NEP

Отже, запропонована полтавськими меншовиками програма оздоровлення економіки передбачала рішучу відмову від воєнно-комуністичних методів регулювання господарства й повернення до ринкового механізму за умови збереження контролю з боку держави над командними висотами економіки. Важливо наголосити, що у своїх головних рисах ця програма була реалізована правлячою партією, хоч і не відразу. Перехід до нової економічної політики (непу), названої так на відміну від старої, тобто воєнно-комуністичної, відбувався досить болісно й лише під тиском незаперечних реалій внутрішньогосподарського життя. Перелом в економічній політиці розпочався запровадженням натурального продовольчого податку із селянських господарств, який свідчив про відмову від формування державного продовольчого фонду реквізиційним шляхом. 4 лютого 1921 р. В. І. Ленін уперше підкреслив у промові на Московській широкій конференції металістів необхідність перегляду відносин із селянством; 8 лютого в ленінському «Попередньому, чорновому начерку тез відносно селян» були вже сформульовані основні принципи нової продовольчої політики на базі твердого податку, меншого за обсягом, ніж прод розкладка, й покликаного забезпечити вільне розпорядження виробниками надлишками своєї продукції, в тому числі через обмін у місцевому господарському обігу.

Питання введення продподатку широко обговорювалося в пресі напередодні X з'їзду РКП(б). Обговорення розпочалося публікацією (за рекомендацією Леніна) газетою «Правда» 11 лютого 1921 р. статті селянина О. І. Чернова «Погляд на сибірське селянство як на соціальний елемент». Автор аргументував необхідність переходу від прод-розкладки до «процентного відрахування», тобто платежу податкового характеру. Текст постанови про заміну роз- кладки податком опрацьовувала спеціальна комісія ЦК РКП(б). Вона підготувала два проекти постанови, після чого Ленін уніс поправки й доповнення, які торкалися головним чином порядку обміну надлишками, щоб останній «не міг вироджуватися у спекуляцію». Перероблений проект був представлений на затвердження Х з'їздові РКП(б).

На доповідь Леніна з'їзд ухвалив постанову «Про заміну розкладки натуральним податком». Виходячи з рішень з'їзду, надзвичайна сесія 'ВУЦВК. прийняла закон про заміну розкладки податком, а РНК УСРР—декрет про норми й розмір цього податку. Продподаток з урожаю 1921 р. визначався в розмірі 117 млн пудів замість установленої раніше розкладки в 160 млн пудів.

На Україні, однак, економічний вплив нового закону позначився, не відразу, хоч він докорінно змінював основні засади аграрної політики. Це пояснювалося двома основними причинами. По-перше, продподаток мали розпочати стягувати з урожаю 1921 р., попередній же закон щодо продрозкладки з урожаю 1920 р. поки що зберігав чинність (лише обсяг розкладки зменшувався на 20%). При цьому тільки по чотирьох губерніях, які мали найбільший процент виконання продрозкладки, за- боргованість скасовувалася. По-друге, стягування продподатку з урожаю 1921 р. на практиці нерідко здійснювалося методами продроз-иладки. Та попри есе це вже сама заява властей про скасування рекві-зиційного принципу в хлібозаготівлях у поєднанні з дозволом на торгівлю багато важила: перед селянами вперше відкривалася перспектива господарського освоєння одержаної землі.

