51. Обґрунтуйте думку, що твір Олеся Гончара «Залізний острів» («Тронка») називають новелою-застереженням.

Новелу "Залізний острів" у романі О. Гончара "Тронка" називають твором-засторогою. Адже гуманістичні цінності, та й саме життя людини часто опиняється під загрозою цивілізаційних процесів. І як важливо при цьому зберегти здатність сучасної людини до захисту свого єства, своїх почуттів. Закохані через свою легковажність опиняються на військовому кораблі, який служить полігоном для нічних бомбардувань. Їхній човен відв'язався (через необачність Тоні та Віталика), і вони не можуть повернутися. Але не впадають у відчай, прагнуть знайти порятунок, не втрачають своєї людської гідності, своїх почуттів. Кінець кінцем вони врятувалися (про це в іншій новелі, "Тронка"). Віталик знайшов спосіб за допомогою скельця добути вогню, запалив одяг, і цей сигнал помітили на полігоні, послали за ними катер. Довго потім вони не могли без внутрішнього здригання згадувати про цю пригоду. Головне ж — залишилися гідними звання людини, не зрадили своєї любові.

52. Розкрийте тематику та особливості індивідуального стилю Григора Тютюнника-новеліста («Зав'язь», «Три зозулі з поклоном»).

Григiр Тютюнник став майстром художнього слова, точного, лаконiчного, яскравого, теплого, талановитого.

Тютюнник творив своєрiдно.

Його слова то нiжнiстю, то любов'ю, то ненавистю, то ганебнiстю влучали прямо в серце. Дивовижно правдиво змальовував життєвi ситуацiï, умiв повно, об'ємно розкрити внутрiшнiй свiт героя, бо вважав, що "письменник повинен не просто стежити за вчинками героïв, а думати над ними".

Улюблений жанр Григора Тютюнника - новела. Письменник вважав, що новела стоïть до поезiï найближче. Цей жанр вимагав вiд нього самодисциплiни i великоï концентрацiï думки.

Тютюнник у новелах зажди працював над почуттями, що жили навколо нього i в ньому.

Особливiстю творчого стилю Г. Тютюнника є використання художньоï деталi в розкриттi характеру. "Класичний аналiз психiки в наш час не пройде. Потрiбна деталь". Яскравим прикладом може служити новела "Зав'язь". Ось закоханi в проваллi. Як умiє автор правдиво передати психологiчний стан героïв!

Цiкавi твори Г. Тютюнника ще однiєю особливiстю - в них майже нема вiдступiв. Читач вiдразу поринає в яскравi життєвi картини, чує гострi дiалоги, в яких чiтко вимальовуються характери героïв, простих трудiвникiв села. Тютюнник нiколи не повчає. Вiн вiрить i любить свого читача, а тому надає йому право самому оцiнити героïв.

Умiв новелiст у своïх творах показати високi почуття ("Зав'язь", "Три зозулi

з поклоном"). Письменник говорив не тiльки про недолiк у соцiальному ладi, а й у нацiональному украïнському характерi. I говорив про це смiливо, вiдверто. Вiн писав, незважаючи на офiцiйну критику, яка звинувачувала його в "очорненнi свiтлоï, радiсноï дiйсностi". Кричали його оповiдання гiркою правдою життя, i нiщо не могло його зупинити. Г. Тютюнник залишався правдивим, безкомпромiсним, смiливим. I тiльки смерть зупинила його...

Багато творів написано про велике людське почуття - кохання. Не є винятком і творчість Григора Тютюнника.

Тема оповідання "Зав'язь"

Раннє оповідання "Зав'язь" є зворушливою ліричною сповіддю про перше кохання, про незабутню ранню весну, коли у гіллі "зав'язуються дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки" - зав'язь. Цю зав'язь потрібно берегти, захищати від весняних холодів.

Зав'яззю є перше кохання юних Миколки і Соні, сором'язливих і чистих, прекрасних у своїй наївності й щирості. Розповідь ведеться від першої особи, що допомагає краще розкрити внутрішній світ героїв, передати їхні настрої, переживання і радості. Символічна і назва твору: зав'язь першого юнацького почуття, яке народжується у благословенний час цвітіння саду і появи зав'язі - майбутнього плоду. Хочеться вірити, що у Миколи і Соні попереду довге і щасливе життя, що у їхніх серцях надовго оселилося велике людське кохання, яке зігріватиме душі, допомагатиме і підтримуватиме їх на нелегкій життєвій дорозі.

