Философия

41

Демокрит (460 - поч. 4 ст. до н.е.). Засновником старогрецького атомізму був Левкіп. Він сформував основні положення атомістичного світогляду, згідно з яким усе в світі складається з простих, неподільних, дрібних часток (атомів) та порожнечі.

Демокрит за своє довге життя зібрав велику кількість знань. Його роботи являють енциклопедії пізнання того часу. Історики називають більш 70 найменувань його робіт з фізики, хімії, етики, математики, музики, риторики, астрономії.

Початкове положення атомістичної системи Демокрита – теза про існування порожнечі та атомів, які утворюють своїми нескінченно різноманітними об’єднаннями усі складні речі. Атоми не можна бачити, їх можна тільки мислити. Філософ розпізнає світ атомів як істинний і пізнавальний та світ чуттєвих речей, які складаються з атомів. Атоми за Демокритом, нескінченні за формою, кількістю, розмірами. Демокрит вважає, що атоми відрізняються за формою, порядком та положенням. Ці першопочаткові відмінності знаходяться в основі усіх відмінностей, які спостерігаються: атоми незмінні і не мають конкретних якостей. Концепція атомізму визнає, таким чином, уявлення про нестворюваність та неспотворенність матерії.

Мислитель вперше в історії філософії ставить питання про єдність руху та матерії: атомам властивостей рух; вони рухаються у порожнечі; рух не має початку, тобто він вічний, перший рух ніколи не був поданий атомам, тобто він є засобом існування матерії. Рух передається зіткненням атомів і цей рух є головним джерелом розвитку. У Демокрита мова йде про рух механічний. Таким чином, мислитель запропонував варіант механістичного пояснення світу. Атомізм відкидає положення про нерухомість буття, оскільки це положення не дає можливості пояснити рух і зміни, які відбуваються в чуттєвому світі.

Атомістичний світогляд Демокрита поширюється на вчення про життя і душу: душа складається з вогненних атомів і є тимчасовим поєднанням, тому мислитель відхиляє ідею безсмертя душі.

Матеріалістичному вченню Демокрита про буття відповідає матеріалістичне вчення про пізнання. Початком пізнання Демокрит визнавав почуття, яке є необхідним джерелом пізнання але недостатнім.

Існують предмети та їхні якості, які недосяжні почуттям. Такі якості речей осягають тільки розумом, і тільки це пізнання може бути

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

42

достовірним. Так, ми бачимо, не чуємо, не відчуваємо порожнечі, атомів, з яких складаються речі. Але ми впевнені в їхньому достовірному існуванні за допомогою розуму.

Філософія Демокрита становить найбільш досконалий матеріалістичний спосіб мислення у Стародавньої Греції. Матеріалістичну лінію в грецькій філософії звуть лінією Демокрита. Вчення Демокрита є великим кроком вперед розвитку старогрецького матеріалізму.

Атомістична теорія побудови матерії стала основою подальшого розвитку теоретичного природознавства. На прикладі Демокрита особливо яскраво виявляється глибокий зв’язок матеріалістичної філософії з наукою про природу. Матеріалістична філософія Демокрита поставила питання, рішення яких стало одним із важливіших завдань у послідуючому розвитку природознавства та філософії.

До кінця 5 ст. до н.е. головним типом старогрецької філософії був матеріалізм. У філософії Платона (427-347 до н.е.) старогрецький ідеалізм виступає у формі світогляду, яке протистоїть матеріалізму. З цього часу матеріалізм та ідеалізм існують як оформлені протилежності двох основних напрямків у розвитку старогрецької філософії й усієї послідуючої. “Лінія Платона” – це лінія ідеалізму в історії філософії. Філософське вчення Платона обіймає велике коло питань про буття, про світ і його походження, про душу і пізнання, про суспільство, мистецтво, виховання. На погляди мислителя вплинула філософія Піфагора, Геракліта, Сократа, який був вчителем Платона.

За вченням Платона світ чуттєвих речей не є світ істинно існуючий: чуттєві речі постійно виникають та гинуть, змінюються та рухаються. Справжня сутність чуттєвих речей, їхні причини – безтілесні, духовні, неподільні, вічні форми назвав “ідеями”, видами (“ейдосами”). По відношенню до чуттєвих речей “ідеї”(“види”) є одночасно і їхніми причинами, і зразками, за якими були створені ці речі, і цілі, до яких прагнуть істоти чуттєвого світу, і поняття – про загальну основу речей. Однак, за Платоном, одного лише існування “ідей” або “видів” недостатньо для появи речей чуттєвого світу. Оскільки ці речі мінливі, то вони повинні бути обумовлені не тільки буттям, але і “небуттям”. Це “небуття” Платон ототожнює з “матерією”, яка є областю неприпиняючогося руху, виникнення та

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

43

змін. Матерія об’єднується з “видами” (“ідеями”) і перетворює кожну ідею в чуттєві речі. Платон відриває від реальних предметів духовні, нематеріальні “ідеї”, які існують самостійно поза світом.