Серед делегатів Х з'їзду РКП(б) не було таких, хто б відкрито заперечив необхідність відмовитися від конфіс-каційного принципу в державних хлібозаготівлях. Але на< дання селянам можливості використовувати надлишки виробленої ними продукції в місцевому господарському обороті викликало побоювання. «Місцевим господарським оборотом» називали сільську або містечкову базарну торгівлю, однак усі розуміли, що фактично легалізується вся приватна торгівля (до цього часу вона існувала підпільно, головним чином у формі мішечництва). Відповідаючи на з'їзді опонентам, В. І. Ленін наголошував: «Ми можемо в чималій мірі вільний місцевий оборот допустити, не руйнуючи, а зміцнюючи політичну владу пролетаріату. Як це зробити — це справа практики. Моє діло довести вам, що теоретично це мислима річ» '. Ленін справді тоді сподівався, що ринок стабілізується в рамках місцевого господарського обороту, а в загальнодержавному масштабі випаде налагодити обмін промислових виробів на продукти землеробства. Тобто, на його думку, взаємодію дрібнотоварного селянського господарства й націоналізованої промисловості можна було здійснювати на позаринковій основі, шляхом товарообміну, а згодом і безгрошового продуктообміну. Мислився, визнавав згодом Ленін, «якийсь безпосередній перехід без торгівлі, крок до соціалістичного продуктообміну» 2.Це був типово военнр-комуністичний підхід до організації економіки. Звідси висновок: рішення Х з'їзду РКП(б) можна й треба вважати початком переходу до непу, а не безпосередньо переходом, як увижалося в радянському суспільствознавстві. \У промові на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921 р., що на ній уперше було вжито термін «нова економічна політика», Ленін говорив уже про можливість торгівлі не тільки в місцевому господарському обороті, а й у масштабі всієї країни. Якщо раніше стрімкий спад купівельної спроможності карбованця, перейменованого на «радзнак» («радянський знак»), нікого не бентежив (бо ж очікувалося швидке цілковите відмирання гро-шей), то на цій нараді пролунав заклик відновити правильний грошовий обіг. На порядок денний були поставлені питання створення державної торгівлі (насамперед оптової), регулювання приватної торгівлі через банки, податкові й кредитні установи, оздоровлення на цій основі грошового обігу.

За роки громадянської війни в середовищі господарників укорінилося презирливе ставлення до фінансів, і з цим доводилося тепер боротися. Фінансові органи, які раніше ледь животіли, зміцнювалися кадрами. В квітні 1922 р. до Москви відкликали одного з найталановитіших господарських працівників України, наркома продовольства М. К. Владимирова. В. І. Ленін призначив його заступником наркома фінансів Г. Я. Сокольникова, разом із яким М. К. Владимиров очолив роботу щодо подолання дефіциту бюджету та здійснення грошової реформи. У жовтні 1922 р. були випущені забезпечені золотом банківські білети—червінці. В лютому— березні 1924 р. грошова реформа завершилася блискучим успіхом. Г. І. Петровський із гордістю зазначав: «Наш червінець не тільки всередині країни цілком сталий, а й одержує перемогу над англійською і американською валютою на міжнародному ринку, на ринках Чікаго, Нью-Йорка і Лондона».

Обернення правлячої партії — всупереч своїй же програмі — обличчям до товарно-грошових, відносин, легалізація приватної торгівлі, зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємницьку діяльність. З'явилася так звана нова буржуазія—орендатори, маклери, комісіонери, торговці-оптовики, промисловці, їх називали людьми непу, непмана-ми. Діяльність непманів допомагала найшвидшому подоланню хаосу й розрухи в господарстві. Однак з-поміж більшовиків, і в тому числі в найвищому керівництві РКП(б), було чимало людей, які вважали неп необгрунтованим збоченням від революційних завоювань і поступкою капіталістам. Вони не розуміли, що політика воєнного комунізму поставила країну над прірвою, й до певного часу лише безмежний авторитет Леніна стримував їхню опозицію. Тепер уже не можна твердити, як це робилося ще донедавна, що від воєнно-комуністичної ідеології більшовики відмовилися в тому ж 1921 р., коли вони поклали край воєнно-комуністичній практиці. Як і більшість членів очолюваної ним партії, В. .1. Ленін дуже болісно зживав воєнно- комуністичяі передсуди, і в 1921—1922 рр. уважав, що нова економічна політика є вимушеним і тимчасовим відступом від можливого за інших обставин («при певному ступені культури і при певній іісзруйнованості наших фабрик») «безпосереднього» — тобто без використання товарно-грошових відносин — будівництва соціалізму. Колина IX Всеросійському з'їзді Рад (грудень 1921 р.) постало питання про тривалість непу, В. І. Ленін повторив вислів заступника наркома землеробства Н. Осинського (В. В. Оболенського): «Всерйоз і надовго», однак далі сказав так: «...цю політику ми проводимо всерйоз і надовго, але, звичайно, як правильно вже відзначено, не назавжди. Вона викликана нашим станом злиднів та розорення і величезним ослабленням нашої великої промисловості»3. Переконаність у несумісності непу з суспільством побудованого соціалізму ілюструється також заключним реченням останнього в житті вождя більшовиків публічного виступу 20 листопада 1922 р.: «З Росії непівської буде Росія соціалістична». Ленін неодноразово підкреслював: доки існуватимуть підприємці, доти існуватиме й загроза соціалізмові. Найбільшою загрозою тоді вважалася економічна змичка непманів із дрібнотоварним укладом, за яким стояли десятки мільйонів селян, кустарів, ремісників. Робітничий клас у націоналізованій промисловості повинен був навчитися господарювати й налагодити власну змичку з селянством. «Хто кого?»—так загострено й навіть агресивно формулював Ленін питання, не роблячи таємниці з того, що це — питання про владу, котра цікавила більшовиків понад усе.

