передбачає широ­кий словниковий запас, у т. ч. володіння термінологією, необхідною для спілкування у професійній сфері. Вибір лексичних елементів залежить від сфери і ситуації, у яких перебуває мовець.

Граматична компетенція — це знання і вмін­ня користуватися граматичними ресурсами української мови (словотвірні одиниці, способи словотворення, морфо­логічні одиниці, категорії і форми, синтаксичні одиниці й категорії), що необхідно для розуміння й продукування текстів у різних сферах професійної діяльності.

Семантична компетенція — це здатність комуніканта усвідомлювати й контролювати зміст висловлювання. Відношення слова до його загального контексту, внутрішньолексичні зв'язки мають ве­лике значення в розумінні та продукуванні текстів.

Фонологічна та орфоепічна компетенції пов'язані із знанням звукових засобів сучасної літератур­ної мови, вмінням мовця ними користуватися. Ці види компетенції забезпечують правильне звукове оформлення мовлення.

Орфографічна компетенція полягає в оволо­дінні системою правил, що визначають правопис слів згід­но з усталеними нормами, та вмінні їх застосовувати. Вона є необхідною умовою грамотного письма.

Пунктуаційна компетенція відображає ло­гічне інтонаційне членування мовного потоку та забезпе­чує легше сприймання і розуміння писемного тексту.