34.Українське мистецтво на межі хіх – хх ст.

Ще в останні десятиліття ХІХ століття, тобто, у добу аматорського або ж збиральницького періоду вітчизняної науки про мистецтво, з’являються невеликі за обсягом праці з різних питань народного мистецтва. Вони позначені такими типовими для аматорства рисами як пильна увага до конкретного факту та відсутність вагомих узагальнень. Серед численних публікацій подібного типу слід виділити ряд робіт високого наукового рівня. В 1874 році Ф.Вовк прочитав на ІІІ Археологічному з’їзді в Києві доповідь про відмінні риси української /південноросійської/ орнаментики.1  В основу дослідження  був покладений аналіз експонатів колекції музею Південно-західного відділу Імператорського Російського географічного товариства. Лише побіжно згадуючи орнаментальні мотиви у різьбі по дереву, кераміці, писанках тощо, автор зосереджує увагу на вишиваній орнаментації одягу. Головними рисами української орнаментики, принаймні у вишивці, Ф.Вовк вважає перевагу рослинних мотивів, майже повну відсутність зображення цілих постатей птахів, дерев та архітектури а також  панування червоного, синього з додатком жовтого на півдні  кольорів. Безумовно велику цінність мала і видана в 1876 році О.П.Косач праця “Український народний орнамент”. Цей альбом з 30 таблицями став першою ґрунтовною публікацією  по видам та технікам вишивки. На початку ХХ століття  дослідження О.Пчілки /О.Косач/ було перевидано з доповненнями під назвою “Українські узори” і витримало п’ять видань.2 В передмові до зібраних матеріалів О.Пчілка висловлює думку про необхідність боротьби з впливами міських фабричних виробів та інших національних орнаментів. Довільно компонуючи матеріали альбому, автор слідкує переважно за єдністю технік. Праця О.Пчілки користувалась популярністю у народі і повагою науковців. Зокрема, М.Біляшівський вважав це видання показовим для літератури даного профілю і зазначав, що воно заслужено відзначено у Парижі в Академії мистецтв.3  Через два роки виходить у світ перший випуск альбому вишивок, тканин та писанок “Український народний орнамент” П.Литвинової.4 Можна припустити, що ця праця була створена під впливом альбому О.Пчілки. Відомий вчений  М.Сумцов теж зробив вагомий внесок в дослідження народного мистецтва. Серед його мистецтвознавчих публікацій особливої уваги заслуговує стаття про писанки в журналі “Київська старовина”, перевидана пізніше окремо.5 Як філолог та етнограф автор аналізує відображення символіки писанки у міфах, описує їх обрядове використання та їх роль в народних звичаях, побуті тощо. М.Сумцов докладно описує прийоми писанкарства та типові мотиви орнаменту. Попри те, що формально-стилістичний аналіз мало цікавить автора, він робить спробу прослідкувати генезу як геометричного так і рослинного орнаменту писанок. У тому ж 1891 році був опублікований грунтовний опис колекції народних писанок К.Скаржинської з вступним словом співробітника музею С.Кульжинського.6  Це видання містить бібліографічний огляд тогочасних публікацій з писанкарства і навіть у сучасній науці сприймається як  фундаментальне джерело інформації про українську орнаментику в галузі писанкарства. Піднесення національної самосвідомості на початку ХХ століття надало могутній імпульс і розвитку науки про мистецтво. З’являються фахівці, що цілком присвячують себе, свою професійну діяльність висвітленню питань, пов’язаних з українською мистецькою спадщиною. Особливою активністю позначений період між революцією 1905 року та першою світовою війною, коли з’являються десятки публікацій, пов’язаних з проблемами специфіки національних форм образотворчості. Важливою особливістю праць початку століття в галузі народного мистецтва стало прагнення більшості науковців аналізувати його взагалі і орнамент зокрема в контексті загальноєвропейської і світової еволюції цієї галузі художньої культури. Важко назвати ім’я хоч одного мистецтвознавця тієї доби, який би зовсім не досліджував народне мистецтво. Найзначніший внесок у вивчення цього питання зробили Г.Павлуцький, К.Широцький, О.Сластіон, Є.Кузьмін, В. та Д. Щербаківські, М.Біляшівський, О.Пчілка, В.Модзалевський. На наш погляд варто зупинитись детальніше на характеристиці наукової спадщини окремих з названих фахівців.  Видатний музеєзнавець, археолог-нумізмат М.Біляшівський глибоко вивчав народне мистецтво і поміж його наукових праць початку століття найбільшого інтересу заслуговують мистецтвознавчі дослідження, зокрема з питань орнаментики. У 1908 році виходить його стаття “Про український орнамент”.7 Проведений побіжний аналіз висвітлення цього питання дозволяє зробити характерний висновок. М.Біляшівський зазначає фрагментарність розкриття тем попередніми авторами, відсутність завдань узагальнюючого характеру. Тому друга частина статті містить так би мовити тези можливого комплексного дослідження еволюції української орнаментики в прикладному мистецтві як прояві творчої діяльності народу. Загальні положення вчений підкріплює аналізом узорів “пошиванок” як він їх називає. М.Біляшівський подає стислий виклад композиційного рішення, технік та колориту орнаментів вишивки в залежності від територіального походження виробів.   Ключовим питанням  дослідження народного мистецтва в той час було виявлення його соціальної сутності. В цьому відношенні важливою є стаття вченого “Порівняння з сфери народного мистецтва”.8 М.