Цілком зрозуміло, що після березня 1921 р. у господарській політиці РК,П(б) склалася нова система пріоритетів. Інтереси сільського господарства виходили в ній на перший план. Від планів негайно розпочати широким фронтом програму електрифікації країни довелося відмовлятися. Переконуючи партію, робітників у необхідності такого відступу, Ленін запевняв: відступ цей короткочасний і незабаром зміниться прискореними темпами промислового розвитку. А тим часом треба було реорганізувати на засадах непу управління націоналізованою промисловістю й. поступитися значною частиною одержавлених до цього підприємств. Стратегія реалізації цих завдань була розроблена у прийнятому 9 серпня 1921 р. «Наказі. Ради Народних Комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики». Передбачалося зосередити в руках держави управління великими підприємствами та передати в оренду дрібні, здійснити заходи щодо охорони інтересів і прав трудящих в орендних і концесійних (орендованих іноземцями) підприємствах, залучити профспілки та широкі маси робіт- ників до управління виробництвом. На Україні в оренду організаціям (кооперативам, комнезамам, артілям) і приватним особам, не виключаючи й колишніх власників, було здано 5,2 тис. підприємств — більш ніж половину всієї кількості.

Під час громадянської війни націоналізовані підприємства цілком підпорядковувалися галузевим головним комі-тетам (главкам) Вищої Ради народного господарства ^(ВРНГ), а на Україні—відповідно Української Ради народного господарства (УРНГ). Ніякої самостійності ці підприємства не мали: не продавали, а здавали свою продукцію главкам на основі замовлень, не купували, а одержували за нарядами сировину й матеріали. В умовах же непу Главки скасовувалися, а підприємства об'єднувалися в госпрозрахункові трести. Як метод господарювання госпрозрахунок грунтувався на самоокупності трестів, під якою розумілося не тільки досягнення беззбитковості виробництва, а й одержання додаткового продукту — прибутку. Прибуток від націоналізованої промисловості мав використовуватися для розширення виробництва, фінансування державних витрат, поліпшення добробуту трудящих. На Україні трести почали організовуватися з осені 1921 р. Більшість великих шахт, де на початок 1923 р. працювало близько 94 тис. робітників, об'єднав трест «Донву-гілля», 15 металургійних заводів (частина яких була законсервована) і ряд шахт — трест «Південсталь»; залізорудну промисловість об'єднував Південнорудний трест, хі- мічну — «Хімвугілля», «Склосода», «Коксобензол», харчо" ву — «Цукротрест», «Олійтрест», «Бахсіль» тощо. Загалом на діючих промислових підприємствах, охоплених трестами, налічувалося майже 220 тис. робітників. З утворенням трестів за УРНГ лишилося загальне керівництво державною промисловістю України. Водночас формувався ринок засобів виробництва на основі новоутворених синдикатів (організацій по закупівлі сировини, плануванню торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів), оптових ярмарків і товарних бірж. Масштаби й рішучість перебудови народного господарства в ті роки просто вражають уяву нашого сучасника. Перехід від обов'язкової праці (загальна трудова повинність, трудові мобілізації, трудармії) до системи вільного найму робочої сили, від розподілу за картками — до ринкової торгівлі, від інфляційного «радзнаку» (паперового карбованця) — до обмінюваного на інші валюти червінця, від безгрошових нарядів-замовлень — до стимулювання випуску необхідної суспільству продукції економічними засобами, а також децентралізація управління підприємствами, переведення їх на госпрозрахунок, організація кредит-по-фінансової системи й оптової торгівлі засобами виробництва,—все це було розпочато, а частково й завершено а перші два роки нової економічної політики. І було все це прямим результатом діяльності Леніна. Переконавшись, що комуністичні засоби й методи організації економічного життя, застосовувані в роки громадянської війни, не спрацьовують, Ленін доклав величезних зусиль, щоб якнай- швидше позбутися їх. хоча, як ми вже зазначали, йому було надзвичайно важко прийти до рішень, які суперечили всій його попередній діяльності. Чи спромігся Ленін остаточно відмовитися від воєнно-комуністичних уявлень про соціалізм? Прямих документальних підтверджень цього не існує, однак останні листи і статті смертельно хворого вождя більшовицької партії свідчать про істотну зміну його поглядів на шляхи просування до соціалізму, а також і на сам соціалізм. Новий підхід до кооперації, викладений у ленінському політичному заповіті, дає підставу стверджувати: Ленін дійшов висновку про сумісність товарно-грошових відносин і ринку з побудованим соціалізмом. Зупинимося на цьому питанні детальніше.