Тема оповідання «Три зозулі з поклоном» . В центрі сюжету  - «любовний трикутник». Марфа, одружена з нелюбом, кохає чужого чоловіка, батька оповідача. Проте її кохання  до Михайла не зрадливе та гріховне. Вона не претендує на чуже щастя. Незабаром його засилають до Сибіру на каторгу, звідки він ніколи не повернувся. В Михайла  залишися дружина Софія та малолітній син. Але події, відображені у творі, ніби відходять на другий план. Головними є почуття та страждання героїв. Образи героїв новели передані через їх почуття, їх любов. Це кохання оточене неземним ореолом, святе, безтілесне.  В ньому немає нічого побутового. Ніхто з героїв в кінці не отримає щастя. Софія сама виховала сина. Михайло загинув десь на чужині. А Марфа досі чогось чекає, вдивляючись в обличчя сина Михайла.

52. Дайте загальну характеристику "химерної прози" на прикладі вивчених творів (Василь Земляк «Лебедина зграя», Валерій Шевчук «Дім на горі»).

У 70-х рр. XX ст. активно розвивається химерна проза. Найбільшого розголосу набули романи Василя Земляка «Лебедина зграя», Валерій Шевчук «Дім на горі» написані в цій стильовій манері. Основними ознаками такої прози є «химерне» мислення, якому притаманні часово-просторові зміщення, метаморфози з героями, відверті алогізми: тут герой може природно перетворитися на їжачка, груші — вирости на вербі. Не чужі їй емоційність, експресивність письма, напівфантастичність образів.

Найяскравішим прикладом необарокового стилю є роман-балада Валерія Шевчука «Дім на горі». Створювався він у 1966—1980 рр., а вийшов у світ 1983 р. Цікавою є історія написання. Ось як розповідає про це сам В. Шевчук: «Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалася вона поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік —хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш—не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину—роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці—"Дім на горі". Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних коментарів». Отже, твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і другої частини, яка має назву «Голос трави. Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку правнуком у перших» і об'єднує 13 оповідань. Певно, працюючи над обома частинами роману, Валерій Шевчук не задумувався над тим, що підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світосприйняття, яке відбилося вже на самій композиції твору. Уявімо зразки барокової архітектури в Києві: Андріївська церква, Марийський палац, брама Заборовського у Софійському соборі, церкви Києво-Печерської лаври, Видубицький монастир... Краса, чарівність, розкіш, незбагненна велич цих споруд водночас спонукає до високих роздумів над чимось важливішим, аніж повсякденні проблеми і звичайна життєва метушня. «Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спорудами.

Василь Земляк — український письменник, кіносценарист, лауреат Шевченківської премії. «Лебедина зграя» Василя Земляка як зразок «химерної» прози. Серед письменників, які прагнули не стилізувати, а сягнути змістових глибин народнопоетичного світобачення, виділяється Василь Земляк зі своїм твором «Лебедина зграя», де елементи народної сміхової культури становлять одне з головних джерел «химерності». Уже перші рядки роману настроюють на іронічний тон, відразу відчувається символіка образів — українське село початку 1920-х років має назву Вавилон. У той час, коли точилася смертельна «класова» боротьба та виникали комуни, рядове село з нерядовою назвою ніби уособило в собі глобальні історичні проблеми. Культурні вітри віють звідусіль, ідеологічні бурі збивають з ніг, усе перемішується — реалістичне з фантастичним, народне з модерновим, все то зливається, то протистоїть одне одному.

З одного боку — селяни, які сприйняли нове та об'єднались у комуну. З іншого — багатії: Бубели, Гусаки, Раденькі, що розбагатіли власною працею; Пав люк, який надірвався, грабуючи панську кузню. Вони цього нового не можуть прийняти, бо це руйнує не тільки їх світобачення, це нове, — руйнує самі їх життя. Але все так зв'язано, так споріднено: брати Соколики пішли брат проти брата, Петро Джура переходить на інший бік, зі стану бунтарів виходять Скоромний із синами та Везкоровайні. Дивак-трунар, який завше ходить зі своїм цапом Фабіаном — особлива постать. Як і кожний справжній філософ, Левко Хоробрий намагається залишитись осторонь, але це йому, звичайно, не вдається. Тут все значуще, глибоке, практично немає другорядних персонажів — кожен на своєму місці живе об'ємно, яскраво. Навіть ті, що з'являються на сторінках епізодично — Андріян, Орфей Кожушний, лікар-«марсіянин», Тихон Пелехатий, Отченашка — вимальовані опукло, живо. Що вже казати про Данька та Лук'яна, Даринку, Явтуха Голого з його Прісею, Кіндрата Вубелю з Парфеною, Клима Синицю, Пилипа Македонського! Ніякої «соцреалістичної» стандартності!