Біляшівський проводить межу між мистецтвом вищих прошарків населення та художньою творчістю народу. Відповідно аналізовані твори сприймаються як прояв естетичних смаків народних мас. Типовим як для європейського мистецтвознавства в цілому так і для вітчизняної науки є поставлене автором питання про схожість конструктивних форм та орнаментальних мотивів у виробах ужиткового мистецтва різних країн. Вчений робить акцент на певній спорідненості скла, кераміки, тканин, вишивки, різьби тощо України та країн Північної, Східної та Західної Європи як “продуктів сільського життя”. М.Біляшівський ще раз повертається до визначення специфіки українського орнаменту в статті “Дещо про українську орнаментику”.9 Він високо оцінює народний смак, зазначаючи уміння зберегти рівновагу між формою та декором речі, досягти цілісності загального враження. Вчений простежує розповсюдження тих чи інших орнаментів в певних регіонах України, віддаючи перевагу Придніпров’ю, де на його думку зустрічаються найбільш розвинені в композиційному та колористичному плані форми. Конкретний аналіз орнаментації виробів проводиться по матеріалам з зазначенням часу формування певної традиції. Аналізуючи орнамент вишивок, різьби по дереву, автор будує схему еволюції від найпростіших геометричних до стилізованих рослинних та повністю рослинних мотивів. Широке використання рослинних узорів М.Біляшівський вважає типовою рисою національного українського орнаменту, при тому, що збереження певної долі стилізації вигідно відрізняє його від західноєвропейських аналогів. В цілому названі праці вченого свідчать про високий рівень фахового мислення і становлять важливий етап в формуванні тогочасного мистецтвознавства.  Ще в студентські роки розпочинає активну дослідницьку діяльність К.Широцький. Відомий вчений мав надзвичайно широке коло наукових зацікавлень, але сфера народного мистецтва посідає в його науковій спадщині одне з чільних місць. Рання публікація 1908 року “Надгробні хрести на Україні” 10 вже позначена спостережливістю , свіжістю сприйняття та прагненням до грунтовності. Після короткого огляду історії розповсюдження християнського символу в побуті та мистецтві нашого народу автор автор детально простежує еволюцію форм від найпростіших до надзвичайно складних декоративних композицій, де власне культова  функція відходить на другий план. Стаття доповнюється таблицями з зібраними автором 88 зразками хрестів. По-новому поставився К.Широцький до питання, що вже розглядалось в літературі в статті про писанки.11 Вчений вбачає риси спільності в типових для писанкарства прийомах зображення орнаменту білими лініями на темному тлі та декором давньогрецьких ваз, в тенденції до монохромності. Також простежується аналогія в системі композиційного поділу писанок на поля з римськими давньохристиянськими орнаментами, в системі стилізації.  Найцікавішим в статті є огляд мотивів орнаментів по групам, де К.Широцький виявляє глибоке знання термінології і вводить в науковий обіг окремі народні назви. Проблема стилістичних особливостей українського орнаменту розглядається вченим в невеликій публікації “Мотиви українського орнаменту”.12 Автор ставить складне завдання розглянути еволюцію орнаменту незалежно від матеріалів та технік. Типово, що вітчизняний орнамент розглядається як елемент світового розвитку орнаментики. Простежуючи формування давніх геометричних та тваринно-плетінчастих мотивів, вчений зазначає, що кожен з узорів може бути розкладений на частини, які зустрічаються у різних народів. Неповторним є те, що український орнамент, об’єднуючи елементи первісної давнини з переробкою західних та східних впливів, є , на думку автора, одним з найдавніших та оригінальніших в Європі. Будуючи хід еволюції, К.Широцький зазначає уміння стилізувати реальні мотиви і доводить аналіз до найпізнішої та найскладнішої стадії: відтворення пейзажів, побутових сцен тощо. Одним з найзначніших мистецтвознавчих досліджень доби становлення науки стала праця К.Широцького “Нариси з історії декоративного мистецтва України”, присвячена художньому оздобленню житла. 13 В роботі має місце  унікальна для своєї доби спроба подати комплексний аналіз образотворчих елементів українського цивільного інтер’єру. Прагнення до постановки проблем синтетичного характеру не в повній мірі реалізується в практичному викладі матеріалу. Але безперечну цінність уявляє собою останній розділ, присвячений характеристиці стінних розписів українських хат та господарських будівель. Тут містяться цікаві міркування про роль орнаменту як в житті народу так і в образотворчому мистецтві. Автор будує аналіз переважно на пам’ятках рідного Поділля, розповсюджуючи висновки на всю Україну. Він виділяє два основних принципи композиційного рішення орнаментів стінописів:  дерево або галузка та хвиляста лінія чи крива, що загнута на кшталт волюти. Виділяються і окремі композиційні вузли, обумовлені розміщенням в певній частині інтер’єру. Вчений вважає, що набуваючи на пізньому етапі еволюції натуралістичного характеру, рослинний орнамент робить новий крок у розвитку, відтворюючи певну ілюзію дійсності. Як і в попередніх працях, К.Широцький робить висновок про спорідненість українського орнаменту з іншими слов’янськими і взагалі про спільність орнаментальних мотивів у світовому масштабі. Влучність спостережень, широта охоплення художніх явищ, точність характеристик окремих творів роблять цю працю особливим явищем у вітчизняному мистецтвознавстві початку століття.