Колективне виробництво в середовищі дрібних товаровиробників (селян, кустарів, .ремісників) здатне утворюватися у двох формах — колгоспній і кооперативній. Колгосп виникає шляхом колективізації, тобто відчуження засобів виробництва. Це відчуження може бути повним, і тоді утворюється комуна, або частковим, коли утворюються артіль чи товариство спільного обробітку землі. Трудо.вий процес у колгоспі, а також його економічні стосунки з державою можуть відбуватися без опосередкування їх товарно-грошовими відносинами. Кооператив же виникає без відчуження засобів виробництва; товаровиробник у кооперативі залишається господарем і продовжує працювати самостійно. Ефект колективної праці в невиробничій сфері виявляється, наприклад, при спільній закупівлі сировини й матеріалів або спільному продажу готової продукції. Інакше кажучи, кооператив здатний існувати тільки за наявності товарно-грошових відносин.

Ясна річ: доки торгівля й ринок ототожнювалися з капіталізмом, кооперативна форма власності не могла розглядатися як соціалістична. Тож в усіх своїх працях (крім останніх) Ленін відносив кооперацію до капіталістичних форм господарства. Закликаючи до підтримки .кооперативного будівництва, він пояснював це тим, що кооперативи полегшать перехід селянства до соціалізму. «Політика кооперативна, в разі успіху,— зазначалося в ленінській праці «Про продовольчий податок»,—дасть нам піднесення дрібного господарства і полегшення його переходу, в невизна-чений строк, до великого виробництва на началах добро-вільного об'єднання». Отже, занотуємо собі: Ленін убачав у кооперуванні передумову об'єднання, тобто колективізації, виробництва, причому «в невизначений строк». Останній вираз аж ніяк не випадковий: уже в 1920 р. Ленін переконався, що колгоспи прийнятні тільки для бідняцьких верств селянства. А тому, називаючи строк виконання плану ГОЕЛРО — одне або два десятиріччя, залежно від зовнішньополітичних умов соціалістичного будівництва в Радянській країні,— він навіть приблизно не визначав терміну перетворень у сільському господарстві: «Треба спиратися на одноосібного селянина, він такий і в найближчий час іншим не буде, і мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться» . В концепції соціалістичного будівництва, грунтованій на воєнно-комуністичних засадах, сільська перспектива була глухим кутом.