Виразні характери, розмаїття соціально-психологічних типажів, — кожен думає по-своєму, кожен говорить своє, кожен діє за велінням своєї, і тільки своєї природи. Кожен говорить на «своїй мові», але взяті разом вони створюють ту цілісність, ім'я якої — український народ, народ у всьому своєму багатоголоссі. Взагалі, немає ніякої однозначності, однобокості. Під час панування комуністичної ідеології, коли письменник був вимушений дотримувати певні правила, це було справжнім подвигом

Гірке відчуття охоплює в кінці твору — життя змінилося і змінилося безповоротно. І лише Явтух Голий, який увесь час не міг вирішити, до кого йому примкнути, після втечі, повернення, від'їзду, арешту повертається-таки у свій Вавилон. Для цього йому навіть довелося «померти» та «воскреснути». І не можна нам не повернутись до своєї землі, бо лише їй «дано повертати лебедині зграї з далеких світів». Бо лише тут можливе таке поєднання трагедії та ніжності, зла та любові, епічності та іронії, високої філософії та буденної дріб'язковості. Бо лише вона ставить такі питання, від яких неможливо втекти, бо вони завжди всередині абсолютно кожного з нас.

52. Доведіть, що людина й народ є творцями історії та культури (за романом «Диво» Павла Загребельного).

Романом «Диво» П. Загребельний стверджує, що наші предки були не лише умілими майстрами, а й людьми високої духовної культури. І це пе­редовсім полонить читача, западає в душу.

Зображуючи у романі «Диво» різні часові площини (період Київської Русі, роки Великої Вітчизняної війни й сучасність) та різні покоління, автор досліджує проблеми народу та його роль у процесі творення історії та культури, уміло поєднує конфлікти давнини та наших днів, адже протиріччя між владою й мистецтвом існували завжди. Такі протиріччя лежать в основі головних конфліктів роману, виступають основною темою твору. Наскрізним образом роману є мистецький витвір — Софія Київська, що однаково належить як XI століттю, так і століттю XXI — диво вічне, що об'єднує три часові простори. На мою думку, він є центром, навколо якого розгортаються різночасові колізії. 

Чи можна втекти від краси, побачивши її бодай раз? — ставить автор запитання. Чи можна її знищити? Ні! І таким незнищенним та вічним у своїй величі й красі є Софія. «Цей собор вже з першого дня його існу­вання, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, ... і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв, несхитно, вічно, так ніби небудований був, а виріс із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!»

Зодчим цього дива став «роб» Сивок, який з глибин лісу пробився до людей, побачив красу Києва, барви церкви Богородиці, що пробудили його творчі сили. Він мав талант від Бога, що йшов з глибин народної мудрості, з невичерпних скарбниць народного досвіду.

Сивок звів храм, рівного якому не було в світі. І прославить це тво­ріння, це диво народ слов’янський, його державу — Русь Київську навіки. І схилятимуть голови перед цим витвором душі народної друзі і недруги наші, й ніхто й інколи не зможе заперечити самобутність і самостійність витоків культури предків народу українського. Це була неповторна куль­тура, якої світ ще не бачив. Не випадково на зауваження князя Ярослава Мудрого, який, спостерігаючи за роботою Сивоока, сказав: «Незвично кладеш», той відповів: «Ото й тільки мистецтво, як незвичне... Владі це не до вподоби. Владі миле усталене. А краса лише в неоднаковості».

Сивоок не просто збудував собор, а створив поезію в камені — велич­ну Софію, яка стала духовним надбанням українського народу, доказом талановитості українських народних умільців.

Князь Ярослав Мудрий з одного боку зображений далекоглядним політиком, державним діячем, освіченою людиною, турботливим опікуном мистецтва, а з іншого — жорстоким володарем свого народу, егоїстичним правителем, типовим феодалом, який прагне залишитися в історії автором мистецького шедевра — Софії Київської. 

Софія Київська — не просто культова споруда. Вона — символ укра­їнської нації, її незламності, незнищенності. І ми, нове покоління, пишає­мося цією коштовною перлиною, доземно вклоняємося перед його твор­цями.

52. Висвітліть проблематику першого в українській літературі пригодницького роману Івана Багряного "Тигролови".

1. Виживання людини в умовах жорстокого терору;

2. Боротьба добра і зла;

3. Справедливість і кара;

4. Моральний вибір;

5. Воля до життя і цілеспрямованості;

6. Стосунки людини і природи;

7. Родинні взаємини;

8. Вічність вікових традицій предків;

9. Кохання.

Проблематика роману «Тигролови» - це  питання співвідношення добра й зла, морального вибору; збереження людяності, справедливості, патріотизму; взаємини особистості з владою.