35.Історичні умови та основні етапи культурного розвитку України у ХХ ст.

Протягом ХХ століття українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними

ХХ століття, як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалась українська культура.

Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:

• коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури;

• радянський етап (1921-1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х років покоління, розстріляного відродження, яке вже в 30-ті роки зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу “відлиги” з рухом так званих “шестидесятників”, і період подальшої русифікації та утисків української культури.

У 30-ті роки продовжувалось культурне будівництво, яке мало суперечливий характер. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувалися особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чий погляд чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму. “Українізацію” було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури, ніби на підтвердження пророчих слів одного з персонажів сатиричної комедії М.Куліша “Мина Мазайло” (1927), розстріляно або запроторено до таборів.

“Диктатура пролетаріату” вироджувалась в особисту диктатуру вождя, а велетенська держава “розвиненого соціалізму” перетворювалась на сурогат різних економічних формацій – рабовласництво у “зонах”, сільський феодалізм, міський державно-монополістичний капіталізм – сполучуваних в одне ціле велетенським бюрократичним апаратом з потужним ідеологічним забезпеченням для маніпулювання комуністично-соціалістичними гаслами. Ті, хто не вірив більше гаслам, або продовжував у них вірити, або бачив усю їх невідповідність дійсності, оголошувався “ворогом народу” або ще раніше закінчував життя самогубством (Хвильовий, Скрипник).

Примусова колективізація і пов'язаний з її неуспіхом штучний голодомор 1933 р. становлять собою не тільки одну з найтрагічніших сторінок української історії, але й відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя і господарювання, на зв'язках з якою розвивалася уся попередня національна культурна традиція. Матеріальні й духовні підвалини сільського буття було майже повністю зруйноване.

Значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства “Геть неписьменність!” у 1939 р. в Україні лишилось тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати. Однак добре розвивалася лише технічна і природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення.