Закликаючи після переходу до непу вчитися торгувати, щоб налагодити ринкову «змичку» із селянством, Ленін не робив таємниці з того, що кінцевою метою залишається побудова комунізму. «Змичку» із\ селянами-власниками він уважав тимчасовою і ставив за мету в майбутньому змінити їхню соціальну природу шляхом колективізації, «змичка» ж селян із непманами, котра була б неминучою, якби партія не врегулювала ринок, являла, на його думку, смертельну небезпеку для політичного режиму.

Вражений хворобою, Ленін у січні 1923 р. продиктував статтю «Про кооперацію», яка перекреслювала немало його попередніх ідей. По суті, ця стаття ревізувала самі під- валини викладеного в партійній програмі вчення про комунізм. Спираючись на досвід непу, вождь більшовиків уперше заявив: саме в кооперації знайдено ту міру поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави, яка раніше була каменем спотикання. «Камінь спотикання» пропонувалося обминути шляхом розвитку кооперативної форми власності. Формувалася основоположна теза: лад цивілізованих кооператорів за суспільної власності на засоби виробництва — це лад соціалізму. Тут же Ленін робив побіжну ремарку: «Ми змушені визнати докорінну зміну всієї точки зору нашої на соціалізм». Заява про те, що су- спільна власність на засоби виробництва (інакше кажучи, контрольовані державною партією «командні висоти» еко-номіки) в поєднанні з «ладом цивілізованих кооператорів» утворюють соціалізм, була замаскованим, але безсумнівним відходом від комуністичної доктрини, адже кооперування, на відміну від колективізації, не знищувало на селі власника. Звідси випливав висновок колосальної політичної ваги: замість того, щоб колективізувати селянина-власника, треба створювати умови для розгортання кооперативного руху. Розв'язувалася ситуація із селянином, яку комуністична доктрина розв'язати була нездатною: всі ж бо розуміли, що власники не дадуть добровільної згоди на колективізацію. Диктуючи стенографістці, Ленін попросив її підкреслити це: кооперація робить перехід до нових порядків «якнайбільш простим, легким і доступним для селянина» 6. Селянин-власник і комунізм були несумісними явищами. Можна вважати, що допуском кооперованого селянина- власника в економічну систему, яку мала побудувати партія більшовиків, Ленін у 1923 р. відмовлявся від комуністичної доктрини, подібно до того, як він у 1921 р. відмовився від комуністичної практики. Пропонований шлях не вимагав революційного насильства, бо селяни охоче співробітничали з державою в кооперативному будівництві. Ленін не наважувався прогнозувати завершення колективізації (згадаємо: «в невизначений строк»), зате був переконаний, що створення кооперативного ладу триватиме не більше одного або двох десятиріч, тобто в межах виконання плану ГОЕЛРО 7. Ми вже не дізнаємося, яким мав стати радянський кооперативний соціалізм. Висунута вождем державної партії ідея становила альтернативу комуністичній доктрині. Але партія проігнорувала політичний заповіт свого засновника і вождя.

Вище ми зробили спробу реконструювати хід думок Леніна за текстом його статті «Про кооперацію», розкрити глибинний зміст фрази:' «...ми змушені визнати докорінну зміну всієї точки зору нашої на соціалізм». А чи зрозуміли Леніна найближчі соратники, ті люди, які замінили його біля керма державного корабля? Напевне можна сказати: не зрозуміли. Тільки М. І. Бухарін здогадувався: після грудня 1922 р. в уявленнях В. І. Леніна щодо перспектив соціалістичного будівництва сталися глибокі зміни. На зборах активу Московської партійної організації у квітні 1925 р. Бухарін заявив: «Нам здається, що коли ми переходили до нової економічної політики, у тов. Леніна був при вирішенні цієї проблеми один стратегічний план, а коли він писав свою статтю про кооперацію, тобто залишав нам останній заповіт, у розумінні основ економічної політики, у нього був інший стратегічний план. Ці обидва плани не є абсолютна протилежність, вони, звісно, зв'язані одинІЗ/.ОДНИМ». Отже, Бухарін, хоч і належав до найвидатніших теоретиків більшовицької партії, спромігся лише підмітити якісь зміни в ленінських поглядах на соціалізм, однак не розгледів головного: в 1921- 1922 рр. Ленін проводив у життя нову економічну політику, розцінюючи її як політику перехідного періоді/, а в 1923 р. поставив знак рівності між непом, тобто політикою, яка грунтувалася на визнанні ринку, й соціалізмом. А партія, як і раніше, була переконана, що неп є вимушеним відступом від «безпосереднього соціалістичного будівництва», під яким розумілося створення суспільства в дусі ідей, закладених у партійній програмі, тобто суспільства воєнного комунізму. Чимало більшовиків узагалі не замислювалося над державною доцільністю непу, навіть як тимчасової політики. Хто свідомо, а хто й інстинктивно, вони прагнули негайно повернути назад, до воєнного комунізму, в умовах котрого почували себе впевненіше. Опозиція запровадженню непу виявлялася від самого початку його проголошення.