В той час як атомісти вважали тілесними атомами, а небуття зводили до порожнечі, то у Платона небуття є “матерія”, а буття – безтілесні “ідеї”(“види”). Таким чином, вчення Платона є об’єктивний ідеалізм, тому що матеріальне розглядається як утворене від нематеріальних, вічних, незмінних “ідей” або “видів”, існуючих незалежно і поза свідомістю людини. Це розуміння буття і небуття лежить в основі вчення мислителя про чуттєвий світ, який є щось середнє між царством безтілесних “ідей” та царством “небуття” або матерії. Все, що існує в чуттєвих речах від буття, дають “види” (“ідеї”) як їхні причини.

Область ідей, за Платоном, формує систему, яка подібна піраміді: на вершині якої знаходиться “ідея” блага. Вона обумовлює пізнання, існування предметів, від неї вони одержують свою сутність. Це положення про “ідею” блага наділяє ідеалізм Платона телеологічним характером, тобто вченням про доцільність, тому що благо оголошується не тільки головною причиною буття, але і метою.

Ідеалістична позиція Платона простежується і в теорії пізнання. Мислитель відокремлює чуттєве пізнання від раціонального: чуттєве пізнання дає знання про матеріальний вторинний світ, тому і цей вид пізнання є вторинним. Істинне пізнання – це пізнання ідей розумом (“Федр”, “Менон”). Ядром теорії пізнання Платона є теорія пригадування душі людини того знання, якого вона придбала у світі “ідей”. Сприймання матеріальних об’єктів нагадує душі позабуті нею знання, “ідеї”.

Вчення Платона вплинуло на послідуючий розвиток філософської і особливо ідеалістичної думки. Платон зробив останній крок до переходу філософії до теоретичного, понятійного осмислення світу.

Серед учнів Платона відрізнився своєю геніальністю мислитель Аристотель (384-322 до н.е.), який завершив свою освіту у платонівській академії. Аристотель переробив і завершив розвиток усієї попередньої античної філософії. Найбільш важливими для розуміння вчення Аристотеля є роботи: “Про небо”, “Політика”, “Риторика”, “Метафізика”. Філософське вчення Аристотеля сформувалося в тісному зв’язку з природознавчими та соціально-

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

44

політичними дослідженнями, які здійснював сам філософ та його учні. До кола інтересів Аристотеля входять питання логіки, історії філософії, психології, теорії пізнання, вчення про буття, космології, фізики, зоології, політичної економії, політики, етики, естетики, риторики. Він засуджує та критикує окремі положення філософії Платона, атомістів, піфагорійців, ранніх матеріалістів. Ці критичні зауваження Аристотеля є в багатьох випадках цінним джерелом для поповнення наших знань про ці філософські вчення.

Вчення Аристотеля – об’єктивний ідеалізм, правда непослідовний, який містить в собі ряд матеріалістичних положень. Це вчення склалось у результаті критики вчення Платона про ідеї. Аристотель відкидає вчення учителя про самостійне існування духовних ідей від матеріальних речей. Але сам Аристотель у процесі критики Платона не приходить до заперечення ідеалістичного положення про існування нематеріальних причин чуттєвих речей.

Основою всякого буття Аристотель вважав так звану першу матерію, яка не визначена ніякими поняттями: вона є лише потенційна можливість існування, вона пасивна і хоча є основою усякого буття, її не можна ототожнювати з буттям. Визначеністю цієї матерії є чотири елементи: вогонь, вода, повітря, земля. Вони займають проміжну ступінь між матерією, що чуттєво не сприймається, та реально існуючим світом. Матеріальні речі, за Аристотелем, є поєднанням матерії та форми. Форма активна всупереч матерії. Форма, за Аристотелем, утворює з першої матерії та чотирьох елементів реальне буття. Дійсне буття, таким чином, уявляє собою єдність матерії та форми.