У 1932 році встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку навчального року – 1 вересня, тривалість уроку, затверджено п’ятибальну систему оцінки знань. Основною формою викладання став урок, а замість комплексної системи запроваджувалась предметна. Напередодні війни в містах України в цілому сформувалась система обов’язкової семирічної освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалось у школах з українською мовою навчання. Разом з тим в Україні на початку 30-х років діяли національні школи з польською мовою, болгарською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення.

Але після одержання телеграми Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою “припинити українізацію” всі ці школи були переведені в основному на російську мову навчання. Почала зменшуватись і кількість українських шкіл, що відбивало концепцію “злиття націй”.

На початку 30-з років було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним технікум.

Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиски у розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 році вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У 1936 році у складі Української Академії наук утворився ряд суспільнознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України.

Характерно, що українським історикам було заборонено займатися періодом Київської Русі, обмежуючись тільки ідеологічно забарвленою інтерпретацією пізніших періодів вітчизняної історії. Гуманітарна сфера науки повністю була підпорядкована ідеологічному забезпеченню державного будівництва. Усього напередодні війни в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, а загальна кількість науковців складала майже 20 тис. чол.

У 1936 році ВУАН було перейменовано на АН УРСР, багато її співробітників репресувало. Репресії стали невід’ємною частиною сталінської “культурної політики”.

Діяльність митців і письменників стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних магістрів. Серед досягнень української історичної прози 30-х років слід відзначити романи “Людолови” Зінаїди Тулуб, “Наливайко” Івана Ле. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п’єси якого “Загибель ескадри”, “В степах України” ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан. але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 році різноманітні літературні об'єднання були примусово закриті, а потім улиті у спілку письменників України. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні. Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне відродження”.

У 1934 році столицю Радянської України було перенесено до Києва. З цією важливою подією, на жаль, пов'язані не кращі спогади для істориків культури, оскільки саме у зв'язку з перенесенням столиці руйнації було піддано низку архітектурних шедеврів давнього вітчизняного зодчества.

У роки Другої світової війни Великої Вітчизняної війни українська культура переживала далеко не кращі свої часи, навіть приєднання західноукраїнських земель до УРСР мало фатальні для розвитку суспільного життя, в тому числі й для стану культури на цих землях, наслідки. В роки німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході України змінилися гітлерівськими. Величезних розмірів набрало пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу.

За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Однак культурне життя не припинялося. Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами. З'являються високохудожні і високопатріотичні віршовані твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни.

Вірш В.Сосюри “Любіть Україну”, написаний у 1944 році був одним з найкращих на цю тему.

Глибокого патріотизму було сповнене в роки війни кіномистецтво. Найвищим досягненням українського кіномистецтва в цей час можна вважати фільм “Райдуга” Донського за сценарієм Ванди Василевської.

В образотворчому мистецтві знову, як і в роки громадянської війни, значні досягнення були в графіці.

У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім’ям секретаря УК ВКП (б), який керував ідеологічною роботою в країні, отримала назву “Жданівщина”. Брутальній критиці та обвинувачуванням в “перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру” були піддані роботи істориків України “Нарис історії України”. Розпочалося цькування М.Рильського за його доповідь “Київ в історії України”, “Річниця Шевченка”, поетичні твори “Київські октави”. Журнал “Перець” звинувачувався у відсутності “гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів”. Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В.Сосюри “Любіть Україну”. Гострі нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К.Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведено недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувались у зосередженості на “вузьких” українських темах.

У біологічній науці поширилося “лисенківщина”. Після серпневої сесії ВАСГНІЛ 1948 р., коли перемогу здобули прихильники Лисенка, почалася чистка серед науковців. З Харківського університету було звільнено професора І.Полякова, з Харківського сільськогосподарського інституту – професора А.Делоне та ін.

У кінці 1948 року була розгорнута компанія боротьби проти “низькопоклонства перед Заходом”, а згодом з “космополітизмом”. Відомі літератори Єврейського походження, були звинувачені в антипатріотизмі, схилянні перед культурою Заходу, замовчуванні зв'язків культури українського і російського народів. Більшість з них згодом були репресовані.

Протягом ХХ століття українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними.

36.Загальні особливості розвитку української культури у ХХ ст.

ХХ сторіччя в історії української культури, повне протиріч, досягнень і втрат. Особливістю розвитку національної культури є визначальна роль політичного чинника. Основні його етапи співпадають з основними етапами політичної історії

Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв'язок основних сфер життя суспільства - економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури ХХ ст., то однією з її принципових особливостей є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури.

Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності.

У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську “відлигу”, брежнєвський “застій”, горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 р. відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-і і 70-і роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку – в Україні і в діаспорі.

В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні – Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові – Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство ім. Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні – православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, напр., капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В.Винниченка, учасників дисидентського руху І.Світличного, В.Симоненка, В.Стуса, сучасних політиків-поетів І.Драча, Д.Павличка, письменника В.Яворівського.

Культура України на початку ХХ сторіччя

На початку ХХ ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого - йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:

• збереження національно-культурних традицій (народницька теорія);

• орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури ("європеїзація", "космополітизм", "модернізм").

Традиційні тенденції в царині літератури - романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють “нову школу” української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська). І.Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком “модерним” європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М.Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913р.).

На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В.Винниченко - діяч Центральної Ради, прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б.Летант - поет, прозаїк, видавець творів Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського в перекладах на польську і німецьку мови.

Популярністю користувався В.Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою "Золоті ворота", де підкреслювалася національна ідея, В.Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі "Сонця руїни" описані події 1663-1687 рр., даються портрети П.Тетері, Ю.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Самойловича.

Початок нашого сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М.Леонтовича, К.Стеценка, Я.Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М.Лисенка.

В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як О.Мурашко, О.Новаківський, І.Трут, П.Ковжун, М.Сосенко, М.Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор О.Архипенко - творець нового напряму в мистецтві.

У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 р. М.Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М.Садовського, у 1915 р. І.Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Л.Українки, О.Олеся, В.Винниченка, вони прагнули освоїти світову класику, зверталися до творів європейських авангардистських авторів. У 1916 р. Л.Курбас став організатором "Молодого театру" у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва.

Національний театр передреволюційного періоду виховав таких видатних акторів, як М.Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька та ін. Представники українського театрального мистецтва були справжніми патріотами. Так, М.Заньковецька на пропозицію переїхати у Росію для того, щоб зробити кар'єру, відповіла, що Україна дуже бідна, щоб її покидати.

З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О.Олексієнко ставить фільми за творами І.Котляревського, М.Гоголя, М.Старицького. Перший український постановник і оператор Д.Сахненко був творцем таких фільмів, як "Наталка Полтавка", "Запорозька Січ", "Богдан Хмельницький", в яких брали участь видатні українські актори - М.Садовський, М.Заньковецька, Л.Лінницька.

В Україні продовжувався прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д.І.Яворницький пише історію Запорозької Січі, історію періоду козаччини - І.Крип'якевич, ряд визначних праць зі сходознавства – А.Кримський. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке очолив М.Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів "Записок наукового товариста", 35 томів "Етнографічного збірника", 15 томів "Матеріалів з української етнології", 15 томів були підготовлені історико-філософською секцією.

Початок ХХ ст. – час бурхливого розвитку повітроплавальних апаратів, перші кроки авіації. В 1909 р. виникає Київське Товариство повітроплавання, де працював видатний український авіаконструктор, киянин Ігор Сікорський, один з піонерів авіації, основоположник важкої авіації, автор одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 р у Києві. В 1913-1914 рр. І.Сікорський на важких літаках своєї конструкції “Руський витязь” та “Ілля Муромець” встановлює світові рекорди з тривалості польоту (1 год., 54 хв) та вантажопідйомності літака.

У Черкасах і Києві брати Євген та Андрій Касяненки в 1911-1913 рр. будують першу в країні авієтку – малопотужний літак широкого використання, яку випробовує відомий льотчик того часу Петро Нестеров. Видатний український вчений-винахідник Ю.Кондратюк у 1919 р. пише роботу “Завоювання міжпланетних просторів” (вийшла друком у 1929 р.), яка вплинула на подальший розвиток космонавтики, зокрема розрахунки Ю.Кондратюка були використані американськими вченими для підготовки польоту космічного корабля “Appolo” на Місяць.

Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології, загальної патології, інфекційних хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані з роботою І.Мечникова та його учнів - Г.Мінха, В.Високовича, Д.Заболотного, М.Гамалії, В.Субботіна, Л.Гіршмана, С.Ігумнова.

Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 р. кабінет міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 р. в Україні не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтелігенції. Це насамперед стосувалося території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.