З огляду на все сказане не дивно, що гальмування непу почало відчуватися вже в 1923 р., коли В. І. Ленін через хворобу відійшов від політичного життя. Курс партійно-державного керівництва у відсутність головного конструктора непу повсякчас збивався на воєнно-комуністичні ма- нівці. Л в 1928—1929 рр. генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. В. Сталін та його однодумці придушили опір групи М. І. Бухаріна, яка боронила принципи непу, й поновили в повному обсязі економічну політику, грунтовану на доктрині воєнного комунізму. Коли деякі науковці та публіцисти намагаються приписати В. І. Леніну авторство побудованого в нашій країні «соціалізму» (посилаючись при цьому на програму РКП (б) 1919 р.), коли вони заявляють про відсутність будь-яких принципових відмінностей між ленінізмом і сталінізмом,— варто згадати попередження засновника більшовицьк/ї партії, зроблене ним у 1921 р., тобто ще до теоретичного осмислення уроків непу. Як уже вказувалося, Ленін тоді добре бачив, що серед керівних і рядових членів партії, а також некваліфікованих безпартійних робітників є люди, яким воєнно-комуністична практика припадала до душі. Одних вона приваблювала заниженою планкою відповідності керівним посадам, других — оманливою простотою й ефективністю адміністративно-наказового стилю, третіх— :і;ігальною зрівнялівкою тощо. Відчуваючи цю ностальгію по воєнному комунізму, Ленін із великою тривогою засте-(я'гав: «Така політика була б дурістю і самогубством тієї и;і])тії, яка спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива; самогубством, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають неминуче краху»8. Союзний договір 1922 р. Заходи щодо об'єднання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, здійснені на основі декрету ЦВЗК РСФРР від 1 червня 1919 р., привели до фактичного (але не юридичного) утворення єдиної держави. Було визнано доцільним залишити за національними республіками статус незалежних держав. Поглинення республіканських наркоматів не знайшло відповідного оформлення на конституційному рівні. Отже, за актом від 1 червня 1919 р. утворювалася не єдина держава, а тільки воєнно-політичний союз незалежних держав.