Форма нематеріальна, але вона не є потойбічною сутністю, яка приходить у матерію. Піднімаючись по драбині “форм”, ми, стверджує Аристотель, підходимо до найвищої “форми”, яку уже не можна розглядати як “матерію” або “можливість” більш віщої форми. Така крайня “форма” є першопричиною або богом поза світом. Вчення Аристотеля про “форми” являє собою об’єктивний ідеалізм. Критика платонівського відокремлення ідеї від речей не була доведена Аристотелем до кінця. Таким чином, за Аристотелем, сутність речі (її “форма”) невідокремлена від того, сутністю чого вона є. Якщо Платон стверджував, що чуттєві речі не можуть бути предметом пізнання, то для Аристотеля зовнішній світ – це і є те, що пізнається, розвивається та завдяки чому досягається пізнання загального.

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

45

Аристотель – перший старогрецький філософ, який систематизував трактати з питань логіки. Логіку Аристотель розуміє – як науку про докази, а також про форми мислення, необхідні для пізнання. Зв’язки думок, за Аристотелем, відображають об’єктивно існуючі зв’язки. Тому що, одним з важливіших питань вчення мислителя про буття було питання про відносини загального та окремого, які відносяться до діалектики, то і логіка Аристотеля, в якій зв’язки думок розглядаються як зв’язки буття, також ставить проблеми діалектики. У Аристотеля всюди об’єктивна логіка змішується з суб’єктивною.

Для Аристотеля логіка не окрема наука, а знаряддя усякої науки. Аристотель називає логіку аналітикою. Основний метод логіки філософа – “зведення”. Вчення про це мистецтво Аристотель називає наукою. Питанням логіки присвячені такі роботи: “Аналітика”, “Логіка”, “Категорії”, “Етика”. В них найбільшу увагу привертають три проблеми: 1) питання: про метод відносності знання; цей відділ логічних досліджень Аристотель називає “діалектикою”; 2) питання: про два основних методи з’ясування уже не тільки відносного, але і достовірного знання; це визначення та докази; 3) питання: про метод знаходження посилок знання; це – індукція.

У своїх дослідженнях суспільно-політичного життя Аристотель висунув ряд глибоких думок. Він розумів людину як соціальну істоту. Життя в державі є сутністю людини, Державу розуміє як розвинуту єдність общин, а общину як розвинену сім’ю, тому форму організації сім’ї переносить на державу. Аристотель виражав інтереси рабовласницького класу, рабовласництво вважав природним становищем суспільства. Мислитель відвертає ідеальну державу Платона. Ідеальним вважає державу, яка забезпечує максимальну міру щасливого життя для більшості рабовласників, яка спирається на приватну власність на рабів, знаряддя праці, землю яка запобігає. Суспільство вільних людей, за Аристотелем повинно складатись з трьох класів громадян: а) багатих; б) дуже бідних; в) середній прошарок – опора для держави. Серед форм державної влади Аристотель розрізняє три добрі та три погані форми управління державою. Хорошими він вважає монархію, аристократію та політею. Поганими – тиранію, олігархію та крайню демократію.

4.2. Запитання та завдання для самостійної роботи

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

46

1.Розкрийте зміст натурфілософії милетської школи.

2.Чим була обумовлена тематика філософських поглядів представників ранньої античної філософії?

3.У чому полягає зміст стихійного наївного ідеалізму Піфагора та піфагорійців?

4.Розкрийте основні положення етичного раціоналізму Сократа.

5.Порівняйте філософські вчення Платона та Демокрита.

6.Розкрийте зміст та взаємовідносини матерії і фізики за Аристотелем.

4.3.Теми рефератів

1.Рання філософія давньогрецького Сходу та Заходу.

2.Софістика як філософське явище доби зрілих рабовласницьких демократій.

3.Етика та естетика Аристотеля.

4.Вчення Платона про ідеальну державу.

5.Філософія доби еллінізму.

ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ

1.Віра в Бога – не гіпотеза, а постулат.

2.Основні філософські характеристики середньовічного буття: символізм, канонічність, принцип несловесного вираження основних духовних змістів у формах культу тощо.

3.Філософія Середніх віків: перша модель ортодоксії (Блаженний Августин) – схоластика – друга модель ортодоксії (Фома Аквінський).

5.1. Короткий виклад запитань плану

5.1.1. 476 р. – кінець Давнього світу, початок Середніх віків (23.08.476 р. – вважається останнім днем Римської імперії).

Середньовічна (СВ) культура, якщо на неї подивитись очима сучасної людини, буде мати вигляд доволі дивної та незвичайної: скажімо, світ, який створює СВ–художник, мов би не знає, що світ є тримірним, що він має глибину (на його картинах простір замінений плоскістю); здається, що йому невідомо і те, як тече час (бо на картинах СВ–живописців нерідко послідовні дії зображуються упереміш, на картині поєднуються декілька сцен, що розподілені у часі); СВ–майстри, письменники, художники наче не розрізнюють

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

47

чітко світ земний та світ надчуттєвий, обидва зображують з однаковою мірою виразності, нехтуючи видимими обрисами оточуючого їх земного світу, уважно вдивляються у потойбічний світ, й таке інше. Але все це – не просто довільне сплетіння обставин. Це – результат сприйняття людьми СВ свого світу та його категорій, за цим

– філософські аспекти картини світу СВ.

По-перше, для СВ віра в Бога – це не гіпотеза, а постулат (тобто аксіома, абсолютна істина.

Людина наступної епохи – Нового часу – знання про світ, у якому вона жила, отримувала засобами науки. Тобто за допомогою науки вона мала певну систему відносних істин, якими оперувала щоб мати розуміння світу та себе. Ця сума відносних істин не співпадала з уявленнями про деяку абсолютну істину як кінцеву точку наукового пізнання. Залишається деяка зона невизначеності, яка, зокрема, визначала собою можливість та необхідність подальшого розвитку науки як системи людського знання про світ. В епоху СВ ситуація інша. СВ–мислення оперує абсолютними істинами. Істина може бути або абсолютною, або вона не буде істиною. Абсолютною істиною володіє Бог, і через Одкровення Він повідомляє її людям. Жодних “зон невизначеності” у СВ немає, – а є лише величезний простір світу, який через божественне Одкровення може бути опанований людиною.

Саме тому СВ–світ є якби “подвоєним”: СВ-буття поєднує світ земний (мирський) та світ надчуттєвий (сакральний, священний).Земні параметри буття не сприймаються як справжні. Абсолютну цінність мають сакральні характеристики та смисли. Церков уособлювали собою присутність божественної (надчуттєвої) сутності у елементах земного світу. СВ–церкви мирно оволодівали простором. Вони контрастно височили посеред решти забудови або серед полів, лісів чи водних просторів. Саме тому у церков були фасади, звернені на усі чотири боки світу.

5.1.2. З принциповою “подвійністю” сприйняття світу та його категорій людиною СВ були пов’язані і інші особливості СВ–картини світу – символізм, канонічність, підпорядкованість формам обряду (культу) тощо.

Сукупний порядок буття СВ відтворюється в культі. Культ – це накладання на земний світ (і, відповідно, на життя людини) певних сакральних форм, завдяки яким кожного моменту мов би заново здійснюється у символічній формі усі одвічно значущі події

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

48

священної історії. Тобто життя людини (народження, одруження, праця, відпочинок і т. ін.) та життя Ісуса Христа й інших святих (які із року у рік відтворюються у літургії кожного храму) пов’язуються у єдине невичерпне ціле – і людина фактичне мислить себе поза священною історією, самостійною від божественного тлумачення навколишнього світу.

З цим пов’язана суттєва риса СВ–картини світу – символізм. «Буття, яке більше самого себе», – таким є основне визначення символу. СВ–людина у світі таким чином, що між людиною та реальністю розташовано велике поле надчуттєвих символів. Символ – це ланка між земним та божественним світом, те, що дозволяє бачити та розуміти той і інший світи у цілісності. Символ указує уверх, до Бога. Вірніше, він походить з надчуттєвої області. Він не тільки позначає щось інше, але і сам є реальним носієм цього іншого, «живим взаємопроникненням двох буттів». Він не просто позначає, але і реально являє собою те, що позначає.

Людина» у СВ–картині світу займала певне, незмінне та беззаперечне місце від народження до смерті (і фізично і духовно) – це т.зв. обмеженість буття людини становими рамками, становою приналежністю (станові елементи вважались природними, притаманними людині відвічно). Особа людини ототожнювалась з її роллю у суспільстві. Індивідуалізація вважалась нещастям людини, «хворобою душі». Для СВ–людини «знати саму себе» означало, перш за все, «знати своє місце».

5.1.3. Тепер стосовно власне філософії Середніх віків.

У витоків СВ–християнської філософії стоїть Блаженний Августин (Аврелій Августин), IV-V ст. н.е. Він є найвидатнішим мислителем першого етапу СВ–філософії, коли молоде християнське віровчення зіштовхувалось та перетиналося з філософськими системами періоду розпаду Античності. Захисник християнської доктрини від «язичників» та античної філософії.

Філософія Августина – теоцентрична: 1) «Бог первинний»: вищість душі над тілом, почуттів над розумом; світ не має самостійного існування; 2) Бог – найвища сутність; Бог – причина існування та будь-яких змін усякого сущого; 3) пізнання Бога і божественної любові – єдина сповнена смислу цінність людського духу (це вносить світло у людський дух); 4) спрямованість до Бога для людини є природною, і тільки через поєднання з Ним людина може

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

49

досягти щастя; 5) основний принцип Августина – «вірю, щоб зрозуміти» («credo, ut intelligam»). Бог є сукупність усіх можливих досконалостей; він є вічним та завершеним Буттям; він творить світ із нічого, бо його могутність необмежена, а можливості невичерпні; Бог від світу не залежить, а світ перебуває у повній залежності від Бога; Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства.

Августинівська традиція є першим варіантом ортодоксальної філософії. У ХШ ст. Фома Аквінський створює нову, другу, модель ортодоксії. Але спочатку у СВ–філософії з’являється феномен схоластики (початок її припадає на ІХ ст., розвиток продовжується до кінця ХУ ст.). Мова йшла про те, щоб істину, яка дана в Одкровенні, викласти та довести засобами розуму, тобто філософії: 1) справжня релігія є і справжньою філософією, та навпаки (теза усієї схоластики); 2) між Одкровенням і розумом немає протиріччя; 3) визнання спроможності людського розуму раціональними шляхами підтверджувати божественне Одкровення; 4) формула «віра шукає розум», прагнення обґрунтувати віру раціональними засобами.

Схоластичне філософське мислення зосередилось, зокрема, на т.зв. суперечці про універсалії (суперечка реалізму та номіналізму): існують чи ні – реально – універсалії («універсалії» – загальні поняття)? Реалізм – вчення, яке стверджувало, що справжню реальність мають тільки загальні поняття (або універсалії), а не одиничні предмети, що існують у емпіричному світі. Загальне існує до та незалежно від одиничного. Універсалії існують до речей та поза них, представляючи собою думки, ідеї у божественному розумі. (Тільки завдяки відвічному існуванню божественних понять людський розум в змозі пізнавати сутність тих чи інших речей.) Номіналізм – вчення, згідно з яким загальні поняття – тільки "імена", що даються одиничним предметам людським розумом. Загальне є "ім’ям", і нічим більше. Універсалії не мають самостійного існування. Вони існують не до, а після речей. У 1121 р. номіналізм був засуджений.

СВ–католицький філософ Фома (Томас) Аквінський – систематизатор ортодоксальної схоластики, створювач другої моделі СВ–ортодоксії, засновник томізму. Завданням філософії вважав пошук раціональних шляхів доведення істинності усього того, що проголошує віра. Не знаходження істини, а викладення уже даної у Одкровенні істини за допомогою розуму. У 1231 р. була створена спеціальна комісія з перевірки праць Аристотеля щодо їх можливого

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com

50

пристосування до католицького віровчення. За дорученням римської курії цим займався і Фома Аквінський. Його вчення – христианізований аристотелізм – отримало назву томізму.

Його основні положення: 1) християнська віра стоїть вище за розум, але вона не суперечить розуму; 2) істини віри надрозумні, але не противорозумні; 3) кінцева мета людини – пізнання Бога; шлях до цієї мети сповнений випробувань – розум веде людину до морального порядку, який виражає божественний закон; він раціонально охороняє чистоту віри від помилок; 4) положення «Бог є» є самоочевидним; як для віри, так і для розуму; воно не потребує логічних доказів; доказів своєї правоти потребує людина, що йде до Бога; 5) теорія чеснот: до традиційно грецьких чеснот – мудрість, мужність, помірність, справедливість – додав християнські: віра, надія, любов.

5.2.Запитання та завдання для самостійної роботи

1.Розкрийте причини та зміст радикальних змін у європейському світогляді при переході від античної епохи до європейського Середньовіччя.

2.Розкрийте зміст суперечки про універсалії в контексті боротьби середньовічних варіантів ідеалізму (реалізм) та номіналізму (матеріалізм).

3.Поясніть внутрішню логіку розвитку середньовічної філософії через проблему співвідношення віра – розум.

4.Дайте мовою філософії розуміння людини епохи Середніх віків.

5.Поясніть основні принципи та постулати геоцентричної філософії Середніх віків. Дайте філософське тлумачення релігійного Бога.

6.Якими є філософські витоки геоцентризму?, монотеїзму?

7.Які риси середньовічної філософії зберегли свою актуальність дотепер?

5.3.Теми рефератів.

1.Проблема людини у християнському віровченні.

2.Бог та людина як персонажі картини світу Середніх віків.

3.Сучасне значення провідних ідей християнських віровчення та філософії.

4.Людина у світі Середніх віків: філософські координати розуміння.

5.Бог та Диявол у картині світу Середніх віків.

6.Філософський сенс заповідей Ісуса Христа.

PDF created with pdfFactory Pro trial version www.pdffactory.com