Причини того, що політичне керівництво РКП(б) утрималося від юридичного оформлення єдиної держави в умовах громадянської війни, й досі не зовсім зрозумілі. Хоча така спроба й була зроблена. Влітку 1919 р. при ЦВК РСФРР під головуванням Л. Б. Каменева утворилася комісія в складі секретаря ЦК РКП(б) М. М. Крестинського, голови Раднаркому УСРР X. Г. Раковського й наркома юстиції РСФРР Д. І. Курського, завданням якої якраз і було утворення єдиної держави. Всі її члени, за винятком Раковського, схилялися до надання формально незалежним республікам статусу автономних республік РСФРР. Це означало б «автономізацію», тобто поглинення України та інших республік Російською Федерацією. Свою роботу комісія до кінця не довела, а тому будь-яких висновків не зробила. Прагнучи відвернути «автономізацію», Раков-ський запропонував тоді утворити Федеративну Раду Республік як верховний орган державного управління. Як перший крок на шляху до цієї нової федерації (а вона мис-лилася як «всесвітня») він пропонував увести до складу Всеросійського ЦВК представників усіх інших радянських республік. Ця пропозиція пізніше була реалізована: 2 березня 1921, р. V Всеукраїнський з'їзд Рад доручив ВУЦВК негайно приступити у погодженні з ВЦВК до конкретизації й розвитку тих пунктів згадуваного вище договору між РСФРР та УСРР від 28 грудня 1920 р., котрі регламентували відносини між законодавчими органами обох республік. Україна послала своїх представників до ВЦВК і Раднаркому РСФРР. Такі ж договори Російська Федерація уклала з іншими республіками. Вони теж вирядили до Москви своїх представників. Так виникла договірна федерація формально незалежних радянських держав. Всеросійський ЦВК., куди республіки делегували своїх представників, і Раднарком РСФРР, до якого входили об'єднані наркомати, стали загальнофедеративними органами. Однак у договорах РСФРР з іншими республіками нечітко фіксувалися права та обов'язки всіх ланок управління. Залишалися невизначеними права Ради Праці та Оборони. Межі компетенції загальнодержавних і республіканських органів не мали юридичного оформлення. Апаратні працівники російських органів у поточній роботі не зважали на юридичне незалежний статус республік. Зносини працівників центральних органів безпосередньо з губерніями або трестами України не тільки підривали значення республіканських органів влади у Харкові, а й негативно позначалися на ефективності управління народним господарством. Як приклад згадаємо широко відомий факт прийняття першого в історії соціалістичного зобов'язання українських металургів. 7 листопада 1921 р. директор «Півден-сталі» І. І. Межлаук зустрівся з В. І. Леніним і від імені робітників і спеціалістів написав на бланку ліквідованого революцією Російсько-Бельгійського металургійного товариства так званий «комуністичний вексель»:

зобов'язання поставити країні в 1922 р. 10 млн пудів чорного металу. Зі свого боку, голова Раднаркому РСФРР зобов'язувався надати трестові необхідну дотацію з державного бюджету. Зобов'язання металурги виконали. Як тогочасна преса, так і сучасні історики багато писали про цей трудовий подвиг, однак поза їхнього увагою залишилися фінансові наслідки «комуністичного векселя» для української економіки. Справа в тому, що Україна не мала права випускати гроші (емісійного права), а збиткові галузі важкої індустрії фінансувалися за рахунок паперово-грошової емісії. Отже, фінансова залежність республіки від центрального уряду була цілковитою. А Межлаук випросив дотацію в 25 млрд крб., навіть не повідомивши про це Раднарком УСРР й Українську Раду народного господарства. Він одержав гроші фактично за рахунок інших підприємств, бо всій українській промисловості було асигновано тоді тільки 40 млрд крб. Обурений голова УРНГ В. Я. Чубар порушив питання про узгодження взаємовідносин із ВРНГ на засіданні політбюро ЦК КП(б)У. Політбюро солідаризувалося а ним, але кому було скаржитися? Певна річ, відсутність попередніх домовленостей стосовно сфери компетенції загальнофедеративних і республіканських органів підривала суверенітет національних республік. У цьому ж напрямі діяли однопартійна, по суті, структура державної організації суспільства (дрібні партії, яким ще дозволялося існувати, не мали реальних можливостей для політичної діяльності), а також безмежно зацентралі- аована побудова правлячої партії, за якою республіканські парторганізації прирівнювалися за своїми правами до обласних. Управлінський апарат, успадкований в основному ще від дореволюційних часів, функціонував, як і в «єдиній і неподільній» Російській імперії. За таких умов недооцінка інтересів національних республік з боку працівників центрального апарату була практично неминучою. Однак списувати її на шовінізм росій-ських більшовиків було б неправильно, адже з- поміж най-впливовіших прихильників централізаторської, тобто об'єктивно шовіністичної, лінії було чимало якраз неросіян: Ф. Е. Дзержинський, Д. 3. Мануїльський, Г. К- Орджонікі-дзе, Й. В. Сталін. Нарком у справах національностей в уряді РСФРР Сталін на X з'їзді РКП(б) відверто заявив: